Kozatska Derjava Shevchuk

йде багато витрат, а щоб його обов'язки виконував комендант російського полку, другий же полк гетьман просив вивести із Глухова в Росію, у Севськ. Щоб іноземців та сторонніх на посади українські не присилати, а щоб вибиралися вони з народу вільними голосами, а з царського двору має бути тільки затвердження; щоб упорядкувати підводну повинність; щоб вивести з України розкольників, бо їм тут дозволено жити указом царя (згадаймо засторогу Мазепи про колонізацію України росіянами), а їм давалися пільги, вони звільнялися від повинностей, відбирали в місцевих людей грунти і тому подібне; просилося про полегші українським купцям, що їдуть за кордон. Подавалося прохання упорядкувати управління: українцям вести справи з російським урядом тільки через Колегію іноземних справ, дозволити вибрати переяславського полковника, увести в послушенство гетьмана призначених царем полковників В.Танського та Г.Милорадовича; йшлося про зловживання також призначеного царем новгород-сіверського сотника Ф.Литовського, йшлося й про деякі дрібніші справи. Говорилося також про впровадження російського війська в Україну — гетьман просив, щоб того не чинили, бо коли всім тим полкам бути в Україні, то "малоросійські жителі вмістити їх на квартири

йутримувати не зможуть" (Источники... — С.233), або ж прислати їх на місце тих, що є, а цих вивести в Росію. Як бачимо, всі статті стосуються російських зловживань, беззаконностей, умалення гетьманської поваги, тобто дезорганізації українського управління. А десять років тому 1.Скоропадський запевняв, що в Україні ніякого російського гніту не існує й не існуватиме, а росіяни українців тільки захищають та боронять. Однак всі ці заходи гетьмана були безрезультатні (задоволено було дрібниці, наприклад, дозволялося купцям вести з собою сало й невелику суму грошей для прохарчування, полки поставили не в Малій Росії (Гетьманщині), а в Київській та Азовській губерніях), зате в цьому-таки 1718 році резидент Ф Протасьєв дістав таємну інструкцію з Москви

здорученням розвідувати, хто з українців благонадійний до царя

йдостойний уряду; відтак починав висуватись у старшину тип колаборанта, аморального, ницого й цілком позбавленого патріотичних сентиментів: цих людей цікавили тільки майно, збагачення і кар'єра. Такі були прилуцький полковник Г.Галаган, В.Танський, Кочубеї, лубенський полковник А.Маркович, які своїми здир-

ствами, сваволею найбільш компрометували гетьманський уряд і систему національного управління. Цар щедро роздавав українські землі колаборантам, росіянам та іншим іноземцям, сам О.Меншиков володів, як ми казали, двома волостями, російські власники заводили на своїх землях кріпацтво на російський зразок. Українці на Гетьманщині мали утримувати 10 драгунських полків, котрі поводили себе як завойовники, треба було населенню виплачувати податки і у гетьманську казну, але найбільш драконівська,

228

цілком геноцидна вигадка була — винищування козаків на так званих канальних роботах, а також участь у далеких, часом аж у Персію, походах, де козаки гинули, як мухи (і тут не можемо не подивуватися, скільки багато сатрап Сталін навчився в сатрапа Петра І, адже ремінесценцією канальних робіт увіч були сталінські Гулаги, закроєні, щоправда, з більшим розмахом та більшими жертвами, згадати б хоча будівництво сумнозвісного Біломорканалу).

