4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі

У зв'язку з проголошенням нової держави —нового, повноправного суб'єкта внутрішньо- та міжнародно-право-пих відносин, постало питання: як бути з Українською РСР, її законодавством, державними органами, колишні­ми колоніальними структурами?

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід «старих» і новітніх європейських держав, 12вересня 1991р. прийнято закон «Про правонаступництво України». У ньому зазначалося, що з моменту прого­лошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не супере­чать законам України, ухваленим після проголошення Ак­та про незалежність України. Україна підтвердила свої зо­бов'язання за міжнародними договорами, укладеними до24серпня 1991р. У законі також визначено основні прин­ципи державного будівництва —народ України створюва­тиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і від­криту, демократичну і правову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною за­конодавства України. Законом «Про громадянство Украї­ни» 8жовтня 1991р. встановлено у державі єдине грома­дянство. Громадянами України є всі особи, які на ^момент введення закону в дію проживали на її території і не за­перечували проти прийняття її громадянства —незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політич­них поглядів і релігійних переконань.

Цей закон. України був значно демократичнішим порів­няно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема, прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува ги, що на території держави проживають громадяни понад 100національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1листопада1991р. прийняла «Декларацію прав національностей Ук­раїни».

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил —гаранта захисту державне незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав: УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24серпня1991р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992р. створено Міністерство оборони, яке взяло ке­рівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові Ук­раїни, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну юридичну основу з широким соціальним захистом військо­вослужбовців.

Цей процес, однак, ще не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщи­ків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхід­но створити мобільну, боєздатну, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чима­ло держав нині шукають можливостей озброїтись ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів су­веренітету.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності. Закони, прийняті Верхов­ною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під­приємств і підприємців, все-таки виявилися половинчасти­ми, недосконалими. Нечітко ведеться фінансова політика. Вимагає перегляду податкова політика держави, діяль­ність Національного банку. Відкритим залишається питан­ня щодо національної грошової одиниці. Все це, як і інші фактори, не сприяє розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо.

З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розі­сланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнарод­ні організації, зокрема, в 00Н.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не ви­знавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1грудня 1991р. Крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт прого­лошення незалежності України?», громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742,або 84,18%.Із них відпо­віли «Так, підтверджую» 28804071громадянин, або90,32%,«Ні, не підтверджую» — 2417544,або 7,58%; 670117бюлетенів (2,1%)визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, під­готовленим спалахом масової соціально-політичної та на­ціонально-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками. Найвражаючішими стали «живий ланцюг» 21січня 1990р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло 3млн. осіб, а та­кож голодування студентів з 2по 17жовтня 1990р. у Киє­ві, надання Декларації про державний суверенітет Украї­ни конституційної, сили, оголошення нових виборів у Вер­ховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнен­ня народу України до державної незалежності, його ба­жання бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з но­вітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних

держав.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента Украї­ни було внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59%вибор­ців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5грудня звернулася із заявою «До парламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць 00Н, у повній від­повідності з метою і принципами Статуту 00Н спрямову­ватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика ґрунтуватиметься на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав —і першими серед них Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалась широка смуга офіційного її визнання державами світу. Україну визнали близько 150держав, і більшість встано­вили з нею дипломатичні відносини. Цей процес продов­жується.

Верховна Рада 10грудня 1991р. ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД) із застере­женнями до неї, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав:

«СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше —це мирне, цивілізоване розлучення. Друге —щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні еко­номічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дозволило б швидше подолати адміністративні методи управління і разом роз­в'язати складні проблеми переходу до ринку».

Проте, на жаль, співробітництво у межах СНД пішло надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій. Особливо це стосується Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, дер­жавності є законодавче затвердження головних держав­них символів —герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обґрунтовані символи. Але це, як зда­валось на перший погляд, нескладне завдання не так прос­то було розв'язати українському парламенту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми дер­жавної символіки, виявилися такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку, як про суто політичне, класове яви­ще, а не просто національне; послідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом ан­тиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісто­рична, шовіністична позиція багатьох депутатів.

Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України визнано державний символ ще з часів Київської Русі —тризуб, прапором —синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці, гімном —«Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербиць-кого, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Передусім процес державотворення вимагав розробки і прийняття нової, су­часної Конституції. Українському народові частіше від ба­гатьох інших доводилось втрачати і відбудовувати держав­ність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Вивід прав України» Пилипа Орлика чи Конституцію Централь­ної Ради. Та жити за цими Конституціями народу не дове­лось. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої козацької держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьман­ського перевороту. Щодо радянських Конституцій Украї­ни — 1919, 1929, 1937і 1978рр., то вони творилися у крем­лівських кабінетах, московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Після проголошення незалежності в Україні був підго­товлений і опублікований для обговорення проект нової Конституції, Конституції незалежної Української держави. Обговорення проекту відбувалося дуже активно. Увесь на­род взяв участь у цьому обговоренні. Висловлено чимало різних поправок, доповнень, змін до проекту. Все це кон­ституційна комісія врахувала і зараз проект Консти­туції винесено на обговорення парламенту України.

Серед інших важливих, конституційного значення, за­конів прийнято Декларацію прав національностей України (листопад, 1991р.), закон «Про представника Президента України» (березень, 1992р.), яким з метою ефективної реалізації президентської влади на місцях створено інсти­тут представників Президента, чітко визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, пра­вові, організаційні ц, фінансові основи їх діяльності тощо.

Важливу роль /становленні та розбудові Української держави відігравали і відіграють різні громадські органі­зації: партії, рухи, профспілки, товариства. Вже з почат­ком перебудови помітно посилився їхній вплив на політич­не, економічне та духовне життя суспільства. Після здобут­тя Україною незалежності цей вплив зріс іще більше. В Україні діють понад ЗО політичних партій. Найчисельнішою була комуністична (3294038осіб). У зв'язку з при­четністю її до державного перевороту у Москві (серпень,1991р.) Президія Верховної Ради України 26серпня1991р. спочатку постановила припинити її діяльність, а згодом заборонила діяльність цієї партії. Але насправді вона продовжувала існувати, зберігши величезні матері­альні й людські ресурси, валютні й рубльові кошти, ра­хунки в закордонних банках, активно організовуючи різні комерційні структури, банки тощо, куди й вкладала свої фінанси і цінні папери. Нині парламентарії-комуністи на­полегливо висувають питання про зняття заборони з діяль­ності компартії.

До найбільш впливових партій в Україні належать на­ступні.

Демократична партія України (грудень, 1990р.). Го­ловою її є Ю. Бадзьо. Головна мета —побудова незалеж­ної, самостійної, соборної Української держави.

Партія демократичного відродження України (ПДВУ) (грудень, 1990р.), утворена на основі демократичної плат­форми у компартії. Більшість членів партії —колишні комуністи. Очолює партію сім співголів —В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко та ін. Партія відстоює пріоритет за­гальнолюдських цінностей, захищає права і свободи лю­дини.

Народна партія України (22липня 1990р.). Ініціатор створення —народний депутат П. Табурянський. Мета — побудова мирним шляхом самостійної парламентської рес­публіки, допомога малозабезпеченим, досягнення соціаль­ної справедливості.

Соціал-демократична партія України (СДПУ) (травень 1990р.). Голова —О. Сугоняка. Вимоги —реальний по­літичний і економічний суверенітет, сприяння процесам інтеграції всіх народів України в єдину українську націю, заперечення марксизму-ленінізму.

«Партія зелених» України (вересень, 1990р.). Мета — фізичне і духовне відродження українського народу, створення екологічно чистого середовища, боротьба за збере­ження природи.

Українська республіканська партія (квітень, 1990р.), Голова —Л. Лук'яненко, пізніше М. Горинь. Головна ме­та —створення і зміцнення «Української Незалежної Со­борної Держави» парламентськими і позапарламентськими методами. Має близько ЗО друкованих видань. Об'єднує близько 10тис. членів.

Українська християнсько-демократична партія (УХДП, квітень, 1990р.). Лідер —В. Січко. Мета —утворення де­мократичної Української держави європейського взірця. Висловлюється за повну деполітизацію, демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти.

Соціалістична партія України (жовтень, 1991р.). Головою донедавна був О. Мороз. Близька до комуністичної Мета —побудова соціалістичного суспільства. Виступає за національне відродження, незалежну Україну, в економічній сфері —за пріоритет суспільно-державних форм власності.

Народний рух України —раніше наймасовіша демократична організація, що налічувала близько 5млн. осіб. Проведено чотири з'їзди. Друкований орган —«Народна газета». Голова —В. Чорновіл. Мета —зміцнення Української незалежної держави, побудова демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуте справжнє народовладдя, всебічний розвиток української нації тощо.

