Kozatska Derjava Shevchuk

трактату, як і чільної участі в тому гетьмана І.Виговського, годі. Принаймні, Виговський скаржився на Немирича, що "міцні єретичні думки, які виявляє без відома Виговського, в його голові уродилися" (В.Герасимчук. Виговщина. — С.70). Що то за думки, можна судити хоч би з того, які умови уклав Юрій Немирич разом із Іваном Богуном 5 — 1 5 жовтня 1657 року (так звані "Корсунські умови") із шведським королем від імені гетьмана Івана Виговського. Тут, зокрема, казалося: "Світлий король шведський признає і проголосить Військо Запорозьке з підвладними провінціями за народ вільний і нікому не підлеглий, і його свободу й інтереси боронитиме проти всіх ворогів". Союз із Москвою визнавався формальним, а "кордони і територію володінь Запорозького Війська признає (шведський король) і проголосить, що вони простягаються не тільки до Вісли, а й до границь Пруссії, пообіцяє спільними силами здобувати і до рук Запорозького Війська віддати, як-от у Литві, воєводство Берестейське і Новгородське" (М.Грушевський. Історія України-Руси. — Т.Х. — С.65). Остання заява особливо цікава: кордони України тут кладуться на всю територію, на якій у давнину фіксуємо республіканське правління русів, це, до речі, перегукується із визначенням Русі С.Кленовича в його

98

поемі "Роксоланія" (XVI ст.): в Русь вводилася Україна, Білорусія, Псков, Новгород, а Московія — ні.

Є підстави вважати, що Юрій Немирич був дотичний до складання "Маніфесту до європейських держав", посланого 1658 року

від українського уряду (переказується в книзі: W.Lipinski. Z dziejow Ukrainy. — К., 1912. — S.589 — 590, надрукований латинською мовою в "Архиве Юго-Западной России". — Ч.ІІІ. — T.VI. — С.362 — 369). Важить і те, що Ю.Немирич як канцлер Великого князівства Руського був головою української делегації на сейм у Варшаві 1659 року для ратифікації договору; він-таки очолював український бік і у Гадячі (разом з П.Тетерею), козацькі полки були тут представлені комісарами; до речі, українські полки в тривалих пересправах вимагали, щоб до Великого князівства Руського входили Волинське, Подільське і Белзьке воєводства, тобто мали тривке почуття національної єдності української території (це мав і Б.Хмельницький), але змушені були поступитися.

Отже, я далекий від того, щоб заперечувати участь Юрія Немирича у складанні Гадяцького договору, але так само було б неприпустимо думати, що свої акції Немирич чинив без погодження із Виговським, зручним дипломатом і керманичем у недалекому минулому, та й тепер, української політики. Брав участь у тому й Павло Тетеря, але як польський сателіт. Зновутаки, не можна забувати, що договір був складений не однією стороною (українською чи польською), отже, частина статей була сформульована поляками в своїх інтересах, а частина — українцями в інтересах своїх, а сам договір є своєрідним консенсусом сторін, через що за ним треба чітко визначати точку зору саме українських політичних діячів.

Печатка ї. Виговського

99

Але перш ніж до цього перейти, продовжимо виклад наших спостережень про характер Козацької держави. Це була республіка, але своєрідна. Влада Б.Хмельницького, як ми казали, мала виразні монархічні форми. Існував і інститут козацької ради і Генеральної ради, в яку входила старшина, — прообраз парламенту. Але й Генеральна і Чорна (Всекозацька) ради не мали юридичного статусу й існували не на державному, а на звичаєвому праві, яке звалося "вольностями Війська Запорозького". Більше того, Генеральна і Чорна ради були чисто станові організації, тобто виключно козацькі, хоч на радах бували присутні й духовенство, й міщани (селяни — ні) , але знову-таки не на праві юридичного статусу,

ана праві звичаєвому. Отже, це була своєрідна демократична республіка архаїчного типу, вона мала свою систему судочинства (одне для козаків, інше для духовенства, ще інше — для міщан, для селян існував так званий копний суд), побудовану на засадах Литовського статуту, а у міщан на засадах Магдебурзького права, коли місто таким володіло, і на праві звичаєвому; мала свою податкову систему, яка регламентувалася гетьманськими універсалами, а також свою систему власності майна й будови війська, яке об'єднувало елементи регулярного (найманого) і посполитого рушення (розпускалося по домівках, саме себе утримувало, а скликалося універсалами). Гетьман мав владу авторитарну, але не міг передати її дітям і не вибирався пожиттєво.

