Kozatska Derjava Shevchuk

величності, милість" (Источники... — С. 176). Отже, І.Скоропадський на заклик І.Мазепи, цілком справедливий, як покажемо далі, не пішов, а ще раз повірив "вродженим звабам" московським і черговій їхній облуді.

А що це була таки облуда, показало згодом життя. Треба признати, що Петро І дуже активно взявся за розкол української сили, бо чудово розумів, що Мазепа вибрав момент для повстання пригідний, а росіяни супроти українців уже й зарвалися. Він прискореним темпом організував вибори нового гетьмана і розіслав маніфести про амністію тим, хто Мазепу покине (та ж таки політика: розділяй і владарюй, проти якої українці, на жаль, ніколи не могли знайти доброго протиставлення, а протиставлення тут може бути одне: єдність). Отож 6 листопада 1708 року при відсутності більшої частини старшини гетьманом було вибрано Івана Скоропадського, хоча частина козаків хотіла Павла Полуботка. Але око на людей цар мав добре, він одразу ж помітив, що Полуботок людина характеру твердого, був би це другий Мазепа, і відверто про те заявив; Скоропадський мав для нього небезпеку меншу, хоч до повстання Полуботок був антимазепинець, а Скоропадський — людиною Мазепи. Цар, зрештою, не помилився.

І ось тут, у Глухові, де зібралася рада, було завдано першого удару по українській автономії', якого досі Україна не знала, — удар юридичний. Гетьмана було вибрано, він прийняв присягу, але цар відмовився затвердити нові пункти, запропоновані І.Скоропадським, і навіть не видав грамоти на затвердження гетьмана — це протяглося аж до 1710 року. То було перше кричуще порушення козацьких вольностей та прав, учинене усупереч найсвіжішій царській декларації.

1 листопада в село Богданівку до царя з'їхалися І.Скоропадський, полковник чернігівський Павло Полуботок, полковник переяславський С.Томара, ніжинський полковник Л.Жураківський — перші відступники від Мазепи. Потім їх ескортом, а радше, сторожею драгунського Білозерського полку відпровадили до Глухова. Тут замість пунктів було прочитано грамоту царя, на що "вся старшина і військовий народ царській величності дякували і кланялися усі" — ситуація дая українців принизлива, але не забуваймо, що вони були оточені російським військом. У народ кидали загорнені в папір гроші. Присяга І.Скоропадського включала деякі правні моменти, власне, один: Україна мала пробувати "за постановленими статтями, які відбулись у першого гетьмана війська його царської величності Запорозького Богдана Хмельницького" (Источники... — С.183). Загалом же, в присязі йшлося, щоб гетьману "вірно і з усяким дбанням служити і в підданстві бути з усім Військом Запорозьким і народом та краєм М[алоросійським" (с.182) і воювати не інших ворогів, а "проти бунтівників та змінників його царської величності", не мати ніякої пересилки

218

йпогодженості зі змінниками, особливо з гетьманом Мазепою, викорінювати "злі умисли проти його царської величності", доносити про шкідливу діяльність проти царя і "весь Малоросійський край від того і від усяких хитань утримувати" (С.182 — 183). Оце

йбув отой правовий статус, за яким І.Скоропадський піддавав Україну Росії.

Там-таки, у Глухові, відбувся акт проюіяття І.Мазепи, на який було викликано київського митрополита І.Кроковського, чернігівського архієпископа І Максимовича, брат якого був мазепинцем, переяславського єпископа З.Корниловича, архімандритів, ієромонахів тощо, які й учинили цей сумний диявольський шабаш, напевне, усвідомлюючи, що не опудало Мазепи вони вішають і чинять над ним наругу, а волю землі рідної та її права, а були серед них люди достойні — І.Кроковеький, який згодом був репресований, та І.Максимович, якого згодом почесно заслали в Тобольськ.

