3. Суспільний лад

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщи­ною, а московити —Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, При­луцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'янський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11великих міст, 126містечок і близько 1800 сіл. У 1700р. її населяло приблизно 1,2млн. осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа —феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів:козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і се­лянство.Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі со­ціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій ви­значалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період —царським законодав­ством і нормативними актами місцевої адміністративно-по­літичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було перед­бачено, щоб «шляхтич/залишався шляхтичем, козак коза­ком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне послушенство».

Замість польських феодалів панівне становище у су­спільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовен­ство. Особливе місце серед панівних верств належало ко­зацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння, та інші багатства.

На початок XVIIIст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскраві­шим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значи­лися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIIIст. то­вариство налічувало 1300прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIIIст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100знатних осіб із понад 1млн. за­гальної чисельності чоловічого населення. У 1785р., коли царизм намагався залучити українську знать до російсько­го дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків пре­тендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У бага­тьох випадках урядники незаконно привласнювали закріп­лені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735р. понад 35%оброблюваних земель Гетьманщини стали при­ватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, .окрім того, господарювала ще на 11%землі. Отже, менш ніж 1%населення володіло 50%землі.

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерів­номірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654маєтками, Скоропадський — 18882,Апостол — 9103.Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зви­чайно мала тільки маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри за­свідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство —навпаки.

Суспільний антагонізм між черню та старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав змогу царському урядові нацьковувати одну верству українського суспіль­ства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785р., коли Катерина IIзрівняла українську знать із російським дворянством у «Хартії дворянських вільностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань росій­ського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі —у далекій Грузії.

Наприкінці XVIIIст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70—80-х роках родини Безбородьків,. Завацовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії кан­цлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Ро­сії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому лік­відація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед. української знаті. Оскільки ж підвищення по службі ви­магало обізнаності з імперською культурою, дехто з укра­їнських дворян переходив на європейський стиль. Роз мовляли російською або французькою мовами. Тільки окремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на ро­мантиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648р. козацтво користувалося широ­кими привілеями. Військова служба надавала козакам пра­во землеволодіння та звільняла від податків, їм дозволя­лося мати самоврядування, вести торгівлю, а також ви­робляти горілку —привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину —пра­во, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці вільності з кінця XVIIIст. спостерігається погіршення стано­вища рядового козацтва.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубні­шими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тис­ком і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешка­ти на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом коза­кам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисель­ність —із 50тис. 1650р. до ЗО тис. 1669р. і до 20тис—1730р.

Стурбована цим явищем, царська влада 1723р. і вдруге — 1728р. заборонила продаж козацьких земель, ї1735р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших ре­форм, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих,, котрі були надто бідними, щоб купити військове споря­дження (підпомічників).У той період, коли виборні вою­вали, підпомічники повинні були забезпечувати їх прові­зією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршува­лося. У реєстрах 1764р. фігурувало 175тис. виборних ко­заків і 198тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і по­треба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у вій­ськовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати..Становище селян Лівобережжя, як і становище козаків» постійно погіршувалося, починаючи з народно-визвольної війни. Вже Б. Хмельницький почав запроваджувати старі порядки. Він дозволив деяким монастирям і надалі зби­рати у селян оброк. Різкий занепад селянства розпочавсяXVIIст., коли вільні та автономні «військові поселення» були відписані із земельного фонду Гетьманщини індиві­дуальним, землевласникам із старшини. Спочатку ці влас­ники збирали скромну орендну плату і зобов'язували орен­дарів виконувати такі роботи, як заготівля дров та пере­везення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова по­винність зросла до двох днів на тиждень. Це становило тільки половину чи третину панщинної повинності поль­ських або російських селян. Проте всього через покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиж­день, а подекуди становила чотири-п'ять днів. Окрім цьо­го, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мо­сти і виконувати інші роботи.

Однакдоки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин стар­шина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727р. перед­бачав, що лишаючи феодалів, селячи втрачали право на майно, яке належало їм, а 1760р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утра­тивши законне право покидати пана, чимало селян Геть­манщини вдавалося до забороненої законом втечі. Улюб­леним місцем притулку для таких утікачів були землі за­порожців, що давало керівництву Росії додаткову підста­ву для знищення Січі. Катерина II 1783р. зробила остан­ній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати феодалів. На Лівобережну Україну було поширене Соборне уложення 1649р., де йшло­ся про повне закріпачення селянства. Через 130років після визволення селяни Лівобережжя знову стали кріпаками.

Зазнали відкритої дискримінації селяни. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адмініст­рація у кращому випадку ігнорувала їх, а в гіршому — всіляко намагалася підірвати їхнє становище.

Міщани були не тільки політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звіль­нені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені спла­чувати податок за продукти, якими торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж ко­заки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя мешкала невелика кількість люду —в середньому від 3до 5тис.

Однак серед цього загального застою існували й центри достатку та зростання. Київ як адміністративний і культур­ний центр за чисельністю населення збільшився з 11тис.1723р. до приблизно 43тис. у 1780р. Процвітали й такі північноукраїнські міста, як Стародуб та Ніжин. Уяву про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, характеризує така статистика: 1786р. у Ніжині налічу­валося 387крамниць, 29кузень, 73шинки, 124корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15вітряків. Проте загалом упродовж XVIIIст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно.

Загалом соціальна структура Лівобережної України наприкінці XVIIIст. характеризувалася такими цифрами:

Соціальний стан

Шляхта

Духовенство

Міщани

Козаки

Селяни

Разом

Чисельність (тис. осіб)

36 15 92 920 1240 23003

У відсотках до за­гальної чисельності населення

1,6

0,7

4,0 40,0 53,7 100