Kozatska Derjava Shevchuk

лося творити Козацьку державу. Не перелічити мільйонових жертв, покладених в її ім'я і задля неї, і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі, найчесніші, найбільш патріотично настроєні, ідейні, сумлінні, а хитрі, безідейні, шкурники, безчесні виживали і сіяли своє лихе зерно в наш генофонд. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно чисте та відбірне — народжувалися нові й нові покоління, котрі кидались у боротьбу за нашу волю й незалежність, і тривало це від повстання Северина Наливайка в кінці XVI століття аж по Коліївщину 1768 року. У цій страшній, довготривалій, більш як на півтора століття, зверненій на всі боки проти поневолювачів (поляків, росіян, турків, татар) війні, ми потерпіли поразку, та й який народ міг би таку війну витримати? Але головна причина тієї поразки була не так у тому, що ми не змогли оборонитися від лихих своїх сусідів (хоч і не без того), як у тому, що не навчилися єдності і часто замість воювати супроти нахідника, ворога чужого, воювали самі з собою. І зновутаки, чи знайдеться історик, який скаже — скільки братньої крові навзаєм у нас пролилося? І це прокляття наше тягнеться за нами ще з часів Київської держави IX — XIII століть аж до останніх визвольних змагань. Отже, не втримувалися ми, і держава наша пропадала кілька разів в історичному часі не так через те, що вороги були сильні, а ми слабкі, як через незгоду, яку не раз оплакували українські поети — від автора uСлова о полку Ігоревім" до часів пізніших. "Чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювали", — як писав Іван Мазепа.

І ще один неперехідний гріх ми мали, який вельми заважав нам сконсолідуватися й утриматися — не вірили в самих себе й у власну силу та спроможність незалежно існувати в цьому світі і правити самі собою, а все шукали, щоб хтось нам державу нашу організувати й утримати допоміг. І справді, дивовижна це річ! У IX столітті покликали на князів варягів, і ця варязька династія правила нами кілька століть; в XIV столітті піддалися Литві, а по тому й Польщі, і знову чужі правителі правили нами століття. А коли піднялися супроти Польщі, знову шукали чужого монарха — в Московщині, тій-таки Польщі, Туреччині, Швеції. Хотіли мати собі свободу й немало крові за неї пролили, але все бажали, щоб правив нами хтось чужий. Історія козацького державотворення про це свідчить на кожному кроці. Отож, ці дві великі речі — відсутність єдності і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги і збудувати власну державу, більше всіх ворогів нас знищували й умаляли, і поки не усвідомимо цих найбільших своїх хвороб та болячок, поти не зведемося з колін і не станемо рівними серед рівних. Доки будуть у нас переважати партійні, конфесійні, групові інтереси і доки не осягнемо святої ідеї національної єдності, не будемо сильними; доки не збагнемо, що мусимо стати на ноги самі, доки не перестанемо сподіватися на іноземного "дядечка", котрий нам

8

допоможе, не будемо з іншими й рівними і не зживемо загніждженого і заглибленого в нас комплексу рабства. Раб перестає бути рабом не через мрії про свободу, а через віру в свою людську повновартісність — цей історичний урок треба пізнати і засвоїти передусім. Народ наш вільнолюбний, здатний на героїчний чин, на змагання за свою свободу, любить свою землю і вміє на ній працювати, але до того треба йому ще історичної мудрості, а мудрість — це і є: навчитися єдності та віри в себе, свою правду, силу, волю, бо таки мав рацію Тарас Шевченко, коли проголошував і навчав нас, що "в своїй хаті своя правда, і сила і воля". Не маючи єдності, пропадемо, з єдністю станемо сильними і нас почнуть поважати у світі. Коли повіримо в себе, перестанемо оглядатися за чужим володарем, то збудуємо собі дім, який стане для нас і нащадків наших вільним та вічним. Коли навчимося шанувати й любити себе самих, шануватимуть нас і сусіди; коли повіримо в свою силу та спроможність, на нас перестануть дивитися зажерливим оком: хижак б'є слабкого, сильного остерігається; і це закон природи, який неперехідний.