УГадяцький договір щодо устрою України вводився ряд новин,

адеякі положення традиційно підтверджувалися. Безсумнівним козацьким пунктом було закріплення їхнього домінуючого значення в трьох воєводствах (як сказано вище, козаки бажали розширити це й на решту українських воєводств, але не вдалося), які складали відтепер Велике князівство Руське, православної віри із запорукою свободи цій вірі на всіх українських землях, унія при цьому касувалася, бо вона "роздор примножує між римським і старогрецьким законом", права ж римської церкви у згаданих воєводствах урізувалися. До урівнення прав православної церкви стосується також пункт про сенаторські місця владикам. Консенсусом бачиться наступний пункт про сенаторів трьох воєводств: козакам удалося відстояти тільки виключне право на сенаторство православним Київського воєводства; немає сумніву, що альтернативність вибору в двох інших було введено під польським тиском. Важливий пункт про рівність людей римської та грецької віри, він стосувався передусім міщан, зокрема у Львові, право вступати в цех чи брати участь у міському самоврядуванні надавалося тільки римо-католикам, що сприяло полонізації й католизації населення. Пункти давніх жадань українців — власна система освіти. Петро Могила не зміг добитися Київській колегії статусу академії, а його мав надавати король; зараз же козаки добилися дозволу на дві академії, гімназію, колегії, школи й друкарні, "скільки

100

їх потрібно буде", свободу книгодрукування, навіть скерованого проти римо-католицизму, — тут досягнення українського боку значне. Скажемо принагідно, що другої академії відкрито не було, але Київська згодом таки дістала підтвердження своєму статусові від короля Микала Вишневецького в Острозькій комісії 1670 року, а невдовзі ввела в себе вищий богословський курс, тобто стала нею практично; колегії згодом було відкрито в Переяславі, Чернігові та Харкові, але вже без сприяння Польщі. Школи існували при кожній церкві, зате проти вільного книгодрукування ярісно поставав російський уряд, згодом заборонивши його цілком. Важливий був пункт про заборону переслідування учасників війни Б.Хмельницького. Це все виразно козацькі пункти, а от далі йдуть цілком польські. Визвольна війна вимела з України колонізаторів, яким король надавав начебто порожні, а насправді козацькі землі (згадати б хоча конфлікт Б.Хмельницького із Чаплинським). Здебільшого, це була шляхта — часом ця шляхта була й українська. Частина її перейшла на бік Хмельницького, а частина лишилася ворожа до козацтва. Відповідно, в час війни на землю й маєтності помінялися власники, отже, польський бік за Б.Хмельницького та 1.Виговського вперто домагався повернення шляхетської власності до рук попередніх господарів. Хмельницький на те погоджувався, ці пункти входили у договори, але практично не виконувалися та й не могли виконуватися, бо суспільно-політичні обставини в Україні зробились уже інші, і повернення до довоєнного землеволодіння стало неможливе. Отож, пункт про кадуки був вельми для козаків важким, але він у Гадяцький договір увійшов, що не могло викликати схвалення в козацьких масах. Загалом же, тенденція повернути все так, як було до війни, була також козакам несприйнятна, надто багато вони пролили крові у війні за свої вольності і не тільки, старі, а й нові. Число війська обмежувалося. У варіанті договору польсько-латинськім, опублікованому в ЗНТШ (Т.89. — С.82 — 90, переклад його дивись: Україна. Наука і культура. — К., 1991. — С.147 — 152), цю цифру поставлено в 60 тисяч, в іншому варіанті — в 30 тисяч, а взагалі тут є придаток, що визначає довільність будь-якої цифри: "Чи як його вельможний гетьман на реєстрі подасть". Чисто козацький пункт — про звільнення від повинностей козаків, що задовольняло їхні станові інтереси, але тут є придаток, який між козацтва викликав бурю: з кожного полку мало виділятися по сто осіб, які переходили в стан шляхетства. Практично це означало, що козацька старшина ставала шляхтою, а рядове козацтво лишалось у простому стані, і це в той час, коли козацтво як стан, котрий виборов Україні волю, претендувало на ту роль, яку грало в Польщі шляхетство, тобто шляхетством мав уважатися весь козацький стан. Логіку Виговського (чи Немирича,чи Тетері, чи всіх разом), який вводив цей пункт, можна зрозуміти: вони хотіли вирівняти суспільний статус

