Kozatska Derjava Shevchuk

І. Самошович

а згодом і генеральним суддею (1669 — 1672) — кар'єра, як бачимо, блискавична, тобто за якихось п'ять років із сотенного писаря він виріс до чину генеральної старшини. Після падіння Д.Многогрішного біля Козацької Діброви його вибрано гетьманом Лівобережної України, при цьому було підписано з російським урядом так звані Конотопські статті. Ними права та вольності козацького війська потверджувалися за Глухівськими статтями, додано ряд статей нових.

Коротко про Глухівські статті. їх було постановлено 12 лютого 1669 року при затвердженні гетьманом Дем'яна Многогрішного. Перш за все цими статтями потверджувалися права й вольності Запорозького Війська, дані Б.Хмельницькому, але у фальшованому варіанті. Таку фальсифікацію, як ми уже писали, було вжито вперше при постановленні гетьманом Юрія Хмельницького, що є певною загадкою: очевидно, козаки не мали в себе автентичного договору Б.Хмельницького з російським царем. Так, за статтями Б.Хмельницького російські воєводи були впущені тільки в Київ, у Глухівських же статтях пишеться, що, за договором 1654 року, вони мають бути ще в Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові — навіть у статтях Ю.Хмельницького сказано лише про воєвод, які виїдуть в Україну, але без позначки, куди саме. Отже, Глухівськими статтями перебування воєвод у лівобережних містах узаконювалося, козаки домоглися тільки контролю за поведінкою російських ратних людей. Платити реєстровому війську цар відмовлявся, плата

128

мала йти із поборів в Україні. Статтями було заборонено перехід селян у козаки, підтверджено шляхетські права, цар зобов'язувався наділяти шляхетством заслужених козаків (традиція, яка йде від Галицьких статей І.Виговського), майно гетьман міг розподіляти сам, але це мало затверджуватися царем. Вимоги козаків про оборону православної віри у правобережців було відкинуто, бо такі речі лівобережцям не належать. Було обумовлено питання про підводи під послів та посланців, самостійний вибір гетьмана, зате рішуче заборонено дипломатичні стосунки та листування із сусідніми державами. Заборонялися постої російського війська в козацьких дворах, дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю. Козаки домагалися права бути козацьким послам при російських переговорах з іншими державами, особливо з Польщею та Кримом, коли б ішлося про Україну; узаконювалися доноси на гетьмана, коли б він хотів чинити "посвари", але козакам заборонялося самим скидати гетьмана; українців, замішаних у так само "посварних справах" (сюди зачислювалися й національно-визвольні змагання), дозволено карати смертю. Встановлювався охотницький полк у тисячу чоловік, який мав би нести поліційну службу, заборонено українцям продавати в Росії горілку й тютюн. При нападі на Україну ворожих військ козаки просили швидких воєнних посилок, але в цьому їм було відмовлено, бо російське військо не звикло швидко пересуватися, відтак мала надаватися поміч із російських гарнізонів у містах (до смішного мала — по двісті чоловік піхоти). Гетьманська резиденція встановлювалась у Батурині. Йшлося також про мирні стосунки з правобережними козаками. В придатках до статей говорилося про полегкості міщанам і про їхні права, які уневажувалися російськими воєводами, — щоб вони не порушувалися. Цар ці прохання задовольнив.

Які можна зробити висновки з аналізу цих статей? По-пер- ше, вони закріплювали розкол України на Лівобережну й Правобережну, тобто лівобережці потверджували фатальний для України Андрусівський договір 1667 року, — це сприяло російській політиці: розділяй і володарюй, що давало передумови для подальшого наступу проти української автономії. Друге завоювання царизму на шкоду козакам — узаконення перебування в Україні окупаційного російського війська по містах. Пізніше в 1707 році Іван Мазепа, пишучи листа до польського короля Станіслава Лещинського, визнає: "Київ та інші фортеці в Україні великими гарнізонами осаджені, під якими козаки, як перепелиця під яструбом, не можуть голови піднести" (Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського). Узаконивши ці два найбільших своїх завоювання, зроблених з далеким прицілом, цар підтверджував часткові права та вольності, створюючи видимість своєї толеранції Україні, отже, зашморга на Україну було накинено, але не затягнено, а ніби трохи

129

9 Шевчук В.

