Kozatska Derjava Shevchuk

Ярослава. Після того "у русів гріх примножився" і вони занепали,

аляхи Русь "надвоє розділили". Тоді Велика Русь знизу (очевидно, на околичних землях) взялася, милістю Бога перейнялася і кріпко розляглась, аж до моря дотяглась. Вона воювала Литву, але без успіху, бо мала незгоди, тоді меч міжусіб'я пішов на Литву, і "малі їх смиряли, а лихі покоряли". Мала Русь потрапила у гніт до ляхів,

авідтак піднялася проти них, тоді "сильнії і князі в сітці смертній погрязли", відтак Росія знову єднається — тепер "празникує, співає, торжествує", тобто увіч бачимо, що імперська схема історії, що її посіяв "Синопсис", почала вже тоді проникати і в українські уми; згодом із занепадом Козацької держави у XVIII столітті такі колаборантські погляди поширилися. Водночас, не бракує в цій порі віршів, в яких прославляються козацькі подвиги, — це особливо яскраво видно в поемі О.Бучинського-Яскольда "Чигирин"; але саме в цього поета вперше з'являються думки гегемоністичні, він закликає досягти Пропонтиди, "аж туди, де море", а славу України піднести від вищих вершин Кавказу, захопити "Гемус, гострі Родони, Медіни багаті" і взагалі "дідизну Магомета" (с.60) — ще один нездоровий елемент у політичному думанні того часу, бо імперське мислення, загалом, було українцям невластиве. Водночас поет славить не тільки державні народи, а й ті, що у рабстві, бо "Господь у несилі свої славить сили" — цілком гуманістична думка. Такі ж рецидиви імперського мислення бачимо і у вірші з 1677 року "На Русі першим князем був Кий", в якому висловлюється певність, яку мала деяка частина українського суспільства, що об'єднання з Росією зробить Україну могутньою, через що поет закликає переробити рала на мечі, і хай не чекає турків вдома, а йде на них, щоб "не своє, його добро" спожити, "не свої, його краї густо кров'ю злити" (с.64). Це теж зразок поземкового мислення людей дня, бо життя доказало, що з'єднання України з Росією посилило не Україну, а таки Росію за рахунок України, і саме Україна була "густо кров'ю злита", а зрештою, й утратила своє державне обличчя і статус, а не Туреччина; загалом же, українські поети бачили ворогів у турках, татарах та ляхах, очевидно, сподіваючись на силу одновірності з Росією. Так було на лівому березі Дніпра, а на правому невідомий український шляхтич в рукописній віршованій хроніці другої половини XVII століття, навпаки, має надії на існування України в Польській державі і складає "Короткий опис Сіркових діянь", в якому прославляє І.Сірка також за його подвиги проти татар і турків, ганить його за антипольське повстання в 1664 році і захоплюється навіть цілком нелюдським ставленням кошового до татарських жінок та дітей (наприклад, Сірко захищається від татарських стріл, виставивши на вози татарських жінок) (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.63 — 83). Цікаво відзначити, що раніше таких антигуманних мотивів у нашій поезії не було, очевидно, жорстокий час закономірно дегума-

38

нізував і поезію, що відзначав поет Іван Орновський, заявивши: "Як триматися музам у воєн заграві, чи їм славить залізо в упряжці кривавій?" (С.140); не можна не помітити також, що це явище зв'язується з ейфорією щодо спільної потуги українсько-росій- ського війська, а отже, із союзом з Москвою, і це в той час, коли Г.Ромодановський та інші військові російські керманичі (воєводи зокрема) спалили в Україні не одне козацьке місто, коли знищувалися й грабувалися церкви, монастирі, розорювалися села, а в другій половині XVII століття відбулися антиросійські повстання І.Виговського, І.Бруховецького, Петрика та Переяславського полку, принаймні, перші два були на державному рівні; навіть на одного з чільних прихильників Москви Л.Барановича російський князь К.Щербатов здійснив напад у 1668 році, щоб його убити. А скільки прихильників Москви поїхало до Сибіру: Т.Цюцюра, полковник переяславський, єпископ Методій, гетьмани Д.Многогрішний, І.Самойлович і так далі — до речі, це окрема тема й

