Kozatska Derjava Shevchuk

його соціальну структуру кілька клинів. Перший — роз'єднати шляхту та козацтво, тобто еліту-войовника, головного тодішнього носія ідеї державності. Це й було з великим успіхом учинено: шляхта полонізувалася, по-польському католичилася, економічно й політично втягувалася в структуру Річі Посполитої через систему привілеїв, тобто полонізуватися шляхті було економічно й політично вигідно — це розкривало реальні перспективи до задоволення своїх інтересів, тоді як задоволення цих інтересів через здобуття власної держави ставало важке, вимагало жертв, відтак менше було перспективним. Природа людська така, що, топчучи стежки, людина вибирає найкоротший і найраціональніший скерунок. Але Польща розуміла: заковтнути шляхту — цього їй для втілення її імперіалістичних забагів замало, треба було ще одного клина, щоб розколоти українську суспільність духовно. Для того й використано було ідею унії, яка витала тоді в кращих умах (згадаймо, що й сам Костянтин Острозький був не проти цієї ідеї), щоб перетворити її із засобу консолідації в засіб розколу — ось чому таким гарячим захисником унії став єзуїт Петро Скарга, один із тих, хто цю духовну ідею хотів перетворити в політичну на користь Польщі. Тому й козаки сприйняли унію як розкол, а не акт єднання, і почали супроти неї запеклу боротьбу, та й переважна більшість українського народу: й міщани, і духовенство, і православна шляхта дивилися на унію як на замисел супроти себе, відтак витворили велику полемічну літературу, завзято супроти неї постаючи. Тому ж супроти унії палко виступили й провідники нації — П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Виговський (згадаймо пункт про знесення унії в Гадяцькому трактаті) та інші; ось чому гостро негаційно супроти унії були наладнані й офіційні козацькі літописи.

Загалом же, унійний рух у першому своєму періоді (тобто до повстання Б.Хмельницького) був рухом елітарним, а не загальнонародним, хоч і здобув певного поширення, бо толерувався Польською державою. Але тут випливає вельми цікаве питання: православні вважали уніатів зрадниками, але чи вважали такими вони себе самі? І чи мав рацію непримиренний Іван Вишенський, пишучи, що єпископи пішли на унію заради матеріальної вигоди та й тільки? Очевидно-таки, ні! Про це свідчить Декларація єпископів 1596 року. Іпатій Потій, Веніамін Рутський та Йоасаф Кунцевич були людьми непересічними і в правдивість своєї ідеї щиродушно вірили; повторимо, сама ідея унії була цілком світлою, хоч не кожне об'єднання приносить добро та злагоду, а часто й навпаки. Недаремно до уніатів згодом пристали такі уми, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович і Кирило Транквіліон-Ставровецький — не за матеріальною вигодою вони вганялися. Водночас, були серед ініціаторів унії і люди аморальні, згадати б К.Терлецького. Окрім того, уніатська церква, встановившись, не стала прислужником

18

Польщі й носієм ідеї поглинання в її колонізаційних заходах, вона відстоювала свій обряд і свою українськість, через що між уніатами та римо-католиками відбувалися зіткнення та конфлікти. Сама ж "католицька русь" поступово свою державотворчу українську місію в XVII столітті почала втрачати й поступово розчинилася в "польському морі", як зникла поступово й творена нею польськоукраїнська література — цей процес завершився, в основному, в кінці першої половини XVII століття, хоч не можна забувати й таких фактів, коли римо-католик із тієї ж "католицької русі" Михайло Кричевський рішуче перейшов на бік повсталого козацтва і героїчно поклав за Україну свою голову, ставши найближчим соратником Богдана Хмельницького. Та й не тільки він один.

У перший період унійного руху позитивним фактом цього акту було хіба те, що уніати розбудили православних до літературної діяльності, примусили їх писати полемічні трактати й книги, щільніше зайнятися питаннями освіти, книгодрукування, через що вони перенесли свою культурну столицю із Львова до Києва і тут заснували сильний Київський Парнас, а з ним і свій вищий учбовий заклад, знову вивівши Київ у загальнонаціональний культурний центр.

