Kozatska Derjava Shevchuk

Церква,

перебудована з будинку И Полуботка

З новіш гетьманом І.Скоропадським жив узгідно, очевидно, вони були однодумці. Про це свідчить хоч би той факт, що за цього гетьмана П.Полуботок твердо стає другою людиною в українській державі і в час відсутності гетьмана нею править, а після смерті І.Скоропадського він — єдиний кандидат на гетьмани. І хоч правлячи Україною, він себе ніби й не виставляв і уряд його звався "Панове, що командують на місці гетьманськім", але тверду його руку було знати на всьому, і правив Україною він фактично з січня 1722 року, відколи І.Скоропадський поїхав до Москви.

21 липня цього року приїхав у Глухів Степан Вельямінов, і перед Полуботком постала виразна дилема: конфронтація з цим правителем Малоросійської колегії чи погодженість із ним. Зберігся з того часу надзвичайно цінний документ: "Журнал, або насушна записка справ, що траплялися у військовій генеральній канцелярії від дня смерті ясновельможного його милості пана Івана Скоропадського ... початий року 1722, липня 3 дня", писаний спершу Пилипом Борзаківським, а потім Павлом Ладинським (Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — К., 1896. — Кн. 12. — С.92 — 145). І от цей документ відразу ж заявляє про конфронтацію між українським урядом та Малоросійською колегією. Так, 9 липня в "Журналі" записано: "Під датою вчорашнього числа писано в усі полки універсали із оголошенням, що після смерті гетьманської за присланою із Сенату грамотою правління справ малоросійських тримає пан полковник чернігівський (Полуботок. — В.Ш.), однак коли б хто мав до нього, пана полковника, вдаватися, повинен і в своїй справі вимагати рішення" Тобто йдеться тільки про підлеглість гетьманському уряду, а не Малоросійській колегії.

238

Цар, знамірившись зліквідувати українську автономію, свою політику через С.Вельямінова скерував так, щоб забити клина між населенням України і старшиною, виставити старшину визискувачами і гнобителями, а російський уряд за такий, який про простий народ дбає і до якого проти своєї старшини можна апелювати. "Це був лозунг для введення Малоросійської колегії, — пише Борис Крупницький у монографії "Данило Апостол і його доба" (Авгсбург, 1948. — С.31). Зрозуміло, що звичайна людність України в дійсності його не цікавила і мало обходила. Він влучно використовував незадоволення простих людей своєю долею для того, щоби знищити автономію України. Посварити народ із своєю українською владою і рішуче ослабити цю владу — такий був його план". Малоросійська колегія почала, перш за все, "втручатися у фінансові справи українського уряду, — потверджує цю думку О.Оглоблин, — а головно виступила демагогічно проти старшинських надуживань над козацтвом та суспільством" (Енциклопедія українознавства. — Париж; Нью-Йорк, 1970. — Т.6. — С.2214).

Чи були такі надуживання? Були, що чудово довів у своїх розвідках О.Лазаревський, нерішуча політика І.Скоропадського цьому сприяла. "Малоруське панство, — пише О.Єфименко, — було цілком зайняте своїм соціяльним питанням, яке було для нього питанням існування, роковим питанням про те, "бути чи не бути" йому як дворянству, як стану привілейованому. Все залежало від того, чи встигне воно закріпити за собою народ із землею та працею; тільки під цією умовою майбутнє його могло бути забезпечене; тоді воно могло розраховувати на міцне суспільне становище, з'єднане з правами спадкового дворянства, інакше воно ніщо, гребінь суспільної хвилі, що піднявся випадково і який спаде в наступну хвилю з волі тієї чи іншої стихії" (Киевская Старина. — К., 1888. — Т.23. — С.163). Але не мала рації та ж таки О.Єфименко, коли писала: "Перед цим питанням блідли і стушовувалися всі інші питання — історичних чи інших прав, політичної чи національної незалежності" (с.163). Ці речі були взаємозв'язані; з одного боку, входячи у структуру Російської держави, панство заглядало на російські порядки і рівняло себе до російського панства, а з другого

