Kozatska Derjava Shevchuk

зупинити, вдається до хана Адель Герея по допомогу. В Україну приходить Нурадин-султан із ордою і біля села Печери, а потім біля Браїлова козаки із татарами розбивають Маховського вщент. 8 червня 1667 року кримський хан пише Яну Казимиру листа, в якому, між іншим, зазначає: "Хоч козаки й піддані ваші, однак задля нашої приязні ви присягалися, що не чинитимете їм ніякої кривди, а зараз вони внівець обернені — мало вже що їх і лишилося. Той плач безперервно доходить до Криму, але ми не зважали на те через приязнь до Польщі. Хоч ми козаків і охороняємо, але то для вашого ж добра, щоб вони через більше пригнічення не віддавалися комусь іншому; знаємо те добре, що підданими нашими вони бути не можуть" (Самішіо Величко. Літопис. — Т.2. — С.72). Ян Казимир вислав в Україну польного гетьмана Яна Собеського, і біля села Підгайці почали точитися бої, які завершилися так званим Підгаєцьким трактатом. Татари пообіцяли вийти з України, а для погодження козаків із Польщею мала бути призначена королівська комісія. Знову-таки татари визнають козаків Правобережжя як підданих польського короля, хоч Дорошенко на цей час з Польщею, як ми згадували, розірвав і стояв у цей час на позиції так

108

званої "неутральності", тобто незалежності ні від кого. Але тут, під Підгайцями, очевидно, під тиском татар, він змушений був поступитися.

о У Підгаєцьких пактах стояли такі неприємні козакам речі: "Його милість пан гетьман запорозький і Запорозьке Військо обіцяють відтепер цілковите й вірне підданство його королівській милості й Річі Посполитій, щире бажання на всілякі послуги і вирікається напотім всіляких протекцій, покладаючи свою безпеку на саму тільки ласку його королівської милості й Річі Посполитої" (Підгаєцький трактат подано в літописі Самійла Величка. — Т.2. — С.76). Більше того, гетьман згоджується на повернення панам їхніх добр в Україні; козакам же гарантується їхня станова воля і їхні хутори. Поляки зобов'язувалися до комісії не вводити на козацьку територію своїх військ, а козаки не мали вимагати жодних міст, де досі козаків не було (ясна річ, міст українських). У Білій Церкві зменшувалася польська залога, але звідти вона не виводилася. Отже, присягаючи на цих пактах, Петро Дорошенко визнав себе й козаків у підданстві польського короля, вирікаючись усілякої сторонньої протекції: "Зі сторонніми без відома його королівської милості не матимемо кореспонденції ані посольства, але покладаємо все наше майно і власне здоров'я його королівської милості та Річі Посполитої в надії, що його королівська милість милостиво вдовольнять наші прохання" (с.77). Що це все значило? А тільки те, що Петро Дорошенко був приневолений татарами згодитися на такий мир. Навіть більше, тим самим він начебто визнавав Андрусівський договір. Але Підгаєцька умова була тимчасова і фактично не правочинна до комісії, на якій козацькі права буде визначено й затверджено. Отже, Підгаєцькі акти державних суперечностей між Польщею та Україною не знищували, а тільки примушували Україну на певний час перед королем схилитися. Загалом же, нечітка визначеність умов тільки підкреслювала несталість і тимчасовість цього миру, бо все відкладалося до комісії, саме тієї, яка пізніше назветься Острозькою.