Розглянувши життя та діяльність гетьманїв-державотворців, щоб викінчити свою тему, мені доведеться звернутися ще до двох підтем: про те, як бачили наші предки державу в ідеалі, тобто утопічно; як мріяли про справедливий і щасливий устрій і яким його уявляли; зрештою, якого правителя бажали в себе мати в супротилежність до реального. Мушу сказати, що ця тема в українській науці фактично не розроблялася, хоч певні принагідні міркування й розвідки в дослідників були. Адже це й справді цікаво: не лише докладно оглянути те, як ми боролися за свою державу, але яку висновували у мріях своїх. Про те, що утопічні суспільства омріювали мислителі Заходу, знає у нас кожна освічена людина, а про те, про яку державу мріяли ми самі, — таки мало хто. Виявляється ж, що й тут не пасли задніх, більше того, як показав зібраний мною матеріал, українці ідеально хотіли бачити свою землю як зосередження добра, свободи й добробуту, а образ правителя її розумівся супротилежний до тирана, мав той бути мудрий, лагідний, поміркований і турботливий за народ.

І нарешті ставлю ще одну проблему, як на мене, важливу в осмисленні державотворення: чим були і яку функцію виконували українські літописи, щедро творені в часи Козацької держави, тобто знову хочу продивитися ту ж таки її історію через літературні пам'ятки, цього разу літописні. Аналізуючи цей матеріал, я дійшов висновку, що українські літописи творилися з кількох спонук: державної потреби, в погодженні з політикою того чи іншого гетьмана, в інтересі чужих держав (колаборантські) і з індивідуальної спонуки. В такому розрізі українських літописів до мене не розглядали, а без цього й розвитку нашого історичного мислення не збагнути.

9

Оглядаючи українське державотворення, я не охопив, певна річ, її всю, а розглянув тільки один її великий період, козацький, зачепивши, певною мірою, епоху польську, в якій цей лад утворився. Загалом, історію української держави, на мою думку, треба поділити на ряд епох та періодів і відповідно їх і розглядати. Дозволю собі зробити таку періодизацію:

1. Епоха архаїчна, яку складають політичні утворення на нашій землі до становлення першої слов'яно-української держави — царства антів, незалежно від того, які народи і якого етнічного кореня їх творили, — духовно ми є спадкоємцями всіх культур, археологічних та державних, що існували на нашій землі, бо з тих коренів ми й вийшли. Я прихильник думки, що українці на своїй землі автохтони, але етнічне формування нашого народу — складна, переливна, з'єднана з різних стародавніх етнічних компонентів структура. Отже, всі народи, котрі жили на нашій землі і які з історичного ареалу позникали, більшою чи меншою мірою влили свою кров у наш етнофонд та генофонд. Вважаю, що саме на такій поліетнічній, різноплеменній основі ми й постали, як, до речі, й інші сучасні народа, через що і трипільську культуру, і Скіфську, і Кіммерійську держави, і історію всіх племен та народів, що жили й діяли на території України (готів, гунів, алан, роксолан, сарматів, аварів тощо), маємо вивчати як свій духовний спадок і як той гумус, на якому виріс наш народ. До речі, така точка зору проходить через усі наші літописи.

2.Епоха перших слов'янських політичних утворень на нашій землі: Антська держава і похідна від неї — держава Кия, Щека, Хорива; пізніші утворення: входження в Хозарську державу, Куявія, держава Дира та Аскольда тощо.

3.Епоха Київської Русі-України від князя Олега до створення Галицько-Волинської держави. Ця епоха розкладається на три періоди: дохристиянський, період самодержавний і період роздроблення.

4.Галицько-Волинська держава, створена виключно на українському терені.

5.Держава Великого князівства Литовського, яку маємо розглядати не як час іноземного поневолення, а як східнослов'янське утворення, що було політичним спадкоємцем Київської РусіУкраїни, на чому активно наголошував історик цієї держави з XVI століття Матвій Стрийковський. На той час Україна входила

всоюзне утворення литовців, білорусів та українців, останні мали свої автономічні князівські структури.