Отже, вперше за всю історію міждержавних російсько-україн- ських стосунків гетьман постановлявся без статей, а посилання на статті Б.Хмельницького вже звучало риторичною фразою; загалом же, гетьман сліпо віддавався на ласку чи неласку царя, що й мало замінити закон. Цареві ж частина старшини повірила чи, може, завчасно рятували своє майно і шкуру, принаймні на раді в Глухові вже були хорунжий (єдина генеральна особа) Іван Сулима, миргородський полковник Д.Апостол, полтавський ІЛевенець, наказний лубенський В.Савич і охотницький кінний Г.Галаган. Приєднався до них невеликий гурт знатних військових товаришів (11 чоловік).

Тоді ж, у листопаді, було виготовлено "Маніфест про вступ шведів до Малоросії", цілком побудований на брехні, пересмикуванні фактів та демагогії. Загалом, було проведено значну ідеологічну антимазепинську кампанію — ось у кого вчилися пізніші більшовики. Не залишився збоку й Іван Скоропадський. 8 грудня 1708 року в Лебедині він видає антимазепинського універсала. Це вельми цікавий документ, на якому варто зупинитися докладно.

За словами І.Скоропадського, І.Мазепа відійшов до короля шведського "власне для того, щоб бути самовластием над народом нашим малоросійським, віддавши його під невиносне нам ярмо польське", — фраза, побудована дивно, бо одна її половина суперечить другій; самовласність Мазепи зумовлювала незалежність України, а віддача в ярмо таку самовласність робила неможливою. Мазепині звинувачення російському урядові, викладені в листі до нього, І.Скоропадський зве брехливими: "помовиськами невдячними і брехливими наклепами на достойність царя і славу великоросійського народу" (Источники... — С.197). І.Скоропадський заперечує, що "Москва, тобто народ великоросійський, нашому народові малоросійському ненависна, здавна в замислах

219

своїх злостивих постановила нас до згуби приводити" (С.198), а вважає, що навпаки, саме цар Олексій Михайлович звільнив нас від лядської неволі (зазначимо: не Богдан Хмельницький. — В.Ш ), а після нього й наслідників його "Україна, вітчизна наша, прийшовши по перших війнах у спокійне, й квітуче, й щасливе поводження, помножилася будівництвом церков Божих та святих обителів і розширилась у городи, міста і села, і урожаями земними, купецькими гандлями у всякий збагачувалася достаток" (С.193). Ніякої ворожнечі, пише [.Скоропадський, між обома народами не було, а більше приязнь, як від одновірних. Дещо з написаного була правда: церкви й монастирі будувалися, господарча стабільність з'явилася, за Мазепи Україна була економічно незалежна, але якою це сталося ціною? Скільки міст та сіл українських спалили російські війська в Україні, зокрема Г.Ромодановський, скільки було пограбовано церков та монастирів одновірними? А Правобережжя, яке й досі лежало в руїні, згадаймо передмову до літопису С.Величка? Все це неправда й наклеп, пише І.Скоропадський, але життя докаже все сказане Мазепою, на ньому ж, Скоропадському, що це таки правда, ще й страшна. Доля любить кпити, і вона над новим гетьманом немилосердно покпить.

Заперечує І.Скоропадський звістку листа до нього Івана Мазепи, що Москва почала приводити "в свою область деякі міста українські" (йдеться про Стародуб, Почеп, Погар, Новгород-Сі- верський), і саме за ці місцевості доведеться Скоропадському згодом воювати з Меншиковим, спершу самому дещо йому відступивши (Почеп та Ямпіль) уже після Полтавської битви. Заперечує новий гетьман, що в Полтаву було введено до приходу шведів російське військо, хоч Мазепа в своєму листі писав, що два полки з Білгорода в Полтаву не введено, а ординовано, тобто призначено,

