Kozatska Derjava Shevchuk

Україна може бути нехай і дружньою, але державою, було психологічно неможливо.

Ось чому і завершує Самійло Величко свій роздум такими словами:

"Зваж-но, читальнику! Адже через це злобство і недогляд поляків, через бажання безчесної зарозумілості невдовзі після закінчення Острянинової війни (в протязі часу до війни Хмельницького), мало що досягши й натішившись, відстраждали з обох боків від воєнної зброї натуральним правом власні свої брати — кількадесят тисяч війська їхнього, лядського, і нашого, козацького" (с.299). "Золоте десятиліття", як його тоді називали, увіч доказало, що погодження між поляками та українцями неможливе, перші хотіли панувати, а другі не бажали згинати шиї у ярмі. Тому й постала в той час приказка, як висновок довголітнього співжиття поляків з українцями: "Поки світ світом, не буде русин полякові братом". Майнові змагання Б.Хмельницького із Чаплинським стали тільки приводом для усвідомлення Хмельницьким, що стара тактика С.Кішки, П.Сагайдачного й М.Дорошенка, у свій час для козацтва вельми плідна, себе цілком вичерпала. Персонально утиснутий, сам він змушений був почати повстання, а оскільки вогнищем, у якому такі повстання розпалювалися, була Запорозька Січ, в кінці грудня 1647 року Б.Хмельницький з невеликим, менше півтисячі чоловік, загоном рушив на Січ, де знайшов підтримку і був обраний гетьманом. Отже, повстання розгорталося приблизно за тією ж схемою, за якою починалися й інші: з'являвся ватажок, ішов на Січ, діставав допомогу й підтримку Січі, забирав з собою охочих

Козацькі військові клейноди

58

М.Кричевсъкий

MICHAEL Kkzyczlwjki шл* ы^пш-

запорожців, ішов на городи і з'єднував незадоволених, здебільшого нереєстрових, зваблюючи до себе й частину реєстровиків. Для поляків, здебільшого, такі повстання не були страшні, хоч і прикрі,

ідосить легко регулярним військом долалися. Деякі історики та й літописці змальовують польського коронного гетьмана М.Потоцького дурним, і саме нерозважності приписують його розгром. Але він дурним не був. Сам українського роду, добре знав звичаї і тактику козаків, отож нічого не було дивного, що поставився до виступу Б.Хмельнзщького як до чергової ребелії (бунту), з якою йому при його мілітарній силі, при її — за тодішнім висловом — "валечній потузі" неважко буде справитися. Але він не зміг знати

івраховувати, що на чолі козацького повстання став не черговий козацький "батько", а великий стратег і військовий геній, який почав діяти за цілком новою схемою, як пише В.Липинський: "У втеклому на Низ писарю Війська Запорозького не підозрівав

він (в кінці року 1647) вождя майбутнього повстання" (Z dziejow Ukraiiiy. — К., 1912. — S.365). Б.Хмельницький перший із козацьких ватажків удається по допомогу до Криму. Це не було ви-

59

падковим. Козацька піхота, як ми вказували, славилася в той час у Європі, недаремно її затягували для своїх потреб європейські володарі, її поціновували вище німецької. Досвід показував, що з'єднання потужної польської кінноти з козацькою піхотою створювало могутній військовий кулак, який трощив турків, отже, Хмельницький відразу ж збагнув: щоб його повстання мало успіх, йому треба спромогтися на кінноту, якщо не рівнозначну польській, то близьку до неї за потугою. Такою кіннотою могла бути в тодішніх умовах тільки татарська — цим і зумовлюється те, що гетьман не починав повстання, поки персонально не побував у Криму і не вступив із ним у військовий союз — без цієї передумови розраховувати на успіх він аж ніяк не міг. До речі, поляки чудово розуміли небезпеку для себе цього союзу. Один із них, львів'янин, писав 24 червня 1648 року: "Не нова річ то, що з давніших часів Русь, із татарами з'єднавшись, ворожими військовими діями здолати й викоренити ім'я польське хотіли... За панування Болеслава Огидливого потужні руські князі Лев і Роман, великі орди татарські затягши, майже цілу Корону спустошили... За Лєшка Чорного Русь, із татарами і поганством литовським з'єднавшись, немало в землях

