10Б Глава IV

явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство СРСР аж до закону 1990р. закріплювали таку форму втрати громадянства, як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в односторонньому по­рядку і не передбачали згоди громадянина. Як правило, позбав­лення громадянства було формою репресії. Разом із тим, у де­яких країнах позбавлення громадянства застосовується як щодо натуралізованих осіб (тобто прийнятих до громадянства) (Арген­тина, Ірландія, Канада, США), так і щодо осіб, які набули гро­мадянство за народженням.

Позбавлення громадянства розглядається як небажане яви­ще. Так, ч. 2ст. 15Загальної декларації прав людини, Європей­ська конвенція про громадянство 1997р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадян­ства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками.

У СРСР громадянства позбавляли переважно за політични­ми мотивами. Однак в умовах плюралістичної демократії, існу­вання якої закріплене, зокрема, у ст. 15Конституції України, та­ке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна європейська держа­ва не передбачає у своєму законодавстві можливості позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях де­яких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма забо­рона на позбавлення громадянства за політичними мотивами.

Хоча дослідники проблеми (зокрема, Ю. М. Тодика) слуш­но зазначають, що нині досить складно розмежувати поняття «позбавлення громадянства» та «втрата громадянства за зако­ном». Так, у багатьох європейських країнах (Іспанія, Угорщина, Молдова, Португалія, Швеція) заборона на позбавлення грома­дянства має обмежений характер. Наприклад, конституція Бол­гарії встановлює, що болгарський громадянин за народженням (тобто натуралізований громадянин) не може бути позбавлений болгарського громадянства.

Причини такого стану речей зумовлені тим, що в одних дер­жавах певна підстава може розглядатися як підстава для втрати громадянства, а в інших —як для його позбавлення. Наприклад,

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 107

за законодавством Молдови вступ на військову службу інозем­ної держави є підставою для позбавлення громадянства Молдо­ви, тоді як за законодавством України це підстава для втрати громадянства України.

Р. Б. Бедрій під позбавленням громадянства пропонує розу­міти безпідставне (довільне) позбавлення громадянства, яке не­сумісне з сучасними уявленнями про правову демократичну дер­жаву, правами людини і не відповідає духу Загальної Деклара­ції прав людини. Дослідник вважає, що втрата громадянства —не його припинення за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не суперечать правам людини¹.

Очевидно, що в будь-якому разі припинення громадянства має відбуватися відповідно до підстав, визначених законодавст­вом конкретної країни, однак ці підстави не повинні мати полі­тичний характер або бути суб'єктивними, оціночними, що до­зволятиме відповідним державним органам позбавляти грома­дянства на свій розсуд.

4. Принцип визнання права громадянина України на зміну іромадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1ст. 25Кон­ституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина.

5. Принцип неможливості автоматичного набуття грома­дянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслі­док укладення шлюбу з громадянином України або набуття і ромадянства України його дружиною (чоловіком) та автома­тичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя. Цей принцип виходить із того, що громадянство —це персональний зв'язок особи із державою, а також із того, що шлюб є рівноправним союзом, який не до­пускає слідування у правовому розумінні одного з подружжя за ІНШИМ. При цьому відповідно до п. З ч. 2ст. 9Закону України «Про громадянство України» строк безперервного проживан­ня на законних підставах на території України іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином

¹ Недрій Р. Б. Зазнач, праця. — С. 12.

108

Глава IV

України, як умова прийняття до громадянства України, має ста­новити два роки (а не п'ять років, як для всіх інших осіб).

6. Принцип рівності перед законом громадян України не­залежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадян­ства України. Ця норма випливає також із змісту ч. 1 ст. 24 Кон­ституції України.

7. Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (принцип екстери­торіальності громадянства). Даний принцип громадянства ви­пливає із передбачених у ст. 33 Конституції України свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України.

Цей принцип уперше закріплений у Законі України «Про гро­мадянство України» в редакції від 2001 p., оскільки за Законом у редакції від 1997 р. громадянство України втрачалося у випад­ку, якщо особа, перебуваючи за межами України, без поважних причин протягом 7 років не стала на консульський облік.

8. Принцип гарантування Україною піклування та захисту своїм громадянам, які перебувають за її межами (даний прин­цип не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. З ст. 25 Конституції України). Цей принцип зобов'язує дипломатичні представництва та кон­сульські установи України, їх посадових осіб уживати заходів щодо забезпечення громадянам України можливостей у повно­му обсязі користуватися правами, що надаються їм законодав­ством країни перебування, міжнародними договорами, учасни­ками яких є Україна та держава перебування. Функції дипло­матичних представництв визначаються Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 p., а консульських установ — Віденською конвенцією про консульські відносини 1963 р. При цьому консульства більшою мірою, ніж дипломатичні представ­ництва, орієнтовані на сприяння і захист прав та інтересів своїх громадян у країні перебування.

9. Принцип неможливості вигнання або видачі громадяни­на України іншій державі (даний принцип також не вафіксова-ний у Законі України «Про громадянство України», однак пе­редбачений ч. 2 ст. 25 Конституції України).

Під видачею (екстрадицією) розуміють передачу злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі з ме-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина вУкраїні 109

гою притягнення його там до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу громадянина виникає у випадку, коли такий грома­дянин, учинивши злочин за кордоном, повертається у свою краї­ну. Основна проблема стосовно видачі полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу громадянства. Як засвідчує практика укладення міждержавних договорів про ви­дачу, переважним є принцип громадянства. Цей же принцип за­кріплений ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу України, відповід­но до якого громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза ме­жами України, не можуть бути видані іноземній державі для при­тягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. У світовій практиці існують два підходи до регулювання цього принципу:

1. громадянин не може бути виданий іншій державі за жод­них умов (Україна, Росія);

2. громадянин може бути виданий іноземній державі, але в порядку винятку, тобто на умовах, передбачених міжнародним договором (Білорусь).

Від видачі необхідно відмежовувати таке поняття, як ви­гнання (експатріація). При цьому слід мати на увазі, що забо­рона на вигнання з України не поширюється на іноземців та осіб без громадянства. Це відповідає ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Статтею 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» пе­редбачаються підстави та порядок видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України¹.