Kozatska Derjava Shevchuk

pa Перепілки, в якого між багатьма фігурами, на оздоблення печей зробленими, були між тваринами обличчя людські, а між птахами і орли, але щоб то було священне і заповідане, йому про те й на думку не спадало, і купив він усі тії печі, а між ними й ту неподібну з єдиним і звичайним наміром, щоб узимку огрівати світлиці, одначе, незважаючи на всі вибачення, орли коштували поміщикові доброго табуна коней і корів з грошовим додатком" (Історія Русів. — С.298) — воістину, безглуздий терор Сталіна не був плодом фантазії цього деспота, подібна практика глибоко закорінена в історичній традиції імперії зла. Оповідає автор "Історії Русів" і про звірства брата фаворита імператриці Бірона, що був на Гетьманщині генерал-аншефом. "Він, буши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного генерала російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому султанові азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того нелюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську" (с.320). Царський міністр Волинський, якого в упередженості до Росії не звинуватиш, переїхавши в Україну в 1737 році, писав тодішньому правителю Бірону: "До самого в'їзду мого в Україну не думав я, що вона така пуста і стільки множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнало (на війну. — В.Ш.), що не зісталося і стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що багато поля лишилося без засіву, але як по совісті розсудити, то й робити нема кому і нема чим, бо

зодного Ніжинського полку взято в армію 14 тисяч волів, а скільки

зінших полків узято, того докладно сказати не можна" (Цитуємо за М.Грушевським. Ілюстрована історія України. — Київ; Львів,

Медальйон з портретом

О. Розумовського та волоссям цариці Єлизавети

278

1913. — С.410). Таких виписок можна зробити більше, але, гадаю, досить ситуацію прояснюють і ці. Україна сплачувала гіркий чинш за свій неперехідний гріх російської орієнтації, не пережитий й дотепер.

Тільки за Єлизавети Україна певною мірою змогла перевести дух. У 1741 році, за сприянням Олексія Розумовського, українські члени Правління Україною здобули право рівності з великоросійськими членами, доти їхня участь в управлінні була підрядна. У час відвідання Єлизаветою Києва старшина подала прохання про вибрання гетьмана: цариця прийняла старшину ніби й милостиво і дозволила прислати щодо цього депутацію. У неї ввіишли Яків Лизогуб, Микола Ханенко та Василь Гудович, які й виїхали до Петербурга, але, хоч і приймали їх тут ніби з честю, не досягай нічогісінько, більше того, в Україну в 1747 році було прислано нових російських правителів, ними стали бригадир Ільїн, полковник О.Ізвольський та І.Селищев, з українців в уряд увійшли

279

Лисенко, Скоропадський та Валькевич, тобто державний статус України втримувався, як було до цього.

1748 рік випав вельми важкий для України: саранча, голод, численні пожежі. Відтак, з Гетьманщини було виведено сім російських полків, що були тут як окупаційне військо, — полегша немала, адже цього марно прохали ще останні українські гетьмани Іван Скоропадський, Павло Полуботок та Данило Апостол.

Отже, справа з обранням гетьмана протяглася сім років і щасливо завершилася в 1750 році, коли гетьманом був не так вибраний, як призначений Кирило Розумовський. Щодо його особи в історичній літературі є різні точки зору, наведемо дві супротилежні. Михайло Грушевський писав: "Сам новий гетьман був чоловік чужий Україні та її життю. Він виріс у Петербурзі, де був усім зв'язаний з петербурзьким панством" (Ілюстрована історія України. — С.414). Цілком інакше дивиться на Кирила Розумовського Олександр Оглоблин: "Це була доба останнього піднесення козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політич- ної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєсгатична постать останнього гетьмана старої України Кирила Розумовського, який поводився на Україні як справжній володар, його далекосяжні династичні плани, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний план відновити українську столицю в Батурині з його "національньїми строеніями", проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори національної історіографії (наприклад "Описание о Малой России" Григорія Покаса), утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю старої гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінецькінцем існуванню української нації та її культури" (О.Оглоблин. Люди старої України. — Мюнхен, 1959. — С.14). Оцінки, як бачимо, взаємозаперечні; правда, очевидно, як завжди буває в подібних випадках, — посередині.