Пірнач И Полуботка

239

му, щоб мати свідків, "чи були які тоді збори". 28 серпня сталася подія досить цікава: старшина й колегіати ходили до гетьманихи й там узяли військові клейноди, які "склали в осібне хранилище за своїми печатками" ("Журнал"). Загалом, старшина сподівалася, що Малоросійська колегія обмежиться тільки роллю апеляційної інстанції відносно генерального суду. Але, як кажуть: пусти свиню під стіл, то вона вилізе на стіл. Степан Вельямінов був людиною нестриманою, брутальною і сповненою не тільки самопихи, а й зневаги до всього українського. "Я бригадир та президент, а ти що таке переді мною? — кричав він Полуботку. — Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть. Государ указав перемінити ваші давнини і чинити з вами по-новому!" А на зауваження П.Полуботка про непристойність такої поведінки Вельямінов крикнув: "Я вам указ!" (Киевская Старина. — Т.23. — С.163). С.Вельямінов почав вимагати, щоб кожного листа, що його посилає генеральна канцелярія, було слано через Малоросійську колегію, тобто колегія увіч прагнула захопити всі важелі управління краєм. На протест Полуботка Вельямінов "з іншими начеб докучними відповідями сказав, що я (мовить) маю іменний імператорської величності щодо всього того такий указ, якого не тільки вам, старшині малоросійській, але й присутнім біля мене членам Малоросійської колегії оголосити не можу" ("Журнал"). Справа заходила круто, порозуміння із розпаношілим хамом не було, і Полуботок змушений був удатися до чолобитних цареві. Хоч і як безнадійно виглядала ця справа, але під лежачий камінь, як кажуть, вода не тече. При цьому вирішено вжити прохання колективного. Цей факт зафіксовано в "Журналі" 19 вересня 1722 року, в Москву було послано до Правительствующого сенату знатного військового товариша Д.Володковського (згодом загине у російських казематах) та І.Холодовича. Була це "чолобитна від усієї малоросійської старшини і знатного товариства" на цареве ім'я, щоб той зволив "милостиво відставити небувалі доти в Малій Росії бджоляну десятину, що починається супроти вольностей, і податі з державських маєтностей та куплених млинів, що утверджені гетьманськими універсалами та грамотами імператорської величності, і із шинків горілчаних старшинських, державських та інших заслужених осіб із козацьких підсусідків" ("Журнал"). А тим часом генеральна канцелярія мусила просити про "папір, смолку, лінію, воск та інші речі, потрібні для Генеральної канцелярії, які перед тим постачалися в канцелярію через екзектора" (стягача податків) — факт малий, але показовий, бо навіть у таких дрібницях гетьманський уряд був залежний від Малоросійської колегії й був нею утиснутий. А Малоросійська колегія антиукраїнську діяльність продовжує розвивати. ЗО жовтня вона розіслала в усі полки укази проти запорожців, щоб їх ніде не приймати і щоб "з малоросійських обивателів ніхто щоб у Запорожжя не ходив під загрозою жорстокого штрафу і кари" ("Журнал").

241

1 6 Шевчук В.

26 листопада повернулися з Москви Д.Володковський та І.Холодович. Над сподівання скарга старшини була прийнята милостиво, й посланці привезли грамоту, що цар "указав у тому, у чому було прохання та скарги у вчинках на бригадира Вельямінова" і "коли таке є, про виправлення", закликалося також гетьманський уряд жити з колегією згідно. Під кінець листопада повернулися з Астрахані (цар був там на війні) посланці П.Полуботка С.Рубець та В.Биковський у справі вибору гетьмана. Цар цей акт відкладав до свого повернення з походу. І хоч посланці з Москви повернулися ніби з позитивним вирішенням українських справ, С.Вельямінов і не думав міняти свого поводження й політики, через що уряд змушений був знову іти на змагання з Малоросійською колегією, принаймні 8 грудня розсилає "універсали в усі полки щодо багатьох затівок Малоросійської колегії, всій Малоросії зайвих, у казну імператорської величності над указ його монарший, не згідно статей гетьмана Богдана Хмельницького" ("Журнал") і посилає листа С.Вельямінову, щоб не втручавсь у справи, які йому не належать. Під кінець 1722 року Павло Полуботок знову піднімає питання про гетьмана.

