Kozatska Derjava Shevchuk

ня народу пригнобленого проти тирана — це здобуття свого природного права, як писав автор "Історії Русів", на свободу. Незалежно від того, малий чи великий, сильний чи слабкий, кожен народ, як і людина, має право на здобуття волі. Здобути ж свободу — це значить відступити від свого поневолювача, відійти або ж вирватися з його рук силою, коли мирними способами здобути це не вдається. В уста Богдана Хмельницького автор "Історії Русів" вкладає думку, що всі народи вічно захищали і захищатимуть своє буття, свободу і власність, навіть тварини мають знаряддя для самооборони. Вимушені ж клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов'язок перед Вітчизною більший за природою всіх клятв (История Русов. — М., 1846. — С.63 — 64). Загалом, що таке зрадник? Це порушник тих чи інших домовленостей між двома суб'єктами за умови, що одна сторона тих домовленостей свято дотримується, а друга від них віроломно і зі шкодою для першої відходить. У нашому випадку маємо виразний приклад зради, що ми вже на цих сторінках доказали, але зрадив не Мазепа царя, а цар Мазепу, бо всі права України нещадно потоптав, а пізніше, в озлобленні своєму дійшов до геноциду українського народу і до повного знищення його прав та свобод. Отже, вчинок Мазепи з моральної точки зору — це самооборона від хижака, який не має стриму у своїй зажерливості, і помилка Мазепи не в тому, що він піднявся на святий чин національно-визвольної боротьби, а в тому, що зробив це нерішуче, оглядаючись і вагаючись, навіть свого народу до такого чину не підготувавши, що він у хитрощах своїх, як ми казали, таки перехитрував сам себе, що надто покладався на свій розум, вміння розуміти ситуацію, ототожнював себе з Україною і марно сподівався, що як тільки він підійметься на героїчний визвольний чин з іноземного рабства, то народ відразу за ним піде; забув-бо, шо він двадцять років прищеплював тому народові вакцину рабства.

Події розгорталися стрімко. І.Мазепа був у Борзні, коли до нього прибув його довірений Бистрицький від шведів. За Бистрицьким з'явився Андрій Войнаровський, який утік з російського табору. Наступного дня із Батурина Мазепа пішов до Коробова, а 24 жовтня 1708 року рано-вранці переправився через Десну із загоном у 1500 чоловік і поїхав до шведського короля. В Бахмачі було укладено іігоедсько-українську угоду. Оригінал її не зберігся, подаємо її пункти за "Виводом прав України", написаним П.Орликом в обороні прав рідної землі. Шведський король зобов'язувався боронити Україну й посилати для того свої війська. Але коли ті війська будуть діяти разом з українськими, ними керуватиме український князь, і то доти, доки це буде потрібно. Король своєму війську платитиме, князь його харчуватиме. Все завойоване з

188

території Московського царства буде належати тому, хто його завоював, але те, що належить чи належало колись Україні, буде передано їй. Князь та Україна житимуть за своїм правом, яким користувалися досі, всі вольності, права і стародавні закони гарантуються. Іван Мазепа буде князем України до смерті. Шведський король не зможе присвоїти собі титулу та герба України, вони належатимуть лише Україні. Для забезпечення договору, поки триватиме війна, а з нею й небезпека, в містах Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві та Гадячі будуть шведські гарнізони (Вивід прав України. - Нью-Йорк, 1964. - С.88 - 89).

Спробуймо ці пункти заналізувати. В основу договору лягли позиції Гадяцьких пактів Івана Виговського, але з певними видозмінами: в Україні впроваджувалося українське князівство, але не

успілці з Польщею та Литвою, а самостійне, під номінальним протекторатом шведського короля; йому не дозволяли вписувати

усвій титул Україну, як це робили польський король та російський цар. Цілком із Гадяцького договору перенесено пункт про підлеглість королівського помічного війська гетьману України. Зате цілком новим пунктом було соборницьке намагання Мазепи прилучити до України її історичні землі, а не тільки втримувати ті, якими володів. Король не мав права втручатися в права та вольності України. Водночас була й поступка: віддача шведам перечислених міст, хоч тимчасовість тієї передачі оговорена.