Від Руху 1993р. відокремився Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик, М. Поровським та ін.

Виникли і діють ще понад 20політичних партій, численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Умовно їх можна поділити на організації екологічного напряму («Зелений світ», «Зелене милосерця» тощо); історико-культурного характеру («Меморіал», Всеукраїн­ське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, «Спадщина»); організації національних меншин (Російське товариство ім. О. Пушкіна, Єврейське, Польське, Організація крим­сько-татарського національного руху тощо).

Однією із суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою і церквою. Розвивається процес створення і відновлення організацій релігійного спрямування. Віруючим повертають храми та інші культові споруди. Забезпечуються нормальні умови для здійснення свободи віросповідання. Перестало пере­слідуватись виконання релігійних обрядів, відзначення ре­лігійних свят.

Важливим кроком була реабілітація 1990р. Україн­ської Греко-Католицької Церкви, яка змушена була впро­довж десятиріч перебувати у підпіллі, а тисячі її свяще­ників, монахів і монахинь були репресовані або зазна­вали всіляких утисків і знущань.

Помітно зріс інтерес народу до моральних витоків своєї

культури, релігії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні органі­зації та рухи активно створюються й молоддю України. Це Українська студентська спілка. Студентське братство, «Пласт», Спілка незалежної української молоді._

Одним з основоположних принципів справжньої демо­кратії є свобода слова, преси, гласність. Без цього не мо­же-бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. В Україні гласність поширилася майже на всі сторони суспільного життя. Від­носну, але ще не повну свободу отримала преса. На сто­рінках численних газет і журналів з'явилось чимало забо­ронених раніше матеріалів —про справжній рівень еконо­мічного життя нашого народу, його матеріальне станови­ще, факти корупції, зловживання, хабарництва, про зло­чини більшовицько-комуністичного режиму проти україн­ського народу.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного та суспільно-політичне го життя, неухильне дотримання законності та правопоряд­ку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого зако­нодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, під­вищення правової культури керівників різних ланок управ­ління, загалом громадян, молодого покоління мають вели­ке значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, до політичної само­стійності проходять через зростання національної самосві­домості, розуміння необхідності національного відроджен­ня народу України —і самих українців, і представників110інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989р. в Ук­раїні проживало 37,4млн. українців (71,9%), 11,4млн. ро­сіян (21,9%), 486тис. євреїв (9,3%), 440тис. білорусів(8,4%), 325тис. молдаван (6,2%), 234тис. болгар (4,5%), 219тис. поляків (4,2%), 163тис. угорців (3,1%), 135тис. румун (2,5%)та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України, його повновладдя на своїй території, пра­во самочинно розв'язувати усі питання економічного, полі­тичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави —це і є реальний суверені­тет, що втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку Ук­раїни стало прийняття «Закону про мови». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Гро­мадянам гарантується право користуватися своєю націо­нальною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть зверта­тися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною рисою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборо­нені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Перед­бачено, що публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних доку­ментах і текстах, створення перешкод і обмежень у кори­стуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті пе­редбачають правову відповідальність. Маючи на увазі сту­пінь готовності різних регіонів країни до реалізації поло­жень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1січня 1990р.. Верховна Рада встановила для по­ступового впровадження окремих його положень в усі сфе­ри суспільно-політичного життя різні терміни —від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншостей. У цьому пла­ні велику роль виконують вже згадувані національно-куль­турні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгар­ське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюрк­ське, кримсько-татарське товариства. Створено Раду на­ціональних товариств України. У місцях компактного про­живання національно-етнічних груп працює понад 220шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних зак­ладах відкрито понад 450факультетів з вивченням болгар­ської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Ви­ходять газети мовами національних меншостей, діють теат­ри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською —у Чернівецькій, бол­гарською —в Одеській, російською —у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, ос­віті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад у Росії, майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Зрештою, й сама Українська держава недостатньою мі рою піклується, нерішуче відстоює інтереси українців з. рубежем, мало їм допомагає. А їх є немало: у Росії — понад 5млн., Казахстані —понад 900тис., Молдавії -близько 600,Білорусії — 240,Узбекистані — 154тис. У таї званому далекому зарубіжжі теж проживає немало українців: у США —понад 1млн., Канаді —близько 1млн. Польщі — 300тис., Бразилії — 150,Аргентині — 100,Че­хії та Словаччині — 100тис. тощо.