Я зумисне докладніше зупинився на колізіях боротьби П.Полуботка із С.Вельяміновим, хоч була це війна іще цілком "паперова". В міжчасі один і другий навідували один одного, разом бенкетували. "Нічого драматичного, — пише О.Єфименко, — в цій боротьбі не було: ніяких колізій, ні трагічних моментів, ні ефектних положень. Фінал цієї боротьби — виклик Полуботка у Петербург" (Киевская Старина.— Т.23. — С.165).

Так, саме фінал цієї боротьби і робить її драматичною, а звичайні колізії — незвичайними, бо за сухими рядками документів "паперової війни" проглядає величезна напруга в стосунках між двома боками, явна й виразна конфронтація, яка поступово набирає цілком непримиренних форм та рис. Трагічність ситуації була в тому, і саме цього не добачає О.Єфименко, що Малоросійська колегія виступала стороною окупаційною, наступаючою, за нею стояли цар й уся імперія, яка бажала проковтнути Україну, а гетьманський уряд засобів боротьби мав вельми небагато — це була оборона зв'язаного по руках і ногах, а в арсеналі його зброї могло бути тільки одне: скарга і прохання, і це в той час, коли навіть скарга й прохання непомірно дратували бік окупаційно-на- ступальний, адже той вимагав безмовного й сліпого послуху та покори, а П.Полуботок ані послуху, ані покори не виявляв. Посвоєму наказний гетьман бунтував, і не тільки бунтував, але й розплачувався за свою й української старшини поступливість, за свою зраду Іванові Мазепі, за своє колаборантство при запровадженні українського народу у рабство. Але попри те не можна не відзначити, що й тепер гідності своєї ані гетьман, ані старшина ще не втратили. Так, багато чого довелося спокутувати Павлові Полу-

242

ботку. І не тільки свої вини перед рідною землею, але й вини свого попередника, антицесора, як тоді казали, Івана Скоропадського. Смерть врятувала того від приниження стояти під командою бригадира-хама та інших штаб-офіцерів колегії, як пише О.Єфименко (с.162), але цього приниження мусив зазнати передусім він і не тільки відчувати, але й по-своєму боротися і все-таки спробувати відстояти рештки української автономії, а отже, й державності, які вона ще втримувала. 6 січня 1723 року на Хрещення козаки святкували "свято, — як пише в "Журналі" П.Борзаківський, — в яке від пекельного рабства звільнено світ", іще, мабуть, не відаючи, що "пекельне рабство" готується їм самим, а знаки того прочувались уже виразно. Це можна було побачити хоч би в такому малому епізоді: 22 січня канцеляриста Павла Ладинського, одного із авторів цитованого нами "Журналу", було посаджено на гармату за "неправильне написання в преморії до пана бригадира Вельямінова від тутешньої старшини його бригадирського рангу" ("Журнал"). Але це була дрібничка, хоч і показова. Війна між бригадиром-хамом та старшиною розгорялася. ЗО січня 1723 року споряджено в Сенат експедицію через посланників: знатного військового товариша В.Кочубея (сина знаменитого донощика), суддю полкового гадяцького Г.Граб'янку (автора відомого літопису) і сотників П.Войцеховича, І.Холодовича, І.Добронізького та С.Гамалію. Ця експедиція складалася з восьми пунктів, в яких ішлося про потребу вибрання гетьмана, відповідно до прохальної грамоти царю: про виконання царської декларації, учиненої грамотою царя, яку принесено 27 листопада, — мова про неї була вище. П.Полуботок просить не відправляти через труднощі десять тисяч козаків для будівництва фортеці Святого Хреста; про комендантів, щоб не ставили такого в Стародубі, бо там його ніколи не було; про фінансові справи; про хлібне жалування на денщиків і колезьких служителів; про віддачу на відкуп індукт Шереметьеву; про вимоги платити собі й слугам бригадира, — тобто, знову-таки, йшлося про утруднення, спричинені правлінням Малоросійської колегії. Вельямінов також не сидів, склавши руки. 31 березня 1723 року він пише свої пункіи-запити, числом дванадцять, — їх опублікувала в "Киевской Старине" (К., 1888. - Т.23. - С.175 - 180) О.Єфименко.

