4. Падіння зунр

Війна ЗУНР з Польщею продовжувалася, набуваючи все більшого масштабу. Польща, будучи розвиненішою державою зі значно більшим економічним та військовим потенціалом, людськими резервами, надсилала у Галичи­ну все нові й нові військові сили. Підтримували Польщу, що мала сильнішу і дійовішу дипломатичну службу, й урядові чинники західних держав, передусім США й Фран­ції. Саме при їх сприянні у Польщу була перекинена з Франції сформована і озброєна там понад 70-тисячна ар­мія генерала Ю. Галлера, яку польський уряд тут же кинув проти ЗУНР. Дипломатичні місії Антанти, що час від часу надсилались у Галичину (Бартелемі, Боти тощо), висловлювались, як правило, на користь Польщі.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядала­ся на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєн­ної ради Антанти. На них запрошували польських деле­гатів або зачитували їх меморандуми, але жодного разу не запрошували українську делегацію. Цьому категорич­но протистояли головуючий Ради десятьох —французь­кий прем'єр-міністр Жорж Клемансо та головуючий Вер­ховної воєнної ради —теж француз, маршал Фердинанд Фош. Делегацію ЗУНР взагалі довгий час тримали далі від Парижа (де засідала Паризька мирна конференція), у Відні, адже французька влада не давала їй візи для приїзду у Францію. Польська влада не гаяла даремно часу. Вона постійно надсилала до всіх держав Антанти меморандуми, заяви, в яких показували Східну Галичину як історично польську територію, а українців —русина­ми, етнографічною групою польського народу. На думку польської влади, вони —занадто відсталі, щоб мати влас­ну державу, а їх осібність як нації —це пропагандист­ська «вигадка» німців. Вони, мовляв, дуже схильні до пробільшовицьких тенденцій, та й у самій Галичині вою­ють з поляками не вони, а армія Петлюри. Українців поль­ські власті зображали/не інакше, як «хлопськими бан­дами», які грабують 'і мордують польське мирне на­селення.

Характерно, що коли у лютому 1918р. реорганізо­вана українська армія перейшла у контрнаступ і змусила поляків відступити —з Парижа командувачеві УГА та урядові ЗУНР зразу ж була надіслана телеграма з вимогою-ультиматумом негайно припинити військові дії та чекати нову комісію Антанти. Ця комісія справді при­була, але дійшла висновків знову ж таки на користь поль­ської сторони. Польські збройні сили дістали змогу перегрупуватися, отримати поповнення і зупинити український наступ.

У травні Румунія, підтримана Францією, почала окупацію Покуття. Під загрозоюопинився Станислав. Допомоги ЗУНД нізвідки не могла отримати. Українська Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і на той час майже була витіснена ними з України.

Ще раз українське суспільство, армія, влада напружили свої сили у червні 1919р. Є. Петрушевич був призначений Українською національною радою диктатором який, в свою чергу, призначив командувачем УГА дніпрянського генерала О. Грекова. Українці почали контрнаступ проти польських військ по всьому фронту.

У суспільстві ожили нові надії, сподівання. А не судилося здійснитися. Верховна рада Антанти 25 ÷åðâня 1919р. з метою «забезпечити мирне населення і майно Східної Галичини від більшовицьких банд» прийняла рішення «уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину.

Державний секретар США Р. Лансінг мотивував це ганебне рішення тим, що українське населення краю60%неписьменним, воно, мовляв, не здатне до державотворчого життя і йому потрібен час на виховання, воно «дозріє до автономії». Таким «вихователем»Антанта вирішила призначити Польщу.

Численні протестаційні збори й віча, які широ лею прокотилися по всій Східній Галичині, протести делегацій ЗУНР і УНР у Парижі не допомогли.

Під тиском польської армії 16—18липня основна частина військ УГА, державна влада, організації ЗУНР, тисячі біженців перейшли на територію, яку контролювала Директорія. Інша частина військ УГА, перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Полякам не здався ніхто.

Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм боротися проти ворогів України - російських більшовицьких армій, денікінців та ін. Зрештою більша частина вояків і старшин галичан, залишених напризволяще, без будь-якої допомоги, підтримки, відірваних від рідної землі, родин, загинула від епідемій, ран, голоду у концтаборах Росії та Польщі. Саме патріоти УГА, були першими офіційними в'язнями горезвісного СЛОНу (Соловецьких таборів особ. значення),де їх розстрілювали без суду і слідства, топили на баржах у морі. Понад 50тис. галичан віддали1920рр. життя за волю України.

