Kozatska Derjava Shevchuk

переманила, до речі, цілком знищивши дім Острозьких як верховне начало, що вело свою генеалогію від великих київських князів. Не дивно відтак, що саме в цей час було організовано й Брестську унію, а вона розколола українське духовенство як силу моральноцементуючу для нації, — усе це були цілком свідомі акції (недаремно й тепер Росія, а раніше комуністи, розпалює в Україні міжконфесійні змагання). Цікаво, що українські поети цю велику політичну біду нашого народу в XVI столітті помітили, зголосили і спробували обмислити. Зрозумілі відтак стають думки брата Северина Наливайка Дем'яна в його вірші "На герб його світлості князя Костянтина Острозького", де він зве Острозького царем ("Костянтин-цар") і радить йому вживати свого меча, щоб уникати "зваб домових", занедбавши власні кривди, однослівно: "будь звитяжцем або вмри, змагаючись сміло за Вітчизну" (тобто за Україну, бо поняття Вітчизни і Річі Посполитої неоднозначні в поета), "щоби люди поминали тебе мило" (Марсове поле. — Кн.І. — С.147), а Мелетій Смотрицький також у вірші на герб Острозького закликає князя йти "шляхом предків власних" (с. 149). Тільки після таких визначень можемо збагнути причини плачів українських поетів першої половини XVII століття на загибель родів української аристократії та шляхти (відхід їхній у стан ворогів — це теж загибель). Польсько-український поет Мартин Пашковський у книжці "Україна, татарами терзана", 1608 року виданій у Кракові (звернімо увагу, що наша земля дедалі частіше зветься Україна, а не Русь), подає такий лемент — чи не перший — і риторично запитує: де поділися оборонці України Баратинські, Струси, Вишневецький Дмитро, "козак милий", Претвич, Рожинські, Збаразькі, "іншії вкраїнські сили?" "Дім де Острозьких, — запитує поет, — до бою готовий?" Виняткова виходила річ: коли українське шляхетство почало ставати поляками, то й Україна значною мірою почала ставати безборонна: "Оборони нема й на окраєць", а з Україною татари, "погляньте, що чинять: рвуть мене (Україну. — В.Ш.), з вас же сміються і кпинять". І автор закликає, до речі, польською мовою: "Славний народе сарматського спадку, гада страшного не бійся нападку! О дорогії і милії діти, русьтесь (тобто українізуйтеся. — В.Ш.), бо мати одна є на світі". Автор ще перелічує українські роди зі шляхти, які збереглися: Тульські, Потоцькі, Течинські, Чорторийські, Збаразькі, Рожинські, Острозькі, Вишневецькі, Заславські, Гербурти і таке інше — всі вони згодом для Укра'іни пропадуть. Подається тут цікава декларація: "Війни святі, як боронять свободу, несправедливі ж — прокляті з породу", засуджується тут і міжусіб'я, бо "внутрішні чвари синам моїм (України. — В.Ш) шкодять" (Марсове поле. — Кн.І. — С.150 — 157). Одночасно з М.Пашковським цю ж тему підхоплює Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1609), де плаче вже не Україна, а Східна церква, тобто православна, і то за

28

те, що "сини мої, гадючому позавидувавши племені (полякам. — В.Ш.), утробу мою заразливими жалами жалять!" (мається на увазі унія. — В.Ш.). Відтак "священики мої посліпли, пастирі поніміли, старці мої подуріли, молодики мої здичіли, дочки мої в розпусту вдалися". По тому йде докладне перечисления української аристократії, яка відійшла від свого народу та віри — близько п'ятдесяти найзначніших родів, сила це величезна (Українська поезія XVII ст. Перша половина. — К., 1988. — С.121 — 130). Ця тема була вельми животрепетна і в 20-ті роки XVII століття. По-своєму вона звучить у поемі Івана Домбровського "Дніпрові камени", що писана була латинською мовою і вийшла близько 1619 року, її головна думка входить у накреслену нами проблему — відродження українського державотворення і стосунок до того української шляхти. Автор нагадує славу Русі, яку не змогли здолати ні Рим, ні Туреччина, а, зокрема, й славу Києва, який колись буяв пишнотою, а згодом у чужоземнім ярмі захирів,