Бригадир запитує царя про порядок збору податків і як їх збирати, про відкупи (йшлося, власне, про те, щоб податки, які збиралися раніше на гетьманський уряд, инли прямо в російську казну). Цікавий пункт сьомий: Малоросійська колегія заарештовувала "попів та з інших чинів малоросійських обивателів" за доносами, тих, котрі казали "непристойні слова, що стосувалися честі вашої імператорської величності" (с.177). Запитувалося, що з ними чинити? Інтерес цього пункту в тому, що во Україні, як він свідчить, таки здійснювався політичний терор. Йшлося в пунктах про

243

15 *

козаків, яких козаками старшина не визнавала, про російський контроль над зборами; бригадир запитував, як йому чинити, коли Полуботок і старшина не будуть його слухати, адже йому велено "в усіх їхніх ділах бути присутнім і наглядати, щоб нічого супротивного вашій величності інтересу чинено не було, а коли щось побачить, того їм не дозволяти" (с.178). Вельямінов скаржився, що Полуботок не подає відомостей про українські збори податків, іменних списків наявних козаків та інше і просить дозволу посилати в полки свої укази "мимо генеральної старшини". В останній статті йшлося про російських комендантів з окупаційними полками, які прибули в Стародуб, Чернігів, Переяслав та Полтаву. Тим комендантам велено було перевіряти, а коли що буде незгідне, до дії не допускати. Полуботок, однак, того не виконує — зрозуміло, додамо від себе, й чому: це означало повну номінальність його влади. С.Вельямінов на всі ті пункти просить царського указу.

Враження від цих пунктів важке: вони свідчать не тільки про те, що влада українського уряду повністю паралізувалася Малоросійською колегією, а що Україна практично потрапляла в такий нестерпний гніт, про який попереджав старшину (і не раз) Іван Мазепа. Отже, українська державність ставала бутафорною і практично зайвою.

Указ про комендантів було прислано в січні 1723 року. Крім Чичеріна, що вже був у Полтаві, призначено було Богданова в Чернігів, Яковлева в Переяслав і Кокошкіна в Стародуб. Коменданти з часом мали замінити українських полковників. У жовтні 1723 року Кокошкіна таки було призначено стародубським полковником, і хоч він недовго тут пробув, його замінив росіянин-таки Пашков (.Б.Крупницъкий. Гетьман Данило Апостол... — С.32). Про заміну полковників з українських на російських пізніше агітував О.Рум'янцев, але про це мова далі.

С.Вельямінов вирішив сам їхати до Москви на авдієнцію до царя, що і зробив. П.Полуботок, відчуваючи, що може спричинитися, відразу ж висилає туди ж свою депутацію. Водночас 19 квітня писано листи до наказних полковників стародубського, переяславського та полтавського, щоб вони споряджали чолобиття до царя про визначення на полкові місця українців. ЗО квітня послано в Сенат прохання, щоб той слав свої розпорядження й царські укази до українських правителів безпосередньо, а не з Малоросійської колегії.

Доля присудила Павлу Полуботку в цій безкровній війні програти. Ясна річ, цар "зрозумів" Вельямінова і пішов йому назустріч, а не козакам з Полуботком на чолі, бо то була два чоботи пара. На законне прохання про вибір гетьмана цар-сатрап відповів так: "Усім відомо, що з Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани явилися зрадниками, від чого вельми потерпіла держава

244

Російська, особливо Малоросія, і тому треба пошукати в гетьмана вірну й надійну людину, а поки такий знайдеться, визначено уряд, якому належить коритися і не надокучати щодо гетьманського вибору" {М.Костомаров. Павел Полуботок. — С.12).