Статистика була вельми смутна. В 1716 році десять тисяч козаків вислали копати канал Волга-Дон біля Царицина (чи не тому пізніше Сталін назвав це місто в свою честь). У 1718 році сюди прислано новий відділ українського війська, другий будував укріплену лінію над річкою Терек на Кавказі. 1721 року десять тисяч козаків послано на будівництво Ладозького каналу. 1722 року на їхнє місце послано знову десять тисяч. Козаки там мусили себе харчувати, одягати, дбати про сіно для коней тощо, робота була каторжна, клімат незвичний, через що загинуло їх близько ЗО відсотків (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол... — С.24). Так само в Дербентський похід 1722 року було послано в Персію десять тисяч козаків, в наступному році десять тисяч козаків брало участь у Сулацькому поході, а по тому ходили вони в такі походи щороку. Більшість тих козаків загинула. Ось маленька статистика. В 1725 році під Дербентом стояло 6790 козаків, померло з них чи загинуло 5183, 961 хворого відпущено додому, здорових лишилося 646. Про ці походи збереглася "Псальма" українського поета та композитора З.Дзюбаревича, в якій він прямо пише: "Вже надходить кінець світа отим людям без отвіта", тобто козакам, і про те що "безліч війська погубили, сила їх поумирало, небагато і зостало". Пісня оця закінчується вигуком-проханням: "Дай нам, Боже, мирно жити, вдома (підкреслення наше. — В.Ш.) хліб святий спожити" (Антологія української поезії. — К., 1984. — Т.І. — С.296) — знову згадаймо, як обстоював Скоропадський у 1709 році право царя посилати українське військо за межі України.

Ударив цар по Україні й економічно, передусім по промислу та торгівлі. Україна в той час вела значні торгові оборудки із Центральною та Західною Європою, але з Москвою досить малу. Ще в 1701 році цар заборонив вивозити з України прядиво, тепер його мали везти... через Архангельськ — це тривало до 1711 року. В 1714 році знову заборонено вивозити з України, але не тільки прядиво, а й шкіру, віск, поташ, олію, сало, щетину тощо, а дозволено було їх вивозити тільки з російських портів. 1719 року заборонено вивіз збіжжя, 1720 — овечих шкур та вовни, також срібла, золота. Заборонено ввозити гроші, коштовні тканини, полотна, фарби, тютюн, цукор, навіть голки — все це для сприяння розвитку російських промислів. Царська держава скуповувала на Україні за безцінь товари вивозу і перепродувала їх. 1713 року

229

вийшла заборона продавати селітру, 1718 року заборонено ставити нові поташні буди. Займалися спекуляцією російські компанії Ппатова і Строганова, а особливо активно тут вправлявся Меншиков, який, до речі, за одного вола на Україні платив 8 — 16 копійок (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол. — С.26 — 27). 1715 року заведено урядовий нагляд над українською торгівлею, українські кордони з 1715 року обсаджено російськими заставами, які мали стежити за виконанням цих приписів. Усі ці заходи призвели зрештою до того, шо Україна змушена була вийти з європейського економічного простору й перетворитися економічно в колонію Москви.

Нова хвиля ударів по українській державності — 1720 рік. Саме в цей час була спроба реорганізувати військову канцелярію, 1721 року наказано організувати окрему судову канцелярію при генеральному суді. Мета — унезалежнити ці інституції від гетьманського правління. Знову-таки сенатським указом було 5 жовтня 1720 року постановлено: "Книг ніяких, окрім церковних давніших видань, не друкувати. А ті церковні старі книги для цілковитої згоди із великоросійськими з такими ж церковними книгами справляти, перш ніж друкувати, з тими великоросійського друку, щоб ніякої різниці і осібного наріччя в них не було (підкреслення наше. — В.Ш.). А інших ніяких книг ні колишніх, ні нових видань, не оголосивши про них в Духовній колегії і не взявши під них дозволу, в тих монастирях не друкувати, щоб не могло вийти ніякої супротивності в церкві Східній і незгоди з великоросійським друком'' (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол... — С.28).