Хто ж такий він був, цей Кирило Розумовський? Його батько, Григорій Якович, і дід Яків Романович Розуми значилися рядовими козаками. Народився майбутній гетьман 29 березня 1728 року, тобто того року, коли в Київській академії урочисто розігрувалася драма "Милість Божа", яка виславлювала Богдана Хмельницького і відновлення гетьманства в особі Данила Апостола. Місце народження — село Лемеші (тепер Козелецький район на Чернігівщині). Його батько невдовзі по тому, в 1730 році, помер, отже, виховувала його спершу мати, знаменита згодом Розумиха. В дитинстві Кирило пас батьківську худобу. Але над цим безіменним та маломаєтковим родом зійшла щаслива зоря. Брат Кириловий Олексій, значно за нього старший (народився 1709 року), володів

280

чудовим голосом і був надзвичайної вроди, отож його забрано до царського хору в Петербурзі, де й приглянувся спершу принцесі, а потім цариці Єлизаветі Петрівні. Його кар'єра була дивоглядною, він став обер-єгермейстером цариці, дістав генеральський, потім фельдмаршальський чин, був таємно обвінчаний з царицею (восени 1742 року) і зумів пробути її фаворитом ледве не до її смерті. Була це людина винятково доброї вдачі, аж навіть така жорстка жінка, як цариця Катерина II, признала це, пишучи про Кирила: "Він був гарний собою, оригінального розуму, дуже приємний у поведінці і розумом незрівнянно перевищував брата свого (тобто Олексія. —• В.Ш.), який, однак, був великодушніший і добродійніший за нього" (Енциклопедія Брокгауза та Єфрона. — T.XXV1. — Спб., 1893. — С.204). І от цей добродушний царицин улюбленець мав одну непереступну рису: він не забував не лише про свою родину, а й про Батьківщину свою — Україну, якій намагався посильно пособити і ніколи не соромився просити за неї — єдине, в чому виявляв настирливість. Ясна річ, що молодшого брата він узяв під опіку і, можемо припустити, сприяв розвиткові в того національної свідомості. Ця українськість Олексія Розумовського була така сильна, що завдяки йому в царському дворі прищепилася мода на все українське, з'явилися там українські співаки й бандуристи, і саме Олексій зумів певною мірою прихили™ царицю до України, адже її попередники ставилися до цієї землі здебільшого негаційно.

Отож 1743 року Кирила було послано братом для навчання (інкогніто) в Німеччину та Францію у супроводі ад'юнкта Академії наук Григорія Теплова — ця зловісна постать зіграє особливу роль не тільки в житті гетьмана, а й в історії українського державотворення, спричинившись до його занепаду, але на цьому ми спинимося далі — була це чорна тінь Кирила Розумовського. Є дані ("Радянська енциклопедія історії України"), що хлопець навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга; в Берліні, зокрема, навчавсь у знаменитого математика Ейлера, об'їхав Францію та Італію, а що це тривало два роки (1743 — 1745), то не так навчався, як їздив і обдивлявся. Зрештою, повернувся до Петербурга, де став дійсним камергером і улюбленцем при дворі. В 1746 році вісімнадцятарічним був призначений президентом Академії наук "з огляду на виявлену в ньому особливу здібність і наявного в науках мистецтва". Імператриця висватала його за свою внучату сестру та фрейліну Катерину Наришкіну. За вказівкою цариці на Глухівській раді 1750 року його обирають гетьманом, мав тоді 22 роки.

Для вибору гетьмана в Україну прибув граф Гендриков, царський міністр. Церемонія відбулася, як пише М.Грушевський, "в надзвичайно святочній обставі" (с.412). В церкві прочитали царську грамоту з пропозицією вибрата собі гетьмана, що й було

281

учинено. Після цього вислали депутацію до цариці, яка потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, щоб той вважався на рівні з російськими фельдмаршалами, дано йому найвищого ордена святого Андрія, наділено маєтностями, підпорядковано йому Запорозьку Січ, Батурин віддано для резиденції. Встановлені до того комісії — економії, рахункова і щодо образ, а також Міністерська канцелярія — ліквідовувалися, російським чиновникам звелено було виїхати з України, Гетьманщина знову переводилася із відання Сенату в Міністерство іноземних справ, тобто визнавалася за автономну територію. Відбувся цей урочистий акт 24 квітня 1750 року. Кирило Розумовський дістав клейноди і жалувану грамоту, що повторювала зміст грамоти Петра І Іванові Скоропадському, отже, гетьманство було надане як царська милість, а не за договором двох сторін, як це було в статтях Богдана Хмельницького, — Єлизавета Петрівна, незважаючи на свій сентимент до України, недаремно проголосила себе наступницею царя-деспота. Загалом, акт був настільки урочистий, що навіть М.Ломоносов, відомий своєю українофобією, написав з цього приводу ідилію.