Визвольна війна Богдана Хмельницького потужно вдарила по уніатству, і цей конфесійний рух почав загасати; літературної продукції від уніатів почало виходити все менше й менше, хоча вона й була. Загалом же, полеміку супроти православних за унію в другій половині XVII століття вели вже не так уніати, як римокатолики (Теофіл Рутка, наприклад), зокрема, активно цим займалися єзуїти (М.Ціховський, Б.Бойм, З.Согникевич та інші) — це виразно показує, в чиїм вона була інтересі. Взагалі, унія в цей час стала ідеєю не визначальною, поки до неї не приступили львівський, луцький та перемшшіянський єпископи, а особливо братства, які репрезентували українське міщанство.

Ідея унії знову воскресла, вже в українських колах, у 1677 році, коли львівський єпископ Йосип Шумлянський звернувся від свого гуртка (єпископ перемишлянський Інокентій Винницький та архімандрит, згодом єпископ, Варлаам Шептацький) до папського нунція з готовністю прийняти унію. Цьому сприяла, можливо, поразка турків під Чигирином, після чого відкривалася можливість російської експансії на Захід України. Але 1678 року Чигирин від турків упав, тож ідея унії не була втілена в життя. Однак після сумного 1686 року, коли було, з одного боку, постановлено Вічний мир між Росією та Польщею, що закріплював поділ України між цими державами, і коли українську церкву, з другого боку, було підпорядковано Москві, Йосип Шумлянський перестав підлягати владі київського митрополита, як такого, що перебуває в чужій державі і підлягає московському, а не константинопольському патріарху, й найменувався блюстителем Київської митрополії та

19

2 -

києво-печерським архімандритом, не допускаючи на свою територію людей київського митрополита, а загалом прагнучи стати осібним галицьким митрополитом. Отже, не помилимося, коли скажемо, що унійні настрої знову поширилися між західноукраїнського православ'я, і це сталося через увічнення розбиття України на дві частини, що входили до різних держав, і через шахрайське підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Під вплив Й.Шумлянського в цей час перейшла й Луцька єпископія, де після відходу до Києва Гедеона Святополка-Чет- веріинського було поставлено єпископом Афанасія, брата Йосипа Шумлянського. Але от що цікаво: приймати унію, незважаючи на свою декларацію в 1677 році, Йосип Шумлянський не поспішав, хоча польський король Ян Собеський енергійно щодо того налягав, кілька разів безуспішно скликаючи собори українського духовенства. Зрештою, Йосипа Шумлянського тут можна зрозуміти: він не бажав безпосередньо підлягати Польщі, яка продовжувала вести римо-католицьку експансію, через це й вів свою досить тонку дипломатичну гру, принаймні, Яну Собеському схилити його до унії так і не вдалося, незважаючи й на те, що єпископ вважався ніби приятелем короля.

Другу унію було офіційно прийнято 1700 року. Згадаймо нашу періодизацію історії Козацької держави: саме в цей час почалася Північна війна, а вже в 1701 році російські війська ввійшли до Польщі і безцеремонно ганяли як зайця луцького єпископа Діонисія Жабокрицького. Історія цього єпископа показова (її докладно виписано в літописі Самійла Величка): він хотів залишатися православним, але, зіштовхнувшись із тупою російською формалістикою та диктатом, змушений був перейти до унії, потім загинув у російських казематах. Це все наочно свідчило, що Йосип Шумлянський та його прибічники, прийнявши унію, цього разу вчинили мудро, бо в такий спосіб вони українську церкву обороняли від російської експансії, яка провадилася не лише політично та мілітарно, а й у духовних сферах. Відтоді уніатська церква поступово почала набирати функцій національної, але в певному регіоні, про що свідчить діяльність сильного почаївського культурного осередку. В 1732 році тут розпочала діяльність друкарня, що видала велику кількість книг для потреб уніатської церкви, тут з'явилася знаменита антологія духовної пісні "Богогласник", саме тут почала культивуватися ідея заміни книжної української мови й церковнослов'янської народною українською (видання Юліана Добриловського), з цього гуртка вийшло ряд цікавих письменників, згадати б хоча Тимофія ПІуровського.