й послаблено. Дем'ян Многогрішний прогетьманував три роки і впав через обвинувачення у приятельських стосунках із Петром Дорошенком, які були, до речі, обумовлені статтею 29 Глухівських статей, — це ще раз підтверджувало, які вони були ненадійні й непевні. Було й третє завоювання російського царизму, проведене у Глухівських статтях: офіційно схвалювалося доносительство українців на свою старшину та гетьмана іноземному володарю, тобто встановлювалася інституція колаборантства, що також мало фатальне значення для пізнішої загибелі Козацької держави. Більше того, патріоти, котрі зважилися б постати за свободу своєї Батьківщини, заздалегідь прирікалися на смерть, отже, по-своєму прирікалася на смерть і сама держава, бо вона була сплутана, як то кажуть, по руках та ногах. Повністю це відчув той-таки Іван Мазепа. У згаданому нами листі до короля Станіслава Лещинського він писав: "В Україні і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські як різні колеса, а не в однодушній згоді", — відповідно не шанують своїх проводирів, а це значить, що не мають державного мислення і не прагнуть до повної свободи своєї землі. Такі ж пункти, як цей (про кару смертю інакодумцям) та сприяння доносам, ще більше сприяли впровадженню отого знеславленого "поділяй та владарюй"; отже, й виходило, що наші предки замість скріплювати власну державу та свою єдність палили Україну "із власної печі". Це прокляття підкріплювалося іншим, про що також сказав Іван Мазепа: "Одні доброволять до протекції московської, інші є схильні до протекції турецької, треті смакують собі побратимство татарське, чинячи те із вродженої до поляків антипатії", тобто довгий час українці жили за логікою: коли нам недогідна така протекція, змінимо її на іншу, а не за логікою більш самозрозумілою: жиймо самі собою. Сусідоньки ж наші вельми вправно користувалися цим нашим ґанджем і на таких послаблених струнах нашої душі творили свою музику, яка нас і вбивала. Отже, розклад української державної єдності, почавшись ще за І.Виговського через честолюбців М.Пушкаря та Я.Барабаша, продовжився. Дорошенко спробував об'єднати Україну, як ми вже казали, тільки на короткий час, а Глухівські статті розкол її знову узаконили. Царські урядовці писали про те в Глухівських статтях із відвертим цинізмом: "Тільки ж ті справи, що належать тому бокові Дніпра, не є ваші — вони самі захотіли бути відлучені від царської пресвітлої величності і самі стали під рукою королівської величності ще раніше з'їздів і Андрусівських договорів, і в Андрусові договір учинений уже після їхнього відлучення" (текст Глухівських статей дивись: Самійло Величко. Літопис. — Т.П. — С.98). Отже, логіка виходить така: "Так, ми вас розсварили, але ви після цього самі побили один одному голови, отже, ви й винуваті. Котрий нам ближчий, тримайся нас, бо брат твій більший тобі ворог, як ми".

130

що було і в Глухівських статтях, але заборонялося листуватися і зноситися і з Дорошенком (це просить начебто старшина, але тут відчутно руку російських політиків — розлам України на дві частини набував відверто антагоністичних форм). Установлювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати, хоч це було на споконвічно їхніх землях. ПДорошенко на цей час вступив в союз із Туреччиною, через що турки почали війну із Польщею. Козакам лівобережним царський уряд забороняв допомагати П.Дорошенку, оголошуючи себе на боці Річі Посполитої. Обумовлювалося вільне пересування російських ратних людей по водяних шляхах, для чого нищилися козацькі греблі. Полк компанійців, встановлений Глухівськими статтями, козаки просили зліквідувати "через те, що від таких компаній чиниться жителям малоросійських городів, містечок, сіл всілякі розори та образи" (Самійло Величко. Літопис. — Т.Н. — С.159) — цар з цим погоджується, але полк розформований не був. Підсумок статтям зроблено у "Записі, за яким гетьман приведений до віри". Його треба зацитувати, бо він виразно окреслює державний статус, що його діставав Іван Самойлович. Гетьман обіцяв "постійно перебувати у підданстві, звершувати всілякі істинні й бажані послуги його царській пресвітлій величності, не мати ніяких зносин ні з якими сторонніми государями, які не тільки перебувають у ворожнечі з його царською величністю, але і з тими государями, з якими його царська величність лишається у святій дружбі й любові, — без указу й повеління його царської величності; та не бажати й не шукати собі, Запорозькому Війську цього боку Дніпра, іншого государя і ніякою мірою не шкодити країнам, які перебувають під державою великого государя, його царської пресвітлої величності. А коли почуємо якихось ворогів, від чого, либонь, Боже борони, польських, чи турецьких, чи крітських, чи зібрання якихось інших держав, то мені, гетьману, і всім нам стояти за достойність його царської пресвітлої величності і його государських наслідників за нашою обіцянкою, що обіцяємо нині перед цим святим Євангелієм стояти супроти всякого їхнього государського ворога і чинити в допомогу промисел та битися, не хоронячи своїх голів до самої смерті. А де звелить його царська величність бути на своїй, великого государя, службі нам, Запорозькому Війську цього боку Дніпра з військовими людьми, то нам з тим ворогом мати промисел і з тим ворогом битися, і ні в яких належних військових потребах не їхати зрадою ні в яку державу і воєвод та ратних людей не видавати й не покинути. А мені, будучи на гетьманському уряді, і нам, начальним людям, і всьому війську, посварних і бунтарських слів ні від кого не слухати і не вірити ніяким плевосіятелям, а нам також, старшині і війську, гетьмана не покинути і государському ворогу не видати. А бути нам у його царської пресвітлої величності, його царської величності благородних дітей та в їхніх наслідників