Так настав фатальний для 1.Скоропадського 1722 рік, коли гетьман увіч відчув, що українська державність поставлена на грань катастрофи. Відсвяткувавши Новий рік, 3 січня старий і хворий гетьман від'їжджає до Москви. Завдяки "Діаріушу" Миколи Ханенка (малому), виданому в Москві у 1858 році, маємо щоденні записи пробуття в Москві гетьмана. Він бере тут участь у гіпертрофованих, блазенських святкуваннях Петра І на честь укладання Ніштадського миру із шведами і чекає нагоди вручити цареві нові статті — остання його спроба врятувати українську державність. Цар тримає його в Москві понад три місяці, і тільки 11 квітня М.Ханенко записує в "Діаріуші": "Складені перед тим, не тепер уже, пункти про загальнонаціональні всієї Малої Росії інтереси зволив ясновельможний гетьман своєю підписати рукою для їхнього вручення самому пресвітлому імператорській величності". Вручено ці пункти цареві 28 квітня, але тільки 20 травня цар дав на них відповідь. Що ж просив гетьман "по-рабському", як він писав? Знести обов'язок козакам годувати російських драгунів і давати їм інше забезпечення — цей тягар Україна несла 30 років. Гетьман мусив признати, що тепер "козаки й посполиті залишилися малочисельні". "Бути, як раніше", — написав цар, тобто в проханні

230

відмовив. Гетьман просив зняти підводну повинність. Цар написав: "Платити, як і скрізь, насильно не брати". Гетьман просив, щоб росіяни не втручались у суди й українське управління, щоб зняти російські форпости на кордонах.

Отут коса й найшла на камінь; здається, саме цей пункт роздратував царя, бо вже ЗО квітня гетьманові було вручено царського листа, в якому вказувалося, що в Україні встановлювалася Малоросійська колегія на чолі із С.Вельяміновим, а "з ним зі спільної з вами ради та згоди чинити все так, як визначено в упом'янутих договорах Хмельницького, де точно написано, чому бути під великоросійським судом та управлінням, аби тим усьому малоросійському народу всі неправедні суди та даремні утяження було припинено". (Подивуватися можемо цинізму та єзуїтській демагогії цього пасажу: нищилася українська держава, і це робилося ніби для блага українського народу та ще й освячувалося пунктами Б.Хмельницького.) 20 травня цар тільки коротко напише, що для вирішення питань визначено бригадира з шістьма помічниками: буде на те спеціальний указ. Гетьман просив постановити полковників у Стародубі й Переяславі. "Учиню", — написав цар. Гетьман просив вивести із Чернігівського та Стародубського полку старовірців-росіян. Цар написав загально: "Винести рішення в Сенаті". Слобожанські полки, що були під російською юрисдикцією, захоплювали землі Гадяцького та Полтавського полків, гетьман просив установити кордони. Цар написав невиразно: "Коли буде не потрібно, залишити". Вивести з Глухова російський полк цар відмовився. 29 квітня вийшов ще один царський указ, згідно якого Україна мала бути "у віданні сенатському", тобто виходила із Приказу іноземних справ як окреме державне тіло, а входила в Росію як її область.

Це був жахливий удар по гетьману, здається, цар свідомо вбивав його. Він чудово знав стан здоров'я Скоропадського, в Москві той часто хворів, закликав до себе лікаря, не завжди міг бувати на церемоніях, але цар протримав його в Москві майже шість місяців, мав, очевидно, садистське задоволення, що добиває Україну та її гетьмана. Але Скоропадський цього разу не схилив "по-рабському" голови, а зважився на дискусію з царем, його лист від 2 травня приводить цілком у своєму "Діаріуші" той-таки М.Ханенко. На всі закиди про непорядки в Гетьманщині, які перечислено в царському листі, гетьман відповідає заперечно, кажучи, що це "більше по злобі та ненависті" донесено, недогляди в судах бувають, пише гетьман, але вони виправляються, за діями старшини ведеться нагляд, несправедливості усуваються за розшуком, козаків нікого в піддані не принуджено, податки збираються правильно, військова канцелярія в доброму стані. "А що багато хто, — пише гетьман, — зі скаргами до вашої імперської величності удаються, то роблять це зі своєї непостійності та брехливої впертості, а більше