коронних починила" (Z dziejow Ukrainy. — S.168 — 169). Цікаво, чи знав цей історичний урок сам Б.Хмельницький? Загалом же, це був перший його стратегічний крок, бо тим самим він досягав потуги Річі Посполитої, коли вона бувала об'єднана з козаками, а сама Польща, навіть із Литвою, без козацького війська була наполовину ослаблена, але тільки за однієї умови, коли реєстрове козацьке військо перейде на бік повсталих. Це був другий стратегічний крок Б.Хмельницького, так само проведений бездоганно. Не думаю, що перехід реєстрового війська на бік повсталих був акцією стихійною; здається, тут немало постарався пізніший герой Визвольної війни (досі належно не оцінений, хоч йому присвятив, щоправда польською мовою, велику монографію В.Липинський) Михайло Кричевський (Кречовський), український шляхтич із Берестейщини, чигиринський полковник реєстрових козаків (із 1643 року), той, який узяв арештованого Б.Хмельницького на поруки й випустив на волю, а згодом і сам пристав до повстання і загинув геройською смертю, обороняючи Україну від Литви. В.Липинський сумнівається, що М.Кричевський був утаємничений у плани Хмельницького (С.370), але не забуваймо, що це був приятель гетьмановий. Посприяло переходові реєстрового війська на бік повсталих те, що воно було відділене від польського і спускалося (з невеликим числом приданої німецької піхоти) Дніпром на човнах. Цікаво те, що Хмельницький реєстровиків чекав, розкинувши біля Дніпра караули, відразу ж уступив із ними в переговори і, як пише С.Величко: "Побачився він там із Кречовським, своїм другом, та іншим зичливим батьківщині товариством, і вони дали Хмельницькому усну обітницю,

60

Козаки входять у Варшаву

що всі висадяться із своїх суден і, щоб здобути стародавні права і вольності, підуть одностайно війною проти поляків" (Літопис. — T.I. - С.66).

Це й були передумови майбутніх перемог, притому аж таких блискучих, над поляками, які посіяли в Річі Посполитій жахливу паніку, шокувавши шляхту. Під Жовтими водами, Корсунем, П и- лявцями потужне польське військо було вщент розгромлене, а перші перемоги сприяли тому, що Україна повстала одностайно вся: повстання підтримало поспільство, міщанство, духовенство (згадати б зустріч Б.Хмельницького в Києві після повернення з-під Замостя) і частина шляхти — всі ті, котрим дався взнаки державний розлад у Річі Посполитій, наруга, сваволя та явний гніт. Тріумф Богдана Хмельницького був повний, і от він, дійшовши до Замостя, не добиває ворога в його лігві, а повертається назад в Україну, визвольної справи не довершивши. По-різному оцінювали цей крок історики: військо було втомлене, почалися хвороби, надходила зима, але попри все залишається факт, що Хмельницький дійшов до етнографічних меж України, вигнавши з неї поляків, а на польську землю іти не захотів. Так, до речі, пізніше чинили й І.Виговський і П.Дорошенко, перший після Конотопської битви,

61

а другий після падіння І.Бруховецького — причина цього була, насамперед, та, що гетьмани вели (й усвідомлювали це) націо- нально-визвольну, а отже, справедливу війну (в той час це чітко розділялося: війни справедливі й несправедливі) і, відповідно, не бажали, щоб вона переростала у загарбницьку, несправедливу. Це досить чітко заманіфестував поет Семен Дівович у поемі "Розмова Великороси з Малоросією"; пишучи про гетьмана, поет заявляє, що при своїй потузі Хмельницький міг би, як Геркулес, пройти й через Альпійські гори, простеливши широку й простору дорогу і грозячи "жильцям усім тамтешнім" війною. "Та не було потреби туди йти йому, //із світом не старався почати війну//, а бився із одним лише нашельцем своїм, //який його народу був ворогом злим"//. — (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.255).