Але так само, як православна церква не завжди була прихильна до національно-визвольного руху, так і уніатська церква не відразу стала національною, в ній були сильні полонізаційні впливи. Але в силу історичних умов саме їй випала місія стати духовним

20

У наші часи вченими переконливо доказано, що українська поезія XVI — XVIII століть аж ніяк не була схоластичною, більше того — це був живий нерв складного, важкого, повного трагічних катаклізмів політичного життя українського народу, бо саме поезія активно і вчасно реагувала на актуальні події визвольної боротьби нашого народу, що протяглась у віках і була, значною мірою, визначником стану суспільного думання тієї чи іншої доби. Цікаво те, що цю традицію почали поети, які українцями й не вважалися, але доля землі української була для них аж зовсім не байдужа, — це Матвій Стрийковський, котрий урочисто проголосив, що йому за історичну й поетичну працю мають бути вічно вдячні не лише Литва та Жмудь, а й Русь, під якою тоді розумілася Україна та Білорусія; другим був Себастіян Кленович, очевидно, вірменин родом, який так само проголосив урочисто своєю поемою "Роксоланія" народження Руського (Українського) поетичного Парнасу у Львові. Варто розглянута ці пам'ятки докозацького часу (хоч козаки вже тоді існували, але ще не як державна субстанція), щоб зрозуміти, як народжувалася державотворча ідея в умах поетів уже козацької доби. "Хроніку польську, литовську, жмудську та всієї Русі" М.Стрийковський видав у 1582 році в Кролевці. Власне історії Русі він виділяє значну увагу, при тому пише про Русь з

22

повною симпатією, а в поезії "Про руйнування руських князівств через Литву та Жмудь" розмірковує про причини занепаду Київської Русі та й Галицько-Волинського князівства, де незгода між собою та змагання за владу — "хто там перший стане" — і вчинили те. Романів син Данило хотів мати Галич, а князь київський приходив змагатися з чернігівським, після чого поет дає цікавий розмисловий пасаж: Рим стояв на чолі світу через те, що мав у собі згоду, а коли почалась у ньому незгода, держава впала, і Рим втратив силу й свободу. Те саме славетні грецькі князівства, які змогли протиставитися персам та Риму, коли жили у згоді, а втративши її, віддали себе туркам у неволю і втратили державу, а відома Київська монархія, преславна діяльністю та мужністю "русаків", через незгоду мусила впасти і перевести свій стіл у Литву,

аЛитва у стан великий "вибилась від згоди". Міркування ці залишаються вельми актуальні й дотепер. До речі, українським історикам годилося б звернути увагу й на це особливе визначення історика, що Київський стіл перейшов не у Суздаль та Москву,

асаме в Литву, отже, Литовське князівство вважало себе спадкоємцем Київського, чим і пояснювався його слов'янський характер — державна мова в ньому була руська книжна (білорусько-українська), та й сам історик через те вважає себе не лише литовським, а й руським (Марсове поле. — К., 1988. — Кн.І. - С.96 - 97).

Через два роки у Кракові (1584) вийшла знаменита "Роксоланія" С.Кленовича, польсько-українського поета, який виявив у цьому творі виразний український патріотизм. Свій історичний зарис Роксоланії (України) поет будує за тими варіантами "Повісті врем'яних літ" та й інших літописів, які до нас не дійшли. Перш ніж назватися Руссю, пише поет, у цьому краю жили різні племена. Перше — плем'я "батька Яфета", тобто сина Ноя. Мешкали тут бастерни, в "Повісті врем'яних літ" — воспорії, іллірійці (в літописі — ілюрики), савромати, гамаксобії (кочові племена). Руси мали ім'я від далеких прадідів, ті предки вийшли від Меотського (Азовського) моря й осіли в "зимній землі", заснувавши міста "аж під Воза сузір'ям", відділили собі поле, лани, оточили свої міста мурами (тобто кріпосними стінами). Дуже цікаве в Кленовича омеження Русі. Цей край простягається до литовських границь, зі сходу — до землі москвичів, які в Русь не вводяться, на Півночі кордони Русі значить "льодом одвічним закутий океан", тобто в Русь вводиться Новгородська земля. Від Авзонії (Італії) "Русь відтяли Альпи", тобто в Русь уводяться й землі Югославії, можливо, через те, що хорвати вийшли туди із Прикарпаття, та й досі там живуть русини-українці. На півдні від племен гетів природна межа — Чорне море (Евскін). Це, так би мовити, широке означення Русі, сама ж Роксоланія, власне Україна, омежується значно вужче (це бачимо через перелік її міст). Першим містом є Львів —