ізакидає Мазепі, що він сам просив у Полтаву російську залогу, — згодом цар відмовиться виводити з Полтави російське військо. Заперечує також звістки, що росіяни готуються ввести в українські міста воєвод і взяти під свій контроль гетьманські прибутки, але саме йому, Скоропадському, випало дозволити ввести в Україну 10 драгунських полків, годувати їх, згодитися, щоб козацьке військо підлягало російським генералам, а артилерію було вивезено до Московщини. Знову-таки з установленням Малоросійської колегії було взято під контроль Москви прихід українських прибутків, а ще до того у Глухові стали пробувати російські резиденти А.Ізмайлов та Ф.Протасьєв, котрі пильно за гетьманом доглядали

ібули його фактичними співправителями. Заперечує І.Скоропадський і те, шо ніби росіяни хотіли для перестороги "старшину генеральну і полковників у руки прибрати", але про це виразно оповідає П.Орлик у згаданому листі до С.Яворського, і ми це місце цитували, а за самого Скоропадського це таки увіч чинилося, про що буде мова. Заперечує новий гетьман, що козаків росіяни хотіли

220

перетворити в драгунів та солдатів, але й про це є в тому ж таки листі П.Орлика беззаперечні факти (звідомлення І.Черниша та Д.Горленка). Заперечує [.Скоропадський, ніби росіяни вже тоді хотіли українців "за Волгу загнати, а наш край великоросійськими людьми осадити" . Чи був такий намір у Петра І, ми гаразд не знаємо, але що це вчинив вірний учень Петра Сталін у тридцятих роках (розкуркулення) і його наступники вже в столітті XX — безсумнівно. Не варто забувати й колонізаційної статті в Коломацькому договорі 1687 року, про яку йшлося в нашому есе про І.Мазепу. "Хто ж би, розум маючи, — пише Іван Скоропадський, — не міг того признати, що то явна вигадана неправда і плевели є ворожі, та й чи може це статися? — наївно, а може, свідомо облудно пише новіш гетьман, адже він не міг не знати фактів. — Також, як це статися може, щоб царська величність великоросійських своїх підданих рушаючи з мешкання їхнього в наш край, а нас, образивши, за Волгу пересилати захотів без жодної побуджуючої до того причини й пожитку, а особливо під час військовий теє чинити" (Источники... — С.199). Наївна душа, Іван Скоропадський, мислив категоріями біжучого часу, тоді як його попередник пророче зазирав у майбутнє свого народу: скільки їх за ці століття пішло й було погнано за Волгу і там поклало свої кості. Ми ж бо вже добре знаємо це, бо маємо зі свого населення чверть росіян, які не побоялися зрушитися зі свого мешкання і таки пішли в наш край, тоді як наші люди з нього виходили, а політика Петра І не на рік замислювалася, а на віки. І.Скоропадський кидає в Мазепу лихим докором, що той ніколи не був правдивим сином вітчизни, а тепер став явним її супостатом та згубцею, вважаючи, що той і повстання підняв "для приватної триклятої своєї вигаданої честі", що також є неправда, честі І.Мазепа мав досить, а згубити міг усе, що й сталося.

Четвертий пункт заперечень І.Мазепі був також цікавий: Мазепа нарікав на посилки українського війська на монаршу службу за межі України, де воно масово знищувалося, вмирало, гинуло, "тлумачачи прохирно, начебто для згуби і зменшення нашого народу це діється" (с.200). Резон Скоропадського тут елементарний: оскільки ми під царем живемо, то наш обов'язок за царя і спільне добро на спільних ворогів поставати, і як росіяни Україну обороняють, то й нам допомагати їм належить, за це маємо протекцію, свої права та вольності. Здається, зовні все правильно, при доброму ладі так і мало б бути, але вже тут проглядає хронічна недорозвиненість політичного мислення І.Скоропадського: поперше, не про оборонний захист своєї землі йдеться, а про імперіалістичні, тобто розбійницькі, завойовницькі війни російського царизму, в яких Україна мусила брати участь; по-друге, відсилаючи своє військо з України, гетьман лишав безборонною власну землю, яка не могла відстояти своїх прав та вольностей, більше того, муси-

221

ла годувати в себе військо московське, прислане сюди, адже і протектор у безсилого свого союзника його права та вольності по змозі залюбки руйнує, недаремно І.Виговський у Гадяцьких пактах так наголошував, що з меж українських військо наше не має виходити; по-третє, в мозку І.Скоропадського вже засаджено було імперський синдром, він уже мислив Украіну як спільне державне тіло з Росією, а може, ці слова йому були підказані його російськими дорадниками; по-четверте, військо українське в тих походах і справді знищувалося й пропадало — як того не міг добачати гетьман, а перед тим його полковник? Зрештою, згодом він у правді слів Мазепи зміг добряче переконатися, і про це буде ще мова.