На Лівобережжі гетьман Іван Бруховецький схаменувся. У листопаді 1667 року він з'їжджається із своїм приятелем єпископом Методієм — постать доволі темна в українській історії, бо Методій очорнив себе "доносительством" цареві, але тепер і він мав підстави бути Москвою невдоволеним, — вони обговорюють становище, в яке Україна не без їхнього сприяння потрапила. Воєводи вже перебували в Україні і вели себе тут як загарбники, від чого в народі почало виростати ремство. На Водохрещу, тобто на традиційному з'їзді до гетьмана полковників та старшини, Іван Бруховецький таємно радиться, як спровадити з України воєвод. Полковник Лазар Горленко зраджує свого гетьмана, переказує про все російському шпигунові чи, як тоді звали, конфіденту, ніжинському протопопу С.Адамовичу, а той доносить про таку

109

нараду ніжинському російському воєводі І.Ржевському. Із Запорожжя прибуває полковник Соха з полком запорожців і реально починає антиросійське повстання. Гетьман Іван Бруховецький повстає в Гадячі, що збудило відразу ж усе Лівобережжя, яке одностайно піднялося проти немилосердних нахідників: воєвод проганяли, а російських ратників убивали. Так із 200 ратників у Гадячі 120 було вбито, тридцять утекло й пропало в дорозі, решту полонили, а воєводу Огарьова поранили. Цар посилає в Україну велике військо на чолі з князем Г.Ромодановським, і той п<рчав добувати порубіжні українські міста Котельву та Опішню. Іван Бруховецький збирає козацьке військо на відсіч, а зупинився на Сербиновому полі біля села Диканьки. На допомогу йому пішов із Правобережжя, закликавши татар, Петро Дорошенко.

Отут, на Сербиному полі, й розігралася одна із смутних, самоїдських українських трагедій, бо коли Дорошенко приспів під Диканьку й Сербинове поле, військо Бруховецького збунтувалося, а самого лівобережного гетьмана було, як писав в "Епітафіоні" на смерть Бруховецького Лазар Баранович, "без жалю замордовано":

110

Нема в світі статку,

змого знай випадку,

Ябув і гетьманом,

мене звано паном. Одна є година,

та сталась одміна. Жорстоко я вбитий —

оглянься тож і ти. Ніхто з людей смерті

не може відперти, І царська корона

не є оборона, Гетьманська булава

у смерті не слава...

(Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.44).

У такий спосіб було на короткий час зліквідовано двовладдя на Україні. Князь Ромодановський спішно з України втіх, а Дорошенко невчасно повернувсь до Чигирина, бо йому в той час зрадила дружина, як пише Самовидець: "Через пліт скочила з молодшим".

Не встигла Україна прийти до єдності, як із Запорожжя підіймається темна хвиля міжусіб'я: на гетьманство став претендувати Петро Суховій, який і рушив із військом на Лівобережжя, його підтримали татари, яким об'єднання України увіч було не в інтересі. Росія миттю скористалася із цього — на Лівобережжя рушив князь Ромодановський, погодившись із чернігівським полковником Дем'яном Многогрішним, — ще один акт національної нестабільності та роз'єднаності. Дивно себе повів у цій ситуації Петро Дорошенко. Не маючи сили боротися із Суховієм та російським військом, він хоче використати Суховія проти росіян, тож посилає до нього свого брата Григорія на з'єднання. Можливо, в такий спосіб хотів залишити на своєму боці й татар. Але цей політичний хід був увіч нещасливий, бо Суховій відверто хотів стати на Лівобережжі гетьманом замість Бруховецького, тобто виходило, що Дорошенко ніби сам посприяв розпаленню міжусіб'я в Україні замість того, щоб його припинити. Справді, П.Суховій розгромив російське військо на чолі із сином Г.Ромодановського Андрієм, але це справи не поправило. Побачивши справжні наміри Суховія, Григорій Дорошенко від нього відстав, а заколотник рушив на Чигирин. Зрештою, він тут був розбитий Дорошенком і відступив. Проти Суховія пішли Іван Сірко та Гнат Улановський, після чого від заколотника відстали запорожці, татари були розбиті біля Канева, і Суховій відійшов у Дикий степ.

