Kozatska Derjava Shevchuk

Валерій Шевчук

Етюди до історії українського державотворення

Киш

АБРИС

-1995

ББК 63.3(4УКР)46 Ш 37

Редактор М. Т.Максименко

Шевчук Валерій.

Ш 37 Козацька держава. — К.: Абрис, 1995. — 392 е., іл.

Книга відомого сучасного українського письменника та історика розповідає про становлення, розвиток та загибель Козацької української держави, створеної гетьманом Богданом Хмельницьким, яка проіснувала на нашій землі більше століття. Автор використовує великий літературний і документальний матеріал, досліджує процес становлення української самосвідомості.

Книга стане в пригоді не лише історикам, студентам, викладачам, а й усім тим, кого цікавить складна, бурхлива й до решти нами ще не пізнана українська минувшина.

с я йf£f*A моЩ

Ця книга постала як серія статей для журналу "Розбудова держави", який 1992 року перемістився із діаспори в Україну, за ініціативою його головного редактора Віктора Терека: спершу гадалося подати кілька статей, але вони пішли одна за одною і розрослись у книгу, адже було зачеплено вельми важливе й цікаве питання — козацьке державотворення. У 1994 році, на пропозицію українського радіо, я озвучив "Етюди" і вів по п'ятницях щотижневі передачі від березня по грудень, на ходу матеріал доопрацьовуючи.

Над історією Козацької держави розмірковувало і вивчало віхи її становлення та буття немало істориків: і об'єктивно, і з ідеологічним передзавзяттям — цей процес почався від козацьких літописців, тривав він і в XX ст., згадати б Д.Бантиша-Каменсько- го, М.Маркевича, В.Антоновича, О.Єфименк \ М.Грушевського, М.Аркаса та ряд інших, які розглядали цю тему чи з заданих позицій (літописці), чи з романтичних, чи народницьких, і часто, багато речей із тьми минулого вийнявши, нечало в тому процесі й недобачали та й не завжди розуміли. Докорінний злам у історичному погляді на Козацьку державу бачимо в істориків-дер- жавників: В.Липинського, І.Крип'якевича (в довоєнному періоді його наукової діяльності), Б.Крупницького, О.Оглоблина та інших, які зупинялися не так на соціально-економічних процесах, як на вивченні самого механізму творення української держави і складнощах цього процесу. Скажу, що пішов цим шляхом і я, будуючи свою систему розмислів про Козацьку державу на матеріалі знаному, але не завжди ретельно прочитаному, зокрема аналізі правоводержавних актів, власне, договорів гетьманів із державами, з якими вони входили в протекціопальні чи мілітарні союзи: Польщею, Московщиною, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Швецією, —

5

всіма, зрештою, своїми сусідами. Водночас я широко використав той матеріал, який раніше значною мірою ігнорувався, назвемо його літературним. Ще укладаючи двотомну антологію "Марсове поле" (К., Кн.І — 1988; Кн.П — 1989), я помітив цікаву рису: давня українська поезія, яку раніше цілком безпідставно вважали схоластичною, має дивовижну, майже ніким не простежену вписаність у живе тодішнє життя, зокрема в державотворчі процеси свого народу, тобто відзначається великою актуальністю і часто стає не просто зразком (більш чи менш талановитим) словесного мистецтва, а й документом своєї доби, який приносить часом не лише новий, незвісний за іншими джерелами фактаж, а й подає цілком своєрідне освітлення тих чи інших подій, чим не можна ігнорувати. До речі, ще С.Величко в своєму літописі широко користувався віршами як історичними документами, але після нього ця традиція занепала. Саме тому в першому розділі цієї пращ я спробував оглянути історію Козацької держави через поетичні пам'ятки XVI — XVПІ століть, і результат такого огляду виправдав мої сподівання, навіть перевершив їх, бо саме через аналіз поетичних пам'яток мені вдалося й для себе збагнути ряд явищ, які раніше розумів недостатньо глибоко, можливо, в силу раніше установленої хибної, але прийнятої наукою традиції (взяти б хоча оцінку повстання К.Косинського). Річ конечна: наука історія не має творитися від наперед заданого — ідеологічного, емоційного чи наукового передзавзяття; вона повинна прагнути збагнути факти, відтак, коли факти нові руйнують установлені раніше висновки, ті висновки належить або скоригувати цими новими фактами, або просто відкинути, якщо вони фактам суперечні. Це, зрештою, я також чинив у цій книзі.