Зрештою, це була одна із причин. Друга була та, що за собою гетьман залишав розбурхану революцією землю і перед ним поставали, як насущні, завдання державотворчі: треба було встановити лад і впорядкувати та заспокоїти посельців нової держави. Окрім того, козацьке військо не було регулярним, козацтво вже стало землеробським станом і мало лишень військову організацію, "пристосовану, —• як пише І.Каманін, — до самозахисту" (Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — К., 1916. — Вып.П. — С.93). Із України було вигнано магнатів, польську шляхту й ту частину шляхти української, яка обросла вже польським м'ясом; ясна річ, що переможцям не терпілося прибрати те майно до своїх рук (до речі, питання повернення згодом маєтків шляхті та магнатам стало перепинним каменем при спробах козаків помиритися з Польщею). Ще одна причина була в тому, що хотіли повернутися додому татари, а також Хмельницький підтримував — як кандидата на польський престол — Яна-Казими- ра, і той став-таки королем, отже, гетьман мав надію домовитися з Річчю Посполитою щодо українських прав та вольностей, — оборона їхня тільки й стояла в тодішній програмі козаків, тобто Хмельницького задовольнила б автономія в межах Річі Посполитої і не більш.

Юридична форма погодження між козаками й польським урядом була вже вироблена: спершу постановлялися словесні договори (так було під П'яткою після повстання К.Косинського, і під Солоницею після повстання С.Наливайка та ГЛободи, і в інших випадках). Згодом уряд призначав сеймові комісії, постанови яких утверджувалися на сеймі. Укладалися й письмові договори (такі були договори П. Сагайдачного з польськими комісарами, такий був Куруківський договір (1625), Переяславський (1630), на річці Старці (1638) — за одними поляки йшли на поступки, а за іншими щось із свобод відбирали, регламентували кількість козацького війська, давали право на самоуправління та суд, згоджувалися не

62

Б.Хмельницький у Києві

63

переслідувати за віру, повертали захоплені церкви та монастирі і так далі. Отже, розбивши поляків у 1648 році і заручившись обіцянкою новопостановленого короля, що козацькі свободи буде підтверджено, Б.Хмельницький і зважився дати своєму військові перепочити, самому розглянутися й спокійно обдумати становище і державотворчо визначитися.

Формальний вибір короля відбувся 7 (17) листопада, а за три дні по тому в нього були козацькі посли. Вимоги Хмельницький поставив скромні: амністія за війну, звільнення з-під влади панів і переведення козаків під безпосередню владу короля, скасування унії. Сам же Хмельницький "хоче зоставатися вірним слугою Річі Посполитої, як і перед тим" (М.Грушевський. Історія УкраїниРуси. - Київ; Відень, 1922. - T.VHL - Ч.ИІ. - С.114). Король давав на те свою принципову згоду. Відносини на майбутнє мали установити польські комісари, вислані до Б.Хмельницького (ними призначено, до речі, самих українців на чолі з Адамом Киселем).

Прибувши до Києва, Хмельницький не тільки був урочисто зустрінутий як переможець, він тут веде розмови (й таємні) з патріархом Паїсієм, який від імені православної церкви благословив його чин, і ввійшов у зносини з київською інтелектуальною елітою, що була тоді з'єднана в Києво-Могилянський атеней. "Для мене, принаймні, — пише про цей час М.Грушевський, — нема сумніву, що тою лабораторією, де творилися державні ідеї і програми, котрих відгомони потім долітають до нас із козацьких кругів, були передусім київські інтелігентські круги світські й духовні, і їм посередньо й безпосередньо завдячував Хмельницький ту переміну в своїх настроях і планах, що так здивувала сучасників" (с.128). Єдине, що було небезпечне в тих нарадах: патріарх Паїсій радив йому вступити в союз з Росією.

9 (19) лютого 1649 року польські комісари приїхали до Переяслава і вручили Хмельницькому гетьманські клейноди та оголосили про задоволення козацьких вимог королем. Але вже тут гетьман заявив послам: "Правда, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержавцем руським" (с.145). Поляки пропонували 12-тисячний реєстр, і "нехай хлопи орють, а козаки воюють", обіцяли винагороду за кривди, на що Хмельницький заявив: "Виб'ю з лядської неволі руський нарід увесь. Перше за свою кривду і шкоду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру (виразний відгук перемов з патріархом. — В.Ш.), поможе мені чернь усяк" (с.146), і визначив, що Україна — це його князівство, яке виміряв по Львів, Холм та Галич. Цікаву річ зголосив гетьман щодо шляхти: "Не зістане у мене і нога жодного князя й шляхетки тут, на Україні, а схоче котрий з нами хліба їсти — нехай Війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає" (тобто не сваволить. — В.Ш.) (с. 146).

