4. Державний лад

Згідно з Березневими статтями, в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався 1648—1654рр. Але в ході наступу царизму на .автономію України система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Цю систему в Україні очолював виборний гетьман. Його обирала військова рада, а і інколи і рада генеральної старшини. Так, гетьмана Дем'яна Мно­гогрішного обрала старшинська рада.

Гетьман Б. Хмельницький, використовуючи свій автори­тет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою. Під його тиском козацька рада вказала спадкоємця —його сина Юрія. Однак після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний писар І. Виговський, Ю. Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загаль­ному порядку.

Як виняток, гетьман інколи призначався. У таких ви­падках він називався, наказним.Але це було тимчасово •— при відсутності законно обраного гетьмана.

Строк правління не визначався. Він міг бути змінений (перенесений) військовою чи старшинською радою. Як відомо, військова рада позбавила гетьмана І. Самойловича цієї посади за зловживання владою.

На першому етапі достатньо було тільки поставити до відома царя про обрання гетьмана. Але вже з 1660р. за­проваджений порядок, за яким знов обраний гетьман по­винен отримувати клейноди —знаки гетьманської гідно­сті, вищі відзнаки влади гетьмана —з рук царя. Разом з ними він отримував і грамоту на гетьманство. Москов­ські статті 1665р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю зале­жала гетьманська влада. У Коломацьких статтях І. Ма­зепи 1687р., наприклад, записано, що вибори гетьмана та його відставка відбувалися за указом царського уряду.

Це дало царату можливість впливати на обрання і змі­щення гетьманів, фактично призначати на цей високий пост «угодних йому» людей і усувати неугодних. Так було, наприклад, 1708р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка. Але Пет­ро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши гетьман­ську булаву полковнику Стародубського полку І. Скоро­падському.

Влада гетьмана поширювалася на всю територію Ук­раїни. Офіційно вони іменувалися гетьманами Лівобереж­ної України, а І. Мазепа був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінальне і Правобережної України.

Спочатку гетьман володів широкою владою - законодавчою, військовою і судовою. Він виступав офіційним представником України, підписував найважливіші доку­менти від її імені. Але поступово влада гетьмана обме­жувалася разом з обмеженням автономних прав України. Уже 1659р. нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини. Йому не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті1669р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Всі пере­говори можна було вести лише через царя. Таке стано­вище було підтверджене і статтями Мазепи 1687р.

Обмежувались права гетьмана також у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем чи іншим вищим органом Росії, так само, як і договори, що укладалися між ними і Росією, набували чинності тільки після цієї процедури. Навіть універсали гетьмана про «пожалування земель за службу» повинні були підтверджуватися грамотами царя.

Згодом гетьман не мав права призначати чи звільняти без участі ради генеральної старшини полковників і гене­ральних старшин. Проте цар часто самочинно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України без. відома гетьмана.

Після 1709р. гетьмани втрачають юридичну самостій­ність. При І. Скоропадському 1709р. введена посада цар­ського резидента, а згодом —ще одна. Це були «очі і вуха государеві», що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточняли доходи тощо. Так, при гетьмані Д. Апостолі резидентом був російський міністр для порад у цивільних справах, а у військових справах гетьман під­порядковувався командувачеві російськими військами в Україні.

Так поступово, але послідовно відбувався процес обме­ження гетьманської влади. Після смерті гетьмана І. Ско­ропадського наказним,гетьманом був призначений черні­гівський полковник П/ Полуботок, а пізніше —до 1727р. вибори гетьмана в Україні всіляко перешкоджались.

Прохання Полуботка про відновлення цих прав закін­чилися для нього ув'язненням при Петрі І.

Росія готувалася до війни з Туреччиною. Але Росії по­трібна була підтримка України і, зокрема, козацького вій­ська. Тому царський уряд пішов на уступки козацькій старшині. Гетьманом України 1727р. був обраний мирго­родський полковник Д. Апостол. Як тонкий політик, він. скористався сприятливою для України ситуацією і домігся, хоч і ненадовго, відновлення деяких елементів само­врядування України: виборності органів управління і суду, права мати військовий скарб, ліквідації Малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових по­датків, відновлення нової Січі.