6.Епоха польська , в яку загинули автономічні князівські структури в Україні, але почала зароджуватися, а тоді й активно створюватися Козацька держава.

7.Козацька держава від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського і до створення намісництва у другій половині XVIII століття.

10

8.Творення, після загибелі політичних державних структур, української духовної республіки через нове становлення та розвиток окремішньої літератури, науки, музики, театру, образотворчого мистецтва, науково-просвітницьких товариств, періодики, політичних таємних та легальних національних угруповань, партій, товариств, освітньої системи (зокрема в Галичині, недільні школи

вУкраїні Східній тощо). Ця епоха тривала від Івана Котляревського до 1917 року.

9.Українська держава в час революції та Визвольної війни українського народу в 1917 — 1921 роках.

10.Доба УРСР, Галицької духовної республіки в межах Польщі, Буковинської — в межах Румунії, Закарпатської — в межах Чехословаччини. Закарпатська держава А.Волошина. Відновлення Української держави в 1941 році. Українська повстанська армія і її визвольна боротьба. Еміграційні структури. Цей період тривав від 1922 по 1991 рік.

11.1 нарешті, створення нової Української держави в нашому

часі.

Отже, на моє переконання, Українська держава має велику, загніжджену у віках історію, причому в усі періоди ми не зникали не тільки як етнічна субстанція, а й як політична, тільки наше державне життя у різночасся здобувало різні суспільні форми, існуючи в одні часи як самостійне утворення, а в інші — автономічне, але ніколи наше власне державне буття не припинялося. Також маємо періоди, коли наш народ жив активним політичним життям і пасивним, але він завжди був, завжди відчував себе як осібна соціумна категорія, творив свої державні структури і власну багатовікову культуру. Козацька епоха в цій мозаїці була одним із яскравих явищ нашого політичного буття, і я, по змозі, в своїх етюдах намагаюся його заналізувати та осмислити.

Гадаю, що натепер маємо в корені переглянути періодизацію і історії самої Козацької держави. Втрата державної незалежності Великого князівства Литовського, а цей процес був довготривалий та поступовий, завершився Люблінською унією 1569 року і поставив перед українцями проблему національної самооборони, тим більше, що Польща, яка взяла українські землі під свій протекторат, по певному часі вже не бажала зважати на права та вольності народу, який під її владу потрапив, а повела спершу менш активну, а тоді й активну, особливо за Сигизмунда 111, політику заковтування, що відзначалася експансійними заходами, — це й призвело до національного гніту, тобто Польща дивилася на Україну не як на самодостатнє етнічне й політичне тіло (як його, приміром, окреслив в поемі "Роксоланія" С.Кленович — 1584 рік), а як на певну територію, яку потрібно колонізувати і розчинити в польському етносі, культурі і державній структурі, що й почала активно чинити. Але Польща зуміла розчинити і зденаціоналізувати, і то

11

певною мірою, лише горішні шари українського суспільства, народ же знайшов силу постати за власну самобутність і витворив із себе нового носія державності — козацтво, яке, з'єднавшись із частиною шляхти, стало державотворчою елітою-войовником, за визначенням В'ячеслава Липинського. Отже, перший період історії Козацької держави — її передісторія, формування козацтва в державоносну еліту, практично ж від початків козацтва, як автономної оружної сили, до повстання С.Наливайка та Г.Лободи, яке й почало епоху козацьких національно-визвольних повстань і, власне, поклало початок Визвольної війни українського народу. Повстання К.Косинського, як я доказую в етюді "Давня українська поезія як чинник державотворення", в систему національновизвольних вводити не можна, бо воно було міжусібне і мало становий, а не загальнонаціональний характер, і в історії постання Української держави носило деструктивний характер.