23

М. Стрийковський

"наше святе місто Львів, слава народу і честь", тобто стольний город; до речі, столичність для українців Львова підкреслювали потім у своїх поезіях брати Зиморовичі. До числа українських міст вводяться Замостя та Київ, "колишня великокнязівська столиця", — як крайні точки тієї землі на Заході та Сході. І хоч Київ у часи поета лежав у руїнах, саме С.Кленович проголосив його значення для України:

"Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу..."

Описує С.Кленович і Кам'янець — як могутню фортецю, що вважалася для ворога нездобутною, Луцьк, Буськ, Сокаль, Городно, Белз, Перемишль, Дрогобич, "багатий на ропу", Холм, Красностав, отже, визначається територія колишнього ГалицькоВолинського князівства. Роксоланія для С.Кленовича цілком окреслений етнотериторіальний простір, він навіть словом не прохоплюється про його тодішнє державне входження в Річ Посполиту, і це на той час була вельми цікава позиція — визнання самодостатнім недержавного народу, хоч колись державний він був. Із опису С.Кленовича мимовільно випливає думка, що під країною, в даному разі Роксоланією, треба розуміти населення певного народу, а народ визначається системою своїх звичаїв,

24

занять, вірувань та навичок, переказів, навіть ремесел, що поет тут описує. Тобто народ визначається не державним статусом, а своєю соціально-психологічною природою.

Відома річ, що зародки козацького державотворення з'являють- ся-таки в XVI столітті, і почалося воно від самоорганізації оборони населення від татарських нападів. Очолило цю самоорганізацію українське магнатство, саме тому в XVI столітті на чолі козаків бачимо князів (Вишневенькі, Ружинські), старост (Дашкевич, Претвич) тощо, тобто відбувався надзвичайно цікавий процес злиття верхів суспільства з низами (те, що М.Стрийковський назвав "єдністю" чи "згодою"), — процес, вельми необхідний для кристалізації національного тіла. Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття цього альянсу, переманивши аристократію нашу в католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу, а це значить, що народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав творитися лише знизу, з козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти, а з магнатів лише одного — Юрія Немирича, тобто нація змушена була тратити значну енергію на витворення своїх горішніх прошарків суспільства наново. З цього погляду звертає на себе увагу поетична полономовна пам'ятка, датована 1584 роком, тобто тим, у який постала й "Роксоланія" — "Epicedion" — жалібний вірш на смерть Михайла Вишневецького, каштеляна київського, старости черкаського, канівського, люїинського, який немало воював з татарами і в якого, хоч і зветься він оборонцем Річі Посполитої, інтереси — оборона власне України, причому зазначається: "добрих гетьманів також Україна мала, гетьманів з чужих країн не потребувала", крім того, тоді при магнатських дворах створювалися школи рицарства, де рицарі "повсякчас ремеслу навчались", і тим самим створювалося рицарство України, яке при військовій потребі миттю піднімалося, бо вояк "не удома, а в степу мусить висувати" і "не допустить добрий син землю плюндрувати", буде заступати матір власними грудьми, і оця матір розумілася як Україна (Русь); більше того, Подільська земля зветься "Князівська Русь", а синові вмерлого поет подає науку, щоб він наслідував "батьківську справу, Україні послужив (зауважимо, не Річі Посполитій, а таки Україні) як державець правий" (Марсове поле. — Кн.І. - С.127).

