Kozatska Derjava Shevchuk

юрисдикцію, на цій підставі у Гетьманщині згодом утворився Стародубський полк. Білорусія в XVII столітті усвідомлювалася як край етнічно відмінний від України, але в обох народах ще відчувалася сильна традиція співжиття державного й культурного, а перш за все вони були зв'язані духовним правлінням, що давало підставу називати обидві країни спільною назвою Русь: Україна була власне Русь, а її північний сусід — Біла Русь; — "біла" означає північна, так як "червона" — західна, а київський митрополит через це мав титул "Всієї Русі (Росії)", тобто "не вся" Русь — це була Україна, а вся — Україна з Білорусією. Москва, входячи* в союз із Україною, чинила це не для того, щоб допомогти Україні як одновірній країні, а для того, щоб козаки допомогли їй завоювати частину польських, як тоді вважалося, земель, які вона хотіла прилучити до своєї держави. Отож, коли московське військо вступило в Білорусію, то воно не визнавало там ніякої козацької влади, як і влади київського митрополита, тут і почалися україн- сько-російські непорозуміння і навіть протиставлення. Москва відбирала білоруські міста, переманюючи на свій бік шляхту, — все це вона робила з конкретною метою — для узурпації собі спадкового права Київської держави, щоб уписати в титул царя "самодержець Великої, Малої і Білої Росії", чого, скажемо, й було досягнуто. Безпардонне поводження московських військових в стосунку до українських у Білорусії, у Києві і у спільній воєнній кампанії 1655 року проти Польщі в Україні, незгода й конфлікти між союзниками виявилися уповні, відтак і ставлення Б.Хмельницького до Москви починає кардинально змінюватися. Більше того, він немилосердно карає тих українців, котрі зносилися із Москвою за його спиною (пізніша біда, зв'язана з узаконеним доносительством). Під Гусятином гетьман розігнав російське військо, яке штурмувало це місто. Під час облоги Львова І.Виговський, за дорученням Б.Хмельницького, застерігає львів'ян, щоб не входили в переговори з Москвою. Були конфлікти в Білорусії (й немало), під Любліном тощо. Кампанія скінчилася тим, що Хмельницький порозумівся з татарами й покинув російське військо, а Бутурлін ледве відкупився з полону і віддав ординцям усе награбоване в Україні добро. Кульмінацією непорозумінь став мир, постановлений при посередництві польської союзниці Австрії, між Московією та Польщею у Вільні в серпні 1656 року. Це був один із тих ударів по Хмельницькому, які, зрештою, передчасно звели гетьмана в могилу, загалом — третій після Берестечка та Молдавії великий програш у Визвольній війні, цього разу дипломатичний, адже в союз із Москвою гетьман тільки і вступив, щоб здолати Польщу, — цей же мир дав козакам знати, в яку халепу вони вскочили, Москва робилася союзницею Польщі, отже, московська протекція ставала немалою небезпекою для України.

78

Сама Польща в цей час утрапила в ситуацію вельми складну і стала на межі національної катастрофи, в ній із 1655 року збройно гостював і майже підхилив під себе всю Польщу шведський король Карл-Густав, було здобуто польські столиці Краків і Варшаву, навіть Ян-Казимир змушений був покинуто коронні землі. Але згодом польські справи дещо покращали: поляки відбили у шведів Варшаву, їм на поміч прийшли австрійські війська — тоді-то й визрів план миру з Москвою, а жертовним козлом цієї згоди мала стати Україна. Козаки послали на Віденську комісію своїх послів, але їх до нарад не допустили, бо там, де ведуть переговори монархи, їхнім підданим не місце. Це був жахливий для українців моральний удар. Козацькі посли, які повернулись із Вільна, сказали: "Нині Військо Запорозьке в Україні пропало. Помочі нема нізвідки, і голови не маємо де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновласні царської величності посли. Бо не тільки не радилися вони з нами, а навіть іздалека до наметів посольських не допустили, наче собак до церкви Божої". Гетьман був уражений не менше. "Не журіться, діти! — сказав він. — Я знаю, що робити! Нам треба відступити од руки царської і підемо туди, де Всевишній владика бути скаже — не тільки під володаря християнського, а хоч би й під самого бісурмана" (Україна на переломі. — С.41). 2 (12) жовтня в Чигирині було зібрано старшинську раду, на якій фактично проголошено незалежність України. "Всі полковники, — доносив Бутурлін — осавули й сотники складали собі взаємно, проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть" (Акты Южной и Западной России. — Т.III. — С.551 — 552). В гетьмана залишалася тепер одна можливість: вступити в коаліцію із шведським королем та його союзниками. В цю коаліцію ввійшли Швеція, Литва, Пруссія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина. Другу, ворожу коаліцію складали Польща, Австрія, Данія, Москва, Крим. Російському цареві за Віленський мир поляки, звісно, облудно, пообіцяли польський престол. Росіяни розуміли цю облудність, але вони завжди хапались навіть за ниточку, коли з'являлась можливість зажерта чужу землю. Зі свого боку поляки пробують домовитися і з Хмельницьким, на що гетьман розповів їм баєчку про домашнього вужа, якому господарі обрубали хвоста, а отямившись, вирішили вужа перепросити. На це вуж сказав: "Не можу залишатись у вашій хаті, бо завжди пам'ятатиму наругу над собою, а ви, її раз учинивши, не зупинитеся і при першій же нагоді її повторите". Відповідь же послам Хмельницького при цьому була симптоматична: "Хай королівство Польське зречеться всіх прав своїх, що воно заявляє на ціле князівство Руське (підкреслення моє. — В.Ш.) і хай віддасть козакам Русь по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль з умовою, щоб вони від ворогів Річ Посполиту