Після смерті Д. Апостола 1734р. Україна знову зали­шилася без гетьмана. У цьому проміжку справами Украї­ни відало Правління Гетьманського уряду, на чолі з кня­зем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генераль­ної козацької старшини. Лише 1750р. на цю посаду був обраний близький до царського двору К. Розумовський. Посада гетьмана 1764р. ліквідована остаточно. На цьому гетьманська епоха закінчилася.

За весь цей період Україна мала різних гетьманів. Найвидатнішими, безперечно, були Б. Хмельницький та І. Ма­зепа. Останній —яскрава і обдарована особистість. Він вирізнявся глибоким розумом, мав абсолютне довір'я у Петра І, був другою особою в імперії, нагородженою1700р. вищим у Росії орденом Андрія Первозванного з написом «За віру і вірність». Гетьман І. Мазепа був за-шельмований як «зрадник» після відомої Полтавської бит­ви, коли емігрував у Туреччину.

Добру славу в пам'яті народній залишив наказний гетьман П. Полуботок, котрий ціною власної свободи від­стоював права і вільності України.

У післявоєнний період управління в Україні здійсню­вав гетьман разом з генеральною старшиною, що стано­вила генеральний уряд. Структура і порядок діяльності генерального уряду залишалися такими, як у період на­родно-визвольної війни. Полковий устрій поширювався також на Слобідську Україну. У полках і сотнях створю­валася полкова і сотенна адміністрація. Тут утворилися Острозький, Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харків­ський полки. Спочатку полковники і сотники, як і раніше, обиралися, а .згодом почали призначатися гетьманом з ре­комендованих двох-трьох кандидатів з козаків. Пізніше цю справу взяли до своїх рук цар та уряд Росії. На посади полковників нерідко призначали росіян, як це було, на­приклад, за Петра І. Царизм наступав на полковий устрій в Україні. За маніфестом Катерини II 1765р. полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а 1783р ліквідований і на Лівобережній Україні.

Збереглися в Україні свої збройні сили. Реєстрове вій­сько становило 60тис. козаків і офіційно називалося «вій­сько його царської величності Запорізьке». Українське військо стало тепер складовою частиною російської армії.

Спочатку оплата для козацького війська поступала з царської казни, а згодом цю справу переклали на Україну. При гетьманові І. Брюховецькому реєстр скоротився до ЗО тис., а указом Анни Іванівни доведений уже до 20тис. козаків. Царський уряд використовував козацтво і на тяж­ких фізичних роботах, зокрема, будівництві доріг, мостів, фортець, що призводило до масового вимирання людей.

Полки Слобідської України підпорядковувалися цар­ському воєводі. Катерина II 1765р. оголосила реєстрове військо непотрібним, а 1783р. усі козацькі збройні сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії.

У період народно-визвольної війни і після неї у су­спільно-політичному житті України зросла роль право­славної церкви. Вона входила до системи військово-адмі­ністративної організації, а влада гетьмана поширювалася у певних межах на православну церкву і духовенство. У Статтях Ю. Хмельницького 1660р. митрополит та інше духовенство віддавалися під благословення московського патріарха, мали право з ним спілкуватися, хоча він не втручався у справи православного духовенства України.

Перший висвячений у Москві митрополит Гедеон отри­мав 1686р. грамоту від московського патріарха, яка під­твердила становище, що склалося: Київська митрополія не підпорядковується московському патріарху, хоч і знахо­диться під його благословенням, формально йому підві­домча. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи, обиралися на козацьких радах, священики —на сільськихсходах.Усі вони повинні були затверджуватись гетьманом.

З 1721р. синод —вищий орган церковного управлінняРосії,заснований замість патріарха, призначав усіх вищих ієрархів України, а з 1728р. в Україні, як і в Росії, прово­дилася політика обмеження прав церкви —заборонялося, наприклад, передавати церкві землі світських феодалів.