101

України й відтворити на її терені занепале шляхетство, тобто шари аристократичні, а тим самим перетворити Україну із демократичної

варистократичну республіку, і так уписати її у суспільну структуру тогочасної Європи за зразком, що на нього вказав ще Б.Хмельницький, Великого князівства Литовського. Отже, Виговський ставив собі за мету витворити чи повернути в суспільну структуру України втрачений суспільний прошарок, без якого на той час будь-яка цивілізована нація не мислилася і якої в Україні залишилися тільки уламки. Зрештою, в польському війську жовнір був шляхтичем при офіцерській посаді — до цього прагнув і Виговський. Але козацька маса такої логіки не сприймала і зновутаки з простої причини: шляхта втратила в Україні моральний авторитет, козаки твердо дотримувалися звичаєвого права і шляхту приймали в свої ряди не тому, що вона була шляхта, а тому, що ті згодилися бути козаками. Отже, введення цього підпункту в договір було з боку І. Виговського невчасним і стало однією з причин його неуспіху. Зате досягненням була заборона перебувати польським військам в Україні, тобто у Великому князівстві Руському, — це укріплювало й значною мірою визначало козацький суверенітет, адже польська шляхта без опори на польське військо була б на терені контрольованої гетьманом території безсила, тоді й усі постанови про знесення кадуків стали б без значення, адже пан на території той, хто тримає там військо. Новиною було й дожиттєве гетьманство на території України й новий спосіб його обирання. Коли перше могло йти від І.Виговського з бажання уміцнити власне становище, то друге: вибір електорів і повторний вибір із них королівський — порушувало одну із основних козацьких вольностей — вільний вибір гетьмана. Це козакам також не могло подобатися, бо це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристок- ратично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського — вищі сфери до цього прагли, а нижчі — заперечували. Зате встановлення власної менниці для виготовлення грошей у Києві було великим здобутком

ісвідчило, що Виговський та його коло твердо йшли до повної суверенності України. Власне військо, власні гроші, своя система освіти, книгодрукування, кордони — все це робило польську владу

вУкраїні, принаймні в обмеженій її частині, недієвою. Цікавий чисто польський пункт про навігацію Річі Посполитої на Чорному морі. Досі тут плавали тільки козаки, але вихід на море мав велике державне значення (згадаємо, як рвалася до морів Росія), — і це вже було в інтересах Польщі, а не України, яка той вихід мала. Зате значно урізувала суверенітет України заборона стосунків із іншими державами, окрім Криму, з яким союз дозволявся. Такого настійливо домагався в козацьких гетьманів і російський уряд.

102

Б.Хмельницький і тут погоджувався (хоч би в московських статтях), але продовжував такі стосунки вести на повну силу й цілком самостійно, повністю зневажаючи цей пункт. Це саме чинили й інші гетьмани, особливо І . Мазепа, але останній зносини з іншими державами провадив часто таємно, — пункт це чисто польський. Чисто польським пунктом було й повернення на українські землі католицького священства, але вирішення його відкладалося; очевидно, й польський бік розумів, що це питання не на часі. Зате козаки добилися встановлення свого трибуналу, для суверенітету — це річ також необхідна. Для судів над шляхтою відновлювалися Овруцьке та Житомирське судові староства. Мало також значення, що козаки прагли входити в союз народів (поляків, литовців, білорусів та українців) "як вільні до вільних, рівні до рівних і чесні до чесних", а не підлеглі підніжки, чого з них вимагав російський цар. Цікавий пункт і про печатарів. Під юрисдикцію українського уряду підлягало все православне духовенство з усієї української території (з Білорусії — ні), а світські тільки з трьох воєводств — це пункт, очевидно, козацький. Важливим оговоренням було й те, що польський король мав у переговорах з Московією "охороняти честь цієї комісії", тобто не домовлятися щодо України ні про що за її спиною. І Польща, і Росія зрадливо не дотримали цього пункту і 1667 року в Андрусові розділили між собою Україну, не питаючись про те українців, — маємо подивуватись прозірливості І.Виговського та його кола, що таке передбачали. Своєрідний ще один момент: оговорюючи собі право на дожиттєве гетьманство, І.Виговський не забуває і родинні інтереси, бо вставив у договір, що після нього гетьманом може бути хтось із його братів — маємо виразний відголосок бажання Б.Хмельницького монархізувати своє правління і перетворити його у спадкове.

