3.Органи самоврядування

Окрім урядових органів адміністративного управління в Галичині та Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Антидемократичний принцип австрій­ського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління та самоврядування. На­справді державні органи контролювали діяльність орга­нів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невід­повідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не давала позитивних наслідків.

У Львові та Чернівцях 1861р. створювалися крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соці­альних груп населення. По-перше, до складу сейму авто­матично, за посадою, входили так звані вірилісти —мит­рополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, ви­борче право не було загальним. Усі виборці розділялися на чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську, кожна з яких окре­мо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10%населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку дер­жавно-адміністративного апарату. В національному від­ношенні депутати галицького сейму були переважно по­ляками, а буковинського —румунами.

Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму. В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали на­гляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рі­шення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу —крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був ча­стиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його рі­шення, які мали другорядний характер, все одно затвер­джував імператор. Отже, фактично вони були актами ім­перської волі.

Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїн­ських землях служило, як і урядові органи, інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково за­хищало усталені порядки і всілякими способами підтриму­вало інтереси заможних верств населення.

4. Право

На територію західноукраїнських земель поступово по­ширювалась чинність австрійського права. Проте багато­національний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави три­валий час не було єдності. Але ще до загарбання захід­ноукраїнських земель Австрією там проводилися певні заходи щодо об'єднання цивільного права різних австрій­ських провінцій. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена 1753р. кодифікаційна комісія, яка 1766р. подала вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак цей проект імператриця не затвердила.

Особливо пожвавилася робота над кодифікацією ци­вільного та інших галузей права в останній чверті XVIIIст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробуван­ня нових законів, чинність яких відтак поширювалася Я на інші австрійські провінції. У 1772р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивіль­ного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки1785р. була складена перша частина кодексу, яку імпе­ратор Иосиф IIзатвердив декретом 1листопада 1786р До неї увійшли норми про права підданих, сімейне т< опікунське право.

Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13лютого 1797р. під наз­вою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8вересня того ж року —і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811р., після кількох переробок був затверджений і з 1січня 1812р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопільщині цивільний кодекс 1811р. був введений у дію з 1лютого 1816р., оскільки вона від1809р. до 1815р. перебувала у складі Росії.

Кодекс мав 1502статті і поділявся на три частини. У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена особовим правам, дру­га —речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових і речових прав.

Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794р. і про­вінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.

Австрійський цивільний кодекс 1811р. —це модерні­зований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах заста­рів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на те­риторії Галичини й після її включення за Ризьким мир­ним договором 1921р. до складу Польщі. У 1933р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зо­бов'язань, який припинив дію значної частини австрій­ського цивільного кодексу 1811р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53статті та охоплював норми, що регу­лювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні спра­ви регулювалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесу­ального кодексу, якому надано силу закону в 1781р. Че­рез деякий час кодекс був перероблений і введений у дію1796р. у Західній Галичині, а 1807р. —у Східній Га­личині, діставши назву Галицького цивільного процесуаль­ного кодексу. За своєю структурою він поділявся на 43 розділи, мав 617статей, які регулювали всі стадії ци­вільного процесу, починаючи від позовної заяви і закін­чуючи виконанням судового рішення. Процес характери­зувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть то­дішні юристи визнавали, що «встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя —повільним і непевним».

У 1825р. був вироблений новий проект цивільного про­цесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ор­динація 1849р., закон про компетенцію судів 1852р., за­кон про судочинство/у безспірних справах 1854р. тощо). Новий цивільний процесуальний кодекс затверджено1895р. Він діяв до розпаду Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права роз­почалася у грудні 1768р., коли в Австрії був затвердже­ний імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до процесуального, а друга —до матеріального права. Система покарань була дуже жор­стокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримі­нального права, але був запроваджений там 1774р. у частині процесуального права, яке дещо змінилося впро­довж найближчих років. Так, 1781р. було видано роз­порядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Иосиф II 1786р. затвердив загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, що детально регу­лювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку можна вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.

У січні 1787р. був виданий новий Австрійський Кримі­нальний кодекс про злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного криміналь­ного права. Проте загалом він вважався феодальним ко­дексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але ска­совувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Иосифіною) вперше в історії австрійського кри­мінального права поділив злочинні дії на кримінальні зло­чини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).

У порядку досвіду 1796р. був запроваджений у За­хідній, а з 1797р. у Східній Галичині кримінальний ко­декс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфельсом. Цей кодекс 1803р. із незначними змінами був про­голошений діючим у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів —перший стосувався норм кримінального мате­ріального права, другий —процесуального права.

Кримінальний кодекс 1803р. (його називають скоро­чено Францішканою) встановив смертну кару за деякі зло­чини, але смертні вироки імператор у порядку помилу­вання здебільшого замінював позбавленням волі, що по­винно було створити в умовах розпаду феодально-кріпос­ницького ладу та зростання капіталістичних відносин попу­лярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доб­рого і щедрого імператора». Так, із 1304смертних виро­ків, винесених австрійськими судами до 1848р., виконано тільки 448.Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.

Кримінальний кодекс був переглянутий 1852р. Його видано у новій редакції, і він діяв у Галичині аж до вве­дення там Польського Кримінального кодексу 1932р.

Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі полі­цейські проступки кримінальний кодекс 1852р. запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини —про злочини і проступки. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом15листопада 1867р.), заборону проживати у даній місце­вості тощо.

Кримінальний кодекс 1852р. був доповнений у 1855р. військовим Кримінальним кодексом, що посилив відпові­дальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами. Однак незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали Криміналь­ний кодекс 1852р., він ґрунтувався на застарілому кодек­сі 1803р. Тому австрійські юристи вимагали перегляд} багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варвар­ством вони вважали смертну кару, вимагали іншого вре­гулювання питання про відповідальність неповнолітнім (за австрійським кодексом 1852р. від кримінальної від­повідальності звільнялися повністю тільки діти до десяти років), виступали проти застосування статей Криміналь­ного кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від бився дуалістичний характер держави. Кримінальний ко­декс 1852р. діяв лише в Австрії, в тому числі у Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879р. був виданий свій Кримінальний кодекс, чинність якого поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, а складений наприкінці XIXст. проект Ци­вільного кодексу не був затверджений.

Та частина Кримінального кодексу 1803р., що регу­лювала кримінальний процес, діяла до 1853р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852р. більшість справ про проступки було передано на /.розгляд органів поліції. Поліцією віда­ло Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція без­пеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала таким чином все життя країни.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853р. суперечив основним демократичним принципам суду, тому 1869р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873р був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких зло­чинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внут­рішнім переконанням суддів. У 1912р. був введений » дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Вій­ськові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768р.

Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині, відповідало, незважаючи на деякі фео­дальні пережитки, інтересам панівної верхівки. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокура­туру, забезпечували собі панування на західноукраїнських землях.