Так поступово пробуджувалася українська державна свідомість. Цікаво, що магнати не, соромилися тісного зв'язку з козаками та й самі себе так звали. Йосип Верепшнський у своєму поетичному творі "Побудка", виданому у Вільно в 1594 році, свідчить про козацтво як про значну мілітарну силу, а князя Вишневецького (Байду) зве "козаком бойовим", що не раз бив татар. Згадує і Претвича, старосту барського. Зрештою, спілка між козацтвом та

25

С. Кленовий

українським вищим шляхетством не протривала довго, і цьому посприяло не тільки те, що поляки з ксьондзами таки зуміли зденаціоналізувати шляхетство, а й унутрішні суперечності між аристократією та козаками. Здається, край цій спілці поклало повстання Криштофа Косинського (вважають, що він був поляк родом), яке історики часто зображують як антштольське, хоч це була війна цілком внутрішня, міжусібна, про що й написав поему "Про Острозьку війну під П'яткою" Симон Пекалід (1600). Про свої наміри поет вістить уже в заклику до музи, з'являючи, що війну розпалила Алекто — богиня помсти, одна із фурій. Автор недаремно вияснює тут генеалогію князів Острозьких — для того, щоб показати, проти кого повстав К.Косинський. Короткий виклад української історії подає таке: пращуром нашим був Рус (до речі, оригінальна гіпотеза). Потім Кий побудував на Дніпрі фортецю, тоді були князями Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, від яких і походять Острозькі. Отже, повстання проти Острозьких подається як повстання проти віковічних володарів Русі, через що похід Косинського зветься грабіжницьким, а почався він "через отруту якусь", що "зароїлась у душі", через прагнення влади і голод, а кажучи сучасним терміном, було антифеодальним. Найцікавіше ж те у поемі, що автор зовсім не осуджує козацтва як

26

такого, навіть славить "зброю й мужів з-за порогів", а Хортицю зве "вірною захисницею люду всякого" і захоплено пише про козацькі морські походи. Слава Запорозького Війська на цей час мала вже свою героїчну історію, і Косинський у промові перед козаками перечислює її віхи: походи проти Криму, Туреччини, Молдови, Московщини — подвиги, яких бажали б "могутні царі й полководці". Якихось виразних резонів на виправдання свого братовбивчого походу Косинський не знаходить. Пізніше, зазнавши поразки, козаки признають ганебність свого акту, бо Острозький завжди "бував милосердний до низових" і не раз виривав їх "з нещасть величезних'1, а саме повстання — це зневаження "честі Острозької", тобто перших князів України. Відповідаючи козакам через посланця, князь Острозький запитує: "Що ж наробило, розважте, шалене свавілля?" і відзначає, що ця міжусобна пожежа змогла розв'язати братовбивчу війну, знищити ларів (духів, охоронців домашнього вогнища) і вигнати русів із їхніх поселень. Є війни, вказує тодішній голова нації, справедливі (Божі), а є безбожні, в яких не варто брати участі, бо це розпалює гнів Божий, і Бог за те нашле на землю свою помсту (ці гіркі слова, зазначимо, згодом цілком збулися). Вказується також на непостійність козацтва. В останній своїй промові гетьман К.Косинський покаянно згоджується, що це він "сплюндрував ці міста, повні чару", від шаленого серця і бажання "надмірно зухвалої свободи". В заключній промові князь жалує на те, що стільки "душ одважних" полягло у братовбивчій війні замість того, щоб боронити Вітчизну.

Ми звикли вважати всі повстання соціальних низів прогресивними і справедливими, і я також свого часу писав, що автор "Острозької війни" не зміг "зрозуміти глибинних причин антифеодальних повстань" (Марсове поле. — Кн.І. — С.258). Коли ж подивитися на порушені проблеми з точки зору української державотворчості, то мусимо признати рацію Симону Пекаліду в осуді повстання К.Косинського, бо воно не було національно-визволь- не, а національно-розкладове й фатальне за своїми наслідками, фактично зруйнувало міжкласову солідарність нації вже на початку відбудови власної держави, оту моральну погодженість та згоду української аристократії та шляхти зі своїм народом, козацтвом зокрема. І як тепер робітничі страйки вдаряють як хвилі по тільки-но посталій незалежній Українській державі, значно її руйнуючи й виконуючи цілком регресивні функції, так і повстання К.Косинського зруйнувало національну солідарність, що виникла у XVI столітті, і яка могла б привести до безболіснішого становлення Української держави, отже, мало також цілком регресивне значення, адже Польща миттю вбила клин, як це тепер намагається вчинити Росія, між українськими верхами та низами, не дала нації створити єдиний політичний фронт, а шляхту хитро на свій бік

27