29 червня старого стилю юний гетьман урочисто в'їхав до Глухова. Тодішні хроністи, зокрема П.Симоновеький та О.Рігельман, докладно описують акт входження на гетьманський уряд, подаючи його як всенародне свято. Було там багато бутафорії, але й радіти козакам, старшині та й усім станам українським було чого, адже кілька десятиліть систематичного винищення українців, проведеного царськими урядами й самими царями, далися таки добре взнаки, про що ми не раз згадували в попередніх етюдах.

14 липня обнародувано царську грамоту. Гетьман із 1751 року поселивсь у Глухові, де жив по-світському поставленим двором, де влаштовувалися бали, ставилися французькі спектаклі, організовано чудову капелу, капельмейстером був Андрій Рачинський, чудовий український музикант та композитор, який поклав початок славнозвісній нотній бібліотеці Розумовських. До речі, працювала у Глухові тоді і знаменита Глухівська музична школа, з якої вийшли М.Березовський та Д.Бортнянський, культивувався тут і так званий "італійський спів". У 1753 році К.Розумовський возив капелу Рачинського до Москви, де вона мала величезний успіх.

Перший період правління К.Розумовського був не вельми виразний. 1752 року два місяці він об'їжджав міста й містечка Гетьманщини, приглядаючись до козацького укладу та життя народу. У цей час добудовується Глухівський палац, почав відбудовуватися і приходити до попереднього стану Батурин. Але вже влітку 1753 року цариця викликала його до двору і рік там тримала, не пускаючи в Україну, як пише Д.Бантиш-Каменський "на огірчення малоросіян". Ближчими дорадниками молодого гетьмана були генеральний писар Андрій Безбородько і генеральний підскарбій Михайло Скоропадський. Із другого боку, немалий вплив

282

А.Безбородько

справляв на нього Григорій Теплов, який невідступно гетьмана супроводжував, він фактично керував гетьманськими справами. На цій особистості , одному з винуватців загибелі Козацької держави, треба зупинитися окремо.

Розповідали, що коли гетьман об'їжджав Україну, в Чернігові вітер здер із нього кавалерію святого Андрія, Теплов підхопив її. Стара Розумиха, мати гетьманова, з того пророкувала лихо від Теплова і радила синові не тримати його біля себе і не слухати; на жаль, Кирило матері не послухав. Хто ж він був, той Підступник, як його охрестив МЛомоносов? Народився в 1720 році, тобто був на вісім років старший гетьмана, вважається, що він побічний син знаменитого Теофана Прокоповича. і жінки грубника в псковському архієпископському домі. Прізвище хлопчику придумав сам Теофан, іронічно натякаючи на соціальний стан чоловіка своєї коханки —.грубника. Але архієпископ побічного синка не забував, дав йому освіту в своїй Олександро-Невській школі, послав за кордон і прилаштував до Академії наук, де той 1740 року став перекладачем. Авантюрна вдача і схильність Теплова до інтриг (риса спадкова, бо й сам Теофан великий інтриган) були виняткові. Василь Горленко в нарисі "Підступник" так писав про нього:

283

"Пригоди його з молодих літ разючі й разюча також спритність, з якою він викручується з найтяжчого становища. Властолюбство штовхало на всі ризиковані справи, але завжди вчасно із самовпевненим нахабством він устигав стати на той бік, куди хилило щастя" (В.Горленко. Украинские были. — К., 1900). Своєму вивищенню Теплов завдячує Олексієві Розумовському. Супроводжує Кирила за кордон, а коли того призначено президентом Академії наук, справжнім президентом став, звісно, він; коли ж Кирила Розумовського зроблено гетьманом, Теплов стає негласним правителем Гетьманщини. "Офіційно він завідував гетьманською канцелярією, — пише В.Горленко, — але в суті був політичним директором ясновельможного і цілковито взяв до рук "стерно влади". Російський історик С.Соловйов признав, що "Теплов був вартий чотирьох великоросійських членів колишньої Малоросійської колегії" (С.Соловьев. История России. — Т.ХХІІІ. — С.47). Г.Тегоюв відігравав значну роль у перевороті Катерини II, а перед цим Петро III надав йому чин статського радника і камергера. Теплов був автором першого маніфесту Катерини II і формули її присяги, він-таки став секретарем Надзвичайної ради, що збиралась у перші дні її правління, хоч перед запарюванням цариці доносив на неї. "Щасливий той, — писав Г.Теплов, -— хто спритний сам для себе". Але цариця Підступника не любила, утяжувалася його присутністю на царському дворі і незабаром віддалила від себе, через що він свою діяльність зосередив в Україні, ставиш її чорним ангелом.

