Kozatska Derjava Shevchuk

посланця І.Лисицю, які й здобули від царгородського патріарха Діонисія це право, — ще одна перемога царської дипломатії і поразка України. Загалом, російський уряд заходився біля цієї справи ще з 1684 року: патріарху Якову було послано 40 соболів із проханням передати українську церкву Москві. Потім російський уряд ще раз посилає гроші й соболі. Коли ж приїхали до Царгорода Алексеев та Лисиця, єрусалимський патріарх гостро запротестував проти цієї незаконної акції, бо таке заборонено правами святих отців, і заявив, що "за велику казну такого діла не зробив би" (Архив Юго-Западной России. — Ч.І, T.V. — СЛ 35) і відписав у Москву, що задумане ними діло "незаконне й недоцільне". "Присилаєте гроші, — писав патріарх, — і з розуму людей зводите, берете грамоти, супротивні Богові і церкві" (С.144). Саме тоді посли і взялися за новопостановленого царгородського патріарха Діонисія, але й цей спершу відмовив. Відтак Алексеев удався до великого візира і пообіцяв, що за цю акцію Росія дотримається миру з Туреччиною — Порта в мирі в цей час була зацікавлена, — і візир наказав патріарху константинопольському задовольнити прохання послів. У такий безчесний спосіб у травні 1686 року Київська митрополія була передана Московському патріархату. За це патріарх дістав "три сорока соболів і двісті червоних" (с.144). Патріарх Досифей дістав 200 золотих. Зрештою, й тут історія не закінчується. Патріарха Діонисія за такий переступ було з патріархства собором духовенства скинено, а Діонисій хоч згодом і просив обіцяних собі від Росії подарунків, так нічого і не дістав (Митрополит їларіон. Українська церква. — Вінніпег, 1982. — С.229 — 232).

З українського боку справа діялася так. Спершу ( 1 6 8 5 ) особи, які зібралися в Києві для вибрання митрополита (між ними був і І.Мазепа), подали І.Самойловичу листи, в яких викладається, чому вони не згодні на підпорядкування Москві Київської митрополії — це мало б порушити закони і звичаї, в яких жила українська церква. Гетьман І.Самойлович в листі від 20 липня 1685 року, загалом погоджуючись із вимогою Москви, говорить про автономію української церкви, і що це може статися за тієї умови, коли константинопольський патріарх їх відпустить з-під свого володіння. Царі в грамоті від вересня 1685 року з цим погодилися, а Самойловичу за його згоду пообіцяли "сотворити божественну благість мздовоздаяння" (Архив Юго-Западной России. — Ч.І, T.V. — С.62). Гетьман одержав золотого ланцюга і два діамантових клейноди. Як бачимо, небагато заслужив "вірний підданий і найнижчий слуга" російських царів. А вже наступного року він міг побачити увіч, що його вірна 15-річна служба в російських царів ставиться ними в ніщо: надійшов час його падіння.

Настав фатальний для Івана Самойловича 1687 рік. Рік, коли Москва зважилася на експансію Криму. Похід готувався помпезно,

148

мало йти в нього 150 тисяч російського війська і козаки. В.Голіцин вирушив із Охтирки 27 квітня ст.ст., десь тоді ж вирушив і гетьман. Розповідали, що коли виїжджав із Батурина, на замковому мості спіткнувся йому кінь — ознака лиха. Відомий український поет Іван Величковський ще встиг піднести гетьманові останнього панегірика — було то в Полтаві. Про нього варто сказати кілька слів. Поет бачить гетьмана шестикрилим: три крила — Віра, Надія та Любов, і три — Смирення, Чистота та Убогість. Як бачимо, крила були вигадані. Про яку любов можна говорити в людині, яка знищила Правобережжя, про яку чистоту? Смирення та убогість аж ніяк не були чеснотами Самойловича. Та й віру свого народу він віддав у владу тоді темній Москві, а надія його, скажемо прямо, одурила. Тож крил для льоту ця людина вже не мала. Відзначає І.Величковський у гетьмана чесноти, які справді годі заперечити: він був побожний, мурував церкви, вбирав їх "у пребагаті і чесні ікони", хотів тримати в любові учених, волів вкривати їх патронатом. А ще мав єдину булаву із двох.