іподає докладний виклад історії Русі, до речі, мосхів у неї не вводячи, а вважаючи їх "плем'ям північним", яке Русь тримала в покорі, окреслює кордони Київської Русі, говорить про її війни. Автор вважає, що українці — це народ, що "зберіг цей престол аж понині", тобто є державним в суті своїй народом, і зовсім не є диким, як це вважають деякі чужинці, але, на жаль, "найславетніші подвиги прадідів наших сховала темінь безмовна". "Ми прадідів власних забули!" — вигукує автор. Отож він і хоче повернути державну пам'ять свого народу, говорить про Кия, Аскольда, Дира, Трувора, Синеуса, Рюрика, Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира, Святополка Окаянного, Всеволода, Ростислава, Мстислава, Ярослава та інших київських князів до короля Данила, а тоді переходить до прямих нащадків Данила Галицького — Острозьких

іЗаславських. Знову повертається до галицько-волинських князів, говорить про князів литовських і славить нащадків тих славних "рицарів визнаних, що за батьківський дім люті правицями, знай, погрожують недругам", зокрема, пише про Сомиковських, із яких походить Богуслав Радошевський, київський католицький єпископ, якому й присвячено поему; власне, переконує єпископа, що він, хоч і римо-католик, а має служити своїй предковічній батьківщині. Що особливе в цій поемі? А те, що на той час

уже витворився значний прошарок так званої "католицької русі", і автор вважає, що це зовсім не перепона для них служити Україні, а не полякам. Для цього й треба не забувати героїчної історії Вітчизни і своє коріння. В подібний спосіб невідомий автор у 1621 році хвалить князя Семена Лика — "такого вождя віднайшло русинське плем'я", "рицаря неоціненної печалі", який боронив Україну від татар та Москви зовсім так само, як рицарі-князі України в XVI столітті. Виславляється в 1623 році і князь Стефан Святополк-Четвертинський з роду Володимира, Всеволода і Яро-

29

ft ї л *

Титульна сторінка книги І.Саковича "Вірші на жалосний погреб П.Конашевича"

слава, ЯКИЙ не відцурався віри і своєї землі. Але вже в 1638 році Афанасій Кальнофойський, оспівуючи тих-таки Четвертинських, мусить гірко провістити: "Переводяться люди, що з русів постали, вже не русь вони, кажуть, її відцурались", плаче за зникненням в Україні Олельковичів, Острозьких, Збаразьких, Прунських, Рожинських, йдуть "стопами Володимира, Гліба, Бориса" тільки самі Четвертинські, на котрих автор покладає надії (Марсове поле. — Кн.І. — С.222, 235). До речі сказати, що один із цих Четвертин-

30

ських — Гедеон став згодом київським митрополитом і віддав незалежну українську церкву в підпорядкування Москві.

Але ці спроби й бажання повернути погодженість із інтересами України магнатів та шляхти з поспільством та козаками вже були безнадійні, між ними прокопано було непрохідного рова, про що яскраво свідчить поема-лемент поета, що сховався під криптонімом М.Н. "Про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан" (1636). Римо-католицька святоша і бузувірка (перехрестила на католицизм кості свого батька Олександра) АннаАлоїза Острозька безцеремонно врізалася своїм кортежем у великодній похід міщан на замковому мості, після чого почалося збурення міщан-острожан, і це закінчилося жорстокою над ними розправою. Тут мимоволі напрошується порівняння з повстанням К.Косинського, осуд того повстання можна зрозуміти й поділити, бо воно мало регресивне значення для національної злагоди, тут же віддалення Острозької від свого народу стало на межі не тільки станової, а й національної і віросповідної ворожнечі, тобто АннаАлоїза з'явила себе типовою відступницею свого народу, отже, й ренегаткою, як стали ренегатами Потоцькі, Вишневецькі і цілий ряд іншої шляхти, котра підняла проти козаків зброю разом з поляками й вичорнила себе з доброї пам'яті свого народу. Зрозуміло, що М.Н., автор "Ляменту", цілком стоїть морально на боці повсталих, бо справедливість була-таки на їхньому боці. Тому ця маленька поема, на мою думку, є блискучою моделлю розкладай суспільних сил в Україні в 30-ті роки XVII століття, саме в ті роки, коли одне за одним почали спалахувати козацькі національновизвольні повстання: наша трагедія була в тому, що пани й народ стали на різні боки барикад в цьому змаганні, хоч частина шляхти до повстання Б.Хмельницького таки приєдналася, і цей процес блискуче висвітлив у своїх монографіях В.Липинський. Ряд представників шляхти, як ті ж Б.Хмельницький, М.Кричевський, І.Виговський, Немиричі та інші, все-таки перебували на чільних місцях в козацькому війську, але маса їхня воювала зі своїм-таки народом і була виметена з України як сміття. І цей фатальний розлам спричинився до того, що Козацька держава, а ініціатором її державотворення стало все-таки козацтво, мусила творитися фактично на голому місці, тому й була ця держава така неміцна і мусила весь час удаватися до чужоземної допомоги, отже, держава була створена не повновартісна, в тодішньому загальноєвропейському розумінні, а аморфно-вторинна. Отже, ця держава мала ставити перед собою не лише національно-визвольні завдання, для вирішення яких потрібна була повна консолідація всіх станів нації, а й завдання соціальні, вирішення яких державу певною мірою руйнувало, як і залежність її від іноземних держав. У цьому розламі й ховалися, на мою думку, корені державотворчої поразки наших предків у цій добі. Саме цією причиною зумовлювалися й політичні

