6. Право

За Березневими статтями в Україні продовжувала дія ти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього». Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміні­стративні органи, вони були основним джерелом при скла­данні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій си­стемі посідала нормотворча діяльність гетьманської влади.

Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-ли­товського походження. Серед них вирізнялися окремі кня­зівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литов­ський статут 1588р., що діяв в Україні аж до серединиXIXст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.

Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а та­кож договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським уря­дом —з іншого. У цих договорах визначалося правове ста­новище України у складі Росії, порушувалися головні пи­тання внутрішнього життя України.

Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Ге­неральної військової канцелярії, зокрема гетьманські уні­версали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове станови­ще окремих установ, станів, осіб чи господарств. До лік­відації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи. спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське зако­нодавство.

У південних районах, так званій Новоросії, також за­стосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Пра­вобережна Україна до кінця XVIIIст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, маг­дебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840—1842рр. на територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.

Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою заста­рілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспіль­ства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифі­каційних робіт у другій чверті XVIIIст.

Кодифікація українського права у XVIIIст. розпочала­ся з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити авто­номне становище України. Царський указ появився 22серп­ня 1728р. під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» і став основою для створення першої спеці­альної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.

Для підготовки кодифікації були використані Литов­ський статут 1588р., збірники магдебурзького права («Право Хелминське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо). Були підібрані акти царської влади церковного права, правові звичаї та узагальнення су­дової практики. Внаслідок цього 1743р. з'явився збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з ЗО глав, які поділялися на 531артикул ї1716пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифіка­ційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а та­кож «Степенний малоросійського військового звання поря­док після гетьмана» своєрідний табель про ранги. Отже, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захи­щали їхні привілеї, право власності тощо.

Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам цар­ського уряду. Тому збірник був відправлений на доопра­цювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, —«Суд і розправа у правах малоросійських»1750.р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність від­новлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здій­снені приватні кодифікації, наприклад, «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764р., що стала посібником для суддів-практиків. На чолі з секретарем IIМалоро­сійської колегії О. Безбородьком 1767р. був створений «Екстракт малоросійських прав» —систематизований збір­ник норм державного, адміністративного та судового пра­ва, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея супе­речила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786р. розробив новий збірник, в основу якого покладені «Екстракт малоросійських прав» Безбородька, «Установлення про губернії» 1775р. та інші акти. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» був затверд­жений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIXст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну1840—1842рр. поширилося загальноімперське законодав­ство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики цар­ської Росії.

Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.

Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилен­ня ролі нових джерел права, його кодифікації та подаль­шого розвитку основних галузей діючої системи права.

Продовжували розвиватися окремі інститути цивільно­го, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землево­лодінь —спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загально­військову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння —отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за дав­ністю володіння.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види —вотчина і держання.Вотчинна форма земле­володіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосниць­ких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спад­кування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послу­ги, орендування землі.

Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, що передавалися старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби. Такі землі могли бути пере­дані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужува­лися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у власність. Найсприятливішим шляхом для цього вважалася царська служба і отримання в да­рунок (дар) за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом.

Володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність через реформовані станові суди у другій половині XVIIIст., використавши споконвічну давність, а також у зв'язку з переходом козацького війська до складу російського й зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників з правами російського дворянства.

Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'я­зальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори міни і купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, осо­бистого чи майнового найму. Невиплата боргу у визна­чений термін призводила до конфіскації майна, або відчу­ження земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.

Зобов'язання за заподіяння шкоди поділялись на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду об­щині. В обох випадках нанесена шкода повинна була від­шкодовуватися майном або відробітком.

У спадковому праві появилась тенденція до встанов­лення чітких кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких мі­стечок право спадкування за заповітом було обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за зако­ном переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника землі.

Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. За­знав змін обряд заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, зо­лото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвій­ному розмірі та поверталась у випадку відмови нарече­ного від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.

Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, право­вої норми, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб'єктами зло­чину могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від покарання звільнялися (чи кара­лися значно легше) особи, котрі мали фізичні вади. З суб'єктивного боку при визначенні покарання брали до уваги ступінь вини злочинця. Об'єкти злочину були вста­новлені законами порядку —державна влада та управ­ління, життя, здоров'я, майно і честь людини.

Не відбулося принципових змін і в системі злочинів. Злочини поділялися на: державні(зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво),проти релі­гії(богохульство, віровідступництво, чари, порушення цер­ковних обрядів, зневаження церкви),посадові(хабар, розтрати, крадіжки),проти особи(вбивство, каліцтво, на­несення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження),майнові (крадіжки, розбій, грабунок). Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному заклинанню і виселенню до Сибіру. Все їх майно конфісковувалося.

Посадові злочини могли супроводжуватися застосуван­ням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші зло­чини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смерт­ної кари чи тілесних покарань, вигнання, биття палицями грошових штрафів.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі —не завжди. Вид і роз мір залежали від соціальної приналежності злочинця і по­терпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара —проста(по­вішення, відсічення голови) ікваліфікована(четвертуван­ня, утеплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання ву­ха, носа, руки, до болісних —биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що зло­чинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмар­ків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.

Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним пока­ранням було також заслання до Сибіру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування, це робилося здебільшого публічно.

Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Від­повідача викликали до суду, вимагали від нього пояснен­ня, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судо­вому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.

Кримінальні справи порушувалися зацікавленими осо­бами чи державними органами. Потерпілий публічно ого­лошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необ­хідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переваж­но панівні верстви. На вимогу судді місцева влада про­водила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

Після розшуку і встановлений вини злочинця віддава­ли до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути про­хання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жін­ки —-віддати злочинця їй в чоловіки тощо.

Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.

Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Ук­раїні до кінця XVIIIст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

ДЕРЖАВА І ПРАВО україни У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.