79

захищали" (Україна на переломі. — С.43). Другому послу, гетьману польському Лянцкоронському гетьман сказав при відправі: "Хай поляки всіх русинів вільними проголосять, хай з нами як з приятелями й сусідами чинять, хай зречуться всіх своїх претензій до Русі, бо поляк і спокій укупі на Русі перебувати не можуть" (.L.Kubala. Wojna szwiedska. — Lwow, 1913. — S.304). Ці вислови надзвичайно цікаві, вони свідчать, що в Хмельницького вже цілком визріла ідея Руського князівства, при номінальній підлеглості польському королеві, Московію до уваги зовсім не беручи, — це було саме те, що згодом намагався здійснити і майже того досяг вірний соратник Богдана Хмельницького та його ідеолог Іван Виговський і що він не полишав ідеї соборності українських земель, хоч би у якому важкому становищі перебував. Поляки ж зі свого боку подавали досить скромні умови (И.Каманин. Договоры Хмельницкого... — С. 103 — 104), які стосувалися, в основному, погодження релігійного.

Отже, Хмельницький входив у нову стадію державотворення, а відтак, і дипломатичних розправ. 7 вересня 1656 року між Україною та Семигородом було підписано трактат вічної приязні, за яким сторони зобов'язувалися боронити взаємно одна одну. Ракочій обіцяв сприяти Хмельницькому дістати Червону Русь (Галичину) і частину Білорусії, визнавав титул князя за гетьманом і підтримав його намір передати цей титул синові Юрію — ще одне підтвердження, що Україна стала на шлях повної незалежності. У грудні 1656 року король шведський підписує з Ракочієм трактат "вічного союзу", а перед тим 26 червня в Мальборку підписано шведсько-брандебурзький трактат.

Дипломатичні стосунки зі Швецією Б.Хмельницький почав у 1652 році і провадив у пізніші роки: в 1653 і 1654. Вже у вересні 1655 року, коли розпочалася польсько-шведська війна, Хмельницький пропонує Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, щоб усі руські (українські) землі Річі Посполитої були віддані Україні. Згодом гетьман запропонував шведському королеві план коаліції проти Туреччини, яка була настроєна в той час проти України і схилялася на бік Польщі. У 1656 році зносини України із Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували. В січні 1657 року привезли проект союзу, але тільки з визнанням незалежної держави на козацькій території. Хмельницький від договору відмовився. У червні прибув до Чигирина відомий дипломат Густав Лілієкрон та звідомив, що Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі під Польщею, частину Білорусії і Смоленськ, собі залишає землі Польщі — йшлося про повний поділ Річі Посполитої. Просив шведський король собі допомоги — 20 — ЗО тисяч козаків. У присутності російських посланців хворий уже гетьман заявив, що він не задовольнить царя, який хоче