Другий значний період історії Козацької держави — час націо- нально-визвольних повстань, від С.Наливайка до Б.Хмельницького. В цей період фіксуємо дві тенденції в державотворчих змаганнях: еволюційну та революційну, кажучи сучасними термінами. Частина козацької еліти у з'єднанні із частиною шляхти виступає за автономістичне формування Козацької держави в державному тілі Річі Посполитої (еволюційний шлях), образно кажучи: як дитина при матері, щоб, вирісши, почати самостійне життя — природний і натуральний процес. Цю політику провадили С.Кішка, П.Сагайдачний, М.Дорошенко, останні два фактично сформували автономічну структуру Козацької держави на основі козацьких проектів (хоч і не повністю) Йосипа Верещинського, про які буде мова в етюді "Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі", створених ще в часі повстання С.Наливайка. Але біда в тому, що не в родині матері мусила жити дитина, а з мачухою, яка не тільки не хотіла, щоб дитина виросла і стала до самостійного життя, а всупереч природі, як то підкреслював анонімний автор "Історії Русів", бажала, щоб те дитя ввійшло до її лона, розчинилось у нім і народилося вже дитям єдинокровним собі, котре усамостійнюватися не мало б ніякої потреби. Саме через цю кричущу протиприродність імперіалізму як суспільної субстанції й народжуються національно-визвольні змагання поневолених народів. Через це, за загальнолюдською шкалою моральних вартостей, імперіалізм — субстанція негативна, лихоносна і насильницька за своєю природою, вона ж ідентична із шовінізмом, тобто націоналізмом пануючої держави; а націо- нально-визвольний рух — субстанція позитивна, яка прагне повернути природний стан речей, що є, як писали давні мислителі, поверненням до Бога як світової гармонії, бо кожен народ, малий чи великий, має жити за своєю волею та правдою на своїй землі і при своїх вольностям та правах, — це і є націоналізм пригноблених,

12

упосліджених та уярмлених, це націоналізм, так би мовити, прогресивний, бо веде до свободи й добра нації. Отже, козацькі повстання першої половини XVII століття мали характер цілком національновизвольний, і провідники їхні Трясило, Павлюк, Гуня, Остряниця та інші робили реальні спроби революційного звільнення через збройне відсічення від мачухи-держави, удава-поглинача, котрий в основу своєї політики клав грубу експансію.

Третій період — повстання Богдана Хмельницького, його звуть ще Визвольною війною, яке й вибухло через те, що процес мирного, еволюційного виростання й утвердження Козацької держави став уже безвиглядний. Ця війна тривала до смерті великого гетьмана в 1657 році й далі, а зовсім не до 1654 року, як часом і тепер, цілком фальшиво, в догоду російській імперіалістичній історіографії, продовжують датувати деякі історики. Цей третій період, на мою думку, завершується встановленням Великого князівства Руського за Гадяцьким трактатом, що було вищою точкою прагнень самого Б.Хмельницького, — це сталося вже за Івана Виговського. Падіння ж Виговського (1659) позначило кінець епохи Б.Хмельницького, тобто цього третього періоду.

Четвертий період — Руїна. Вона почалася не з І.Виговського, як часом пишуть, а з Юрія Хмельницького, тобто з розколу України на два гетьманства, вбирає в себе гетьманування самого Юрія, Я.Сомка, І.Бруховецького, Д.Многогрішного, П.Дорошенка, М.Ханенка та частину І.Самойловича — завершується падінням Чигирина в 1678 році, а перед цим — падінням П.Дорошенка. Це період роздроблення України, час важких її бід.

Зрозуміло, чому наступає п'ятий період — стабілізація Козацької держави (в російській протекції) на Лівобережжі — народ утомився й прагнув спокою. На Правобережжі в цей час ведуться тільки спроби відновити козацьке управління, певною мірою і щасливі. Гетьманували тоді на Лівобережжі І.Самойлович та І.Мазепа. Період цей протягся до 1700 року, а на Правобережжі до 1702 року, коли було придушено повстання С.Палія. На Лівобережжі він завершився з початком Північної війни Росії із Швецією.