132

у підданстві за його милостивими, царської величності жалуваними грамотами і за старими статтями, які було дано попереднім гетьманам і за нашими правами та вольностями" {Д.Бантыш-Ка- менский. Источники малороссийской истории. — М., 1858. — Ч.І. — С.247 — 248). Отже, зашморг на шиї України затягся ще дужче, хоч і не так, щоб її автономну державність задушити. Впадає в очі не тільки підкреслення підданства царю, а й повна несвобода оперувати власними збройними силами (у що це вилилося, знаємо, — дальні походи, канальні роботи і т.д.) і повна залежність гетьмана від царя. Фраза "бути за старими статтями" звучить уже риторично. Цар міг вирішувати долю України сам, нічого не питаючи про те в самих українців. Але лишалося ще автономне управління, військо, суд, одне слово — свої "права та вольності", але самостійної політики гетьман уже вести не міг, а кожну свою дію мав узгоджувати з царем, що й визначалося поняттям "підданства" — інша справа, що гетьмани не всі обіцянки свої виконували. "Самойлович, — пише С.Величко, — піднявшись із худопахольства до високої гетьманської влади і почавши збагачуватися, став змінювати і свою обичайність" (с.161).

Тим часом надходили в Україні круті події. Петро Дорошенко піднімає Турецьку державу на війну з Польщею. На початку 1672 року полякам поставлено ультиматум: або залишити у спокої П.Дорошенка, або воювати. Турецькі війська вийшли з Андріанополя 22 травня, а 25 вирушив сам султан. ПДорошенко розбиває на Батозькому полі польського ставленика Михайла Ханенка і йде на з'єднання з турками під Кам'янець-Подільський. 4 серпня українсько-татарське військо з'єдналося з турецьким і почалася облога Кам'янця. 17 серпня Кам'янець було взято. В другій половині вересня турки заволоділи Бучачем. Ця війна закінчилася Бучацьким мирним договором, постановленим 17 жовтня. Польща відрікалася Поділля, козацькі території віддавалися козакам, Хдненко позбавлявся гетьманства. Дорошенко з ханом здобув Львів, вернувся до Жванця, а звідтіля пішов у свої землі.

Здавалося б, становище П.Дорошенка зміцнилося, але наступного року поляки перемогли турків під Хотином (1673), проти П.Дорошенка повстала Умань, яка підтримувала Ханенка. Готує свої акції проти Правобережжя й Іван Самойлович. У лютому 1674 року разом із російським військом Г.Ромодановського він рушає на Правобережжя і починає прихиляти до себе правобережні міста. ПДорошенко був сильно притіснений і знову вдався до Туреччини по допомогу, тим більше, що на цей час майже все Правобережжя змушене було присягати цареві: за гетьмана стояв тільки Чигирин і кілька містечок. Сам П.Дорошенко сидів у замку і не наважувався звідти вийти. Турки пішли рятувати козацького гетьмана. І.Самойлович зупинився в Черкасах і розсилав звідсіля свої розпорядження. Непокірні Ладижин та Умань гинуть від

133

турків, розорено й розграбовано інші міста — правобережці почали масами переселятися на Лівобережжя. 1.Самойлович селив їх по річці Орелі в Полтавському полку. Восени прийшло в Україну й польське військо. Утиснутий зусібіч, П.Дорошенко вирішує відректися від гетьманства і віддає клейноди Івану Сірку, а сам присягає на вірність цареві.