80

Варшавою) із шведами. Потім було здобуто Варшаву. Але Польща зробила диверсію на Семигород (польний гетьман Любомирський), і шведи з Ракочієм розлучилися. 20 травня семигородський князь із з'єднаним військом переправився через Віслу й поспіхом пішов на Замостя. Під Магеровом та Куликовом відбулися битви. Ракочій пішов на Зборів, а звідтіль повернув на Семигородщину. І саме перед вирішальною битвою з поляками козаки, бачачи, що справа програна, покинули союзника. І тут на Ракочія напали поляки з татарами — це сталося біля Меджибожа. Ракочій був розгромлений ущент. Коли ж А.Жданович став перед гетьманом, повернувшись з походу, й оповів про те, що сталося, Хмельницького розбив апоплексичний удар, а через п'ять днів, 27 липня за старим стилем, о п'ятій годині дня він помер, і причина цієї смерті одна: Богдан Хмельницький увіч побачив, що всім його величним планам здійснитися так і не судилося, а Руське князівство встановити йому не вдалося, саме те князівство, де його рід став би дідичним володарем. І справді, під кінець життя політичні плани гетьмана були надто ясні: він увіч прагнув стати князем на землях, що мали відвічну державну традицію Київської держави, отже, бажав ту державу не так створити, як відродити. Іван Виговський у своїх державотворчих замірах був прямим продовжувачем та й утілювачем цієї ідеї. Якоюсь мірою Юрій Хмельницький, наступник Б.Хмельницького, — також, але постала вона таки в голові "Гетьмана великого Військ Запорозьких". Утілити свій задум він не зумів, тож титули київських князів миттю перехопив московський цар, назвавшись "самодержцем всієї Великої, Малої і Білої Росії", а крім того, ще й великим князем київським, волинським, подільським, чернігівським, вітебським, Мстиславським і так далі, тобто вклав у свої титули право на володіння Україною та Білорусією, і гетьман Богдан Хмельницький це легковажно допустив, не зрозумівши, що такою, здавалося, формальною поступкою він не тільки неважить свою ідею князівства Руського, а й створює в майбутньому передумови для російської експансії — мав би він, до речі, знати, які криваві війни точилися між Польщею та Швецією через непорозуміння в титулах. Потім гетьман отямився і почав робити все можливе, щоб ті титули здобути для себе, а з необачного та небезпечного союзу із Москвою вирватися, та це йому так і не вдалося, тож він і покинув Україну на розтерзання сусідів. Відтак можемо зрозуміти глибше плач козаків над померлим Богданом Хмельницьким, написаний Семеном Дівовичем у 1762 році, саме о тій порі, коли українська автономія невдовзі мала пропасти повністю:

Нема надії, впала, — отак всі кричали, —

Вже захисту не буде, навіки втеряли!

82

Ласкавий ти наш батьку, наш батьку коханий,

Чого це ми діждались? Сльозливої рани!

Обатьку наш ласкавий,

взловісні часи, Невже вовкам сиріток

своїх оддаси? Ласкавий ти наш отче,

о батьку наш любий, Невже прийде без тебе

гонитель для згуби...

(Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.286).

І "вовк та гонитель" прийшов, розбив і розпорошив козацьку силу, частину землі козацької перетворив у руїну, стравив поміж себе козаків, щоб били і вбивали один одного, розчленував землю українську; і не один то був вовк, а три: перший (Польща) звів гетьманську владу й українську автономію нінащо, другий (Туреччина) нищив землю свого союзника гірше ворога (це стосується й Криму); третій (Москва) установив гетьманство маріонеткове, яке все умалювалося й умалювалося на силі і стало аж таке малоспроможне, що знищити його згодом царському урядові не склало труду. Ще багато сили, й енергії, і святих поривів та й життів найкращих синів буде покладено в землю наступниками Богдана Хмельницького, але це вже будуть жертви на погній, а не на будівництво своєї держави, жертви невідшкодованої печалі, бо тих героїв перед наступними поколіннями "вовки і гонителі", при сприянні своїх ренегатів, весь час оганьблювали і обпльовували.

Отже, Б.Хмельницький програв свою гру, тобто спробу відновити стару Київську державу на старій Русі без Новгорода, Пскова і без північної Білорусії (московські землі, як ми вже казали, традиційно в Русь не вводилися) і стати родоначальником нової української династії. Але гетьман при тому виграв гру малу, тобто встиг збудувати українську автономію, своєрідну напівдержаву, яка по ньому проіснувала по 1764 рік. Як ми вже бачили, польський уряд не хотів згоджуватися навіть на Зборівські умови; щоправда, за І.Виговського він згодився на більше: на встановлення Великого князівства Руського, але самі українці цього досягнення втримати не змогли, чим їм поляки потім кололи очі. Російський уряд погодився фактично на умову, яка дорівнювала Зборівській (за рівнем суверенізації української землі), на Велике князівство ж погодитися аж ніяк не міг, бо це суперечило б його узурпації права Київської Русі-України, а в його практиці раз здобуте вже ніколи не віддавалося.