Гетьман Кирило Розумовський і справді довгий час не жив в Україні, а в Москві чи Петербурзі, але годі сказати, що українськими справами не займався: часто входив з тими чи іншими проханнями в Колегію іноземних справ, а коли посварився з її президентом, перевів справи України знову в Сенат, вдавався до цариці. Але царський уряд, давши Україні пільги, швидко схаменувся. З 1754 року фіксуємо новий наступ на українські права та вольності. Так, у цьому році видано указа про контроль над фінансами Гетьманщини, скасовано митний збір (так звані індукти та евекти) — вельми важлива стаття доходів на урядові потреби, ліквідовано митний кордон між Росією та Україною (1755), що підривало її економічну самостійність, вилучено з-під гетьманської юрисдикції Київ, і хоч з ініціативи самого К.Розумовського управління справами України переведено в Сенат — це теж був елемент ліквідації автономних прав; встановлено контроль над наданням гетьманом урядів та маєтків, призначено в Україну осібного резидента з російських генералів, заборонено вести закордонну переписку — це сталося у відповідь на домагання Розумовського дістати право дипломатичних відносин. Ці урізання фактично повертали Україну до того стану, що його запровадив Петро І.

Тим часом почалася Семилітня війна, і знову козаків погнали вмирати невідомо за що в чужих землях. "1756 [року] виряджено

284

в той похід малоросійських реєстрових козаків, — пише невідомий автор "Історії Русів", — 5000 та компанійських 1000 із належною артилерією... Корпус той відправлено різночасно чотирма відділами: два з них пригнали до армії 10600 волів, а два привели 6000 коней, зібраних у Малоросії. І війська ті були в баталії Егерсдорфській і в інших боях сім років" (с.308). Вісім тисяч українців були погонщиками в російському війську, більша частина з них у поході загинула. В цьому році гетьман вернувся в Україну, але в кінці року знову був відізваний до Петербурга. Управління Гетьманщиною було доручено членам Генеральної канцелярії: генеральному обозному Кочубею, підскарбію Скоропадському, писарю Безбородьку, осавулу Валькевичу і хорунжому Ханенку. Але наступний рік, як пише Д.Бантши-Каменський, "був смертний для малоросійських старшин", померли Скоропадський, Оболонський і Якубович, а в вересні у Глухові вибрано нових старшин: генеральним суддею став Ілля Журман, підскарбієм Василь Гудович, осавулом Іван Журавка. Отже, все це десятиліття, 1750 — 1760 роки, гетьман і справді фактично не був прямим правителем України, його місія зводилася більше до виконання обов'язків повноправного представника України в Росії, прохача, заступника, чому сприяла особиста і через брата наближеність до імператриці. Добивався він речей дрібних: на будівництво фортеці св.Єлизавети послано козаків не 1752, а 1754 року і меншу кількість, його родич Петро Розумовський став ніжинським полковником тощо. Отже, гетьман цілком виконував роль маріонеткового правителя, а що сам був у вельми молодих літах, то така роль йому цілком личила, і він нею певний час задовольнявся. Єдина його реальна політична місія — гаранта існування української автономії, причому країною правили, незважаючи на особливу роль Г.Теплова і призначення резидентів, все-таки українці, які, попри все, свою українську державу прагли реанімувати, зокрема, відновилася робота над кодексом "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Ми вже говорили в есе про Данила Апостола, що в Глухові указом від 28 серпня 1728 року було утворено спеціальну кодифікаційну комісію, яка почала укладати правовий український кодекс — для становлення власної держави річ конче необхідна. В 1734 році до комісії входило 12 осіб — шляхтичі, старшина, духовенство. Право будувалося на Литовському статуті, Хелмському праві, Саксонському зерцалі, українському звичаєвому праві та судовій практиці. П'ятнадцять років ішла робота. Оскільки кодекс мав затверджуватися російським урядом, його переклали на російську мову. В 1744 році його було подано на затвердження Сенату, але царський уряд, який зовсім не бажав юридичного становлення Української держави, протримав його в себе без руху дванадцять років, і тільки в час правління Розумовського його було

285

повернуто для доробки. Через знищення Козацької держави кодекс так і не було завершено. Збірник мав ЗО розділів і 531 артикул, які поділялися на 1716 пунктів. До прав додано схему й перелік чинів військової і цивільної адміністрації в Україні, пояснення термінів і справ, відзначено цивільні, кримінальні і процесуальні норми права. Це важливо знати, перш ніж перейти до аналізу державотворчих реформ гетьмана Кирила Розумовського, які він почав провадити, починаючи з 1760 року, коли нарешті повернувся в Україну з метою реформувати тут державне життя — це вже був не юнак з екзотичними регаліями гетьмана, а зрілий муж, в голові якого зароджувалася ідея перетворити Україну в державу шляхетського типу — Катерина II недаремно визначала, що це була людина "оригінального розуму"; очевидно, мав він у своєму оточенні не лише чорну тінь свою — Григорія Теплова, а й людей освіченого кола тодішніх українців, які вчилися в західноєвропейських університетах.