HnrcvNtMi V I M M O Z N Y C H І С Н М О ( 6 Є * - Г А N O V

P. ZACHARZE WS к ICH,

R O Z АМГ

Титульна сторінка книги І. Орновського "Багатий сад

39

немала: про репресивну діяльність росіян в Україні в другій половині XVII століття, але при тому прихильників російської орієнтації не збувало, в тому числі й серед поетів. З одного боку, були це підхлібці, улещувачі, зрадники, колаборанти, а з другого — й люди хибної, хоч і щирої віри. Але не всі були такі. В рукопйсному збірнику Д.Рудницького записано плач: "Ах, Українонько, бідна годинонько...", де прямо говориться: "Так панували, так нас опасали зо всіх сторон, що тільки нашої крові Запорозької сам ждеть ворон", а "на гетьманів голови вложила окови тяжка неволя", через це "не один онук діда, не один сусіда сусід забив, власний брат на брата, батько на дитята меч наострив" (с.99), а анонімний автор "Думи козацької" нарікає, що "бісу в неволю, вічную недолю, самохіть оддаємося" (с.97), де під "бісом" можна розуміти і турка, й поляка, й москаля. Але таких ясних голів було все-таки небагато. Знаменитий Стефан Яворський в книжці "Геркулес проти Атланта" (1685) відверто славить "залізні віки" без отого сумніву, який був в І.Орновського, і закликає, щоб на цезарство (Туреччину) звитяжцю кров пурпуром додала свого сяйва (с.134). "Залізний вік" він славить і в книжці "Луна голосу, що волає в пустелі" (1689), де прямо пише: "Хваліте мир ви, я ж — криваві хвилі" і "далеко більше цінності у бою, як у спокою" (с.134), його не бентежить, як І.Орновського, що "залізний вік розсіює рани" (с.140); зрештою, коли С.Яворський радив Палладі-Мудрості єднатися з Бел- лоною-Війною, то І.Орновський заявляє, що "Паллада чинить в мирі, Беллона — у війнах". Петро Терлецький уже славить у 1695 році не своїх, а боярина Шереметьева і одноголосно з С.Яворським заявляє: "Хто залізо, може, засмакує, той у пугарах злотих канар зацукрує" (с.150) і "хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу". Включається в цей хор і молодий Пилип Орлик в "Гіппомені сармацькому" (1698), його захоплює, що "Алцід російський" візьме в кайдани і Дарданелли, "попелом встелить" і "страшно потрусить ще раз Перекопом", славить "руські потуги" і в думці ще не маючи, що через десять років вдаватиметься до помочі і тих Дарданелл та Перекопів, які колись закликав так безжально нищити. Цю ситуацію, це засліплення частини української суспільності та й поетів пізніше П.Орлик пояснить у "Виводі прав України", що, мовляв, трактат з Росією 1654 року "повинен був, здавалося, назавжди встановити спокій, вольності і лад на Україні. Це дійсно було б так, коли б цар так сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки" (підкреслення моє. — В.Ш.). "Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати^ мовби господарі в цілій країні" (Вивід прав України. - Нью-Йорк, 1964. - С.86 - 94).

40

Протвереження почало приходити в початку XVIII століття після повстання Івана Мазепи. З'явилася злива антимазепинських віршів, що їх М.Драгоманов назвав "школярсько-попівською лайкою". Ми цих віршів не розглядатимемо, одне через те, що вони мали деструктивний характер стосовно українського державотворення, а друге тому, що їх докладно розглянуто в розвідці С.Щеглової "Вірші про Мазепу, складені після його "зради" (Науковий збірник за 1926 рік. — 1926. — Т.ХХІ.) — всі вони мають цілком прислужницький колаборантський характер. Патріотична поезія XVIII століття поступово починає дедалі менше й менше описувати злободенні політичні акти, зате служить більше поверненню народові історичної пам'яті, і саме цим часто й визначається її державотворчий характер. Такі вірші вставляють у свої літописи Г.Граб'янка та С.Величко. У "Похвалі віршами Хмельницькому від народу малоросійського" Г.Граб'янка, хвалячи гетьмана за те, що той вибив Україну з лядського іга, "хоч був смертю побитий, вождь наш не скорився, у краях живе руських, б'ється, як і бився" — фраза багатозначна, яка свідчить, що Визвольна війна українського народу, на думку поета, й досі продовжується і що Б.Хмельницький — її символ (літопис написано 1710 року, невдовзі після повстання Мазепи (с.204). В "Епітафіоні Б.Хмельницькому" з рукопису "Три книги про мистецтво поетичне" (1714) гетьман зветься: "Фенікс героїв усіх, слава безмежна Русі" — знову багатозначність (загалом, "езопова мова" стає в цьому часі загальновживана ): Фенікс — птах, що відроджується у вогні, отже, Хмельницький як визволитель має відроджуватися в Україні весь час, а кінчається ця мудра епітафія також багатозначними словами: "Прийде призначений день і, як інші, на Суд Божий стане той, що здобув Русі волю" — тобто суд над Хмельницьким з вищої волі ще в майбутньому часі.