П'яте питання ставить І.Скоропадський: чи хотіли О.Меншиков

зД.Голіциним схопити І.Мазепу, адже настійно викликали його до себе ще до його переходу на бік Карла XII? Питання це непросте, але І.Скоропадський збуває його просто: коли б знали про його "зміну" й хотіли б його за указом царя взяти, то це дуже легко було б учинити. Це правда, але правда й те, що Меншиков

зГоліциним могли бажати схопити його й без указу царя, як схоплено було свого часу І.Самойловича, і І.Мазепа цю практику чудово знав; по-друге, мав довірених людей, куплених, звичайно, з-між росіян, які могли його перестерегти; могли тут діяти й типові старечі страхи, адже Мазепа був надто обережний і надмірно обачливий.

Побиває І.Скоропадський аргумент І.Мазегти "більше сміху гідний", як він пише, що російські війська малосильні і від шведа тікають. Докази Скоропадського тут цілком резонні, російська армія на той час і справді була сильна й вишколена, тепер уже значно більшою мірою, ніж козацьке військо. Повторює І.Скоропадський і вимисли російської пропаганди, ніби Мазепа хоче, щоб "вітчизна наша, -по-давньому, в рабство лядське прийшла, а церкви Божі в лютеранські костели і в римську унію від тих його гаданих протекторів обернені були" (С.201). Це все були вигадки, але один резон Скоропадський приводить сильний: "А направду, хто тільки під протекцією шведського короля в протекцію піддався, жоден без розграбування і розорення не залишився, як то Польща та Литва, також Саксонія і почасти Шльонська земля, які його за протектора прийняли і крайню на себе руїну понесли" (С.201). Як той швед зможе нас оборонити, резонно запитує І.Скоропадський, коли він так далеко мешкає? Але цей резон побивається іншим, далекогляднішим, який мав на умі І.Мазепа: коли протектор далеко мешкає, то й гнітити Україну не зможе. Скоропадський же вважає, що Україна тоді змушена буде шукати союзу з Польщею, як шукали це І.Виговський та П.Тетеря. Отже, вважає І.Скоропадський, — єдиний для України вихід таки російська протекція, а гарантія її в царському маніфесті, який обіцяє зберігати права й вольності України непорушно. Мазепин же істотний резон, "на-

222

чебто нам від їхньої царської величності ніколи дана обітниця не дотримувалася" (С.203). Скоропадський збуває голими фразами, що це неправда і що Росія в міжнародному плані своїх трактатів завжди дотримується — згодом життя докаже дуже тяжко Скоропадському, що він тут рації не мав. Після того І.Скоропадський закликає народ не коритися І.Мазепі, а йти проти нього й обіцяє полегкості в податках.

Отака прецікава політична дискусія відбулася в 1708 році між І.Мазепою та І.Скоропадським, ми навмисне приділили їй більше уваги, бо лист І.Мазепи до І. Скоропадського та його універсалвідповідь були маніфестами політичних позицій обох гетьманів. Загалом, дивне це було змагання — два однодумці, люди один до другого близькі, роз'єднувалися життям при тому так, що один має спромогу говорити правду, а другий сперечається за чужою вказівкою та логікою, зумисне пишучи неправду, бо має навислий над головою камінь, який упаде й розчавить бідолаху, як тільки він заговорить щось не те. Здається, садистичне задоволення відчував Петро І, примушуючи Скоропадського писати цього листа. Звісно, мав той лист пропагандивне значення для російської імперської машини, але більше умалював і принижував честь і гордість Івана Скоропадського як правителя своєї землі.