Отже, які можемо зробити висновки? Іван Виговський і його найближче оточення відверто хотіли витворити з України державу європейського зразка типу великого князівства чи герцогства, як Велике князівство Литовське чи князівство Бранденбурзьке під протекторатом польського короля, але з усіма (крім вільних зносин з іншими державами) ознаками суверенної держави. Вони хотіли, певною мірою, відійти від засад демократичної республіки, йдучи тут слідами Б.Хмельницького, і перетворити Україну у змішано аристократично-демократичну республіку або й у аристократичну, типу Великого князівства Литовського з близьким до монархічного гетьманським правлінням, але цей монархізм мав би мати риси обмеженого. Водночас і різниця між вимогами Богдана Хмельницького та Гадяцькими трактатами була значна: в першому випадку король або цар підтверджував давні права та вольності українців, відповідно, вважав себе в праві ламати їх чи урізувати, тобто йшлося про тимчасове забезпечення звичаєвого права українського народу чужою державою. В другому випадку залежність від чужої

103

державної структури зберігалася, але номінально, водночас починало творитися власне державне право, яке тільки погоджувалося із звичаєвим, — передумова до самостійного державного існування. Іван Виговський неохоче йшов на договір саме з поляками, бо з ними надто багато було пролито крові та й не визначалися вони вмінням дотримуватися й законів, і власних обіцянок, але більше ні з ким у подібні державні стосунки вступити він не міг, аби ввести Україну в державний статус, що існував тоді у Європі, а всі спроби порозумітися з царем розбивалися з цілком зрозумілих причин: Росія була побудована як східна деспотія, а деспотія законів та прав не визнає; коли ж і визнає, то тільки як тимчасову поступку, яку незабаром треба ліквідувати, щоб привести здобутий край у повну державну залежність, тобто відповідність до деспотичного правління. І.Виговський був розумний й освічений політичний діяч, і це чудово розумів, через що він і пішов на розрив союзництва із Росією, бо та вимагала не союзництва, а повного підданства, але переконати свій народ, що він хоче йому добра, не зміг, бо народ вимагав те, що й Б.Хмельницький: не власної держави, а підтвердження звичаєвого права та власних індивідуальних вольностей. Сприяла такому непорозумінню й дочасна автокраіизація республіканських форм, що значною мірою суперечило віковічним демократичним традиціям українського народу, хоч це й справді могло утвердити тоді ще аморфні українські державні форми, які освячувала традиція. Гетьман усвідомлював, що ввійти в європейську державну систему з неміцною гетьманською владою, з демократичною анархією й при невиробленості державних інституцій було годі — рано чи пізно якийсь хижак такий народ підкорив би. Саме на цьому резоні, здається, й засновувалася державна побудова І.Виговського, бо гетьман хотів зберегти республіку, але прагнув обмежити анархію, тобто хотів збудувати державу, перевівши козацьке звичаєве право на типові для Європи рейки республіки аристократичної чи напіваристократичної. Це було його заслугою, а водночас і помилкою, бо народ до таких перетворень не був готовий, отже, гетьмана не зрозумів. Народ зрозумів, і певною мірою резонно, що мають повернутися пани, ксьондзи, мають відібрати освоєні ними маєтки й землі, які панам колись належали, тобто повернеться панська наруга. Поляки ж, складаючи цього договора, тільки цього й прагли, та не цього хотіли Виговський та його оточення — вони прийняли оті неприємні собі пункти позірно, не гадаючи їх виконувати, однак справу програли, бо козацтво таки відкинуло від себе І.Виговського з його проектами, а заодно, як дитину з брудною водою, виплеснуло й велику ідею вписання в європейську державну систему, тобто ідею Великого князівства Руського. Згодом вони схаменулися, але момент було згаяно: Польща вже на такі поступки не йшла, а Росія тим більше

