5. Ліквідація автономного устрою україни

Як уже зазначалося, за Березневими статтями Україна ввійшла до складу Російської держави на правах полі­тичної та правової автономії. Спочатку відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посоль­ський приказ. Це ще один доказ того, що Росія розгля­дала Україну як державну організацію. Згодом царський уряд перейшов «у наступ», створивши спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. Так, 1663р. був створений Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, начальником якого призначили А. Матвеєва. Приказ наділявся адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козаць­кої старшини, контролював українську церкву і духовен­ство. Організація і діяльність цього приказу суттєво урі­зали козацьке самоврядування.

У першій чверті XVIIIст. Петро І скасував приказну систему управління, на зміну їй прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія, що складалася з шести російських офіцерів і прокурора на чолі з генера­лом С. Вельяміновим (усіх призначав цар).

Управління Україною 1722р. було передано в урядо­вий сенат, а не колегії закордонних справ. Це означало, що Петро І відмовився визнавати Україну самостійною по­літичною організацією.

Утворення Малоросійської колеги офіційно мотивува­лося необхідністю наведення порядку в судових та адмі­ністративних органах України. Насправді ж колегія мала завдання —знищити всі давні порядки України й ввести її у систему управління Російської держави. На перший погляд, вона нібито мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів та адміністративних органів України, але насправді наділялася усією повнотою влади. Гетьман міг давати тільки поради колегії. І він, і генеральна стар­шина діяли через президента колегії. З 1723р. колегія от­римала право давати накази полковникам. Вона здійсню­вала суворий нагляд за грошовими і натуральними побо­рами, що поступали в її розпорядження, а про витрати звітувала тільки перед сенатом.

Верховна таємна (тайна) рада, побоюючись антинарод­них виступів, відмінила 1727р. нові податки, запроваджені колегією, обмежила її повноваження. За нею залишився лише статус апеляційної інстанції і вона як орган управ­ління Україною перестала існувати.

Після смерті Д. Апостола 1734р. нового гетьмана не було дозволено обирати, а встановлювалося на зразок Малоросійської колегії так зване Правління гетьманського уряду (1734—1750рр.) у складі трьох козацьких старшин і трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським. У таємній інструкції голові уряду було наказано збли­жувати українців з росіянами, зокрема, шляхом змішаних шлюбів, і не допускати зв'язків з закордоном.

У 1764р., коли в Україні було ліквідовано гетьманство, управління Україною здійснювала нова —друга Мало­російська колегія, яку очолив президент граф П. Рум'янцев. Його ж призначили водночас генерал-губернатором України. Колегія складалася з восьми членів —чотирьох представників вищих офіцерських чинів російської армії, розквартированих в Україні, та чотирьох представників генеральної старшини. Серед останніх знаходився граф О. Безбородько, котрий і надалі обіймав посаду писаря або канцлера при П. Рум'янцеві. Він був і комендантом усіх козацьких військ України.

Катерина II,відновивши другу Малоросійську колегію, мала на меті остаточно ліквідувати автономію України. Першим серйозним кроком у цьому напрямі стало прове­дення перепису населення України з метою вивчення її економічного потенціалу і збільшення податків у казну. В період діяльності колегії відзнаки державної гідності — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо були відправ­лені до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автономного становища у складі Росії.

На початку 80-х років XVIIIст. в Україні поширилася російська адміністративна система, сформувалася відпо­відна система органів влади й управління. Потреба у Ма­лоросійській колегії відпала і 1786р. була ліквідована.

Наступ на автономні права України з боку царизму не обминув і Запорізьку Січ, що після 1654р. у межах України зберегла самобутність і самоврядування. Таке становище підтверджувалося клейнодами, отриманими від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Проте різноманітні зв'язки між Гетьманщиною і Запорізькою Січчю були постійними. Січ і надалі залишалася центром, куди приходили вільнолюбні, скривджені чи знедолені люди. Царський уряд не довіряв їй, але охорона кордонів та військова відвага козаків змушували правителів Росії миритися з існуванням Січі.

Першого нищівного удару завдав Запорізькій Січі Пет­ро І після того, як кошовий К. Горієнко зі своїми одно­думцями (прибічниками) перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ була ліквідована. Але 1734р. цариця Анна на про­хання гетьмана Д. Апостола дозволила запорожцям, які втекли від кари Петра І, повернутися до рідного краю і заснувати Нову Січ. У/ новоствореній Січі постійно про­живало 15—20тис. козаків та посполитих, котрі мешкали у так званих паланках. Загальна чисельність населення становила приблизно 100тис. осіб.

Поновилися відносини з Москвою. За проходження військової та сторожової служби кіш від царя отримував платню — 20тис. крб. на рік. Запорізьке козацтво Нової Січі підпорядковувалося командувачеві російськими вій­ськами в Україні, а з 1750р. Нова Січ була передана у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це зробила Єли­завета з метою піднести престиж К. Розумовського.

Падалі царський уряд проводив послідовну політику на ліквідацію Запорізької Січі, як і автономної влади України загалом. У 50-х роках XVIIIст. на півночі Нової Січі цар­ський уряд заснував декілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, отже, частина зе­мельних володінь Січі була захоплена. Уряд намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, але це викликало серед запорожців велике неза­доволення.

Таким чином уряд Росії вирішив покінчити із Запорізь­кою Січчю остаточно. За наказом цариці Катерини II 1775р. численна російська армія окупувала Запоріжжя і почала все громити. Запорізька Січ була ліквідована, а її територія —приєднана до Новоросійської губернії. Так з'явився спеціальний маніфест 3серпня 1775р., яким за­боронялося навіть вживати назву «запорізький козак».

Рядові козаки могли поступати на службу у козацькі полки або переходити в селянство, а вся запорізька стар­шина була відправлена у заслання. Останнього кошово­го —П. Калнишевського на багато років ув'язнили у Соловецький монастир. Наприкінці життя він постригся â монахи й 112-річним старцем помер 1803р. Кара оминула тих козаків, котрим вдалося втекти за кордон. Так закінчилася одна зі славетних сторінок історії українського народу.