І тут знову хочеться згадати дискусію з 1692 року між І.Мазепою та Петриком, тільки цього разу ролі помінялися: на становищі Петрика виступає сам Мазепа і його думки проголошує, а в ролі офіційного гетьмана — Іван Скоропадський, який свої погляди мусить проголошувати під недремним оком своїх наглядачів. Як резюме цієї дискусії хочемо привести слова сучасника обох гетьманів, літописця Самійла Величка, які увіч доказують, що політичні уми того часу ситуацію чудово розуміли і вміли бачити її так, як вона є. Нагадаємо, що С.Величко Мазепиним прихильником не був: "Цей перший російський імператор Петро Великий, коли ввійшли в Малоросію шведи, хоча видав свої печатні грамоти, вичисляючи в них минулі військові перемоги в різних місцях над шведом і утверджуючи малоросійський народ у вірності до себе й обіцяючи у першій грамоті за ту вірність після віддалення від своєї держави ворога-шведа ударувати малоросіян такими вольностями, якими ніхто не міг похвалитися з підданих під сонцем у своїх монархів, однак ту обітницю притримав і відразу ж після смерті гетьмана Скоропадського в 1722 році, проти малоросійських сподівань, минуючи давні права і вольності Запорозького Війська, замість гетьмана, владнав у Малій Росії колегію та різні збори, яких ніколи дотіля не бувало, знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих" (Самійло Величко. Літопис. — Т.П. — С.284).

Додати до цього резюме треба те, що права й вольності українців попиралися й до встановлення Малоросійської колегії. Перше було

223

те, що І.Скоропадському при виборі не було дано статей, як ми казали, а коли 17 липня 1709 року гетьман подав царю другі, так звані Решетилівські статті на 14 пунктів, в яких пропонувалося підтвердити права України й пропонувалися статті нові, то цар відповів на них "Статтями явними і таємними ближньому стольнику Андрію Ізмайлову" та указом від 31 липня 1709 року. Розглянемо ці два документи.

Уперше біля особи гетьмана встановлювався офіційний рези- дент-наглядач, який мав чинити нагляд за певними статтями. Отже, обов'язки А.Ізмайлова були такі: перестерігати будь-які прояви політичного невдоволення російським пануванням ("шатости"), а винних ловити; стежити, щоб не відновилася Запорозька Січ, і викоріняти спроби те вчинити; посланців від іноземних держав приймати стольнику, а не гетьману; гетьману відбиралося право настановляти старшину без царського указу; гетьман не мав права ставити на уряд іноземців, зокрема поляків; у гетьмана відбиралося право смертної кари над старшиною без царського указу; маєтки має розділяти гетьман у погодженості з царем; міста, які підтримали І.Мазепу, мають платити в російську казну данину по два битих єфимки з двору; над зборами в гетьманську казну мав установитися нагляд — за всім цим мав наглядати А.Ізмайлов. Це були явні статті, числом десять. Окрім того, додавалися три пункти секретні: встановлювався таємний нагляд над гетьманом, старшиною і полковниками, щоб не було "жодного хитання до зміни і до збурення народу", наказувалося контролювати посилки від Мазепи, Польщі та Швеції та донських козаків і "розвідувати те міцно всілякими способами", для чого вводилися в Україну піхотні полки, тобто йдеться про установлення таємної політичної поліції. Мати в тому погодження не з гетьманом, а з київським воєводою і з "іншими, що в благості пробувають", тобто з благонадійними, інакше кажучи, колаборантами; писати про те, а коли треба, чинити заходи, не списуючись, тобто самовільно. Таємно розвідувати про прибутки, які йдуть гетьману, полковникам, старшині, тобто в казну української держави. Стежити за розмовами і виявляти благонадійних (і неблагонадійних також. — В.Ш.), благонадійних ставити на уряди.