16 квітня 1723 року Петро І видав указ, за яким Малоросійській колегії надавалося нових прав: вона діставала право зносин з місцевими урядами, минаючи гетьманський, всі універсали більш-менш значного змісту не могли бути видані без підпису Малоросійської колегії. їй надавалося також право розслідувати козацькі скарги записаних у посполиті і переводити їх знову у козацький стан. Збори збиралися і зі старшини, і з монастирів "рівно від вищих до нижчих чинів, не виключаючи нікого". Деякі незначні збори відставлялися. Самого П.Полуботка з генеральною старшиною Савичем та Чернишем викликали у столицю. "Таким чином, — пише Б.Крупницький, — Малоросійська колегія, бувши дотепер вищою будовою владою, розпоряджалася фінансами, а поза тим, виконуючи функції контрольної інстанції, ставала тепер міродайною владою на Україні. Від неї, по суті, залежало все: адміністрація, суд, фінанси, український уряд з його головним адміністративним органом — Генеральною канцелярією, було резолютно підпорядковано Малоросійській колегії; за ним залишилися тільки рештки колишніх прав" (с.ЗЗ — 34). Додамо до цього, що указом від 29 квітня 1723 року цар знищив владу гетьмана як командуючого козацьким військом, передавши команду генералу М.Голіцину, котрий керував російськими військами в Україні. Йому, до речі, була підпорядкована у військових питаннях і Малоросійська колегія.

З великим, гадаю, задоволенням видавав 3 червня 1723 року Степан Вельямінов свою "Промеморію" у військову Генеральну канцелярію, в якій викладалися позиції царського указу: тон цього документа безоглядно наказовий (див. текст в "Киевской Старине". — Т.23. — С.180 — 182). Здавалося б, обережний Павло Полуботок, який завжди сходив із кону, коли програвав чергову свою політичну партію, мав би так само відступити, заспокоїтися та й упокоритися. Але тут вступила в дію категорія часу, отож, так само, як збунтувався перед смертю Іван Скоропадський (до речі, цікава деталь: Петро І, кажучи, що всі гетьмани від Б.Хмельницького до І .Скоропадського були зрадниками, не виключав з числа зрадників ні Б .Хмельницького, ні Скоропадського — останнього, очевидно, за його передсмертний бунт), так П.Полуботок не думає припиняти боротьбу. Було йому тоді вже за 60, і вичікувати для себе нового пригідного моменту він уже не мав коли, а доля рідного краю йому, очевидно, таки не була байдужа. Гетьман готується їхати до Петербурга, але не з порожніми руками, а з новим колективним проханням свобод, яке мала підписати на місцях козацька старшина, а полковники прислати гетьману свої

245

чолобитні, навіть із підписами міщан; для зразка полковникам послано копію чолобиття від усієї української старшини.

13 червня у "Журналі" коротко записано: "Цього червня 13 дня від'їхали в санкт-петербурзьку дорогу їхні милості панове полковник чернігівський та гетьман наказний. Семен Савич, писар, та Іван Черниш, суддя військовий генеральний". Замість себе П.Полуботок залишив "команду малоросійського правління панам осавулу Василю Журахівському та Якову Лизогубу, бунчучному генеральному", яким було доручено продовжувати акцію, тобто присилати чолобитні від полків, хто не встиг їх надіслати до часу від'їзду (прохання мало бути загальнонародне).

18 липня князь Голіцин розіслав ордер про вихід козацького війська в похід. С.Вельямінов і тут виявив свою скажену вдачу, він не дав В.Журахівському та Я.Лизогубу належних до походу військових знаків: "прапора, котлів та іншого і без прибору та артилерійського запасу", отже, військо виступало безклейнодно, тобто не як автономна одиниця. Полки збиралися на Коломаку. 26 серпня старшина зібралася в Данила Апостола, полковника миргородського, де радилася "через шість дзигарових годин" про становище, в яке потрапляє Україна. Тут було складено від усього війська до царя генеральну чолобитну, "просячи милостивого догляду на військо малоросійське і на весь народ український". Урадили генеральним особам В.Журахівському та Я.Лизогубу їхати до М.Голіцина в Охтирку для поради. Голіцин зустрів їх криком, чому вони явилися так пізно (ще один штрих до характеристики тодішньої моральної атмосфери), а на скаргу про те, що козацькому війську не видали клейнодів, не відповів нічого — воістину, нелегко мусила жити й правити українська старшина! Із Петербурга в Україну П.Полуботок прислав людину з інструкцією, щоб і далі збирати підписи на чолобитних по полках, більше того, прихиляти й простий народ до загальної оборонної національної акції.