Тож Іван Самойлович свою програму здійснює, тобто позбувається головного суперника Петра Дорошенка; Михайло Ханенко ще раніше відрікся від гетьманства й перейшов на бік Самойловича. Лівобережний гетьман заволодіває гетьманством обох боків Дніпра, тобто клейнодами Богдана Хмельницького і козацькою столицею Чигирином, у 1674 році на старшинській раді представників десяти правобережних полків І.Самойлович був визнаний гетьманом Правобережної України, але фактично міг стати ним тільки після повного зречення ПДорошенка, що сталося

в1676 році. Перемога, але Піррова, бо невзабарі Правобережжя не тільки було розорене, а й опустіло. Загалом же політичні плани І.Самойловича в цей час були широкі. Він пробує приєднати до свого регіменту ще й Слобожанську Україну. Але Москва рішуче цьому спротивилася, і тут досягти бажаного гетьман не спромігся. Друга точка непогодження з російським урядом — це були стосунки з Польщею. Росія робила ставку на мир з Польщею і війну з Туреччиною та Кримом, І.Самойлович був противником росій- сько-польської згоди коштом України, а прихильником порозуміння Москви з Туреччиною та Кримом. Але й тут йому довелося відступити; зрештою, винуваті були, значною мірою, в розладі цих планів і турки, які не припиняли своєї жорстокої експансії

вУкраїні. "Турецький цар, — пише С.Величко, — поставив собі за зневагу, що Дорошенко, відкинувши його протекцію, схилився під високу руку православного монарха, хоч і мусив те учинити, як сказано вище, не за своєю волею" (с.210). Турки вирішують свої позиції в Україні будь-що втримати. Вони звільняють від ув'язнення в Едикулі Юрія Хмельницького, султан наказав константинопольському патріарху розрішити його з чернечого габиту і постановив князем Малоросійської України. Водночас турки почали готуватися до військового походу на Правобережжя. Так настав 1677 рік. Іван Самойлович, доконавши свого суперника і здобувши законне українське гетьманство, тобто наступництво по Б.Хмельницькому, роздрочив дракона. Як уже було сказано, за Бучацьким договором Польща відступила Туреччині Поділля і визнала турецький протекторат над козацькою територією, поступившись тут своїм правом. Дії Лівобережжя, а відтак і Росії і захоплення ними цієї території Порта законно розглядала як оголошення собі війни. Попередній похід на Умань та Ладижин був здійснений лише в обороні Дорошенка від його заколотників, а точніше від Польщі. Тепер же було щось інше —

134

це було захоплення земель, що були під турецьким протекторатом, отже, виявлено ворожі акції проти Турецької держави. В Україну, а власне Чигирин, іде величезна турецька армія, яку одні числили на сто, інші — на сорок п'ять тисяч чоловік. Ішов із цим військом і Юрій Хмельницький, щоб замістити впалого Петра Дорошенка (мав, однак, при собі лише 120 козаків із невільників). Турецькі війська прийшли під Чигирин 3 червня 1677 року, за старим стилем.

Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у панегірику "Чигирин", що вийшов у Новгороді-Сіверському в 1678 році, політичну програму Юрія Хмельницького подає так. У зверненні до турецького султана той ніби сказав:

Найясніший царю наш і непереможний, Християнам є твій меч, наче гнів той Божий,

Бо за тебе на землі дужчого не чули,

Ти до Господа найближч, сторож його чулий. Біля гробу Бога ти внук неначе власний,

Місяця страшливий син, навіть тінню жасний. Що на зорі Фаетон — ти на християни,

Від Єгови лютий бич на всі їхні рани. Хто настирний спротивля тій потужній силі?

Можеш волею ти гнів свій правдивий вилить. Твоя воля — і міцне надійне діяння,

Наше ж денне і нічне має буть старання, Доки місто Чигирин із його гетьманством,

А Вкраїну всю під меч із всім християнством Взявши, трупом не вкладеш місяцю під ноги,

Решту — в ласку у твою, чи під гнів твій строгий...