31

дискусії українського шляхетства із козацтвом в деяких пам ятках тієї доби: у віршах Б.Зиморовича чи хоч би в "Діалозі про оборону України" Войцеха Кіцького в 1615 році, чи в "Думі козацькій" про Берестецьку битву 1651 року. До речі, про думи. Як в героїчних піснеспівах Київської Русі князі, часто їхніми героями була чільна шляхта, яка об'єднувала свої зусилля з козаками при обороні рідного краю: Вишневецький-Байда, С.Корецький ("Дума про С.Корецького"), Самійло Кішка, але в думах пізнішого часу такий герой закономірно зникає. Поезія звичайно творилась у вищих, навіть елітарних колах, поети часом жили при князівських дворах (як Д.Наливайко, С.Пекалід), отже, часто вони висловлювалися в інтересах шляхти. Водночас, із виходом на чільне місце в українському державотворенні козацтва, почали з'являтися поети, репрезентанти поглядів і системи політичного мислення саме козацького. Тобто, коли козаків описував Б.Зиморович, він дивився на них очима українського шляхтича, але коли описував їх К.Сакович, то дивився на них очима козака. Першою пам'яткою такого віршотворення й стали "Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного", хоч, замітимо,

32

Сагайдачний також був шляхтич, але з тих, що, як і Б.Хмельницький, в основу своїх інтересів ставили не свої станові, але козацькі інтереси, а саме вони відбивали інтереси загальнонародні. Однак рицарськість чи шляхетність героя ще в пам'ятці позитивно підкреслювалися. П.Сагайдачний був із тих козацьких державотворців, які розуміли, що шлях, яким пішли М.Шаула, Г.Лобода та С.Наливайко, тобто шлях прямого антипольського повстання, для України ще дочасний, поляки легко те повстання розгромили і поставили козаків поза законом. Треба було спершу домогтися, щоб козацьке військо стало признаним Польщею автономним тілом, а вже це саме по собі мало привести до автономізації України в складі Польщі. Перший таку політику повів Самійло Кішка, Сагайдачний її тільки продовжив. Кілька політичних акцій цього гетьмана мали для автономізації України вирішальне значення: з'єднання Запорозького Війська з духовенством та з міщанством (входження війська в Київське братство) і друге: утворення законних воєнних структур козацтва, які могли в собі закріпитися й охопити своїм впливом певну територію, де козаки мали б домінуюче значення. Цю політику довершив М.Дорошенко, добившись організації городових полків. Саме цим і пояснюється лояльність Сагайдачного до Річі Посполитої і участь його у воєнних акціях Польської держави. К.Сакович декларує цю думку досить виразно, заявляючи в передмові, що відданість королю "справляє нам те якнайбільше, що в світ посилає вольність", яка є найважливішою річчю поміж усіх, "тож освідчити можуть цю думку народи, бо вони до свободи ідуть од природи, золотою у світі її називають, доступитись до неї всі пильно бажають", і далі: "Мужньо рицар у війнах до неї простує, не грішми, але кров'ю свободу купує", а Запорозьке Військо саме так здобуває ту вольність. Що слова ці були весь час популярні для українців, свідчить, що про те саме й майже такими ж словами написав (про свободу) вірша Г.Сковорода. Як і інші поети, К.Сакович дає історичну довідку, що українці походять із коріння Яфета, вони нащадки Олега Роського

