4. Державний лад

Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIVст.), у період ранньофеодальної мо­нархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).

Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де вер­ховна влада Великого Київського князя часто була фор­мальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) —у Литві такого не трапилося. І фор­мальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єди­ною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, роз­порядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки до­радниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміні­страції (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.

Процес централізації закінчився експропріацією кня­зівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). По­збавлені земельних володінь і влади над місцевим насе­ленням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до за­хідноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно по­в'язане зі службою Великому князеві, передусім військо­вою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Зав­дячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

Таким чином, хоч Великі Литовські князі неодноразово наголошували, що на захоплених українських і білорусі ких землях вони «старого не рухають та новини не вводять», насправді Литва внесла ґрунтовні зміни у держав­ний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику ду­же чітко проводив Ольгерд (1341—1377рр.), усуваючи всюди місцевих князів і призначаючи управителями земель своїх численних синів і свояків. Таку політику продовжу­вав Вітовт та ін.

Так Литовські Великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державної життя. Остаточно удільні князі втратили державниць права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434р.

Щодо Великого князя Литви, то його влада теж пройшла значну еволюцію. До початку XIVст. Великий князь владу ніби поділяв з удільними князями. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На своїй землі він був верховні суддею, адміністратором, командував військом, збир:ч податки, залишаючи частину собі. Великий князь не міг втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів, приймати апеляції на їх присуди і рішення.

У другій половині XIVст. влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правите­лями. Престол переходить до них за спадком, як правило» до старшого сина. Проте Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. У другій половині XIVст. і в XVст. у нього знаходилися верховна законодавча влада, виконавча, судова. Він же був верховним головноко­мандувачем збройними силами, відав дипломатичними від­носинами з іноземними державами, оголошував війну, ук­ладав мир, призначав і звільняв державних урядовців.

З середини XVст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розши­рюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради.Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя —удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпи­скопи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спо­чатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і біло­руська) знать почувала себе співгосподарями у Литов­ській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Ве­ликі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.

У міру перетворення Литовського князівства у центра­лізовану державу пани-рада поповнювалися так званими урядниками —сановниками, котрі обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.). До її складу увійшли і намісники (пра­вителі) земель. Зі збільшенням кількості членів панів-ради звідси виділився більш вузький орган —таємна рада, чле­ни якої стали називатися старшими панами. Вона працю­вала безперервно, а пани-рада скликалася князем у ви­падку необхідності.

Пани-рада мала те ж значення, що й феодальна курія у західноєвропейських державах. Великі князі змушені '•були зважати на її думку, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали. Проте обов'язковими для Великого князя рішення ради не були.

З кінця XVст. у Литві, як ще раніше у Польщі, влада, права і привілеї феодалів-панів і шляхти, духовенства по­чинають зростати, а великокнязівська —слабшати. Фор­мальним приводом для посилення впливу і значення ради мало обрання Великого князя Казимира 1444р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова (з 1596р. столицею ста­ла Варшава), тільки зрідка навідуючись у Литву.

Пани-рада 1492р. видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридичне. Він повинен був узгоджувати з радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і відміну законів, призна­чення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Цим привілеєм узаконено правове стано­вище панів-ради, врегульовано склад і компетенцію. Ціка­во, що тільки вищих центральних і провінційних урядов­ців входило до її складу близько 80.Ще більше зміцнив правове становище ради привілей 1506р. У випадку від­сутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть ого­лошувати мобілізацію, починати війну.

Посилення контактів з Польщею викликало появу но­вого колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) —Великого вального сейму. Неза­баром він повністю замінив панів-раду. Це трапилося після Люблінської унії. Вперше такий сейм, де крім маг­натів і урядовців брала участь і шляхта, відбувся 1507р., коли князь потребував грошей для війни з Росією. Де цього сейми збиралися тільки по землях та областях. Ли­товський статут 1529р. визнав Великий вальний сеймяр державний орган. На перші сейми, крім усіх магнатів, ви­щого духовенства і урядовців, запрошували ще й усю шляхту. Та з 1512р. на сейми шляхта почала обирати по два представники від повіту. З утворенням Речі Поспо­литої Великі вальні сейми стали об'єднаними для всієї держави.

Сейм розв'язував усі найважливіші питання у державі На ньому обирали й королів Речі Посполитої.

Центральна адміністраціяскладалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(маршалокземський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, ко­трий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.);канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканц­лер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник —двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.

Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручен­ня —дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Місцева адміністраціяз'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З по­силенням впливу польської адміністративної системи тери­торія Литви наприкінці XIVст. поділялась на землі, воє­водства, а вони, в свою чергу, —на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійсню­вали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розâ’язувати найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.

На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини - волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Зго­дом, у зв'язку з централізацією держави, а також збіль­шенням ролі шляхти, селянське самоуправління було лік­відоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630р. —Чернігівське. Очолю­вали воєводства воєводи, їхпомічниками були каштеляни.

Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адмі­ністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповід­ного урядовця чи феодала. З XIVст. більші міста дома­гаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах само­управління було складніше: воно складалося з двох коле­гій —ради(бурмістри і радці) талави(війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функ­ції (здійснювала правосуддя).

Збройні сили.Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постій­ні професійні війська складались, у свою чергу, з бояр­сько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Ос­новною силою вважалася кіннота —важкоозброєна («пан­церна») і легка. Піших частин було менше. З XIVст. вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.

Суд і процес.Майже до кінця XIVст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому кня­зеві, а на місцях —спочатку удільним князям, потім на­місникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстан­ція), а також як перша і основна інстанція —справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити кня­зю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залеж­ним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457р., а судебник 1468р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими за­лежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції під­лягало все населення «копного» округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

У середині XVIст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були су­дитися у таких судах:

1. Гродських або замкових.Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх віль­них людей.

2. Підкоморськомусуді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначе­ний Великим князем. Заступником його був коморник.

3.Земському суді, або шляхетському трибуналі.Це ви­борні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік —по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVIст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели кого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд —роз'їзний суд з рай-важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. До­пускалося представництво сторін. Представники назива­лися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським стату­том (1529р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заоч­но, а згідно з другим статутом —тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVIст., і це закріплено у другому ста­туті (1566р.), появляються елементи слідчого (інквізицій­ного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам пору­шити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою» Для розгляду справи збиралася «велика копа» —всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконан­ня вироку збиралася третя —«завита копа»(завити — закінчити).

Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодуван­ня збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання(допуска­лись тортури: били різками, пекли вогнем),покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристи­ка підсудного «добрими людьми».Свідчили під присягою^ Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж­кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.