Ця похвала в устах прихильника гетьмана звучала так:

Єдиний Бог у Тройці для тебе єдину Дав булаву і хоче: у ясну годину

їх дві постав належно на сильній підпорі — Господь тебе тримає в своєму дозорі.

Нехай у тебе стане Побожність праворуч, А Доброчиння щедре розміщуй ліворуч.

Скажу: коли у грудях палке серце носиш, Без сумніву у Бога, що хочеш, упросиш.

Оце керує серцем твоїм, потішає, Тебе відтак боронить, нещастя долає.

Тому і починаєш церкви мурувати,

В ікони пребагаті і чесні вбирати.

Аще в любові хочеш учених тримати, Волієш патронатом науки вкривати.

Зростає з того слава, оздоба, підпора,

Вітчизні нашій шана, утіха є скора...

Неважко помітити, що у вірші викладено, так би мовити, програму стабілізації життя в Україні, як її замислював гетьман Іван Самойлович: об'єднання України, спокійне, доброчесне правління, будівництво церков, розвиток науки та освіти. Все це було. Але згадаймо, що ці слова Іван Величковський проказав гетьману, який із походу повернеться вже в кайданах, отож, цілком по-пророчому звучать слова вірша, де сказано, що тому скоро прийде час іти до неба. Щоправда, ніби схаменувшись, поет зичить йому ще довгих літ життя. Але зірка Івана Самойловича вже заходила.

Похід був увіч нещасливий. Літо випало сухе, татари випалили пожежами дикі степи, коням не було корму. Війська не дійшли й

149

до Січі і 17 червня повернули назад. На річці Кілчені генеральна старшина та полковники І.Самойловича в погодженні із В.Голіциним написали доноса на гетьмана — В.Голіцин шукав жертовного козла, і ним став І.Самойлович. У змові взяли участь генеральна старшина: В.Бурковський, М.Вуяхевич, С.Прокопович, 1.Мазепа та полковники К.Солонина, ЯЛизогуб, Г.Гамалія, Д.Дмитрашко-Paйча, С.Забіла і лихої слави Василь Кочубей. На українському політичному небі з'явилося, як любили писати тоді поети, нове світило — Іван Мазепа.

Іванові Самойловичу першому з українських гетьманів удалося протриматися на хиткому гетьманському столі 15 років. Перша частина його гетьманства була войовнича, друга відносно мирна —- політика стабілізації. Своїх планів на побільшення підпорядкованої собі території здійснити гетьман не зумів і рішуче став на шлях уладнання внутрішнього життя країни. Він збагнув одне: проти Москви іти не варто, рватися до самостійності в міжнародному плані також, натомість треба укріплювати й стабілізувати ті державні фортеці, на які Москва погодилася. В цьому він певною мірою нагадує комуністичних правителів України, що були в наші часи. Але автономних прав мав значно більше: військо, суд, утримував загальноєвропейську грошову систему і тільки під кінець гетьманства йому було нав'язано російські чехи, які бойкотував, як писалося в Коломацьких статтях 1687 року7: "Він не велів розіслати по містах універсалів, щоб ті чехи брали безвідмовно"

(Д. Бантыш -Камеиский. Источники малороссийской истории. — М., 1858. - 4.1. - С.305 - 309, статья 19). В Україні була власна система освіти й податків, тобто власне фінансування. Російське військо числилося як нахідне, або окупаційне, тобто на правах чужоземного. Це були здобутки. Зате гетьман цілком відмовився від зовнішньої політики, активно сприяв імперіалістичним заходам Росії, винуватий був у знищенні Правобережжя і сприяв початку ліквідації національної церкви, хоч і обумовив її автономний статус. Іван Мазепа, ставши його наступником, пішов тією ж дорогою, тобто і один, і другий укріплювали Козацьку державу, міцно трималися її автономних форм, але дозволяли "російському ярму" не просто лежати в себе на шиях, а дедалі більше стягуватися. Зашморг той затягували повільно, але неухильно, і протидії цьому ні один, ні другий практично не чинили, хіба що останній схаменувся під кінець життя. Іван Самойлович не розумів небезпеки російської політики "заковтування" і її не стерігся, йому залежало тільки на збереження прав і вольностей українського народу. Чи не тому, зрештою, "дракон" ковтнув і його, бо праг в Україні мати все більше поживи.