іВолодимира. "У тім війську, — пише поет, — стрічали і князя, і пана, не одного з них мали провідцю гетьмана", — тобто те, про що ми просторо говорили. Запорозьке Військо потрібне вітчизні, бо тим військом Україна захищає себе, а "де нема запорожців — татарин гуляє", ті ж, хто хотів знести козаків, як вівці упали б у сіті, отож, для вітчизни козаки — тверда оборона, заслона від турків

ітатар. Козакам поет ставить таку програму (не свою, зазначимо, це була програма Сагайдачного): "Нерушно лишатись у вірі, дотримуватися вірності королю", бо "за неї вам вольність була Паном дана", але за умови: "Є король, а крім нього не маєте пана", тобто те саме, що пізніше ляже в Гадяцькі пакти і чого домагався Б.Хмельницький. "Свободу, — вістить поет, — тримайте за великі клейноти" і уміцнюйте їх заслугами. К.Сакович, оповідаючи

33

ЗШевчук В.

життєпис Сагайдачного, рішуче виступає проти "домових війн" і вважає, що вони в Україні почалися через релігійні сутички, відтак, освячення Йова Борецького православним митрополитом мало для України величезне значення, бо "як за віру умирать йде християнин, то не дасться привести до лихих новин", а треба, щоб вітчизна жила безпечно. Через це гетьман дбав також, щоб на його землі "науки цвіли". За свої дії, завершує поет, Сагайдачний заслужив тієї слави, яку мають вікопомні грецькі герої, бо всі його дії були "за вітчизни волю" (Українська поезія XVII ст. — С. 160 — 183). Як бачимо, К.Сакович здекларував ідею мирного становлення української державності в межах Річі Посполитої — це й була політична програма Сагайдачного.

Але життя пішло своїм шляхом. З одного боку, поляки завжди пам'ятали слова свого короля Стефана Баторія, які любили згадувати козацькі літописці, що з козаків, цих лотрів, колись постане своя Річ Посполита, й пильно стерегли, щоб того не сталося, з другого боку, деградація українського шляхетства і його національне відступництво, з третього, сваволя панства польського створювали в Україні постійне політичне напруження, а політика Річі Посполитої завжди відзначалася короткозорістю ("мудрий лях по шкоді"), що й привело до серії козацьких повстань. Цікаво, що про ці повстання маємо поетичних відгуків небагато і то у формі народної пісні. Це пісня "Про Сулйму, Павлюка й про Яцька Острянина" (Історичні пісні. — К., 1961. — С.176 — 178) і пісня з рукописного збірника Д.Рудницького з другої половини XVII століття (Марсове поле. - Кн.ІІ. - К., 1989. - С.101). В першій пісні три повстання описуються купно, причиною їхньою кладуться польські наруги в Україні, а невдача їхня зумовлюється внутрішньою незгодою між старшиною та голотою. Друга ггіс- ня—це плач на невдачу повстання Сулими та Павлюка, елемент внутрішньої незгоди тут відсутній, а висловлюється жаль "за бідну долю козацькую", яку січе лядська рука. "Ой бідна наша доленько, — вигукує поет, — нема ж кому поради порадить". Цей відчай козацького співця цілком зрозумілий, адже політика П.Сагайдачного та М.Дорошенка, хоч і була по-своєму мудра, але в умовах загострення політичних суперечностей стала безперспективною знову-таки через нерозважну й сліпу польську політику, і українському народові, залишеному своєю соціальною верхівкою, відкривався тільки один шлях для самозбереження — державотворення оружним способом, тобто через національно-визвольну війну. Тому народ і заспівав: "Ой послав Бог Хмельницького, став-но він гетьманом" (Історичні пісні. — С.241). Про Визвольну війну Хмельницького народ склав серію пісень: про самого гетьмана, М.Кривоноса, Д.Нечая, Морозенка тощо, про битви під Корсунем, Берестечком, Жванцем та ін. — не будемо їх розглядати, бо то окрема тема, хоч і цікава; наш предмет — поезія книжна.

34

Дійшло ж до нас сучасних подіям пам'яток про це вельми небагато, зате пізніших осмислень повстання є ціла література, і то зрозуміло, адже це повстання і Визвольна війна заклали основи Козацької держави, яка протривала по 60-ті роки XVIII століття. Відмітимо в цій поезії елементи державотворчі.