Сьогодні важко сказати, чи ці жахні слова, цілком ренегатські треба сказати, були вифантазувані тогочасним поетом, чи є до них реальна підстава; важливо те, що на колишнього гетьмана мали підстави так дивитися, тобто як на безумовного турецького підніжка, котрий своєї волі не мав, а таки згодився, щоб Україна підхилилася не в союз із турками, а в повне їхнє володіння, власне, упокорення на межі рабства. Це, зрештою, можливо, бо Юрій Хмельницький власної сили не мав, підтримки від рідної землі також, отож і міг діяти за приказкою: "Скачи, враже, як пан скаже!". І справді, в наступній своїй діяльності Ю.Хмельницький не зробив нічого, щоб його згадати добрим словом. Нам цікавий цей віршовий уривок ще з одного боку: турецький султан після падіння Дорошенка ішов в Україну війною таки для прямого її завоювання, а не щоб давати їй якісь права. Самійло Величко, принаймні, вістиіь, що це була ніби помста правобережним козакам за те, що вони підхилилися І.Самойловичу, а отже й Росії. Не думаю, що це було цілком так. Турецький султан не міг не знати, у якому розпачливому становищі перебував П.Дорошенко.

135

Л.Баранович

Правобережжя за тодішніми договорами із Польщею перебувало під турецьким протекторатом. На цю ж землю рушила інша держава — Московія. Отже, султан підіймався на війну супроти неї і відвойовував, як він вважав, землю, що йому вже належала, хай і протекторатно. Інша справа, що українську сторону він мав підстави тепер ціжом ігнорувати, бо вона таки підхилилася під сателіта Московії Івана Самойловича.

В Україні цей похід викликав жах, але не тільки: козаки були повні енергії та завзяття із немилосердним нахідником боротися, тим більше, що вони могли з'єднати свої сили з російськими та польськими. Українське духовенство взялося за консолідацію нації. Щодо цього є надзвичайно цікаве свідчення того-таки О.Бучинського-Яскольда. Його варто зацитувати, бо воно точно відбиває тогочасну ситуацію:

...Найгірше, що гак уже пада, Тепер бідам давнішим вона1 була б рада.

Уже власні хвороби забула б навіки,

1 Тобто Україна. — В.Ш.

136

Вже б пробачив брат брату провини великі , Бо всіх дрож охопила — гряде вже навала

Ідля віри святої загроза настала. Бо старання велике було всього люду,

Іотця пресвятого святий дух нас будить, Барановича йменням — архієпископа.

Що на Сівері вчули його добру стопу. Він рецепти, як лікар умілий, не значить,

Аж допоки хворобу гаразд не побачить. Тож до ради святої зове капітулу,

Трьох згадаєм, одної були всі інфули1: Гізеля2, щоб жить свято, він завше поборця,

Галятовського3, також Лежайського4 — тройця Ця одним духом скута, усі три прелати,

Інших ще ігуменів, вродженої братії З усієї Вкраїни — усі послушенство

Учинили і в пильне ввійшли набоженство. Узяли в богомисля війни всі причини,

За що Бог нас приводить, бува, до руїни. І не бачать нічого, лиш гріх непокритий

Між людей5, тож складають подання для світу: Щоб всі люди молитви, також призивання

Богу щиро давали і звечора, й зрання За монарха, що в вірі святій пробуває6,

Під яким ми опіку і ласку приймаєм7, Також і за Вітчизну, свойого гетьмана,

За усіх — кардинала і примаса-пана8. І рецепт на біль лютий синове слухняні

Заживають охоче, бо сцілює рани...

Уривок багатозначний. Українське духовенство, на чолі з Лазарем Барановичем, ніби очолює й надихає народ, бо сподівається на спільнохристиянське з'єднання сили (в даному разі України, Росії та Польщі) для поборення ворога хреста. Недаремно О.Бу- чинський-Яскольд заманіфестовує:

Чутка давня, віщала одна пророкиня.

Як у згоді христьяни, то турок загине...

Зрештою, сам Лазар Баранович у книзі, що вийшла в Чернігові в 1680 році, "Відмітка п'яти ран Христових" друкує вірша, написа-

1 Інфула — духовний чин, власне єпископська шапка.

137