104

Друга половина шістдесятих років XVII століття в Україні була надто бурхлива. Подамо огляд подій, починаючи із 1665 року. 14 квітня правобережний полковник Дрозд ущент розбив гетьмана Павла Тетерю. Захопивши клейноди, козацькі скарби, архів, майно, гармати й амуніцію, цей щирий полонофіл утік із Брацлава у Польщу. Лівобережний гетьман Іван Бруховецький рушає на Правобережжя і під Білою Церквою на друзки розбиває польське військо на чолі із Яблуновським. Після того, надихнутий перемогою, з величезною свитою їде до Москви, куди прибуває 1 вересня 1665 року. Російська дипломатія вправно обкручує гетьмана і примушує його підписати кабальні умови для України, отже, гетьман привіз в Україну, як пише літописець Самійло Величко, "несмачного гостинця". Татари нарекли на Правобережжі гетьманом Петра Дорошенка, який відразу ж пішов на Брацлав, де добув свого суперника, москвофіла Дрозда, і, зрештою, по тому підкорив собі усе Правобережжя. На раді восени цього ж року в Чигирині Петра Дорошенка обирають названим гетьманом, а цілковитим нарікають у наступному 1666 році знову-таки на раді в Чигирині. 22 лютого 1666 року правобережні козаки на раді в Лисянці вирішують розірвати з Польщею. Оскільки Петро Дорошенко дістав законне гетьманство й був прямим наступником булави

106

Богдана Хмельницького, він чинить ряд акцій, щоб об'єднати розколену на дві частини Україну і прихилити до себе Лівобережжя, де правив сателіт Москви Іван Бруховецький. Статті, поставлені цим гетьманом у Москві в жовтні 1665 року, означали фактично окупацію російським військом українських міст (воєводи мали бути в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Кременці, Кодаку, Острі та інших містах). Іван Бруховецький проводить акції проти Правобережжя і жорстоко розправляється зі своєю опозицією (лубенським полковником Г.Гамалією, лисянським Височаном, військовим суддею Ю.Незамаєм та іншими). Саме в такій ситуації приходить в Україну 1667 рік, роковий для її долі. Переконавшись, що гетьман І.Бруховецький — людина без самостійного політичного мислення, і окупувавши Лівобережжя, російський уряд вирішив закріпити розкол України на дві частини, бо об'єднавчі тенденції такого небуденного політичного діяча, яким виявив себе Петро Дорошенко, його турбували. Цілком зігнорувавши думку козаків, Росія йде на зговір із Польщею, завершує ж його в Андрусові в січні 1667 року — від імені цього села договір і почав зватися Андрусівським. Стаття четверта цього договору прямо стосувалася козаків: "І те пильнуємо, щоб жодна не була учинена помста над українськими козаками, що живуть по той бік Дніпра від Переяслава, за те, що дехто ставав на бік його королівської величності й Річі Посполитої. А тих козаків з другого боку Дніпра, що від Києва, його царська величність звільняє від присяги, виконаної собі на підданство, протягом тих примирних літ не прийматиме їх собі в протекцію, не вступатиме до міст і городів, що там розташовані, й не наказуватиме робити цього. Навзаєм його королівська величність не прийматиме в свою протекцію тих козаків, що живуть по інший бік річки Дніпра від Переяслава і не буде та не наказуватиме вступатися протягом тих примирних літ у ті міста і городи" (Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1. — Спб., 1830. — T.I. — С.657 — 669). Стаття чотирнадцята установлювала кордон між Росією та Польщею біля Києва й по Дніпру й постановляла, щоб "свавільних і неслухняних людей карати без милосердя" — читай: козаків, які цей договір не приймуть. Крим і Туреччину мали про договір повідомити, в козаків щодо нього думки не питали і погодилися, що кожна держава із свавільниками має розправлятися, як захоче (стаття 25). Було домовлено також, що коли Туреччина і Крим підтримають козаків, воювати проти них спільно (стаття 30).

Для України Андрусівський договір був жахливим політичним ударом. Король Ян Казимир весною відразу ж посилає в Україну коронні війська на чолі із рейментарем С.Маховським, щоби збройно прихилити її до Польщі. Маховський плюндрує Правобережжя, як тільки може. Петро Дорошенко, не маючи сили його

107