64

Тим часом поляки і князь Радивші в Білорусії почали військові акції проти козаків, що вплинуло на хід переговорів. Зрештою, гетьман згодився підписати пункти перемир'я. Були вони такі: унія в Київському воєводстві зноситься, воєвода й каштелян тут будуть православні, митрополит матиме місце в сенаті, заборонено тут мешкати єзуїтам, Я.Вишневецький не має бути коронним гетьманом. Перемир'я мало тривати до Зелених свят, а тоді комісія закінчить переговори, коронні та литовські війська не мають переходити за Горинь, від Литви — за Прип'ять, від Поділля — за Кам'янець. Поляки ж поставили свої умови: кордон по Случ, Бар, Вінницю і Брацлав. Хмельницький не поступився, і комісари згодилися на поставлені умови. В листі до короля Б.Хмельницький ставить питання свободи віри, видачу Чаплинського, щоб не ставити гетьманом Вишневецького, про воєводу руського в Києві, проти єзуїтів — тобто вимоги досить помірковані. Заявив при тому, що умови тимчасові, сумнівався, що козаки задовольняться 20 — 30-тисячним реєстром і "удільною, одрізаною своєю державою" (с. 155). Король на умови Хмельницького змушений був погодитися. Цікава тут ще одна деталь: коли творилися перші форми Козацької держави, гетьман пробує вже тепер порозумітися з Москвою; Москва ж одразу нюхом вчуває (а імперіалістичний нюх у неї завжди був тонкий), що тут можна поживитися, й посилає свого гінця В.Михайлова до гетьмана; той же просить у царя помочі, навіть заявляє про бажання бути в підданстві царя — ось коли починає всовувати голову в пащу дракона, тобто від самого початку свого державотворення закладає передумову приреченості свого задуму на загибель, хоч та фатальна фраза про бажання бути в царя у підданстві, ясна річ, була вимовлена з дипломатичних міркувань про око. Водночас Хмельницький вів переговори про союз з Угорщиною (Семигородом) — із князем Ракочієм. Королівського посланця Смяровського відтак приймає в Чигирині зневажливо, в той час як послів угорського та московського — з великою пошаною. Загалом, поводився нервово й вражав іноземних посланців непослідовністю своїх заяв. "Гетьман міняється щодня, щогодини: раз потішить надією на згоду, а годиною пізніше знову зміниться, як ніч від дня" (с.163). Поляки поводились також двозначно. Король давав тільки загальні обіцянки, а умов Хмельницького не запропоновано на затвердження сеймовій комісії, чого вимагав Хмельницький.

Отже, обом бокам стало цілком ясно, що погодження між ними неможливе. Польща не відчувалася ще аж такою ослабленою, щоб іти на серйозні поступки козакам. Окрім того, вона була зобов'язана стояти на охороні, як називає В.Липинський, "економічно екстензивного великого землеволодіння магнатського" в Україні; а ще вона психологічно не звикла, як у наші часи

65

5 Шевчук В.

Росія, рахуватися з Україною, бо визнання її свободи умалювало її національну пиху і її відчуття панськості. Україна ж після блискучих перемог 1648 року увіч відчула, що вона в силі не тільки вибороти свої права, а й захистити їх, і що непереможність Польщі — лишень міф — це Україна вже практично довела, але свій успіх у 1649 році ще треба було підтвердити силою, збройно, відтак захистити й укріпити дрібне й середнє козацьке та шляхетське землеволодіння, що було економічною підпорою нової держави, котра народжувалася. Гетьман рушив у похід за цілий місяць після кінця укладеного перемир'я і в червні підійшов до Збаража, за цей час польське військо встигло об'єднатися, закласти табір і приготуватися до оборони. Від Литви йому в поміч мав іти Радивші, зі свого боку, козаки сподівалися, що їм допоможе Ракочій, але польська дипломатія зуміла забезпечитися від цього. Радивші тим часом розгромив козацького полковника Голоту, але туди рушив М.Кричевський і героїчно оборонив Україну з півночі, поклавши там і свою голову (в битві під Лоєвим 21 (31) липня). Польське військо під Збаражем було вельми утиснуте, йому на допомогу пішов король, Хмельницький зустрів його під Зборовом

івзяв у міцну облогу. Здавалося, от він і наспів — момент остаточного розгрому Польщі, а відтак — придбання Україною волі

іцілковитого становлення її як держави. Але тут сталося таке, чого гетьман, очевидно, не сподівався: його зрадив перший союзник — татари, які й примусили Б.Хмельницького поклонитися королеві

