II. За роллю в механізмі правового регулювання:

1. норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи струк­туру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принци­пи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;

2. конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо вста­новлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III. За характером обов'язковості приписів, що в них міс­ тяться:

1. імперативні норми, які характерні для тих норм консти­туційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

2. диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулю­вання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило ли­ше на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відпо­відно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту

Конституційне право — галузь національного права України 21

України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведін­ки учасників відносин залежно від конкретних умов;

IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться:

1. уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів су­спільних відносин діяти в той чи інший спосіб;

2. зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'яз­ки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;

3. забороняючі норми, які містять заборони на вчинення пе­редбачених у них дій;

V. За територією дії:

1. загальнодержавні норми, що діють на території всієї дер­жави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

2. місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну си­лу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами право-творчості Автономної Республіки Крим;

VI. За дією в часі:

1. норми конституційного права, що діють протягом неви-значеного часу, — це більшість норм конституційного права;

2. норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких об­межується певними хронологічними межами або нехронологіч-ними умовами;

VII. За сферою застосування:

1. загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі від­носини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

2. спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспіль­них відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо;

3. виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлю­ють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (напри­клад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу

22

Глава I

на виборах і референдумах мають громадяни України, які досяг-ли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить ви­няток щодо першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

1. матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно роби­ти для їх здійснення;

2. процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.

Слід наголосити на існуючій відмінності між матеріальними та процесуальними нормами конституційного права та матеріаль­ними і процесуальними нормами інших галузей права (напри­клад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільно­го та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-право­ві процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Тому не можна порушувати питання про існування в конституційно­му праві відокремлених процесуальних норм.

Отже, матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми внаслідок їх тісного і практично нерозривного взаємо­зв'язку не утворюють самостійну галузь права. Вони формують єдину галузь конституційного права, яку не можна розглядати тільки як матеріальну. Конституційне право є однією матеріаль­но-процесуальною галуззю національного права¹.

У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «процедурні» конституційно-правові норми. Стосовно співвід­ношення цих понять існують дві точки зору:

1. вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична про­цедура є юридичним процесом (цієї думки дотримується біль­шість учених);

2. конституційно-правовими процесуальними є лише ті нор­ми, які регулюють провадження в конституційних або інших при­рівняних до них судах; провадження в інших державних орга­нах регулюється процедурними нормами².

¹ Основою для написания даного параграфа Є глава зазначеної пінне пра­ ні Кутафіна О. Е. (С. 71-161).

² Рыжов В. А. Зазнач, праця. — С. 10—11.

Конституційне право — галузь національного права України 23