Незважаючи на політику стабілізації, яку провадив Іван Самойлович після своїх воєнних "подвигів", доброї слави в національній

150

Процес українського козацького державотворення у XVII столітті висовував у політичні провідники різних людей, великих та малих, гетьманів та гетьманят, людей достойних та недостойних, тих, які хотіли добра Україні, і тих, котрі прагли тільки задоволення власних амбіцій та шкурних інтересів. Не про всіх однаково добре знаємо, про всіх отих Безпалих, Іскор, Куницьких, Могил, Драгиничів, Самусів, Опар, Суховіїв та інших, які були, здебільшого, людьми безідейними або ж з елементарним політичним мисленням, отже, й не були посильні витворити власної політичної програми; зрештою, не будемо тут категоричними, бо, як я казав, про них знання наше недостатнє, адже й гетьмани й гетьманята за щось змагалися і якимись ідеями зваблювали до себе прихильників та й охочих класти за них свої голови. Однак один із них, а саме Петро Іваненко, чи Петрик, як його звали, викликає до себе інтерес більший через свою явну неординарність. "Петрик у малоросійській історії, — писав Микола Костомаров, — явився таким типом, яким був Дон-Кіхот в історії людської поетичної творчості" (Исторические монографии и исследования. — Спб., 1905. — KH. VI, T.XVI. — С.439). Оцінки цього діяча в істориків цілком суперечні. Так, "Радянська енциклопедія історії України" (К., 1971. — Т.З. — С.373) називає його: "політичний авантюрист,

152

ставленик султанської Туреччини", його дії характеризуються "зрадницькими", а походи "грабіжницькими". Ф.Уманець у книзі "Гетьман Мазепа" (Спб., 1897. — С.109) пише, що це був "писар, що мріяв про булаву, вивертливий, як Виговський, і відчайний запорожець", а загалом "людина не без талантів, яка щиро захоплювалася й готова була віддати голову за вітчизну" (с.115). М.Грушевський вважав його за "останнього демагога", який "з допомогою Запорожжя та Криму хотів підняти повстання серед українського населення проти гетьманства і московського владарювання" (Украинский народ в прошлом и настоящем. — Спб., 1916. — Т.І. — С.269) — вже навіть така різнорідність оцінок примушує пильніше придивитися до цієї постаті; принаймні, в історії українського державотворення варто виділити належне йому місце; зрештою, річ відома: авантюристами й демагогами часто називають тих, котрі свою акцію програли, а ті ж, котрі її виграли, зчаста звуться і героями. О.Оглоблин, автор розвідки про Петрика "Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року" (Юбілейний збірник на пошану акад. Д.Й.Баталія. — К., 1927. — С.722 — 723) слушно пише: "Загострюючи увагу на не досить виразнім соціальнім характері справи Петрикової, дослідники начебто випустили з ока яскравіші політичні моменти. Тому відповідні малюнки вийшли нереальними, одноманітними, скорше негативами. Отож історії цього повстання не маємо й досі. Щоправда, сама особа Петрика дуже цікава". І далі: "З його численних універсалів, листів, розмов тощо видно неабияку людину, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу. Глибоке розуміння політичної ситуації, добра обізнаність і орієнтування в міжнародних відносинах того часу, певна освіченість і життєвий досвід, нарешті відданість громадським справам і вогневий патріотизм — все це надавало акції певної моральної сили й національної свідомості".