Провідною організацією, яка здійснює контакти з укра­їнцями за рубежем, є товариство «Україна». Воно знайо­мить зарубіжних співвітчизників з історією, культурою та сьогоденням України, надсилає їм різну літературу, періо­дику, кінофільми, організовує гастролі артистів.

Знаменною подією у суспільно-політичному житті Укра­їнської держави став Перший Всеукраїнський міжнаціо­нальний конгрес з проблем духовного відродження наро­дів, котрі проживають в Україні, що проходив 16—17лис­топада 1991р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Ще однією важливою подією був Конгрес українців не­залежних держав, який відбувся у Києві 22—23січня1992р. У його роботі взяли участь близько 1500делегатів-українців з усього світу, передусім, з колишнього СРСР. Конгрес сприяв консолідації всіх українців. Планується проведення Другого конгресу українці» світу (також у Києві).

Державне будівництво, створення правової основи мо­лодої Української держави продовжується. Так, 25березня1992р. Верховна Рада прийняла закони «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»; «Про службу безпеки України»; 18листопада 1993р. —«Про вибори народних депутатів України»; 22грудня 1993р. —«Про міжнародні договори України»; 23грудня 1993р. —«Про авторське право і суміжні права»; 24грудня 1993р. — «Про органи реєстрації актів громадянського стану»;

21січня 1994р. —«Про державну таємницю»; 4лютого1994р. —«Про правовий статус іноземців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів»; «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Проводяться в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13березня 1992р. прийнято Земельний кодекс України;27липня 1994р. —Кодекс України про надра; 21січня1994р. —Лісовий кодекс України тощо. Систематично вно­сять зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс за­конів про працю, процесуальні кодекси.

В Україні відбулися 27березня 1994р. дострокові ви­бори у парламент держави —Верховну Раду. У квітні (2, З, 9, 10)проведено повторне голосування. В липні-серп­ні —ще одне. Внаслідок голосування до складу Верховної Ради обрано 394депутати (з 450).Серед них: 381з вищою освітою; 44 —економісти, 102 —інженери, 32 —юристи,65 —фахівці освіти, 57 —фахівці сільськогосподарських професій, 10 —медики, 12 —фізики, хіміки, математики,11 —соціологи, психологи, 20 —перші керівники мініс­терств і відомств, 32 —директори державних підприємств,20 —працівники Рад усіх рівнів, 15 —докторів наук,60 —кандидатів наук. У складі парламенту України сформовано і зареєстровано дев'ять депутатських груп і фракцій (станом на 1липня 1995р.):

1.Фракція «Комуністи України за соціальну справед­ливість і народовладдя» — 84члени. Уповноважені пред­ставляти фракціюСимоненко П. М., Мармазов Е В, Олійник Б. І.

2.Фракція Народного руху України — 27членів(Чорновіл В. М., Лавринович О. В., Ковтунець В. В.).

3.Соціалістична фракція — 25членів(Чиж І. С., ВінськийЯ.В., Кияшко С. М., Марченко В. Р.).

4.Група «Центр» — 38членів(Бутейко А. Д., Коломойцев В. Е., Яворівський В, О.).

5.Група «Аграрники України» — 36членів(Довгань С. В., Боровик О. Г., Ващук К. Т.).

6.Група «Реформи» — 27членів(Соболев С. В., Ла­новий В. Т„ Пинзеник В. М„ Головатий С. П.).

7.Група «Єдність» — 25членів(Меркулов В. Т., Алексеєв В. Г., Кужель О. В.).

8.Група «Державність» — 25членів(Юхновський І.Р.,Кияк Т. Р., Мовчан П. М., Мулява В. С.).

9.Міжрегіональна депутатська група (МДГ) — 25чле­нів(Азаров М. Я; Карпов О. М.).

Не входило до складу фракцій 20народних депутатів. Головою парламенту на першому засіданні було обрано О. Мороза.

У листопаді відбувся ще один тур голосування до Вер­ховної Ради, в результаті якого дообрано ще 10депутатів. Проте у більшості виборчих округів довибори не відбулися через неявку виборців.

У березні відбулися також дострокові вибори Президен­та України. Найбільшу кількість голосів виборців набрали Л. Кравчук — 37,72%'та Л. Кучма — 31,27%.Вони й ви­йшли у другий тур, де перемогу здобув Л. Кучма, який { став другим Президентом в історії новітньої Української держави.

Процес творення, зміцнення й розвитку незалежної Ук­раїнської держави триває.