Ще одна легенда поширювалася після смерті Б.Хмельницького в українській суспільній думці, зокрема в тодішній поезії: ніби

83

8 *

великий гетьмаи вибив Україну з польського іга. Це далеко не так. Він контролював тільки територію, означену Зборівським договором, із додачею до неї частини південної Білорусії, під кінець його життя присягала йому пінська шляхта. Але дуже швидко по смерті Б.Хмельницького, вже за І.Виговського (Гадяцький трактат) та Ю.Хмельницького (Слобожищенський трактат) Україна знову піддалася польському королеві, а в 1667 році за Андрусівським договором Росія визнала Правобережжя (тобто більшу частину України) за Польщею, звільнивши його жителів від присяги собі. Вибилося з-під польської влади тільки Лівобережжя, але ціною підлеглості Росії, отже, повну рацію мав Тарас Шевченко, коли писав у своєму посланні "І мертвим, і живим...": "А чванитесь, що ми Польщу колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила! Так от як кров свою лили батьки за Москву та Варшаву, і вам, синам, передали свої кайдани, свою славу!"

Яку ж державу чи напівдержаву, як ми визначили, Б.Хмельницький таки збудував? Це був різновид архаїчної, по-своєму модернізованої республіки, про яку докладно йдеться в етюді "І.Виговський і його державотворча програма". Уся територія оголошувалася власністю Війська Запорозького. Населення розділялося на кілька станів, які мали своє самоуправління, але всі разом підлягали гетьманському уряду: селяни (виконували господарську повинність, тобто були піддані власнику землі, але мали свою управу і свій суд — так званий копний суд); міщани, які розділялися на тих, що володіли Магдебурзьким правом (отже, мали свій магістрат і суд), і які ним не володіли (підлягали козацькій, тобто державній, юрисдикції); духовенство, що мало власне самоуправління та суд, і шляхта, яка, в принципі, ще за Хмельницького злилася із старшинською козацькою верствою. Тримав владу військовий стан — козаки, які в мирний час ставали землеробами і землевласниками, інколи займалися промислами, отже, входили в територіальні одиниці (сотня, полк), кожна з яких мала своє самоуправління й суд, але була тісно підпорядкована: сотня — полку, полк — гетьманському урядові на чолі із гетьманом, який у військовий час був головнокомандуючим над армією, а в мирний — повновладним главою держави. Вся система була виборна: селяни вибирали своїх старших і членів копного суду, так само чинили міщани й козаки. Духовенство також обиралося, зокрема священики приходів. Обиралися сотники, полковники і гетьман, але генеральна старшина, загальний уряд формувалися гетьманом. Поспільство (селяни й міщани) платило державі податки. Посполитий міг перейти в козаки й навпаки, козак — у посполиті. Генеральна старшина складалася із генерального обозного (перша особа по гетьмані), судді, писаря (який дорівнював канцлеру: відав канцелярією, печаткою, вів дипломатичне листування), хорунжого та осавула. Полковник у полку виконував ті

84

функції, що й гетьман, тільки на своїй території. Через це при полковнику була старшина того ж типу, що й при гетьмані: полкові обозний, суддя, писар, хорунжий та осавул. Сотник був адміністратором сотні, а водночас і суддею; сотенної старшини, подібної до генеральної та полкової, не було..Б.Хмельницький перший увів право дожиттєвого обрання гетьмана, доти цього твердо не дотримувалися, через що, коли Худолій був обраний запорозьким гетьманом при живому Хмельницькому, той наказав його стратити. Пізніше це правило не встоялося: вже І.Виговський і Ю.Хмельницький були зміщені, щоправда, після самовідречення від булави. Самовідреклися від гетьманства П.Дорошенко та М.Ханенко; П.Тетеря просто покинув гетьманство та й утік, захопивши й клейноди. Долю Д.Многогрішного та І.Самойловича вирішував уже цар, а не козацтво. І.Бруховецький та Я.Сомко, на мою думку, були вбиті козаками зовсім не безправно, а згідно звичаєвого права: оскільки гетьман вибирався дожиттєво, то, скинувши його, мали

