3. Державний лад

З метою збереження кріпосницьких порядків самодер­жавство проводило політику зміцнення централізованої поліцейсько-бюрократичної монархії, намагаючись різними реакційними заходами перешкодити еволюції, що відбува­лася у феодальні Росії.

Соціально-економічна та національна політика само­державства визначила систему державного управління і зміни, що проходили у першій половині XIXст. Тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної си­стеми зумовила остаточну ліквідацію решток автономії управління в Україні й посилила її підлегле щодо росій­ського самодержавства становище. Запроваджений в Ук­раїні механізм політичного управління був створений та­ким чином, щоб максимально забезпечити національне пригнічення. У першій половині XIXст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.

У 1803р. кількість українських губерній збільшилася до дев'яти: Київська, Волинська, Подільська, Чернігів­ська, Полтавська, Слобідсько-Українська (1835р. пере­йменована на Харківську), Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Територія кожної губернії поділялася на по­віти. Окремі губернії об'єднувалися у генерал-губерна­торства. Наприклад, 1832р. з Київської, Волинської та Подільської губерній було створено єдине Київське гене­рал-губернаторство.

Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802—1811рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений гу­бернаторами та адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Імператор призначав генерал-губерна­торів і губернаторів переважно з вищих військових чинів —армійських генералів.

Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам фактично означали їх необмежену владу і повну сваволю.

У їх розпорядженні знаходилися війська, які використо­вувались для придушення народних повстань. Система гу­бернського управління складалася з губернатора й очо­люваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління —казенної палати, рекрутського «присутствія», «присутсвія» поліції, суду, інших органів, підпорядкованих губернаторові. Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837р. називався нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо.

На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідате­лів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлін­ням, причому тільки з дворян. Земські справники —голо­ви суду —призначалися Сенатом за поданням губерна­тора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селя­нами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами —упра­вами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783р. —Кафа) 1803р. були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпо­рядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.

Судова система в Україні на початку XIXст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існува­ли тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему ^привели від­повідно до судової системи корінних губерній Централь­ної Росії. Судами першої інстанції булистанові суди: у повітах —земські суди для дворян і селян; у містах магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстан­цією для них вважалисягубернські суди(палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили щекомерційний суд,а у губерніях —совісні судидля розгляду справ про злочини божевільних і не­повнолітніх танадвірні суди,які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і вій­ськовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у спра­вах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд,який став апеляцій­ною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магі­стратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші —становими су­дами у містах. Підкоморський суд —це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів —ци­вільних і кримінальних справ. Компетенція суду була од­нотипна з компетенцією палат кримінального і цивіль­ного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з від­сутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по­ступали в обов'язковому порядку в 5-éдепартамент Се­нату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802р. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовсько­го статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812р. був уведений єдиний у всій Росій­ській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах —міській поліції, повітах —ниж­нім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генераль­ний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральним суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яки? укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з су­дами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому поряд­ку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду спра­ва передавалася до Сенату. Останній, як правило, під­тримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIXст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники —міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на під­ставі звичаєвого права. У судах була запроваджена ро­сійська мова.