Цілком закріпленню історичної пам'яті служить поетична драма "Милість Божа" (1728), писана з нагоди повернення в Україні гетьманського правління і постановления гетьманом Данила Апостола. І не даремно вона починається словами, вкладеними в уста Б.Хмельницького: "Видно нашої слави упадок послідній" (с.206), недаремно також декларується: "Коли шабля при нас є, то ще не змарніла знаменита у світі козацькая сила" чи "Бог живий і не вмерла козацькая мати". Недаремно Хмельницький вичислює запорозьким козакам "образи й невиносні озлоблення" і проголошує цілком сучасні для автора слова, що по численних бідах, яких не описати, та утисках "вже прірва невиглядна на нас розвернулась", і ставить питання, як жити Україні: "Чи добру волю мати, чи бути рабами?". А хіба не злободенно звучали для автора слова, що "ми вірності для ляха (читай: москаля) багато давали, немало лиха з їхніх голів поскидали, кров лили, головами не раз за

41

них клались" — це ж бо цілком перегукується із словами І.Мазепи: "Коли б Богу так вірно і дбало служив, то дістав би найбільше мздовоздаяння, а тут хоч би в ангела перетворився, не міг би службою та вірністю своєю дістати жодної подяки" (Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського // Основа. — 1862. — №10). Також ніби з "Думи гетьмана Мазепи" перефразовано слова: "Лише усі в один гуж зі мною тягніте... щоби козацькій славі таки не щезати". Не менш актуально мали звучати слова: "Добре знаєм, нам усім Вкраїна є мати, хто ж не хоче руку їй у поміч подати, матері, що гине, той каміння твердіший і од лева-хижака незмірно лютіший" (с.212 — 213). 1 вже зовсім інакше, без прикрого імперського присмаку, як у давніших поетів, звучить тут мотив про залізо. Автор закликає: "Залізо добре важте, цінуйте над злото", закликає кинути золото і срібло, бо "з срібних полумисків батьки в нас не їли", а дбали про залізо, любили залізо; славу й гроші щоб у ніщо мали і тільки на залізо покладали єдину надію (знову перегук із Мазепиною думою: "Самопали набувайте, острих табель добувайте і за віру хоч умріте, а вольностей бороніте"); закликає поет до національної єдності і щоб пильнувати шаблю (в Мазепи: "през шаблі маєм права") , і щоб навчати дітей "козацької штуки" (с.224 — 225) — мотив тим стає шляхетний, що виходить з потреб національно-визвольної боротьби, а не закликається до нищення інших народів на їхніх-таки землях. "Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час", — писав П.Орлик у "Виводі прав України" приблизно в той-таки час. На Данила Апостола автор "Милості Божої" сподівається, як на Б.Хмельницького: "Він, як другий Хмельницький, постане за тебе" (Україну. - В.Ш).