Той, хто прочитає її, зможе помітити, що не про всіх гетьманів я веду мову, а оминаю діяльність тих, які в державотворчому відношенні вели себе деструктивно: йдеться про Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Бруховецького, Павла Тетерю, Михайла Ханенка, Дем'яна Многогрішного. Так, Ю.Хмельницький у договорах з Московією (Переяславські статті 18 жовтня 1659 року) не тільки не встоявся на Березневих статтях 1654 року, укладених його батьком, а й дозволив їх, на догоду царському уряду, сфальшувати; так сфальшовано у договір вони й записані, а сам договір ще й було видано друком — саме це згодом у стосунках між Україною та Росією призводило до чималих ускладнень та непорозумінь, та про це далі буде мова. Допустився він і втрат козацьких прав та вольностей, укладаючи з поляками Слободишенський трактат 1660 року, Юрій Хмельницький тут відмовився від великого досягнення, здобутого в переговорах Івана Виговського з Польщею, — ідеї Великого князівства Руського. Всі подальші дії цього гетьмана мали міжусібний характер, і саме при ньому відбувся розкол на Правобережну та Лівобережну Україну з двома гетьманами, які й почали між собою криваве змагання, що

6

українському державотворенню не просто пішло на шкоду, а стало для нього фатальним. Діяльність цього гетьмана як турецького васала також не дала Україні нічого корисного, а тільки завдала шкоди. Я.Сомко та І.Бруховецький також сприяли розпаленню міжусібних змагань, перший був розкольником національної єдності, а другий дав себе окрутити російським дипломатам і підписав вельми некорисні для своєї землі Московські статті 1665 року, за якими на Лівобережжя вводилося російське окупаційне військо. Певною мірою Іван Бруховецький реабілітував себе тим, що отямився і, як пізніше Іван Мазепа, піднявся на націо- нально-визвольне повстання (цього також не треба забувати), повиганявши російських воєвод із України; мав він і героїчні сторінки в своїй діяльності, зупинив-бо нахід на Лівобережжя поляків на чолі з королем Яном-Казимиром у 1663 — 1664 роках, але загалом при ньому Україна також немало втратила прав та свобод, отже, державотворцем його годі назвати, так само, як П.Тетерю чи М.Ханенка — польських сателітів, особливо другого, який розладнав переговорний процес Петра Дорошенка з Польщею в Острозі і посприяв розколу України вже не на два, а на три гетьманства. Д.Многогрішний також був розкольником і фактично посприяв новому розділові України на два гетьманства ітісля того, коли вона з такими труднощами знову возз'єдналася після смерті І.Бруховецького. І хоч йому вдалося, певною мірою, виторгувати в Московії ряд прав та вольностей козакам та народові українському на Лівобережжі, однак і його гетьманування мало характер деструктивний, бо розкол України — це біда невідшкодовна, годі було змінювати національну єдність на непевні обіцянки московської дипломатії. Про так званих гетьманят — С.Опару, П.Суховія, Куницького, Могилу та інших — говорити не випадає: перші два були звичайні амбітники, які ставили власний інтерес вище державного, а останні — незначні польські маріонетки. Таким, зрештою, був і П.Тетеря, який, тікаючи після свого безславного правління з України, захопив гетьманський скарб та клейноди — як справжній злодій.

Важка й печальна історія українського державотворення в XVII — XVIII століттях. У своїй розповіді я намагатимуся подати її, не оминаючи гірких сторінок, помилок гетьманів та їхніх дорадників. Мав рацію Володимир Винниченко, коли казав: при читанні української історії треба вживати брому, тобто заспокійливого засобу. Але ми, жаліючи над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й іншого: українці в XVII — XVIII століттях виклали неймовірні зусилля і з'явили немало геройства та самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та її втримати. Попри все, вона зуміла проіснувати 116 років, від 1648 по 1764 рік, а це час немалий. У неймовірно складних, винятково несприятливих обставинах дове-

7