231

за наукою Федора Протасьєва", бо той бере хабарі і "мішає порядки численні воєнні", про що є в гетьмана документи. А що цар посилається на статті Б.Хмельницького, то гетьман нагадує йому, як справді звучать ті статті. Раніше за ними й чинилося, "однак нині те упущено невідомо для чого і чиниться все супроти згаданих договорів Б.Хмельницького" (підкреслення наше. — В.Ш). Що ж до встановлення колегії на чолі з Вельяміновим, гетьман вважає це порушенням статей Хмельницького, бо він був утриманий при правах та вольностях України, а вже по смерті у статтях його учинилася відміна (вдеться про фальшування статей Б.Хмельницького російським урядом, про що гетьман прямо заявляє) за гетьманів непостійних сина його Юрія і Бруховецького. Але після зміни Бруховецького попередні статті Д.Многогрішному знову були повернені, а по ньому І.Самойловичу, ще й з додатком милості і непорушно було утримано. Скоропадський нагадував цареві про його обіцянки після переходу І.Мазепи до шведів. Отож, просив гетьман і тепер утримувати Україну "за колишніми нашими правами і вольностями". За це гетьман обіцяє цареві вірно служити.

Це був бунт. Тихий, щоправда, безкровний, але бунт, бо гетьман зважився кинути в лице сатрапу правду. Дивлячись смерті у вічі, Скоропадський зважився-таки на цей подвиг — очевидно, настав час подумати і йому про суд нащадків у вітчизні своїй. Для підкріплення цього листа І.Скоропадський подає в російський уряд дві грамоти: на елекцію гетьманства в 1709 році і з Амстердама із обіцянкою царя після закінчення війни тримати Україну в особливому догляді.

Яку відповідь дав цар, ми вже знаємо — то були відписки на останні пункти І.Скоропадського від 20 травня. Кажуть, цар любив дивитися, як катують його противенців, сам і катував і при цьому з жертви насміхався. Тут було щось подібне: він холоднокровно вбивав гетьмана і про це добре відав. Останньому залишалося одне: повернутися додому і вмерти. Це він і вчинив. До речі, цар навіть не попрощався з гетьманом, а від'їхав у Коломне.

Цікава особливість: їдучи в Москву, гетьман зупинявся в різного російського начальства і панства, повертаючись у Глухів, зупинявся здебільшого у полі біля міст та сіл. Так дістався він до своєї маєтності Кочерівки, де пробув три дні через слабкість. 27 червня прибув у Глухів. У цей день соборно відправляли подячний молебень за одержану над шведом 1709 року перемогу під Полтавою, але на ньому гетьман не був, хоч службу Божу перед цим відслухав, — бунт продовжувався. Не був він і на соборному молебні за царя у день святого Петра 29 червня, його заміняла тут гетьманша "в строю німецьких суконь при портреті, подарованому їй" царицею. Гетьман усамітнився у своїх малих нових будинках і там лежав хворий у той час, коли в палаці гетьманша правила бенкет. 2 липня він підписав заповіта на майно. З липня прийняв масло-

232

свячення, а під вечір помер. Що думав і що відчував гетьман в отому усамітненні, неважко здогадатися.

Так сумно закінчилося життя цього останнього гетьмана, який хотів ще захистити давні права й свободи свого народу, але захистити їх не зумів. Мусив служити й бачити, як нищиться його держава, за яку він все-таки відчував моральну відповідальність. Цар так само холоднокровно вб'є його наступника П.Полуботка, з котрим Скоропадський разом відступився від І.Мазепи, і який також патріотом рідної землі ще був. Постане на Україні ще два гетьмани, але то вже буде агонія української державності, хоч і ті гетьмани щось добре батьківщині хотіли вчинити.

Урок цього гетьманства печальний: вірна служба поневолювачу ніколи не віддається такому правителю добром, а лише злом. Злом і знищенням свободи, яку народ набув раніше.