Рада послів Антанти 14березня 1923р. прийняла рішення признати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Долю краю на довгі десятиріччя знову вирішили чужинці. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки, залишившися без жодної підтримки. Чимала провина у цьому правителів ЗУНР» котрі, хоч і робили все можливе для порятунку рідного краю, держави, допустили чимало помилок, прорахунків. Один з найсерйозніших —це безмежна, сліпа, по суті» віра у справедливість і демократизм західних держав. Недаремно пізніше, зрозумівши помилку і виступаючи на засіданні Ліги Націй (1923р.)> Євген Петрушевич сказав відомі слова: «Самими голослівними заявами і протеста­ми, самим пасивним чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».

Яких же висновків можемо дійти, розглядаючи цей тра­гічний, складний, протирічивий період?

Події в Росії, повалення спочатку самодержавства, а потім влади Тимчасового уряду, перемога революції в Ав­стро-Угорщині та Німеччині створили реальні передумови для звільнення пригноблених народів. Поляки, фінни, угор­ці, чехи, словаки, серби, хорвати створили або відновили суверенні, незалежні держави. Це був прогресивний факт. Його прогресивність визнали і радянська політологія та офіційні чинники, незважаючи на те що у цих державах до влади прийшли не робітники і селяни. Такий же про­цес відновлення національної державності відбувся і в Україні. Утворення УНР та ЗУНР мало історично-прогре­сивне значення. Це була об'єктивна, загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну, суверенну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав'язувала своє панування, своє пра­во, свою ідеологію, свою історію; влади, яка намагалась денаціоналізувати український народ, адже національне свідомий він був для неї небезпечним; влади, яка нещад­но визискувала багатющі природні ресурси України, звід­ки черпала незліченні, величезні багатства, експлуатува­ла її народ. То чому ж утворення незалежних Польщі, Фінляндії, Чехословаччини тощо вважалося прогресивним, а УНР, ЗУНР були оголошені реакційними, буржуазною націоналістичними і т. д.?

Тому що, наприклад, Польща, котра довгі століття володіла західноукраїнськими землями, як і Росія, що володіла всією рештою України —не хотіли від цих ба­гатющих земель відмовитися. Вони вважали їх своїми, кровними і готові були за всіма народами світу визнати право на незалежність, тільки не за українським. Недарма ж як у Польщі, так і в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість, заперечували саме пра­во українського народу на існування, навіть його назву.

Так, Радянська Росія у «Декларації прав народів Ро­сії» визнала за кожним народом право на відокремленням і утворення незалежної держави. Саме так і виникли" незалежні держави Польщі, Фінляндії. Але України ви­пустити з рук вона, як показали факти, і не думала. Коли в урядових колах Радянської Росії йшлося про пра­во українського народу на суверенітет, незалежність, то тільки у вигляді радянської влади. Будь-яка інша влада була небажаною, бо означала б втрату України —жит­ниці всієї Росії, найкрупнішого постачальника хліба, цук­ру, м'яса, металу, солі, вугілля тощо. Радянська ж влада в Україні (у розумінні суверенітету, незалежності) була фікцією, оскільки вона діяла під повним контролем та вказівкою Москви.

Ось чому сам факт виникнення, діяльності будь-якої іншої влади, зокрема проголошення УНР і ЗУНР, більшо­вики зустріли вороже, всіляко їх очорнювали, обпаплюжували. У такому плані ідеологічно виховувався україн­ський народ упродовж всіх 74років радянської влади.

Звичайно, правителі УНР і ЗУНР допустили чимало" помилок, часто дуже серйозних. Але безспірним зали­шається те, що вони самовіддано намагалися відновити» незалежну українську державність і діяли, хоч і не завж­ди послідовно, в інтересах всього українського народу, » не поміщиків і капіталістів, як це посилено мусувала ра­дянська пропаганда.

Але тоді відстояти справжню незалежність України у зв'язку з несприятливими внутрішніми і зовнішніми об­ставинами не вдалося.

РОЗДІЛ XII