12 Глава і

зі за змістом дійсно має швидше конституційно-державний ха­рактер, ніж просто конституційний або просто державний¹.

Отже, виходячи із вищевикладеного, можна погодитися з позицією Н. А. Богданової, яка зауважує, що конкретна держа­ва сама визначає ім'я відповідній галузі свого національного права, керуючись теоретичними та історичними, об'єктивни­ми та суб'єктивними факторами², та О. Ф. Фрицького, на дум­ку якого, у сучасний період відмінність між термінами «конс­титуційне» та «державне» право має відносне значення, отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність даних термінів³.

Однак, поки то в Україні найчастіше застосовується назва «конституційне право», очевидно через необхідність утверджен­ня верховенства Конституції України у суспільній свідомості та з огляду на поширену тенденцію до зміни та заперечення прак­тично всього, що має стосунок до радянської системи.

Для виявлення специфіки конституційного права як галузі права велике значення має з'ясування методів правового регу­лювання суспільних відносин, тобто сукупності прийомів та спо­собів виливу на суспільні відносини, що застосовуються держав­ними органами при регулюванні цих відносин⁴.

Характерними особливостями методу конституційного пра­ва є такі:

1. за допомогою конституційного регулювання закріплюють­ся не всі, а найголовніші принципи і положення, які визначають зміст та основні напрямки розвитку суспільства;

2. максимально високий юридичний рівень;

3. безпосереднє конституційне нормозакріилення;

4. переваження імперативного, централізованого регулюван­ня, при якому відносини між суб'єктами грунтуються на заса­дах субординації;

5. установчий характер, який означає, що певні відносини в конституційному праві отримують первинне правове регулюван­ня, тобто регулюються вперше;

Кутафии О. Е. Зазнач, праця. — С. 33.

² Богданова Н. Л. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 35.

³ Фрицький О. Ф. Зазнач, праця. - С 8.

* Кутафий О. Е. Зазнач, праця. — С 35—36.

Конституційне право — галузь національного права України 13

6. універсальний характер методу, оскільки його дія поши­рюється на всі сфери життєдіяльності;

7. поєднання прямого регулювання суспільних відносин з не­прямим через наявність у Конституції України норм-принципів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;

8. поєднання стабільності і динамізму, оскільки з одного бо­ку Конституція — стійкий політико-правовий документ, а з ін­шого боку вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин¹.

Основними методами, що використовуються у конституцій­ному праві, є:

1. припис (позитивне зобов'язання). Цей метод знаходить свій вияв у правовідносинах, в яких на одну сторону поклада­ється юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона має право вимагати, а у випадку невиконання — реальну мож­ливість забезпечити виконання юридичного обов'язку. За допо­могою цього методу проголошується більшість норм консти­туційного права, що стосуються організації і діяльності органів державної влади, тобто на державні органи та посадових осіб покладається обов'язок діяти для досягнення конкретних цілей. Припис може мати характер як загальнонормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, встановлюються або змінюються їх завдання, повноваження тощо, так і конкрет­них доручень учинити ту або іншу юридично значущу дію, на­приклад, виділити кошти, ухвалити рішення, призначити або звільнити з посади керівника тощо. З використанням методу припису сформульовані, наприклад, повноваження Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України), повноваження Пре­зидента України (ст. 106 Конституції України), повноваження Кабінету Міністрів України (ст. 116) тощо;

2. заборона. При застосуванні цього методу правова норма покладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утри­матися від учинення певних юридично значущих дій в умовах, передбачених відповідною нормою. Іноді способом установлен­ня заборони може бути юридична санкція за певну поведінку. Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст. 61, ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України тощо;

Мелащенко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 16—19.

14

Глава!

3) дозвіл. Даний метод передбачає юридичний дозвіл учи­нити ті або інші юридично значущі дії в умовах, передбачених певною нормою, або утриматися від їх учинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при регулюванні прав та свобод лю­дини і громадянина (хоча в деяких випадках права та свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при ви­значенні повноважень державних органів. Інколи дозволи фор­мулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки¹. При цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права і свободи людини і громадянина, коректніше говорити про метод проголошення, підтримання, конкретизації, оскільки ці права та свободи існу­ють незалежно від держави². Метод дозволу використано при формулюванні практично всіх прав та свобод людини і грома­дянина за Конституцією України.

У цілому конституційно-правове регулювання суспільних відносин засновується на владно-імперативних засадах. Для ньо­го найбільш характерні приписи та заборони. Це пояснюється тим, що більшість норм конституційного права визначають від­носини, пов'язані з владою, хоча конституційне право передба­чає у багатьох випадках можливість виникнення конституцій-но-правовнх відносин, побудованих на засадах юридичної рів­ності сторін (це відносини між рівноправними суб'єктами — адміністративно-територіальними одиницями, радами одного рівня тощо)³.