233

Постать Павла Полуботка, незважаючи на її романтичну легендаризацію, особливо із захоплюючою казкою про гетьманські скарби, на жаль, не вивчена достатньою мірою. Про нього писали такі історики, як М.Костомаров, О Лазаревський, О.Єфименко, В.Модзалевський, Я.Шульгин, М.Василенко, О.Оглоблин та інші, але ґрунтовної монографії про цього визначного діяча української історії так і не створено, хоч потреба в тому конечна. Водночас немало про нього й знаємо.

Рід Полуботків тісно зв'язаний із Черніговом, був то рід міщанський. Принаймні, у першій половині XVII століття жив тут райця Чернігівського магістрату Ярема Полуботок (1619, 1642), а Артем Полуботок був у середині XVII століття також чернігівським міщанином. Батько Павла — постать уже визначна. 1668 року — він чернігівський полковий писар, згодом сотник (1671 — 1672), це вже за Д.Многогрішного, і наказний полковник (1671). А за І.Самойловича А.Полуботок увійшов у коло генеральної старшини: в 1672 — 1677 роках — генеральний бунчучний, а в 1678 — 1687 роках, тобто до падіння І.Самойловича, — він генеральний осавул. На цій посаді затримався ще за І.Мазепи (1689 — 1690), але за участь у старшинській опозиції проти гетьмана в 80 — 90-х роках XVII століття був звинувачений у таємних зносинах із

234

И

Кримом і усунений від державної діяльності. Його син Павло одружився із небогою І.Самойловича і брав активну участь разом із батьком у старшинських змовах проти Івана Мазепи, за що також був на тривалий час усунений від державної діяльності. Не все у цій справі вияснено, але, очевидно, це була боротьба однієї старшинської партії з іншою, тобто партії колишнього гетьмана І.Самойловича, яку очолював його небіж Михайло Самойлович, колишній гадяцький полковник, проти партії нового гетьмана. Засоби цієї боротьби були далеко не шляхетні, про що свідчить загадкова справа такого собі ченця Соломона, який склав фальшиві листи від Івана Мазепи до польського короля Яна Собеського. Отже, партія Самойловича хотіла виказати свою проросійську позицію, а І.Мазепу виставити відступником від царя, звинувативши його в державній зраді, — здається, маємо тут ще один приклад типового українського саможерства. Але змовникам не повелося: М.Самойловича, який був на засланні у Москві, притягнуто до справи Соломона. Соломон був скараний, а М.Самойлович засланий до Сибіру. Павло Полуботок зустрічався в Москві із М.Самойловичем, і це стало відомо гетьманові, отож, батько і син Полуботки були заарештовані й постали перед старшинським судом. Але на суді виявилося, що розкриттю цієї справи сприяв сам П.Полуботок: він сповістив про антимазепинські висловлювання М.Самойловича миргородському полковнику Данилу Апостолу, і той доніс про це І.Мазепі. Історія майже детективна. Вислід її був для Полуботків не трагічний, обох звільнили, але забрали частішу маєтностей й усунули від участі в державному житті.

Такий перший акт діяльності Павла Полуботка в політичному житті. Він був тоді ще вельми молодий, мав тридцять років (народився близько 1660 року) і, очевидно, діяв як політик ще не самостійно, а в догоду батькові, котрий, вважають, виношував честолюбиві задуми й самому стати гетьманом (остання посада Леонтія Полуботка —- переяславське полковництво). Невдовзі, однак, той помер (близько 1695 року), а тим часом І.Мазепа скріпив своє становище аж так, що опозиція проти нього ставала безвиглядна. Батько й син всю свою немалу енергію віддали маєтковим та господарським справам, і тут багато досягли, тим більше, що Павлові сприяв у цьому ... сам І.Мазепа, що є ще одним свідченням: у них не було особливих ідейних розходжень, а більш корпоративні.

Іван Мазепа не міг не батати в П.Полуботку сильної особистості, отже, й тримав його від державних справ на відстані, але нищити його не бажав, а навпаки, йшов із ним на зближення. Цей шлях не був легкий. Треба було принаймні десять років від смерті Павлового батька, щоб між обома діячами настало примирення.