Тим часом у Польщі змінилися королі. Ян Казимир склав із себе корону (1668), після чого був рік безкоролів'я, а в 1669 році вибрано королем Михала Корибута Вишневецького. Саме цей момент і вирішив використати Петро Дорошенко, щоб улагодити свої сто-

111

сунки із Польщею. Хоч юридично він визнав підданство Польщі, але фактично досі не був підвладний нікому. Підгаєцькі пакти були тимчасові, отже, сили закону не носили. Кримський хан повівся щодо Дорошенка, якого сам-таки висунув у гетьмани, зрадливо — оказія із Суховієм виразний тому приклад. На те були свої причини: хан хотів бачити в українському гетьмані коли не свого сателіта, то людину ординарну, а Дорошенко виявив державний розум і навіть досяг об'єднання розшматованої України. Для Криму це вже ставало небезпечно. Водночас, утративши союзництво Криму, Дорошенко потрапив у вогняне кільце. Із Запорожжям згоди не було, тут його підтримувала тільки частина запорожців, друга ж половина була — суховіївці; Лівобережжя втримати також було нелегко, тим більше, шо тут уже з'явився російський сателіт. Польща, як і раніше, загрожувала із заходу. Сили ж у Дорошенка при всій зручності його політики були недостатні. Саме цим і зумовлюється його наступний політичний крок: він, знаючи, що з Яном Казимиром не домовитися, послів до нього із проханням про домовлену Підгаєцькими пактами комісію не посилав: обидві сторони розуміли, що вони ні до чого не домовляться. Але як тільки став король новий, відразу ж шле своїх посланців Петрановського й Тарасенка, король же відразу визначив до Острога комісарів — для поляків це означало, що П.Дорошенко в своїй "неутральній" затятості подається, тобто сходить із небезпечного, як вони вважали, шляху до повної незалежності України, а схиляється до ідеї протекторату; гарячково шукаючи виходу із вогненного кільця, гетьман згадує свого попередника Івана Виговського та й Гадяцький трактат з його прийнятними умовами автономії України і пробує ще раз розіграти ту ж таки політичну карту, бажаючи повернути до життя ідею Великого князівства Руського. Ясна річ, що це він робить під тиском подій, що розгортаються на Лівобережжі, але то була й справді достойна для обох сторін форма міждержавного компромісу.

З початком 1669 року лівобережці споряджують у Москву ціле вірнопідданче посольство на чолі із Петром Забілою з проханням вибачити відступництво й дозволити вибрати гетьмана, а від Петра Дорошенка, як відступленого полякам, відрікалися. В лютому відбулася Глухівська рада, і гетьманом Лівобережжя було постановлено Дем'яна Многогрішного, недавнього Дорошенкового відступника. У Глухівських статтях козаки просили прибрати воєвод із України, але це було надто велике завоювання росіян, які за щось здобуте звикли триматися руками, ногами й зубами; отже, цар постановив: воєводам в Україні із ратними людьми бути. Козаки з цією постановою покірно згодилися, хоч це вельми обмежувало їхній суверенітет. Було заборонено козакам міжнародне спілкування з іншими державами, але козаки, з огляду на Андрусівські договори, просили, що коли цар учинятиме з кимось комісію і

112

йтиметься про Україну, то там мають бути козацькі посли. Цар тут позірно поступився, згодившись на козацьких посланців на посольський з'їзд із поляками, але ніколи цього пункту не виконував. Козакам було також віднято право змінювати собі гетьмана і так далі — одне слово, автономні права України було значно урізано ніби в покару за повстання Івана Бруховецького — царський уряд міг святкувати чергову свою над Україною перемогу . У відповідь на це Петро Дорошенко 22 березня 1669 року скликає Чорну раду на річці Росаві біля Корсуня — було тут 500 правобічних і 20 лівобічних старшин; прибули сюди й турецькі посли — це свідчить, що Дорошенко вже почав здійснювати ідею союзу з Туреччиною, то давало йому змогу остерігатися відступництва Криму, а відтак здобути підтримку супроти двох великих хижаківсусідів Польщі та Росії. На Корсунській раді Дорошенка було обрано гетьманом обох боків Дніпра, тобто він, трохи запізнено, спробував юридично закріпити своє становище, хоч право спадкоємства булави Богдана Хмельницького й так давало йому цей титул. Після того між Правобережжям та Лівобережжям почалася міжусібна війна, Полтавський, Миргородський та Гадяцький полки перейшли на бік Дорошенка. Д.Многогрішний послав проти Дорошенка своє військо на чолі з компанійським полковником М.Кияшком — військо Дорошенка в бою під Гогинцями неподалік Ромна зазнало поразки.