Шостий період 1702 — 1724 років, який завершився смертю Павла Полуботка, — час експансивної ліквідації козацької автономії Петром І, тобто російський цар почав запроваджувати ту ж таки політику заковтування, яку вела щодо України Польща. Через це повстання І.Мазепи, а потім і П.Орлика, було закономірною реакцією козацтва на цей процес, так само і "тихий бунт" І.Скоропадського, і "паперова війна" Павла Полуботка. Зі смертю П.Полуботка та ув'язненням його прибічників (дехто також загинув) в казематах Петропавлівської фортеці починається (точніше, він почався зі смертю І.Скоропадського, а після смерті П.Полуботка утвердився остаточно) той-таки процес, що й за Польщі після поразки повстання Я.Остряниці; тоді козацькою автономією

13

почали керувати польські комісари (навіть полковники були замінені на поляків); а за Петра І Україною почала правити Малоросійська колегія, так само й чимало полковницьких міст посіли іноземці, зокрема й росіяни. Отже, Петро І ліквідацію Козацької держави провадив за польською схемою, але жорстокішими та брутальнішими методами, вживши і відвертого геноциду (винищення козаків як державотворчої еліти в далеких військових походах та на канальних роботах, про що скажемо далі у відповідному місці; тотальний вивіз у Росію українських учених людей; ув'язнення і терор Таємної канцелярії, що передчасно обезкровило націю і не дало їй сили піднятися на нове національно-визвольне повстання, ідентичне до повстання Богдана Хмельницького). Цей період можна продовжити до 1727 року, тобто до року відновлення гетьманства.

Сьомий період, від Данила Апостола (1727) по гетьманство К.Розумовського (1764), на Правобережжі — по 1768 рік, коли вибухла Коліївщина: час агонії Козацької держави, хоч обидва гетьмани робили реальні, щоправда, нещасливі спроби її реанімувати — про це в нас буде докладна мова. Сюди ж кладеться дипломатична війна Пилипа та Григора Орликів із Росією з еміграції, їхні спроби організувати антиросійську коаліцію європейських держав, що допомогло б відновити Козацьку державу й гарантувало б її свободу та незалежність. Перехід Запорозької Січі під царську руку позбавив П.Орлика мілітарного скріплення його планів. Завершився цей період падінням Козацької держави.

Й нарешті, восьмий період: ліквідаційний, від 1765 — 1768 років до появи "Енеїди" І.Котляревського, а на заході України — до створення почаївського культурного осередку другої половини XVIII століття і закарпатського культурного осередку того-таки часу. На Лівобережжі йде поступове знищення державних структур Козацької держави, починається боротьба опозиційна ("Історія Русів", Новгород-Сіверський патріотичний гурток, місія Василя Капніста в Німеччину, діяльність Г.Полетики, Сковородинський проект "Горньої республіки" як духовного з'єднання освіченого стану, що було передтечним творенням української духовної республіки, створеної остаточно вже в XIX столітті зусиллями українських романтиків).

Така в загальних рисах найоб'єктивніша періодизація історії Козацької держави. Той, хто прочитає цю книжку, зможе помітити: Визвольна війна українського народу, і я вже про це говорив, почалася тоді, коли козацтво сформувалося як державотворча еліта-войовник, тобто в кінці XVI століття, і відтоді та війна фактично не припинялася, аж доки не була Козацька держава цілком знищена. Про що це говорить? А про те, що обставини виходу цього державного утворення із автономічного у нормальне, незалежне, виявилися настільки складні й непереборні, що козац-

14

тво, незважаючи на те, що постійно декларувало себе як "вільну націю", з неволі остаточно вибитися так і не змогло. Але змагатися воно не переставало, доки існувало, тобто доки його не було ліквідовано остаточно, зокрема й шляхом геноциду, що його запроваджували Петро І і цариця Анна Іоанівна. І ще один урок із цього історичного досвіду: вельми заважало козакам створити й утвердити власну державу те, що вони значною мірою задовольнялися автономією, а не стали відразу ж твердо й одностайно за незалежність і повну суверенність. Не перемітиш збройно, український народ, хоч і втратив еліту-войовника, почав творити еліту літературну (визначення того-таки В.Липинського) і боронити свою самодостатність та етнічну окремішність уже не шаблею, а пером і розумами своїми.