Маємо ще один переказ цього договору, поданий М.Брайчевським (І.Мазепа. Правда і кривда. — К., 1992. — С.84 — 85). Тут твердо зазначається, що Україна, не тільки Лівобережжя, але обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від усякого чужоземного володіння. Союзні держави Польща та Швеція не претендуватимуть на абсолютну владу над Україною, не триматимуть її ні в ленній залежності, ні в будь-якій підвладності, не збиратимуть з неї прибутків та податків, не осаджуватимуть залогами українських фортець, здобутих від Москви. Мають утримувати Україну в цілості і не дозволятимуть її гнобити. Кордони, закони, права, вольності, привілеї мають навічно неущербно заховуватися. Не повинні ставити нових укріплень на українських землях і не дозволятимуть це робити іншим.

Як бачимо, обидва варіанти договору взаємодоповнюючі, розходження між ними невелике: щодо фортець, у другому варіанті немає пункту про введення до українських фортець шведського війська на час війни. Договір цікавий тим, що він був черговим етапом українського державотворення. У XVII столітті вищою точкою такого державотворення були, як ми казали, Гадяцькі трактати: залежність України від чужоземного монарха там була значно урізана, але Україна входила в триіпостасне державне утворення на правах її автономної частини, від короля ще значною мірою залежала: він контролював вибір гетьмана, кількість війська та

189

інші державні чинники, тобто був усе-таки верховним правителем України, хоч і з обмеженими правами. Тут бачимо дещо інше: залежність від чужоземного монарха ще залишалася, але наймінімальніїиа: він не був правителем цієї землі, не міг втручатися в її внутрішнє життя, а ставав тільки тимчасовим протектором, власне, гарантом її суверенітету. Пункт про введення в

українські міста шведських гарнізонів був небезпечним, і його можна розглядати як імперіалістичну зачіпку Швеції в Україні (згадаймо про російських воєвод у містах України), але обумовлювався тимчасовістю воєнного стану. Таким чином, договір документально доказує, що Мазепа не тільки не зраджував свого народу, а вів його до повного визволення, сам договір був досить точно й тонко продуманий.

Але здобути Україні свободу не судилось як у часи І.Виговського, так і в часи І.Мазепи — найбільших після Б.Хмельницького політичних українських мислителів. Подальші події вельми печальні: через зраду було взято Мєнтиковим Батурин, ім'я зрадника варто назвати — полковник Іван Ніс. У місті знищили всіх без розбору, не виключаючи малят, усе майно батуринців віддано солдатам, за винятком гармат. Гетьманський палац, двори старшини

йкозаків перетворено на попіл та руїни — винищували все живе. 6 листопада 1708 року відбувся вибір нового гетьмана з чотирьох полковників, які за Мазепою не пішли: Скоропадського, Полуботка, Томари та Журахівського. Козаки хотіли Полуботка, але саме тут цар сказав знамениту фразу: "Він дуже розумний і може дорівнятися до Мазепи". За вказівкою царя обрали Івана Скоропадського. 12 листопада здійснено обряд прокляття Мазепи. В кінці місяця від гетьмана почали відкидатися полковники, першими були майбутній гетьман України Данило Апостол та компанійський полковник Гнат Галагак. У 1709 році втекли від Мазепи генеральний суддя Чуйкевич, .генеральний осавул Дмитро Максимович, полковники та інша старшина. Козаки й поспільство на національно-визвольне повстання не піднялися, зате приєдналися до Мазепи запорозькі козаки на чолі із Костем Гордієнком. За зиму

йвесну 1709 року шведа зазнали ряд військових невдач, зрештою, відбулася сумнозвісна Полтавська битва, і єдине, що зміг зробити Мазепа, — врятувати від російського полону Карла XII. На ГІереволочанському перевозі шведське військо капітулювало, його рештки з Карлом XII і Мазепа із вірними собі козаками опинились у Молдавії. Тут у селі Варниці біля Бендер 22 серпня 1709 року Іван Мазепа помер. Замість нього козаки вибрали гетьманом Пилипа Орлика, який продовжив чин свого попередника.

Здається, в світі немає жодного національного героя, проти якого було розгорнуто таку негаційну кампанію, як проти Мазепи. Століттями його проклинала в своїх храмах російська церква,

190

У наш час, час відродження, із темені віків проступають усе виразніше величні тіні наших забутих предків, прокляті й спаплюжені тими, хто хотів перетворити землю нашу в провінцію жахнючої імперії, а народ, націю нашу — в без'язике населення провінції. Отож і виходило, що нація наша ніби складалася із самих лишень прислужників імперії, а чинність їхньої позиції і вимірювалася ступінню цього прислужництва.

І ось вони підіймаються із тьми полів вічності, могутні, чесні, великі силою духу, викляті богатирі землі нашої, як потужні туманні клубені, і ми приглядаємося спрагло до них, до їхніх образів та діянь, бо починаємо розуміти, що ми без них сьогодні сліпі й безсилі, адже жили й діяли вони саме в наше ім'я і в ім'я нашого їх визнання.

