2. Суспільний лад

Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIXст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначально? у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу формування елементів нового, капіталістичного ладу.

Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціальне економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителівіселянство Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщаниіселяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIXст. політика царизму щодо дво­рянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним скла­дом російське дворянство було неоднорідним. Основну ча­стину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIIIст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася ук­раїнська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійне збільшувалася. Загальною політикою царського самодер­жавства щодо дворянського стану була політика підтвер­дження і зміцнення прав цього стану. У 1801р. під­тверджена Жалувана грамота дворянству 1785р. Закон1827р. закріпив за дворянами право створення ремісни­чого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеже­ної кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства/1845р. виданий закон про майорати (лат.majoratus, відmajor —більший, старший), що зу­пинив роздроблення поміщицької земельної власності. За­кон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.

Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству —поміщикам і чиновни­кам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810р., особи, котрі отримали орендні маєткиâ губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і

старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841р. російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832р. за чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Во­линську губернії, збережені понад платню пенсії за попе­редню військову чи цивільну службу.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (черне­че) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних по­карань. У першій половині XIXст. було дозволено всту­пати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почес­них громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток про­мисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центра­ми) та містечка. Все міське населення поділялося на куп­ців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних грома­дян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подуш­ного податку, рекрутської повинності, тілесних покарані і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816р. платили податки на будівництво шля­хів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808і 1828рр. завер­шено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група се­лян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності —як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIXст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушен­ня виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Ук­раїні військові поселення почали створювати 1817р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім.Kantonist —новобра­нець,франц.canton —військовий округ),а з 18років — у військові частини, де вони перебували до 45років, потім переходили на нестройову військову службу.

Військові поселенці були одночасно селянами і солда­тами. Для них встановлювався суворий режим, що регла­ментував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працю­вали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817р., Чугуївське повстання на Харківщині1819р., Шебелинське повстання також на Харківщині1829р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпос­ницької системи 50-х років царський уряд змушений був1857р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом —ревізією — 1810р. їх налічувалося 60,5%)становили поміщицькі се­ляни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Вна­слідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Помі­щицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж подат­ки і виконувати натуральні повинності, як і державні се­ляни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережжі під впливом се­лянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком, цар­ський уряд почав 1847—1848рр інвентарну реформу, суть якої полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися в інвентаріях (лат.inventarium —опис)для кожного поміщиць­кого маєтку за станом на 1847р Однак вона тільки за­кріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ З березня 1848р. про надання селянам права набувати у власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майно тільки з дозволу своїх поміщиків.

Селянські повстання поглиблювали кризу феодально-кріпосницького ладу. В березні 1821р. було створено Пів­денне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Він­ницької обл.) і згодом —Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибір­ського генерал-губернатора полковником П. Пестелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товари­ство, очолене М. Муравйовим-Апостолом (його мати — дочка українського гетьмана Д. Апостола).

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію крі­посництва, встановлення республіканського ладу, безплат­не наділення селян землею за рахунок державного фонду. «Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віроспові­дання, передбачала ліквідацію військових поселень, ско­рочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу —Дер­жавна дума, нагляд за виконанням законів —Верховний собор.

Конституція Муравйова передбачала створення консти­туційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15держав з власними парламентами. Зокре­ма, передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалат­ному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42членів) і Палати народних представників (депутат від 50тис. жителів чоловічої статі).Для виборів встановлювався високий майновий ценз. Менш демокра­тично розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2десятини, тобто трохи більше ніж 2га орної землі на двір. Основний масив землі зали­шався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (заснов­ники —брати Борисови), яке висунуло ідею добровільно­го об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукра­їнських землях, закінчився невдалим повстанням 14груд­ня 1825р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського пол­ку на Київщині 29грудня 1825р., яке також було при­душене. Зауважимо, що видатним представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодаль­но-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чолові­кові Маркевич).