І ще одне, вельми важливе питання треба поставити, бо я його не розробляю в окремому етюді-роздумі: конфесійне, адже в конфесійному відношенні, як і політично, Україна в ті часи не була єдиною, що значною мірою спричинилося до її розмежування та відсутності єдності; хоч і в межах однієї і тієї ж конфесії єдність політична не завжди витримувалася (і в римо-католицькій, і в уніатській, і в православній конфесіях були і націонал-патріоти й націонал-відступники). Цікаво те, що конфесійна роз'єднаність українців з'являється саме в тому ж XVI столітті, з якого починається новий виток національного самоусвідомлення нашого народу; тоді ж таки знову було серйозно поставлено постулат та ідею Української держави, ця ідея, як розповімо далі, вийшла з римо-католицьких українських кіл. У XVI столітті можемо говорити про три конфесії серед українців: так звана "католицька русь", яка формувалася з числа вихованців західноєвропейських університетів і частково з місцевої шляхти, що вже окатоличилася, — саме ця верства принесла на українські землі ідеї Ренесансу і форми ренесансної культури, передусім поезії (поезія так званих "рутенців", що писали латинською мовою). Явище "католицької русі" наукою поки мало ще вивчене, на неї вперше звернув серйозну увагу І.Вагилевич, а пізніше В.Липинський, але останній, займаючись в основному Хмельниччиною, докладно цієї проблеми не вивчав і не залишив на цю тему спеціальної монографії — на неї, гадаю, ще прийде час. Саме "католицька русь" витворила на зламі XVI — XVII і в першій половині XVII століть своєрідну латинську і польсько-українську літературу, пам'ятки якої введено останнім часом в український літературний процес виданнями: "Аполлонова лютня" (К., 1982), "Пісні Купідона", "Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX століть" (К., 1984), Антологія української поезії в 6-ти томах. T.I (К., 1984), "Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — поч. XIX століть". — Кн. І (К., 1988), Кн.ІІ (К., 1989); "Українська поезія XVI століття" (К., 1987). Не знаючи її і не вводячи в український контекст, годі зрозуміти

15

й рух української історії того часу. З "католицької русі" вийшли визначні мислителі й поети: П.Русин з Кросна, С.Оріховський, С.Кленович, Й.Верещинський, Ян Щасний Гербурт, який постав на захист українського народу, брати Зиморовичі та інші, котрі відчували себе синами землі української, хоч і мислили себе громадянами Річі Посполитої.

Меншого поширення досягли реформатори-протестанти, які, в основному, мали прихильників у шляхетських колах: і між них були визначні особистості — як Христофор Філалет (Максим Броневський), автор полемічного твору "Апокрисис", чи Юрій Немирич, один із авторів Гадяцького трактату.

Головною ж конфесією українців лишалося православ'я, яке в XVI столітті переживало своє відродження (Острозький літе- ратурно-науковий гурток, львівський та волинський культурні осередки). Українське православ'я певною мірою стало ідеологією українського визвольного руху, особливо після з'єднання його із козацтвом, елітою-войовником і творцем Козацької держави. Це з'єднання сталося після акцій П.Сагайдачного, який разом із Військом Запорозьким вступив у Київське братство. Значною мірою сприяв з'єднанню православ'я з козацтвом Петро Могила, який навіть замислював національний патріархат і став творцем національної вищої освіти на православній основі. З'єднання української православної церкви з козаками дало ідеологічну наснагу Визвольній війні українського народу і грало свою поступову роль у становленні Козацької держави. З другого боку, саме в середовищі українського православ'я почала витворюватися деструктивна течія, бо ідея союзу з Москвою, така фатальна для України, була витворена саме в середовищі православної церкви: москвофільство З.Копистенського та його гуртка, створення ченцями Києво-Печерської лаври "Синопсису" на замовлення російського уряду і нарешті — приєднання до Московського патріархату за Г.Святополка-Четвертинського, що згодом призвело до ліквідації української православної церкви і переростання її в російську — цей процес завершився в другій половині XVIII століття. Немало православних владик та священиків стало колаборантами і служило Москві всупереч інтересам рідного народу (згадати б у XVIІ столітті єпископа Методія чи протопопа С.Адамовича, або митрополита С.Миславського у XVIII столітті, котрий провів русифікацію учбового процесу в Україні), хоча, з другого боку, в середовищі українського православ'я було чимало поборників Козацької держави, які часом ставали її ідеологами (Д.Балабан, Й.Нелюбович-Тукальський, Л.Баранович, В.Ясинський, Й.Кроковський та інші).