235

Удруге на політичній арені виринає П.Полуботок у 1706 році — і в немалому чині чернігівського полковника. Цей момент в історичній літературі освітлено ще менше, хоч він вельми цікавий, адже 1706 рік у житті великого гетьмана був переломовий. Саме тоді він почав активно формувати старшинську антимосковську опозицію, тож в оточення своє добирав, як ми це висвітлили в есе про І.Мазепу, людей, що були національно свідомі, а отже, настроєні автономістично. Вони самі від себе виношували думку звільнити Україну від російської експансії, яка на тоді вже почала набирати загрозливих форм (згадати б хоч епізод, коли старшина таємно, без гетьмана, читала, взявши в бібліотеці Києво-Печер- ської лаври, Гадяцькі пакти).

П.Полуботок на зближення із І.Мазепою пішов, однак доброго серця до нього не мав, очевидно, не забуваючи причинених йому та родині його кривд, і вважався, принаймні, особистим ворогом І.Мазепи. Коли той зважився на повстання, Полуботок не підтримав його разом із І.Скоропадським, з яким, очевидно, мав

236

більше погодження, тож опинився серед нечисельної старшини, яка рішуче постала проти повстання.

Цей другий акт у політичній діяльності П.Полуботка честі йому також не приносить, але причину того вчинку бачимо не так у вірній проросійській позиції полковника, як у тому, що П.Полуботку відкрилася можливість продовжити акцію його батька, тобто спробувати самому стати гетьманом хоч би ціною відступництва від свого безпосереднього регіментаря. Із розкладу сил на Глухївській раді цілком ясно, що П.Полуботок мав свою партію, яка і висунула його в претенденти, і коли б вибір відбувався за козацькими правами та вольностями, то Полуботка гетьманом напевне обрали б. Але Петро І виразно проти цього заперечив, сказавши (ми уже цитували ці слова) знамениту фразу: "Це людина хитра: з нього може вийти другий Мазепа" (М.Костомаров. Павел Полуботок // П.Полуботок, український гетьман. — К., 1990. - С.7).

Фраза далеко не порожня. Петро І пильно стежив за козацькою старшиною, добуваю™ про неї агентурними засобами інформацію. Його пізніша заборона І. Скоропадському призначати старшину і сприяння безідейним колаборантам з-між неї — виразне тому свідчення. В гетьманській канцелярії і взагалі біля нього крутилося немало шпиків, які винюхували й вивідували, що говорить між собою старшина, через що такий архіобережний був Іван Мазепа і через що Петро І вірив так Мазепі (не через власну засліпленість, дозволимо собі припустити, але через те, що агентура проти І.Мазепи матеріалів, очевидячки, таки не мала, тоді як проти Полуботка їх мала; принаймні, з'єднуючи собі прихильників, кандидат у гетьмани не міг не вести відповідних розмов та нарад). Робилося це таємно ("цей чоловік хитрий"), але невідомим цареві не було.

Ці два виступи Павла Полуботка на політичній арені в 90-х роках і в 1708 році дозволяють зробити один висновок: герой нашого есе грав крупно, але тільки у відповідні моменти. На другорядних ролях він бути не хотів, бо, очевидно, мав якусь свою автономічну програму, якої ми, на жаль, не знаємо. Відаємо тільки одне: була це людина освічена й цікавилася історією (залишив короткі літописні записки). При неможливості вести велику гру він відходив у тінь і активно себе не виявляв, але у вирішальні хвилини демонстрував волю, розум та мужність до самовідданості; принаймні, вмів десятиліттями чекати нової нагоди для своєї державотворницької акції. Те, що батько і син Полуботки були твердими прихильниками І.Самойловича, дозволяє припускати, шо Павло поділяв політичну програму саме І.Самойловича (дивись наше есе про цього гетьмана) з обстоюванням прав та свобод України при схильності до авторитарного правління — все це з російською орієнтацією.

237