Отака ціна була ідеологічним запереченням І.Мазепі І.Скоропадського — "московське ярмо" ставало фактом явним. Датувався цей документ 18, 27 і 30 липня 1709 року, а 31 липня було видано "Вирішальний указ" на статті Скоропадського, на всі 14 пунктів. В першому пункті сказано, що права та вольності України регламентуються давнішими договорами з гетьманами, зокрема статтями Б.Хмельницького, а "йому, гетьману, дадуться пізніше, скоро час допустить" (Источники... — С.232), чого так ніколи й не сталося. В другому пункті відмовлялося в проханні, щоб українське військо було під українською командою, як це велося раніше, а

224

не російських генералів. Артилерію з Батурина забрано в Московський цейхгауз, а тільки частину віддано (пункт 3). Гармати, забрані в Галицькому полку, буде повернено, крім тих міст, які підтримали повстання (пункт 4). Воєводи мають пробувати, як і давніше, в права українців вони не вступатимуться, "крім державних справ, як зрада та інше" (С.233), з деяких міст гарнізони виведуть, а з Полтави — ні (пункт 5). Образи, чинені російським військом українцям, мають розглядати А.Ізмайлов та київський воєвода Д.Голіцин. Про постої російського війська в козацьких дворах сказано: про це вирішиться пізніше, ще й виказано гетьманові, що український народ має й так привілеїв та вольностей більше всіх інших народів, отже, хай будуть удячні за те, що Росія їх оберігає й обороняє. Клалася вимога фінансового звіту гетьманського уряду перед Москвою (стаття 11); визначено було, що укази гетьману мають посилатися із Приказу Малої Росії та від міністрів, а більше ні від кого (обидва документи в "Источниках..." - С.228 - 231, 232 - 235).

Раніше, коли статті складалися козаками, вони погоджувалися з російською стороною й приймалося спільне рішення. Тепер же цей акт був однобічний: з боку царя давалося ствердження чи заперечення без погодження — ще один камінь у бік І.Скоропадського на його резони, що права й свободи українців лишалися незмінні. А шо А.Ізмайлов був не просто резидент Росії, свідчить і царська грамота від ЗО липня 1709 року до І.Скоропадського, де виразно сказано, що гетьман має "належні великого государя справи управляти із спільною із ним (Ізмайловим. — В.Ш.) порадою" (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Авгсбург, 1948. — С.20). У 1710 році Ізмайлова змінив Федір Протасьєв, який пробув в Україні до утворення Малоросійської колегії і відзначався особливим хабарництвом та доносницгвом.

Отже, два удари українській державності фіксуємо в 1709 році: урізання загальнонародних прав та вольностей і встановлення російського співправителя. Це супроводжувалося репресивними акціями супроти старшини. Амністія на прихильників Мазепи діяла до Полтавської битви, після неї всі, хто являвся з повинною, арештовувалися й вивозились у Росію, таких вивезених були десятки. Для неупередженого читача досить порівняти пункти Петра І зі знаменитою конституцією П.Орлика (див. "Розбудова держави", №5 за 1992 рік), щоб побачити, в якому документі права і вольності України були визначені й гарантовані більше, ширше й демократичніше — документи ці увіч не до порівняння, а таки свідчать, що "московське ярмо" далеко не фікція.

Підтверджувальну грамоту на гетьманство І.Скоропадський дістав тільки 5 січня 1710 року, що також небувале раніше явище: грамота видавалась одночасно з обранням на гетьманство, та й то грамоту цю було видано на настійливе прохання Скоропадського,

225

1 5 Шевчук В.

Козацькі булави та пірначі

адже без неї він вважався юридично неузаконеним гетьманом. Грамота стандартна, але звертає на себе увагу один цілком лицемірний пасаж: цар обіцяє, шо "милість і увага (царя) від нього, підданого нашого, забрана не буде, але ще більше примножиться" (Источники... — С.259). І справді, увага та примножилася, але не на добро, а на зло Україні та її свободі, адже була від неї в кінці цього гетьманства забрана цілком.