Почалося все з 1691 року. Гетьман Іван Мазепа послав до полтавського полковника Федора Жученка ("на Всеїдну", як пише С. Величко) свого старшого канцеляриста Петра Іваненка з монаршою платнею. Той доручення виконав і відібрав від полковника письмову подячну відповідь (зазначимо, що грошей не привласнив, як це вчинив би авантюрист) і від'їхав до Нового Санжарова, начебто щоб навідати там своїх кревних. Звідтіля у Великий піст від'їхав таємно за Ворсклу, в полі під скиртою сіна залишив санки і, всівшись на коні зі своїми служками, подався до Запорозької Січі, де був незабаром поставлений січовим писарем. Уже по тому І.Мазепа виявив, що Петрик, від'їжджаючи, захопив важливі папери, а коли почув, що той баламутить запорожців, просив кошового видати його як злочинця. С.Величко, який оповів цей епізод, вважав, що акція Петрика була інспірована самим Мазепою і що той мав од гетьмана "таємні інформації". Сам

153

Сторінка універсалу Петрика

Петрик на Січі заявляв, що гетьман його прихильник, так само й Кочубей, однак у Кази-кермені казав, що його послав тільки Кочубей. Після Святого Юрія (23 квітня) 1692 року Петрик у супроводі 60 козаків-січовиків вирушив у Крим, перед цим пробувши на Січі рік. У того, хто хоч трохи знає історію України, мимоволі має виникнути аналогія: у 1647 році Богдан Хмельницький захоплює королівські листи в полковника Барабаша, від'їжджає на Січ, а звідтіля їде у Крим, щоб вступити із Кримською державою у союз. М.Костомаров також помітив цю подібність: "Петрик, очевидно, розігрував із себе Богдана Хмельницького, — писав він у монографії "Мазепа й мазепинці", — але часи, коли Б.Хмельницький міг здійснювати свої великі діла, минули безповоротно" (с.439).

Але перш ніж податися в Крим, Петрик заїхав до Кази-керме- на, тодішньої татарсько-турецької фортеці, де 26 травня 1692 року між Україною та Кримом було постановлено статті Вічного миру, в яких і було відбито політичні ідеали Петрика. Це вельми цікавий акт українського державотворення, і його треба розглянути докладно.

У преамбулі говориться про "видільне", тобто виділене, князівство Київське та Чернігівське, яке разом із городовим Військом Запорозьким прийшло "до миру і вічного братства" із Кримською державою. Статей було шістнадцять. У першій декларується, що "видільне" князівство Київське та Чернігівське має залишатися при всіх своїх вольностях. В другій статті говориться, що хан зобов'язується обороняти з ордами князівство, і то завжди, "від поляків, і від Москви, і від усіх ворогів", так само й Україна має оборонят Крим від тих-таки ворогів, за що ні Крим Україні, ні Україна Криму платити не будуть, хіба давано буде харч і відпочинок війську в час походів. Далі йдеться про те, що поки "малоросійська Україна" не звільниться від "московської влади", Крим даватиме в допомогу орди. Україна мала залишатися разом із Чигиринським боком, тобто Правобережжям, яке Хмельницький відвоював з ордами від поляків, що ж до Слобідської України, яка була тоді під царською юрисдикцією, то Охтирський та Сумський полки мали бути "під володінням держави Малоросійської", а полки Харківський та Рибинський планувалося переселити на Чигиринський бік, а їхню місцевість залишити порожньою, що було вигідно татарам, а українці, відповідно, заселяли свою пустелю на Правобережжі. Татарам заборонялося брати українців у полон, а кого взято, повертати. Рибна і звірина ловитва і добуток солі дозволялися по цілому Дніпру і по всіх річках, що течуть із обох боків Дніпра. В нагороду ордам за те, що допоможуть вибитися з-під московської влади, відкривалися Муравські шляхи, які раніше закривали Харківський та Рибинський полки, тобто відкривався шлях на Росію (нагадаємо, що цей шлях ішов від Перекопу між верхів'ями річок Молочної та Кінської, перетинав річ-