Приїхав П.Полуботок із товаришами до Петербурга 3 серпня 1723 року. Повторилася та сама комедія, яка була при останньому відвіданні Москви в І.Скоропадського, тобто прийняли їх лагідно, зокрема й цар, потім почалися візити до різних вельмож, де правителів України також приймали привітно. Але комедія закінчилася у вересні, а почалася трагедія: допити в Таємній канцелярії. Цей допит докладно описав М.Костомаров у згаданій статті (с. 14 —

19)— подаємо з нього тільки найважливіші позиції.

1.Росіяни налягали на універсали, послані без відома Малоросійської колегії, про те, щоб селяни корилися поміщикам. На перший погляд, дивно, що російський уряд засуджує такі заходи, адже йшлося про лад в Україні. Але все пояснює відповідь П.Полуботка: "Вельямінов розіслав своїх офіцерів вмовляти поспільство, щоб воно не боялося ні своїх державців, ні старшин, а ми знаємо, що наше поспільство завжди готове піднятися на панів.

246

І тому, щоб не допустити до більшого сум'яття, ми розіслали універсали, інакше з нас самих питали б, коли б сталося загальне хвилювання". Що це означає? А те, що російський уряд, як уже говорилося, свідомо вбивав клин між поспільством та старшиною, свідомо хотів їх між собою посварити, а це було йому потрібно для звинувачення старшини і для ліквідації українського правління як несправедливого, показавши, що російське правління справедливе. П.Полуботок своїми універсалами йшов всупереч цій підступній політиці, розгадавши наміри росіян, саме тому вони в цьому пункті так дратувалися і налягали: звісна річ, тут не йшлося про захист інтересів поспільства.

2.Інкримінувалося старшині, що вона хотіла поставити в сотники підозрілих людей, близьких до мазепинців, замість того, щоб ставити вірних цареві слуг. Відповідь П.Полуботка також характерна: гетьманський уряд ставив козакам для вибору трьох осіб, а не одну персону, тобто хотіли, щоб не гетьманський уряд призначав сотників, а козаки вибирали їх собі самі. 1 знову-таки, йдеться про важливі речі: П.Полуботок з товаришами хотіли зберегти українські права та вольності, а російський уряд прагнув замістити старшину колаборантами і призначати на ці уряди людей згори, поламавши виборчу систему.

3.П.Полуботка звинувачували у самовільній роздачі маєтностей. Гетьман признав, що було таких випадків три, але села давалися за правом, яке в Україні завжди існувало, — це були рангові наділення. Річ у тім, що гетьмани за І.Скоропадського позбулися прав розподілу маєтностей зі своєї волі, і це було також урізуванням козацьких вольностей. Російський уряд, зрозуміло, хотів у першу руч тримати це під своїм контролем, адже то був важіль впливу на суспільство, а загалом все, що стосувалося грошей та добр, в росіян незмінно розпалювало апетит. Через те П.Полуботка звинувачували і в тім, що поставив рахівника й комісара для прийому державної казни не з гарнізонних, тобто російських, солдат, що гроші бралися без указу, що старшина відбирала гроші

узбирачів податків. Старшина заявила, що все це неправда, а як деякі зібрані суми не надходили в Малоросійську колегію, то через те, що мали вони залишатись у полку для їхніх військових потреб.

4.Гетьмана й старшину звинувачували в тому, що вони не підкоряються Малоросійській колегії, що мали наради без присутності Вельямінова, а копії універсалів присилали тоді, коли вони вже розіслані. П.Полуботок на звинувачення заперечив, сказавши, що тільки неважливі діла вирішувалися самі собою, а після їхнього рішення доносилося колегії. "Всім цим ми не чинили колегії супротивності і не порушували належного їй послуху", — сказав гетьман. Відповідь була не вельми щира: наради, навіть таємні і у важливих справах, особливо в справі боротьби за свої вольності, у старшини були; очевидячки, розсилалися й універсали, але не

247