Ми багато вже накидали каміння в бік 1.Скоропадського. Провини він і справді мав немалі, зрадивши свого гетьмана і вступивши у зговір із поневолювачами свого народу, з сатрапом із сатрапів, свавільним, нещадним і аморальним. Але, попри все, Скоропадський не був безпринципним підніжком царя, "гряззю Москви", як визначав Т.Шевченко, але за вольності свого народу в рамках російської підлеглості все-таки змагався, як, до речі, й Павло Полуботок, його однодумець, саме тому ми його гетьманування й назвали спробами врятувати українську державність. Отже, першою спробою були так звані Решетилівські пункти 17 липня 1709 року — результат цього заходу ми вже знаємо. Близько 1710 року гетьман посилає царю "Донесення від усього малоросійського народу" з прохальними пунктами, в яких він намагається охоронити Україну від утисків та зловживань російського окупаційного війська, а ті бували вельми прикрі українському населенню, бо солдати й офіцери його просто грабували, брали українців собі до послуги, забирали коней, майно, одежу, виснажували підводною повинністю, насилали екзекуції на доми,

226

арештовували й самі судили, ставали квартирами в дворах міських, загородніх, хуторах гетьманських, генеральної старшини, полковників та інших козацьких старшин. Гетьман просив оповіщення указу проти цього всім офіцерам та командам російського війська і копій розпоряджень про це в гетьманську канцелярію. З другого боку, він старається про висилку в Росію "змінницьких родичів", як тих, що споріднені з тими, котрі перебувають при королі шведському, "так і жінок від Чуйкевичевої компанії, яких чоловіки в засланні, одні в Сибірі, а другі на Двині лишаються за розписом" (Источники... — С.269 — 270), тобто допомагає в репресивних заходах проти свого ж народу.

Із 1715 року фіксуємо нову фазу наступу російського царизму на українську державність. 22 січня 1715 року видано царську грамоту про вибір полкової старшини, а водночас заявлено демагогічно, шо зроблено це "за чинення образ простому народові" (до речі, це властиво політиці всіх сатрапів: знищуючи свободу, вони декларують, що чинять це в інтересі простого народу, постаючи йому в захист). Цієї грамотою установлювався новий лад у заміщенні полкової старшини. На кожну посаду мали вибирати на раді полкової старшини двох чи трьох кандидатів, одного з них гетьман в погодженні з російським резидентом ставив на посаду. Нова урядова особа складала присягу на вірність цареві (грамоту дивись в "Источниках..." — С.275 — 276). 1 хоч цар говорив, що це він чинить для користі простих людей, але тепер старшина народом не вибиралася, отже, від нього залежна не була, відтак між нею й народом убивався клин, що чинилося з розмислом. Зрештою, цар часто сам порушував цей свій указ, призначаючи старшину персонально без вибору. Що ж до полковників, то вони тепер призначалися тільки з відома царя, минаючи волю гетьмана, що також було порушенням прав та свобод України. Цар же прагнув створити незалежну від гетьмана, а безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію краю, отже, віддану тільки Москві, — цим убивався клин і між гетьманом та вищою старшиною. На полковничі уряди почали ставиш чужоземців, зокрема й росіян. Таким був серб Михайло Милорадович, якого цар поставив гадяцьким полковником і який відразу ж відзначився надмірною сваволею, росіянин Петро Толстой був призначений царем ніжинським полковником (1718). В Україні починався державний розлад, тож 1718 року, бувши в Москві, Скоропадський робить чергову спробу врятувати українську державність і подає в Колегію іноземних справ нові пункти прохань. їх цікаво розглянути. Гетьман просить, щоб київський губернатор не посилав йому указів і щоб росіяни не заводили в Чернігові, Ніжині й Переяславі кабаків (згадаймо, як відповідав Скоропадський на побоювання Мазепи, що це станеться, а йдеться про умалення приходу в гетьманський державний скарб). Щоб у Глухові не було коменданта, бо на нього від ратуші

227

15 *