Спільні мілітарні походи в цей новий час уже не викликають також щирої мілітарної радості, а часом і відвертий осуд, як це бачимо в "Псальмі Терківській та Бербениській" Захара Дзюбаревича (рукописний збірник 1728 — 1730 років, а "Псальму" написано 1722 року), де війни розглядаються як кінець світу: "Вже надходить кінець світу" (с.232). У "Псальмі" описується далекий похід проти Персії саме в рік смерті гетьмана І.Скоропадського і скасування в Україні гетьманського правління. Ця "Псальма" — плач на оті безглузді імперські походи, в яких марно гинуло козацьке військо. Через це ідеал автора дуже скромний: "Дай нам, Боже, мирно жити, вдома хліб святий спожити" (с.233). Коли ж такі походи описуються й позитивно ("Баталія під Солод-

1739 році), то поетичного вогню в тих писаннях небагато, або ж такі вірші (як "Епінікіон" С.Вітинського) мають характер творів,

42

писаних на замовлення. Не дивно, що про інтереси України тут і не згадується, навіть більше — відчувається якась утома від усіляких змагань і дедалі більший потяг до мирного життя.

Що ж до повстання 1.Мазепи, то в українській поезії з'являються не тільки грубі й голі лайки, тобто цілком офіціозні кон'юнктурні писання, але й спроби говорити про ті речі завуальовано, з певним осмисленням тих подій, але вкрай обережним. Більш прозоро це проступає в поетичній драмі "Образ пристрастей цього світу" (перша чверть XVIII століття), де Беллона подається як персоніфікація Росії, а Марс — України. Мазепа тут виступає в образі Бунту. Монолог Бунту дуже цікавий. Його жах бере, що Марс зробився рабом у Беллони, "чи хитро вловився, чи на власний він розгляд таки прихилився", тобто уми того часу виразно усвідомлювали, що вони Росії хитро вловилися. "Чи ж матиме честь Марс, отак учинивши?" — запитує Бунт, адже ми для Беллони поклали всі сили, яких та ніколи не мала сама. "Я скорблю й дорікаю на те невмолимо, — плаче Бунт-Мазепа, — марнота увійде в Русь (Україну. — В.Ш) таки нещадимо". Він не хоче бути тому причасником, через що бажає ту сув'язь Беллони з Марсом перетнути і хоче зламати ту силу. Бунт також говорить, що для цієї мети він не боїться ні смерті, ні покари, бо не хоче "підхилитися під меча"; щоправда, потім нелогічно кається. Бунт осуджується знову-таки через бажання миру на нашій землі, але, принаймні, програму Мазепи тут викладено, якою вона була насправді, без офіційних брехень та фальсифікацій. Другий твір з'являє образ Мазепи більш завуальовано й обережно в образі Енея (в "Діалозі Енея з Турном" з поетики "Аполлоновий театр", Чернігів, 1745 року) — нам це по-особливому цікаво, бо пізніше в Івана Котляревського також подано Енея як провідника українського народу, а Трою — як синонім України. Еней зрадив Трою тим, що впустив у неї греків (читай: росіян) — ремінісценція Коломацьких статей 1687 року і всієї вірнопідданчої служби гетьмана — це він зробив для того, щоб самому стати володарем Трої. Але від цієї зради Троя загинула (опис облоги Трої дещо нагадує облогу Батурина росіянами і взяття його у 1708 році), а Енея прирікають на вигнання. Еней тут називається "лукавим", так називали й Мазепу, а Кассандра звіщає, що "Бог сильних лукавих так завжди карає, з землі, од лиця він таких оддаляє"; цікаво, що й Конкурент, і Кассандра просять у Турна (читай: російського царя) йому вибачити. Еней признається, що він винуватець "всіх зол троянських" (читай: українських), "хотів я престола собі захопити і землю троянську собі покорити", але Бог звелів "ріг пихи моєї зламать і зіпхнути". Еней жаліє на падіння Пріама (очевидно, Самойловича), який тут зветься "правдивим і добрим" і який "давав мені їжу, і честь, і надію, між люди поставив мене", що й справді було так: саме Самойлович звільнив Мазепу із ув'язнення

43

в запорожців і наділив його високими чинами, дав йому й маєтки. Про себе Еней говорить, що він із таких, що "в щасті тривали" і мали радість та веселощі, але "впав у найгіршу неволю і нещасливо доживає свій вік". Еней просить вибачити йому (Мазепа теж хотів просити вибачення в царя), і Турн, хоч і проганяє його, але не вбиває, а закликає "жити мирно, смирно і нелицемірно" — знову тут виступає мир не як акція відбудовча, а як акція упокорення.