Не можна обійти тут питання й про унію — одне з найскладніших в українській історії. Це явище зі своїми темними та світлими сторінками, як, зрештою, й інші конфесійні явища, —

16

спробуймо в тому посильно розібратися. Скажу наперед, що ідея унії в її чистому вигляді, тобто без домішки політики, мене самого, значною мірою, приваблює. Більше того, вважаю, що коли б Україна прийняла християнську віру не за східною, а західною конфесією, тобто римо-католицькою, ще в часи Володимира або хоч би короля Данила Галицького, ми мали б сьогодні менше проблем і жили б як народ, твердо вписаний у європейський контекст, а отже, були б у цивілізаційному розвитку значно на вищому рівні, ніж ми є, адже римо-католицька конфесія значно більшою мірою сприяла розвитку літератури, культури, освіти, науки та мистецтва, аніж східнокатолицька (нагадаю, що слово "католицька" в перекладі означає "вселенська"). Але одне — суб'єктивне бажання чи бачення людини теперішнього часу, а друге — історія, яку змінити за своїм бажанням годі, хоч багато хто того суб'єктивно й прагне. Що було, те було навіки дане, і його можна лишень по-різному осмислювати, не умаляючи й не вигадуючи фактів, а не змінювати хід подій, більше того, кожну подію належить осмислювати не з позицій теперішніх потреб та бажань, а вписано в конкретну історичну ситуацію, тобто її треба зрозуміти.

Отже, давайте глянемо, в який час було реалізовано унію. Шістнадцяте століття — це був час консолідації українського народу, час його відродження із прагненням до самостійного життя. Саме в цей час фіксуємо активні спроби повернути собі історичну пам'ять, відчути себе повноцінним, самодостатнім етносом із глибокою історичною традицією та культурою. Відродження до нас ішло двома шляхами: його почали творити, як ми казали вище, православні (острозький, волинський, львівський культурні осередки, братства) та й так звана "католицька русь". "Католицька русь", цей факт ми ще згадаємо, навіть прагла в XVI столітті відділитися від дієцизійного підпорядкування Польщі, а підлягати безпосередньо папі римському. Здавалося б, ідея унії при такому розкладі сил мала виникнути сама від себе, тобто будителі римокатолицької та православної конфесій мали б об'єднатися навколо ідеї національного відродження, і коли б так справді сталося, унія була б фактом єднання, а не розбрату, і ми вступили б на нормальний еволюційний шлях самоозначення. Але відбулося щось зовсім протилежне: унія стала в першому своєму періоді рудиментом розколу нації, отже, явищем деструктивним, а не конструктивним. Чому ж так сталося? А тому, що в процес нормального конфесіййого з'єднання силово втрутилася Польська держава, яка вже тоді була стурбована зростом національної свідомості в Україні, спротивом її політики заковтування України та імперіалістичної експансії, тобто Польща як держава почала впроваджувати давню імперіалістичну доктрину — розділяй та володарюй. Український народ, який виявив прагнення до консолідації та самоусвідомлення, треба було розколоти, для чого й було вбито в

17

2 ПІсичук В.