155

ки Вовчі Вода, Самару та Орель, далі йшов територією Харківського та Охтирського полків біля міст Коломак, Валки та Охтирка, з'єднувався з Ізюмським шляхом, із Кальміуським, а тоді йшов до Тули). Ні один, ні другий бік не мав чинити одне одному шкод, а коли б це трапилося, мала чинитися управа з винагородою збитків. У цьому-таки пункті Україна зветься не тільки "видільним" князівством Київським та Чернігівським, а й князівством Малоросійським. Торгівля мала бути без перешкод, а з платою "за уставом", як це ведеться в одній і другій землі, купцям визначався й шлях: українським — на Переволочну й Кази-кермен, а кримським — також на Переволочну. Коли будуть якісь потреби Україні, то Крим це прийме й задовольнить. У пункті XI говориться про те, що Малоросійське князівство має бути "вільною державою", "щоб право собі природне і порядок, який уподобають, учинити вільно". Фортеці на Самарі мають бути знищені (це вже був запорозький інтерес), дозволялося тут мати лише монастир "законників руських", тобто ченців українських, що й раніше тут жили в лісі, а окрім того "ніякого міста і будівлі не буде". При потребі в Криму житиме резидент, а в Україні — резидент кримський, посли тимчасові, послані, будуть користуватися однаковою пошаною, в малих потребах слатимуться гінці чи поштарі, поштові пункти мають установитися в Кази-кермені та Переволочній. Коли Крим встановлюватиме мир із Польщею та Москвою, то чинитиме те з взаємною порадою із Україною "з пожитком спільного добра обох боків". Статті з татарського боку підписав Келин-мурза,

156

кази-керменський бей. (Договір опубліковано як додаток до згаданої статті О.Оглоблина, с.741 — 744.)

Пам'ятка, як бачимо, напрочуд цікава. В основу її клалася ідея Гадяцького трактату про князівство Руське (українське), але це князівство мало бути вільною державою, про що прямо говориться, отже, не встановлюється жодної державної залежності України із договірною стороною; відповідно, слово "видільне" треба читати не як "удільне", тобто під протекцією, а виділене, окреме, самостійне, так воно, до речі, й пишеться в преамбулі договору — "виділанноє", а стосунок між Кримом та Україною визначався як тимчасовий військовий союз, необхідний для того, щоб Україна звільнилася і встановила свою державність.

Уже саме прочитання договору свідчить, наскільки неправдива оцінка діяльності Петрика, подана РЕІУ, де цей діяч зветься "ставлеником султанської Туреччини", адже про Туреччину в договорі не згадано й словом. Україна мала жити лише за своїми правами, а українсько-татарські державні суперечності та змагання локалізувалися. Крим та Україна, відтак, мали жити в повному добросусідстві, жодна не втручаючись у права й свободи одна одної. Таким чином намічалася дуже цікава й далекоглядна коаліція обох держав, яка без взаємного знищення ліквідовувала татарські напади на Україну й біди України від того, заодно і українські нашестя на татар. Водночас мав створюватися сильний військовий бар'єр від зазіхань сусідів-хижаків: Польщі та Росії. Отже, в позиції Петрика не було нічого й зрадницького, бо свій народ він не зраджував, а навпаки, хотів йому волі та добра, і це також безсумнівна річ. У своєму універсалі до орільських міст, виданому 29 липня 1692 року на Самарі, Петрик писав: "Я, знаючи, що Запорозьке Військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостивих панів, і бажаючи звільнити вас від підданства, удався до Кримської держави й до Криму їздив" (Самійло Величко. Літопис. — Т.П. — С.392 — 393). "Про це не треба вам багато писати, — декларує далі Петрик, — самі знаєте, що діють москалі та й свої драпіжні пани і що чиниться вам від орендарів, — все те знаєте добре, оскільки об'їздили вам шиї і худобу вашу позабирали. Отож візьмітеся всією щирою правдою, без жодної одмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким Військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній Бог, виб'єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки наші за Хмельницького (...), а коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитеся вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи" (с.393). Сильні це й пророчі слова, а згадка тут про Богдана Хмельницького цілком недаремна, бо

157