Змагання на Лівобережжі тривало, а тим часом Петро Дорошенко шле два посольства: одне на сейм з Петрановським і Тарасенком і друге в Острог з Вуяхевичем та Гапоненком, подавши їм інструкції, що виявляють його програму. (Обидві інструкції подано у виданні: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России". - Спб., 1878. - Т.9. - С. 196 - 206.) Заналізуємо, чого ж хотів Петро Дорошенко. По-перше, привести до чинності Гадяцькі пакта і знести всі юридичні акти, що суперечать вольностям Запорозького Війська. Запорозьке Військо мало обмежувати свою територію в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах, яка мала бути відділена від Корони Польської, тобто в полках Київському, Паволоцькому, Брацлавському, Уманському, Кальницькому, Подільському, Торговицькому, Чигиринському, Черкаському, Корсунському й Білоцерківському — на Правобережжі. В Україні не повинні стояти війська коронні й литовські. Сенатори й пани дідичі не мають наїжджати на цю територію чи насилати своїх слуг, але брати із своїх підлеглих у маєтностях належний чинш, обумовлювалися козацькі вольності. Коронні війська можуть прийти на козацьку землю тільки на за-

і

Доюіадніший аналіз Глухівських статей дивись у етюді про Івана Самойловича.

113

8 Шевчук В.

клик українського гетьмана і бути під його командою. Запорозьке Військо на війну має закликати король, а не гетьмани коронні — коли ж військо має йти в далекий похід, то посилатиметься частина його з наказним гетьманом. Прибутки на військо також мали йти так, як обумовлено в Гадяцьких пактах. Польська залога із Білоцерківського замку мала бути виселена. Митрополита мають обирати стани православного українського народу вільною елекцією, а поза українськими межами ніхто митрополитом називатися не може. Йшлося також і про знесення привілеїв уніатам та й взагалі про знесення унії.

Коли порівняємо ці вимоги із Глухівськими статтями, то не важко помітити, що вони є прямою реакцією на принизливі Глухівські статті, а фактично відновлюють Велике князівство Руське, тобто йдеться не про стан безперечної підлеглості монарху під контролем чужоземного війська, а про встановлення протекторатного укладу: українська держава мала бути цілком самостійна, жити своїми законами без найменшого державного й мілітарного контролю, а монарх має над Україною лише право протектора, його влада обмежена рядом цілком визначених умов, які оберігають суверенітет України. У Глухівських же статтях ішлося не про державний суверенітет, а про збереження козацьких вольностей — обмежувалася при цьому не влада монарха, а влада й функції Козацької держави — різниця між двома договорами, як бачимо, істотна. Дорошенко це чудово розумів. Інша справа, чи він щиро хотів миритися з Польщею, принаймні, М.Костомаров у цьому сумнівається. Але політика залишається політикою, одне можемо сказати точно: Петро Дорошенко випробовував усі можливі варіанти, при яких міг би встояти як "неутраліст", бо "неутральність" України — перша його позиція. Добрих наслідків вона не дала (а саме це було політичним ідеалом П.Дорошенка) — він реально переконався, що з тими силами, які в нього були, втриматися не зможе — був оточений звідусіль ворогами. Однак існувала інша, більша причина: українське суспільство тієї доби не було підготоване до ідеї "неутральності", отже, визначалося політичною нестабільністю та різнодумністю, легко змінюючи свої орієнтації. Погляньмо з цієї точки зору на той, здавалося б, щасливий епізод, коли Дорошенко став гетьманом обох боків Дніпра. Згубив він принагідний момент, що не розбив тоді Ромодановського

йне закріпив своєї перемоги — і програв свою акцію. Але вражає інше: як тільки він покинув Лівобережжя, воно відразу ж відстало від ідеї єдиної України і повертається під російську руку, хоч уже на своїй шкурі пізнало, як та рука вміє дерти з нього шкуру. Вражає ще одне помічення: між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю

йуспішно її грабують, плюндрують та поневолюють.