Отакі мирні, смирні й упосліджені форми приймало державне мислення українців у XVIII столітті, що й проголошувалися вустами наших поетів. Недаремно в цей час поширюються й апокаліптичні настрої, як це виразно видно у згаданій псальмі ЗДзюбаревича, а також у "Пісні про страшні літа" (з пісенника І.Югасевича 1761 — 1763 років), коли "віра проти віри в лютості повстала". Автор через те прорікає: "І земля і небо западуться в ночі, сповнитися мусять словеса пророчі" (с.269), бо "скипають люттю однокровні браття" — такого типу творів є в давній поезії більше.

Водночас немало дбають українські поети, як уже говорилося, й про повернення історичної пам'яті своєї землі, але чим далі в часі, тим одмінніше. Так, у гетьманство К.Розумовського постало два твори: "Розмова Великороси з Малоросією" Семена Дівовича (1762) і вірші до свого літописного збірника Максима Плиски (1763), їх цікаво нам буде коротко розібрати.

Великоросія, за Дівовичем, нічого не знає з історії України, тож Малоросія оповідає їй про свої діла, власне, викладає історію козацтва та їхніх героїчних учинків, починаючи від гетьмана Лацлава Лянцкоронського, що ходив проти турків і татар у 1516 і 1528 роках. Козаки мужньо змагалися "за віру і Вітчизну" під гаслом: "Єдність предків, о небо, нам дай, вділи, щоб не служити своїм ворогам" (с.274), далі оповідається про Стефана Баторія, який "привів і козаків він у лад із гетьманом", далі оповідається про Конашевича (Сагайдачного), про Січ, війни з Польщею, а найбільше про Б.Хмельницького; коли російський цар узяв Україну "під свою руку", то "ствердив здобуте право усім навсякчас" і, що важливе для автора, "чини, раніше дані, усі потвердив". Потім ідеться про Бруховецького і його перемогу під Глуховим над Яном-Казимиром, польським королем, про І.Самойловича, Чигиринські війни, багато пишеться про Семена Палія, який воював татар, Якова Лизогуба, що взяв Азов, Якова Чалого, запорозького гетьмана, баталію під Солодківцями, полковника Галагана і так далі. Немало пише про зневагу від російських начальних людей в Україні, які ставили нижче себе козацьку старшину. Але все це було потрібне авторові не для того, щоб обстояти права української держави, а щоб доказати, що українська старшина має право дістати чини, рівні з російськими, тобто національні інтереси заміняються становими. Про І.Мазепу С.Дівович каже, що це

44

звичайний зрадник, а Росія і в себе мала зрадників, отож, це прикрий для України виняток, а загалом Малоросія готова віддано служити цареві. Ідея, як бачимо, колаборантська, однак в українському патріотизмі авторові відмовити не можна (повний текст поеми в "Киевской Старине". — 1882. — №1. — Приложения).

Максим Плиска ставить перед собою скромніше завдання. Свій історичний виклад, однак, він веде (в творі "Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були") з найдавніших часів, тобто пише "про витоки Росії Малої — Вкраїни", наводячи різні думки істориків, що народ наш походить від скіфів ("за давністю нелегко таке доказати"), від ріки Козари, від болгарів, аланів. Про Київську Русь не говорить нічого, а тільки звіщає, що Україну Польське королівство "підбило без брані", але при Польщі козаки "вольнісіь тримали", але потім її поляки забрали, від чого стала Русь "безчесна, хоч була славна". Унію поширили ляхи, а Русь, неначе ворог, жила між поляків та євреїв — автор перечислює нагінки поляків, форми гніту; відтак, постав "Мойсей новий" Б.Хмельницький, описуються битви його, говориться про недотримання ляхами умов, після чого гетьман і Україна почали служити "східному цареві", а Полыцу "лишили й не тужать", тобто російський гніт та нагінки автор до уваги не бере — позиція, в суті, також колаборантська (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.297 — 299).