ізгодитися на умови так званого Зборівського договору. Цю подію, фатальну для українського державотворення, треба зрозуміти. Як ми казали, козаки самотужки не могли здолати Польщі, що виказав історичний досвід. Геній Хмельницького виявився в тому, що подолати Польщу він вирішив, вийшовши на міжнародний політичний обшир, тобто спробувавши зіграти на системі міжнародних конфліктів між Польщею та її сусідами, отже почав входити у союз та порозуміння із ворогами Польщі. Першим її ворогом була Кримська держава, васал Туреччини, яка на той час посідала не тільки Крим, а й все Північне Причорномор'я і частину степів України, в її склад, крім Кримської, входили Ногайська, Буджацька, Білогородська орди. Безпосереднім сусідом цієї держави була Україна, яка протягом століть стала традиційним для татар об'єктом грабування та полонення і тим самим давала Криму значну економічну підпору. Із становленням України як держави, притому мілітарно потужної, Крим цієї економічної підпори мав би позбутися, через що йому вигідно було, щоб Україна перебувала в державно-аморфному стані у складі Річі Посполитої, яка на той час приходила в стан, за висловом В.Липинського, "повної деградації державної", — саме цього моменту Хмельницький не врахував, тобто не врахував, що входити у тісні стосунки із сусідами — річ небезпечна, бо в природі людській

66

завжди було, що сусіди між собою мирно не живуть через постійне зіткнення взаємних інтересів; немале значення мало тут і різновірство, хоч і одновірство з Москвою Україні мало допомогло. Татари чудово знали: козаки не раз і не двічі їх били, входячи у самий Крим і плюндруючи його, а що було б, коли б Україна стала потужною державою? Отже, татар у їхній дворушності можна зрозуміти; можна зрозуміти й Б.Хмельницького, який тримався татар аж до Жванецької битви, бо йти з ними на розмир — це віддати їх у союзники Польщі, що й сталося після переяславських подій 1654 року. Отже, знайшовши такий, здавалося б, геніальний варіант союзу України з Кримом, Хмельницький відразу ж став його заложником, як заложником СНД став у наші часи Л.Кравчук з Україною, хоч для розвалу СРСР цей варіант також був ніби й геніальний. Чи ж не шукав гетьман засторог від цієї небезпеки? Шукав. Але не у внутрішній самоорганізації й мобілізації власних сил, а знову-таки у міжнародній грі, бажаючи втягти в неї фактично всіх сусідів Річі Посполитої: Туреччину, Крим, Молдавію, Валахію, Семигородщину, Московію, Швецію і через ці складні міжнародні маніпуляції виграти волю Україні, що, до речі, пізніше, також без успіху, хотів повторити Пилип Орлик. Гра була вельми ризикована, можна сказати, відчайдушна; з одного боку — вона зазнала фіаско через фатальний союз із Росією, а з другого — Козацька держава таки була створена, хоч і неповноцінна, якась ніби напівдержава, зовсім так само, я к і в наші часи, і тільки під кінець життя Хмельницький спробував стати на власні ноги, але свій час він уже тоді програв.

Тут мимовільно постає питання: чи не був помилкою відступ з-під Замостя в 1648 році? І що було б, коли б Хмельницький у Польщу все ж увійшов? Очевидно, було б те, що сталося з Кар- лом-Густавом, шведським королем, в часи так званого "потопу" польського. Але марна річ гадати, що могло бути, — треба обмірковувати тільки те, що було і що сталося.

Отже, першим юридичним актом визнання Української автономної держави став Зборівський договір. "Зборівська умова, — писав В.Липинський, — єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпечення української нації в рамах Польської державності: 1) політичної автономії на території козацькій (замітимо: не загальноукраїнській. — В.Ш.) і 2) культурно-національних прав у цілій Річі Посполитій" (В.Липинський. Україна на переломі. — Відень, 1920. — С.19). Розглянемо, що цей договір (він мав спершу назву "Декларація ласки його королівської милості") передбачав: амністію воюючим, оголошувалася незалежність українського народу, який мав право мати своїх правителів і посадових осіб, що їх сам вибиратиме за своїм правом; православна віра урівнювалася у правах з римською, митрополит має місце в сенаті, а єпископи українські — поруч з єпископами польськими;

67

> *