Одним із таких забутих велетнів був і гетьман Пилип Орлик. Уже трохи про нього знаємо: видано фототипією брошуру Василя Різниченка "Пилип Орлик. (Гетьман-емігрант). Його життя й діяльність'', котра вийшла в Києві в 1918 році; львівська "Червона калина" видала у 1991 році есе Ілька Борщака про гетьманового сина Григора Орлика (в книзі "Мазепа. Орлик. Войнаровський"), ще раніше антологія "Марсове поле" ("Молодь" 1989) вперше

192

з'явила поезію П.Орлика; Гарвардський університет у СІЛА почав видавати фототипію рукописного "Діарія подорожнього" гетьмана, який дійшов до нас у п'яти томах. Знаємо про численне листування Орлика, розсипане по архівах Європи та рідкодоступних виданнях, його трактати, знамениту Конституцію, "Вивід прав України", Маніфест до європейських володарів — гадаю, невдовзі прийде час, коли писемна спадщина цього небуденного чоловіка буде нарешті зібрана й видана — для цього потрібно буде не один том. Складність такої роботи ще й у тому, що спадщина ця писана не тільки мовою книжною українською, а й латиною, польською, французькою, німецькою — всіма цими мовами гетьман вільно володів. Тільки по тому зможемо повно збагнути усю складну систему суспільно-політичних поглядів Пилипа Орлика, які, щоправда, виходять із одного постулата — бажання здобути політичну свободу своїй землі й народові, адже вся велетенська енергія гетьмана-емігранта була спрямована на те, "щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україні", як писав він у своєму останньому листі від ЗО серпня 1741 року до французького канцлера Флері.

193

13 Шевчук В.

Титульна сторінка рукопису П. Орлика "Діарій подорожній "

'ти 'Jro^cy^^cnajmp/m

%S±u J720

C-^UJi'jca QcfdUtu

ci/rua. ло -

Спробуймо хоч у загальних обрисах окреслити його бентежне й неспокійне життя. Походив гетьман із чеського роду, давнього, баронського, гілки якого жили в Чехії, Моравії, у Шльонську — в Польщі. Ще в часи гуситського руху одна із таких гілок переселилася до Польщі, а друга — до Пруссії: перша додала до свого назвиська "de Laziska", а друга "von Orlik". Представники польської гілки переселились у Білорусію і з неї й походив майбутній гетьман. Батько його Степан був убитий під Хотином у 1673 році в польсько-турецькій війні, мати походила із православного роду Малаховських, жили Малаховські на Віленщині в Ошмянському повіті. Тут, у селі Косуті, народився 11/21 жовтня 1672 року Пилип Орлик. Початкову освіту здобув у Литві, по тому вступив до Києво-Могилянської академії, де вчився у знаменитого Стефана Яворського, якого вельми шанував і пізніше, згадати б його листа до останнього (надрукований у "Основі", №10 за 1862 ріїс), писаного 1/12 червня 1721 року, в якому він подає причини повстання Івана Мазепи.

194

Закінчивши студії в академії, П.Орлик стає консисторським писарем Київської митрополії — такий уряд для двадцятирічного юнака була немала честь, а згодом потрапляє і до Генеральної військової канцелярії, куди також набирали кращих. Вигідний шлюб із Ганною, дочкою полтавського полковника Павла Герцика (у 1698 році), вводить його до кола козацької аристократії. Саме в цей час він виявляє себе як один із найцікавіших поетів своєї доби. Видав дві поетичні книжки: "Алцід російський" (Вільно, 1695) і "Гіппомен Сармацький'' (Київ, 1698). Перша книжечка — це панегірик гетьманові Івану Мазепі, друга — панегірик на честь шлюбу ніжинського полковника, родича І.Мазепи, Івана Обідовського та Ганни Кочубеївни. Вірші писав П.Орлик, як тоді було прийнято, польською мовою, вони насичені античними уподібненнями, що виявляло немалу освіченість автора, і писані блискучим версифікаційним стилем; побіч із поезіями С.Яворського, який і був його поетичним учителем, та І.Орновського вони сягають вершин розвиненого українського бароко. Вже тоді П.Орлик усвідомлював:

195

із -

Так, не в м'якеньких Слава є лабетах

Ані в тирських метерацах, а в Марсових завше працях,

Її не зшукати

в Ляконських Таугетах, Не в Сиціонській діброві,

із Антонієм у розмові, Де Клеопатра

ладнала пестоти; Не буде в Сабаті, в Песті,

де біля ніжної Вести Еліз вояцько

сторонився цноти. Бажаєш набути слави,

крізь прикрі Марса пиляви 1 крізь війною

биті Тразимени Йди у безсмертну славу

крізь Марса хвилю криваву, Здогониш Славу...