йубити. Корені цього звичаю вельми древні: згадаймо, як став князем у Києві Олег, при цьому на вічі був убитий Оскольд. Це ж звичаєве право було використане, коли гетьманом став П.Сагайдачний (Бородавку було вбито). Козаки, як правило, судилися за Литовським статутом, тобто вони мислили себе як спадкоємці Великого князівства Литовського, міщани — за Магдебурзьким правом. Поруч із цим існувало міцно впроваджене звичаєве право. Для вирішення загальнодержавних питань збиралася козацька рада (прообраз парламенту, але без виборчої системи, загалом — це продовження вічової традиції Київської держави та й часів ще раніших). Рада збиралася двох різновидів: старшинська та чорна. Старшинська вирішувала більш локальні, загальні питання, чорна — всезагальні; згодом старшинська рада почала переймати функції чорної. Так, І.Виговського, а згодом Я.Сомка вибрала гетьманом уже старшинська рада, через що частина козаків вважала їх незаконними гетьманами. Старшинська рада могла бути вужчою та ширшою: генеральної старшини, генеральної старшини

зполковниками, а ще ширше — із сотниками, через що згодом козацька старшина як правляча еліта почала визначатися в окремий суспільний стан, вона володіла ранговими маєтностями, вирішувала основні державні питання, в її руках була адміністративна й судова влада (в наші часи подібний суспільний стан витворила партійна номенклатура), згодом почали траплятися випадки спадкового передання старшинського чину або ж, коли цього не траплялося, діти старшини складали стан військових товаришів, тобто безчиновних представників старшини, але це вже було пізніше. Гетьманська влада здобувала тенденцію до переросту в монархічну (Б.Хмельницький, І.Самойлович), але в неї так ніколи

йне переросла. Шляхетство, як ми казали, входило в стан козацької старшини, але вже за І.Виговського намітилася тенденція

85

переростання козацької старшини у шляхту, проти чого активно протестувало козацтво; відтак у певних колах козацтва висувалася ідея перетворення у шляхетство всього козацького стану. При занепаді Козацької держави, за К.Розумовського, цей процес переходу старшини, але вже в російське дворянство, набрав масового характеру.

Сама структура Козацької держави не була витворена Богданом Хмельницьким, вона — продукт суспільного розвитку всього історичного життя українського народу, засновки такого устрою бачимо вже в антів. Б.Хмельницький цю систему тільки офундував, реформував і скріпив. Але певна її архаїчність, очевидно, гетьмана не задовольняла, хоч створена суспільна схема була струнка й розроблена; гетьман, особливо при кінці життя, хотів цю систему європеїзувати або ж, принаймні, повернути форми правління князівської Київської держави; цим і пояснюється його схильність до монархічного правління. Нічого дивного в тому нема, вся Європа тоді була монархічна, навіть республіки мали монархічний характер (як і Польща). Але при всій схильності до монархізму гетьман до абсолютної влади російського зразка не прагнув: у важливіших справах він збирав старшину і з нею радився.

Насамкінець хочеться додати й таке. В українській суспільній думці щодо Б.Хмельницького витворено дві тенденції: апологетичну й нігілістичну. Апологетичну витворено козацькою старшиною російської орієнтації, здебільшого на Лівобережжі, пізніше її використала імперська історіографія, а ще пізніше — комуністична — як продовження імперської. Але між двома видами цієї апологізації є істотна різниця: перша виводила Хмельницького як нового Мойсея, що звільнив українську землю від іноземного (польського) іга і створив українську державу, зумівши зоднодушити націю, відтак його гетьманування ставилося за зразок для наслідування; друга апологізація (імперська) славила Хмельницького тільки за те, що він з'єднався з Росією, і витворила легенду, що тільки це й було конечним пунктом його мрій та прагнень. Нігілістична тенденція починається як реакція до перших двох і веде свій родовід, очевидно, від Т.Шевченка: вона осуджує гетьмана за те, що, звільнивши свій народ, віддав його в російську неволю, а це й стало віковічною українською драмою. Ця тенденція, зокрема, культивувалася в 20-ті роки нашого століття. Активною реабілітацією Б.Хмельницького від нашарування отих легенд і створенням його об'єктивного образу грунтовно зайнявся В'ячеслав Липинський у своїх історичних монографіях і, хоч і в нього не обійшлося без приладження до власних політичних поглядів (крен у бік шляхетський та монархічний); йому, а за ним і Михайлу Грушевському (в томах 8 — 9 своєї "Історії Українит Руси") вдалося з'явиги справжній образ великого гетьмана. І справді, те, що сталося в Україні і з Україною після Б.Хмель-

86