4. Право

Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х років XIXст. мали пев­ні відмінності. У Слобідсько-Українській губернії застосо­вувалось російське законодавство. У лівобережних (Пол­тавська, Чернігівська) і правобережних (Київська, Во­линська, Подільська) губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у XVIIIст.: Литовський статут і збірники маг­дебурзького права. Але до початку 40-х років у цих регіо­нах поширилося застосування російського законодавства, а 1840—1842рр. було введено у дію Звід законів Росій­ської імперії та відповідно виключено застосування норм Литовського статуту.

Під впливом нових умов суспільно-політичного розвит­ку, враховуючи невдачі кодифікаторів XVIIIст., в урядо­вих колах поширювалася думка про те, що необхідно встановити єдиний порядок застосування правових норм, зовсім усунути місцеві особливості. На таких позиціях стояла Комісія для складання законів 1804р., а пізніше — наприкінці 20-х—на початку 30-х років XIXст. —імпера­торська канцелярія (при Миколі І вона фактично стояла над усім апаратом управління). Головою кодифікаційної комісії був міністр юстиції П. Завадовський. В її складе створено три експедиції. Компетенцію першої експедиції становила кодифікація основ права і загальноімперського законодавства Росії. До завдань другої експедиції нале­жала кодифікація права окремих провінцій, у тому числі складення окремого кодексу для України. Третя експеди­ція редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі другої ек­спедиції працювали дві групи. Перша, очолена А. Пов­станським, займалася правом правобережних, а друга — на чолі з українським правознавцем Д. Давидовичем — правом лівобережних губерній. Наслідком роботи групи Повстанського став проект «Зводу місцевих законів губер­ній і областей, приєднаних від Польщі». Група Давидовича підготувала «Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії», що увійшли в літературу як «Зібрання ма­лоросійських прав» 1807р.

Зібрання малоросійських прав стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку XIXст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Джере­лами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські статути, а також Саксонське зерцало. Зібрання поділялося на три частини (викладені у п'яти книжках):

1)правові норми,що визначали правоздатність і дієздат­ність особи, порядок шлюбу, майнові та особисті взаємо­відносини подружжя, батьків, дітей; 2)право зобов'я­зань,зокрема з питань осудності, виявлення волі, дого­ворів та зобов'язань, які з них випливають; 3)правові норми, що регулювали майнові відносини (про володіння і власність, способи набування права власності, спадщи­ну, про давність тощо). Офіційного затвердження зібран­ня не отримало і лише частково увійшло до Зводу законів Російської імперії.

У 1809р. кодифікаційну комісію поділено на шість від­ділень. Складати зводи для українських губерній доруче­но шостому з них. Однак фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х років XIXст., а 1826р. комісію для складення зводів перетворено на друге відділення ім­ператорської канцелярії/ яке очолив виходець із Закар­паття, перший ректор Петербурзького університету М. Балуг'янський. Тут він працював пліч-о-пліч з відомим ро­сійським кодифікатором права М. Сперанським. Нелегко розмежувати ступінь участі кожного з них у кодифікацій­них роботах. Внаслідок величезної праці було складено та опубліковано 1830р. Повне зібрання законів Російської імперії в 46томах (охоплює у хронологічному порядку законодавство з 1649по 1825.р.) і через два роки —Звід законів Російської імперії в 15томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права (цивільному праву відведено 10-й і кримінальному —ос­танній, 15-й том). Звід набув чинності з 1січня 1835р. Водночас спеціальною групою у складі другого відділення на чолі з професором Київського, а пізніше —Москов­ського університету І. Даниловича був підготовлений обширний Звід місцевих законів західних губерній (губерній Правобережної України і Білорусі) —добре системати­зований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838р. його схвалила Державна рада (створена1810р. як законодорадчий орган при імператорі), але сили діючого джерела права він так і не отримав. У 1840р. на Лівобережну і 1842р. на Правобережну Україну по­ширилося загальноімперське цивільне і кримінальне зако­нодавство. Для Правобережної України місцеве право-було скасоване беззастережно, а в Чернігівській і Пол­тавській губерніях, тобто на території Лівобережної Ук­раїни, допускалося застосування тільки тих норм місце­вого цивільного права, які увійшли до Зводу законів Ро­сійської імперії. Таких у Зводі з усіх 3979статей було тільки 53,що стосувалися права спадщини і сімейного права.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста­тутом правова система за Зводом законів Російської ім­перії мала сучасніший характер, хоча загалом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль­них правовідносин була нерівна правоздатність та діє­здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем проживання, прина­лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Ре­акційність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нормах, що закріплювали безправ'я-кріпосних селян і міських низів. Якщо дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то се­лянам, котрі навіть отримали свободу, було заборонено виділятися з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні.

Щоправда, у Зводі законів вперше в історії російсько­го законодавства подано визначення поняття права влас­ності. як права володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Це право у деяких випадках обмежувалося серві­тутами, відомими ще з XVIIIст. Захистом закону кори­стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут. З'яви­лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей­ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родове майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був бездітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да­леких родичів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе­реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840— 1842рр. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії1832р. і введене у дію з 1травня 1846р. обширне (2224 статті) Уложення про покарання кримінальні та виправні1845р. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки, за вчинення яких передбачалося 35видів покарання —від смертної кари до осуду. Збережено ті­лесні покарання, від яких звільнялися дворяни, духовенство, купці першої й другої гільдій тощо. Короткотермі­новий арешт у в'язниці дворянам і чиновникам можнабулозамінити домашнім арештом або арештом у примі­щенні відомства, в якому вони служили.

Незважаючи на деякі принципи буржуазного кримі­нального права (визначення поняття злочину, дія закону в часі та просторі, особиста відповідальність тощо), Уложення відображало феодально-кріпосницьку сутність по­літичної системи Росії, було за змістом феодально-кріпос­ницьким кодексом. Відповідної до нього дворяни мали пра­во засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно

•і т. д. Щоправда, Уложення про покарання кримінальні та виправні у новій редакції 1866р. вилучило тілесні по­карання із загального переліку покарань, але допускалася можливість заміни короткотривалого арешту для осіб, не вилучених від тілесних покарань, покаранням різками.

Таким чином, поширена на Україну загальноімперська правова система залишилася прилаштованою до захисту устоїв феодального ладу, ретельно захищала інтереси дво­рянства від будь-якої загрози існування і панування. Вод­ночас посилення колонізаторської політики впливало на зміни у діючій системі права України. Впродовж всієї першої половини XIXст. питання систематизації та уніфі­кації права, що діяло в Україні, знаходилися у центрі уваги царизму