Найдавніший твір — "Пісня про Миколая Потоцького, коронного гетьмана, і про Хмельницького" (1648). Цікаве тут зауваження, що бунти пробуваюіь у серці не Хмельницького, а Потоцького, а його дії характеризуються так: "Невиннії душі береш за уші, вольності одеймуєш". Не проливай, — каже поет, — шляхетської крові, бо "світ чорніє, правда нічіє". Саме Потоцький повстав проти короля. Створив пісню шляхтич, який був на боці козаків і який постає за "заслугу славну запорозького люду". Висловлюється також радість, що "Україна чиста", а столиця України — Чигирин, "місто українне, не малую славу тепер в собі маєш, коли оглядаєш у руках булаву", тобто вітається постання Козацької держави. Другу пісню "Думу козацьку про війну з козаками під Берестечком" написав також шляхтич, і вона цікава тим, що цей шляхтич воює на боці Б.Хмельницького, але його симпатії польські, хоч він і розуміє, що королю Казимиру вже з козаками миру не буде. На боці поляків він не тому, що не співчуває козакам, він за них воює як православний, але позбавлений цілком українського державного мислення і не може уявити собі України поза Річчю Посполитою, як пізніше деякі кволі уми не могли собі уявити України без союзу з Росією. Він захоплюється лицарством шляхти: Казановського, Оссолінського, Вишневецького, Любомирського, Сапіги, "богатирями польськими", тобто велика шляхта українська й польська тут об'єдналися, але поету болить також, що козацька слава пропала і наші хоругви на вічні часи в тій битві пропали також. Винувате в цьому українське духовенство, вважає автор, бо воно підняло народ "за віру", а Польща завжди відзначалася віротерпимістю, захищав він навіть єзуїтів, а звертаючись до Хмельницького, автор закликає, що даремно він по численних землях розтікається, і має надію, що "на тичину піднесуть тя", закликає повернути мир, щоб війна закінчилася і згода настала (Друковані листки XVII ст. Не повністю цю пісню див.: Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.14 — 19), тобто державотворчих замислів ця людина не має зовсім. Загалом, з цього моменту книжна поезія ніби втрачає цільність політичного мислення, і це мислення стає, так би мовити, орієнтаційним, тобто хилить свої симпатії чи в бік Польщі чи Росії. Вельми оригінальні погляди вкладає в уста Польщі, описуючи Визвольну війну, невідомий автор вірша "Говорить Польща про колишню хоробрість свою". Польська держава плаче, що ляхи, лигва, русь, її діти, "меча взяли в руки й стали гордіти", захотіли вбити молодшого брата ("юного"), тобто Україну, а саме це вбиває Польщу і "до клубів її оголяє". Україна

35

ж "в мужності власній велично підвелася", б'є ворогів, а "хоче миритися лише". Зрештою, сама Польща звеліла їй "благовірцюцарю покоритися" (очевидно, мається на увазі Андрусівський договір 1667 року, тоді й постала ця пісня), що Україна з охотою і вчинила (а насправді це була велика драма — розділ України між Росією та Польщею). Польща ніби закликає, щоб цар прийшов у неї і "змирив її чада" (пізніше це станеться за Петра І), але гіркий для Польщі був той прихід і те замирення (про що автор-москво- філ ще не міг знати). Цей же автор оплакує руїну України, що постала як наслідок Визвольної війни, і по-своєму заперечує ідею української державності, кажучи: "О гордине! (тобто національна гідність. — В.Ш.) Не до діла! В нас вітчизна вже не ціла!". Автор різко засуджує польське панство, яке постало проти України, тим самим "на Бога брань піднесли ви", і вірить, що Україну захистить цар (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.22 — 24). "Свята простота!" — можемо сказати тепер, умудрені історичним досвідом, але частина козацтва, особливо в ті часи, в щиру поміч Росії вірила, включаючи і гетьманів І.Самойловича, І.Мазепу, П.Скоропадського і кінчаючи Полуботком, і це теж була історична реальність, хоч саме вона викликала в освічених умах того часу політичний сумбур, яким і відзначається період так званої Руїни, що виразно відбито в поезії того часу і що пізніше яскраво з'явив у своїй поезії "Всі покою щиро прагнуть" Іван Мазепа. Ми той вірш докладно розберемо в есе про І.Мазепу, а зараз визначимо тільки кілька його позицій: "През незгоду всі пропали, самі себе звоювали"; різномисля має такий характер: один закликає рятувати Україну-матір і не дата їй загинути, другий "ляхам за гріш служить", третій дав Україну "туркам аж по Дніпр", четвертий "Москві юж голдує і їй вірно услугує", через що "ліпше було не родити, нежлі в таких бідах жити". Вихід один — "пробувати вкупі лихо відбувати".