114

Портрет П.Дорошенка з літопису С.Велинка

Отже, Дорошенко, опинившись у вогненному кільці із своїм "неутральством", змушений був змінити курс політики, принаймні, хотів повести її на ту дорогу, якою вів наймудріший з-поміж гетьманів після Богдана Хмельницького Іван Виговський, — це була ідея якнайширшої автономії при протекторальній підлеглості чужоземному монархові. Саме тому, мені гадається, що спроба замиритися з Польщею не була звичайним політичним маневром, а однією із спроб виходу із важкої ситуації. Спілка з татарами виявилась ефемерною, спроби порозуміння з Росією, а Дорошенко робить і такі заходи, навіть неодноразово, безнадійні, бо в усі часи російська політика була — брати, а не давати; з Польщею ж порозумітися ставало пожиточно, хоч би з огляду на умови Андрусівського договору. Але саме з Польщею існували непере-

115

8 *

йдені суперечності, а перша та, що вона вимагала повернення панам-дідичам та магнатам їхніх маєтків в Україні, що мало б зруйнувати новоутворений козацько-маєтковий устрій.

Отже, не дивно, що Дорошенкові посли вертаються із сейму та з Острога ні з чим, як пише Самійло Величко: "Поляки, побачивши Дорошенкові пункти й побажання всього війська, вельми ними лишились уражені й почали дихати таємним, схованим у їхніх серцях, гнівом і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих його посланників одними тільки фіглями та листовними компліментами" (Самійло Величко. Літопис. — Т.П. — СЛ17). Акція примирення з Польщею та Росією Дорошенкові не вдавалася, тож він мимоволі почав скеровувати свою увагу в бік Туреччини, тим більше, що йому самому вже не вдавалося не тільки з'єднати всю Україну, а втримати у з'єднанні й Правобережжя. Розкольник знайшовся й тут, і ним виявився уманський полковник Михайло Ханенко, особа бліда й безідейна, яка, як і П.Суховій, керувалася більше власними амбіціями, ніж інтересами України. На раді суховіївців 23 липня 1670 року його було вибрано замість Суховія гетьманом, Суховій став у нього писарем.

116

Портрет П.Дорошенка з бойовими регагіями

Ситуація для Дорошенка склалась украй трагічно: Україна розколювалася не на два, а вже на три гетьманства, отже, сила Дорошенкова ущерблювалася ще більше. Поляки миттю цим скористовуються. Але в першій половині 1670 року вони ще ведуть переговори із Дорошенком. Комісію було відправлено до Острога у квітні, і Дорошенко запраг від неї копію інструкції, щоб знати, чого все-таки хочуть поляки. Інструкцію шо було видано 30 березня 1670 року. Перше, що падає у вічі: поляки у діях Дорошенка були проінформовані добре. ВОШІ звинуватили гетьмана, що не виконує Підгаєцьку трансакцію (це була правда), за те, що козаки не пустили дідичів на їхні землі, за пошуки протекції в Туреччині та Росії. Цікава ще одна деталь: пишучи до польського короля, Дорошенко не вживав при написанні титулів польського короля титулу князівства Руського, що поляки відразу ж застерегли. Вони уперто наполягали, що "з огляду на шляхетські дідичні добра не мають дозволяти ніякого відірвання" (текст інструкції дивись у Самійла Величка. — Т.П. — С. 123 — 128). Щодо унії комісари мали ухилитися й відкласти ту справу на потім, хоч, у крайньому разі, згоджувалися на її знесення, як це стояло в Гадяцьких пактах, але "щоб не було якої шкоди унії" (типова казуїстика). Щодо самостійного судочинства поляки українцям відмовляли, а хотіли, щоб

117