Олександр Оглоблин, здається, переборщив, кажучи, що гетьман Розумовський мав у задумі самостійну Україну; аналіз його державницьких заходів свідчить про те, що він по-своєму хотів повернутися до ідеї Великого князівства Руського, зголошеного в Гадяцьких трактатах Іваном Виговським, тобто герцогства при російському підпорядкуванні, і не більше. Козацька держава в питомих традиційних формах здавалася йому анахронізмом, старшина уже цілком сформувалась у панівний клас чи стан і щосили прагла дорівнятися до російського дворянства, отже, ставала станом шляхетським, шляхетська держава закономірно була для неї ідеалом.

Кирило Розумовський почав із найнасущнішого — з реформи судівництва. Ми вже говорили, що судовою реформою активно займався вже Павло Полуботок, його працю продовжив Данило Апостол і група старшини, що укладала "Права, за якими судиться малоросійський народ", які й стали конкретним результатом цієї роботи. 17 листопада 1760 року К.Розумовський видав універсала про реорганізацію Генерального військового суду, за яким "мати присутність у суді Генеральному 12-ти персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десяти персонам, яких десятьох щорічно по одному вибирати в полках малоросійських з кожного полку всім, що живуть у полках, чиновникам та власникам загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і з дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла і володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тої присутності безвідлучно" (Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип.2. — С.55). Обрані депутати з генеральними суддями виносили остаточне рішення Генерального суду.

У 1761 році Кирило Розумовський видає універсала про впорядкування винокуріння, притому явно на користь старшини й за-

286

можного козацтва. "Малоросіяни, — писав гетьман, — не тільки неважать землеробством і тваринництвом, від яких іде багатство народне, але ще, вдаючись у непомірне винокуріння, часто купують хліб на торговицях дорогою ціною не для того, щоб мати якісь собі вигода, а тільки для пияцтва, знищуючи свої ліси, і мають од того нестачу в дровах, необхідних для опалення своїх хат" (Д Бантьии-Каменский. История Малороссии. — С.459). Дозволялося винокуріння тільки поміщикам та козакам, що мають грунти та ліси, крім духовенства, купецтва та посполитих — за цим мають наглядати полковники і сотники; заборонялося мати шинки росіянам і взагалі чужоземцям, особливо купцям та селянам, не можна було наймати бідних козаків, що мають грунти, щоб використовувати їхнє право гнати горілку. Цікаво, що цей універсал не викликав захоплення в українській суспільності. Поет шок Яків, тобто представник духовенства, якому заборонялося гнати горілку, у своєму "Сатиричному вірші 1764 року" про це виразно писав:

Не скажу, чого панам боронить пристало, Щоби людям не робить горшок і мало?

Може, пузо в них спаде, чи якого духа, Коли б гналась у людей нем'яка сивуха?

Чи в поставі б гордій їм умалилось зросту, Як горшку почне гнать селянин непросту?

І давніше люди в нас різні трунки гнали, Одні їли собі хліб, інші панували...

Тим часом померла імператриця Єлизавета Петрівна. За Петра III Кирило Розумовський провадить великі зміни в гетьманському правлінні: у відставку пішли генеральний бунчучний Осип Закревський, генеральний писар Андрій Безбородько, чернігівський полковник Іван Божич та інші. Генеральним писарем став Василь Туманський, суддею генеральним Олександр Дублянський, осавулом Іван Скоропадський, хорунжим Данило Апостол, бунчучним Яків Тарнавський. Було без вибору поставлено ряд полковників. Це прийшли нові люди, як пише Олександр Оглоблин: "молодша інтелігенція, що здобула освіту в Західній Європі (брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), хотіла встановити на Україні гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням певних конституційних форм парламентського типу — Генеральне зібрання. Течія набрала впливу під кінець правління Розумовського" (Енциклопедія українознавства. — Париж; Нью-Йорк, 1973. — Т.7. — С.2556), тобто гетьман оточував себе своїми людьми з вищої старшинської верстви, були тут нащадки гетьманів — Скоропадський і Апостол, які носили навіть ті самі імена, що й гетьмани. Ще одного досяг К.Розумовський при Петрі III — повернув у своє відомство Київ.

У перевороті, що його вчинила Катерина II, гетьман брав участь разом із Михайлівським гвардійським полком, яким командував,

287