Дерево незгоди було посаджене, як яскраво з'явили українські поети, ще в XVI столітті з повстанням К.Косинського, і саме воно своїми отрутними стеблами й плодами пишно розрослось у столітті XVII, зробивши таким важким і фатально приреченим постання української держави. Через це й загорілася Україна "з жару від власної печі", як сказав у своїй поемі "Чигирин" Олександр Бучинський-Яскольд (1678). І так само, як видавали поети безсилі плачі на загибель чільних українських родів у першій половині XVII століття, так само починають видавати вони плачі на руїну другої половини XVII століття. Плаче Лазар Баранович, найвидатніший поет цієї доби, він просить Бога вгамувати кров і молить: "В кривавім морі не дай нас втопити" (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.27). "Брат брату недруг, син батьку ворожий, — голосить поет, — скрізь недовіра і всі насторожі, своєї тіні жахаються люди". І далі: "На Україні постійно гинуть, Вкраїна то море, воно червоне,

36

хто сам — потоне, в гурті переоре" (с.28), і закликає, щоб Україна любила не чужих, а "хай любить русина". В своїх прогнозах поет доходить песимізму й оправданого: "Вже ніхто не допоможе". Єдиний вихід із цієї ситуації, вістить Л.Баранович: "Мойсея треба: щоб він у Червоне ударив море, хай геть собі гоне", але Мойсея в нас у тому часі не віднайшлося, отож поет тільки й може безсильно закликати: "Народе давній, мій руський славний, подбай про свободу, дбай краще, бо то цінніше злота — жий без переводу". Розумів поет і фатальність розламу між української шляхтою та "хлопом українським", який чи які в цьому зупину не знають, і просить Бога миру, бо поки цього не станеться, ми будемо "в загині"; але миру в Україні "ми зовсім не маєм, миру із неба хіба виглядаєм", мир же множить справи, а війна руйнує;. народові поет подає таку науку: "Живім у згоді, підкоряймось цноті" (с.38). Водночас поет твердо переконаний, що "сонце правди з нами, справа нам не хмурна", тільки треба нам "своє змінити в наше" (с.43). А коли поет пише "Епітафіон" такому каламутному гетьману, як Бруховецький, він вважає, що той загинув не тільки через "свої злості", а через злості всіх, через що закликає не ставитися суворо до цього непутящого чоловіка, бо він був жертвою.

Не всі поети того часу мали таке високе мислення, часом вони думали цілком поземково, тобто були синами дня, а не віку, як писав Г.Сковорода. Це стосується двох поемок, що ніби вступають одна з одною в політичну дискусію: "Дума з 1686 року" Йосипа Шумлянського, який закликає козаків іти воювати з польським королем турка, навіть не ставлячи високих на той час (як це робив Л.Баранович) резонів загальнохристиянського змагання із турецьким нашестям на Європу, а спокушаючи козаків доброю платнею, а друга "Плач Малої Росії" А.Гарасимовича, який вважає причиною української руїни, яку оплакує також, "ляхолюбців, лихолюбців", і його нагінка була б справедлива, коли б сам він не бажав по-рабському бути "під щитом міцної влади, під рукою царів славних, самодержавців православних" (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.108 — 116). До речі, в 70-х роках, як ми докладно подамо в есе про літописи, царським урядом було інспіроване видання "Синопсису", в якому проводилася імперська російська доктрина про наступність російськими царями держави Київської Русі. Українські поети, як це вже говорилося, традиційно вважали, що прямий наступник державного спадку Київської держави — Україна, але в цей смутний час один із анонімних поетів, здається той-таки москвофіл, що ми його згадували, цю ідею починає впроваджувати і в українську поетичну традицію (вірш "Про Велику Росію, і про змагання з ляхами, і про місто Київ". — С.24 — 26). Цей вірш з точки зору становлення українського історичного мислення має свій інтерес. Він веде родовід Росії від Рюрика, Ігоря, Володимира,

37