"Героїчні вірші" священика біля Умані Івана свідчать, що такий спосіб політичного мислення в Україні почав приживатися. Мета автора, ж і у С.Дівовича, описати героїчну історію України, родовід її він веде, як і автор "Повісті врем'яних літ", від Афата, якого чомусь називає Гомером, від нього й походять слов'янські народи: від Гомера їх звали гомери, від римлян — цимбри, від греків — кумери; вони розійшлися по світі й почали зватися різними іменами — генеалогія фантастична, але саме так автор хоче доказати, що український народ предковічний. Козари — теж наші предки, вони так звалися від кіз, але, ймовірніше, ними правив Козак, від нього й звуться українські посельці козаками (і тут фантазії, але в XVII — XVIII століттях український народ у світі часто звали козацьким). Козаки були споріднені із готами, знали, де Волга із Доном, Дніпро і Дністер, пізнали Чорне й Каспійське моря (очевидно, йдеться про скіфів). Скоряли Європу, наганяли страх на Африку й Азію, з Тотилою-гунном (Атіллою) смиряли Рим, а з персом долали Царгород. Володіли Римом і "Африки скарби між себе ділили" — тут відбилася імперіалістична тенденція в мисленні автора. Потім осіли "на давньому місці" і заснували Київ. Був Володимир, а коли поляки підбили Київ, а турки Таврію, то вони розсіялися по всій Україні. Потім оповідається про "Козацьку громаду" — Січ, описуються їхні походи й подвиги. Описуються війни з турками, а тоді повстання Б.Хмельницького і його битви. Росія тут зветься "царів російських дружня держава",

45

Україна підхилилася їй "в честь собі і славу". Прихильно говориться про підпорядкування української церкви Москві. Олексій з руськими військами і з кошем Запорозьким "ніс непобідимо свою грізну зброю" — ще один відгук імперіалістичних тенденцій, що про них ми говорили вище. Гетьмани ж, котрі повставали за свободу України проти Росії, для автора "горді, за несталих знані", "віроломні, хижі, хитрі та єхидні", вони мутили Запорозьким Військом "і собі погибіль вічну заслужили" —• фразеологія живцем узята із антимазепинських універсалів Петра І та грамот інших царів, скерованих проти непокірних гетьманів. Після того з похвалою віститься про загарбницькі походи Мініха на Крим за цариці Анни, в них брали участь і українці. За такі заслуги Війська Запорозькі від монархів "милість мають і мати довіку надію плекають". Автор закликає пам'ятати козацькі порядки й описує їх, йдеться про запорожців. Вони безженні, знак влади віддають на раді одному з честю, на раді ж його відбирають. Суд у них скорий

іправий за вини, зло викорінює і насаджує страх. Велике багатство набувають трудом, бездомних та бідних наділяють добром, любов

імилосердя в них — повсякденне явище, і Богу на жертву вони освячені в церквах, саме через те праведні люди їх завжди славлять — портрет певною мірою зреалізований (Марсове поле. — Кн.ІІ. — С.314). Отже, маємо політичне мислення, типове для цієї доби, таке ж, як і в СДівовича та М.Плиски, дивно тільки, що це писалося 1784 року, коли Запорозька Січ була знищена, як і автономія України, автор жив на території Польської держави, писав свій опус між першим і другим розподілами Польщі, отже, можливо, хотів висловити вірнопідданість новому пану.

Всі ці приклади — яскраве свідчення, як в українських поетів занепадало державне мислення. Є, однак, один надзвичайно цікавий для нас вірш, який езопівською мовою вияснює цю ситуацію. Його ввів у власний рукописний збірник 1791 — 1792 років Іриней Фальківський, отже, творився він не для публічного оголошення. Не варто зневажати, пише поет, "незручності малі" (читай: умови сучасного життя в Україні), інакше виникнуть "немалі завади". Хто не переміг у перших боях на війні, той не повністю зберіг свою силу, відтак у ворога виростає до подоланого "гординя і лютий гнів" (читай: ставлення Росії до України, а що це справді так, свідчить фраза — як цей гордий і лютий ворог уже "всіх противників бажає підкорити", увіч ідеться про замах Росії на світове панування). Отож поет радить: "Даремно силу тож ти будеш викладать, щоб з рідної землі чужі полки прогнать". (Для України це на той час і справді було безперспективно, можливо, І.Фальківський знав про місію В.Капніста в Берлін (1791) і задуми, які плекалися в Новгород-Сіверському патріотичному гуртку.) Отже, єдине, що залишається, —це мати для поради "тверезий

46