Гетьман Іван Мазепа помічає талановитого юнака і в 1702 році робить його генеральним писарем. Для 30-літнього чоловіка стати канцлером козацької держави — кар'єра на свій час виняткова. Гетьман став хрещеним батьком старшому синові Орлика Григорові, доля якому пізніше присудить продовжити політичну місію рідного і хрещеного батьків у Європі.

Пилип Орлик здобуває чималі маєтки на Стародубщині, Чернігівщині, Полтавщині (посаг дружини), має рангові маєтки на Гадяччині. Знаємо, що як державець маєтків він відзначався гуманним ставленням до селян, і це не порожня фраза — недаремно у пізнішій Конституції стільки уваги було виділено немаєтним станам. І справді, цьому питанню у Конституції присвячено 10 — 16 статті, а в статті 10 спеціально підкреслено, що гетьман має стежити за непорушенням соціальної справедливості в Україні: "Як за всякими у Вітчизні й Запорозькому Війську порядками, за посадою уряду свого, має ясновельможний гетьман стежити, так найбільше має тримати й на те невсипуще око, щоб людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання".

Як людина вельми близька до гетьмана П.Орлик був утаємничений у всі секрети тодішньої політики і часто робиться її виконавцем. У 1707 році гетьман і генеральний писар навіть поцілували хреста із животворящим деревом і поклялися на вірність один одному. Ось як описує це Пилип Орлик у згаданому листі до Стефана Яворського: "Мазепа поцілував хреста із животворящим

196

деревом, що лежав перед ним, а до мене повернувся і сказав: "Сподіваюся я на тебе міцно і надіюся, що ані совість твоя, ані цнота, ані поштивість, ані уроджена кров шляхетська не допустять тобі, аби мене, пана і благодійника свого, зрадив, однак для ліпшої конфіденції, щоб я щодо твоєї вірності не мав найменшого сумніву, як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим-таки розп'ятим на животворя щім дереві Христом, що мені додержиш вірності своєї і секрету" (Основа. — 1862. — №10. — С.14). Цієї клятви, скажемо до речі, Пилип Орлик дотримав: він згубив усі свої маєтності, поставив на карту благополуччя своєї родини, кинув себе в неймовірні злопригоди й нестатки, але справи боротьби за незалежну Україну таки не зрадив ніколи.

У час повстання Івана Мазепи Пилип Орлик — його найперший помічник і соратник, а після невдачі повстання іде за гетьманом в еміграцію у Бендери. Коли ж Іван Мазепа помер, кандидатів на гетьманство виявилося два: Андрій Войнаровський, небіж І.Мазепи, та Пилип Орлик. А.Войнаровський од гетьманства відмовився — його цікавили передусім гетьманові скарби, їх він і посів. Отож ставати гетьманом у таких умовах без казни й перспективи — треба було немалої мужності. "Я не просив собі гідності гетьмана, — писав Орлик у 1719 році, — а прийняв її з наказу його величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, уклав у те власні гроші". Навзамін він ставить перед королем вимогу не повернути собі гроші, як це зробила б людина меркантильна, а обіцяти не складати зброї доти, доки Україна не буде визволена із "московського ярма" (термін П.Орлика).

На це 10 травня 1710 року Карл XII видав есекураційний диплом. 5 квітня 1710 року відбувся акт вибору гетьмана та козацької старшини і проголошено "Конституцію прав і свобод Запорозького Війська". Ця Конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку; зберігався тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю — це був, зрештою, крок уперед порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII століття у Гадяцькому трактаті 1658 року. Конституцією гетьманська влада, і це також небезінтересно, обмежувалася, гетьманові заперечувалися самодержавні права, а відводилася місія, подібна до сучасної президентської. Реформувалася й давніша Генеральна рада у нову Раду, куди мала входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), представники Запорозької Січі й виборні делегати від полків (по одному від полку), що фактично мало стати парламентом республіки; більше того, визначалися постійні терміни його роботи (тричі на рік: на Різдво, Великдень та Покрову, тобто взимку, весною і восени). Було визначено, хоч і нечітко, кордони України — в межах, які означив Богдан Хмельницький. Третім знаменним і

197