№1 Поняття, сутність та завдання кримінального процесу.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права. Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) посідають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та пра-возастосовною практикою. Кримінальний процес — це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК. Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях: 1)діяльність органів та осіб щодо порушення, розслідування, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі; 2)галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює цю діяльність; 3)правова наука, яка вивчає цю діяльність; 4)наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність. Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах): 1) обвинувальний (змагальний); 2) інквізиційний (пошуковий); 3) змішаний (континентальний). Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови. З метою забезпечення найбільш ефективної боротьби зі злочинністю і створення для громадян гарантій від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності передбачається відповідний порядок діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду (судді), що регулюється кримінально-процесуальним правом. У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК України. Кримінальний процес — специфічна галузь, в якій дістає вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст. Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства. Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України). Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні завдання боротьби зі злочинністю. Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право. Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4) виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують. Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу. У навчальній і монографічній літературі на сьогодні немає спільної думки щодо визначення кримінального процесу. Низка визначень, що існують, не збігаються ні за змістом, ні за редакційним викладенням. Наприклад, С. В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес — це врегульована законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду за широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів, що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між її учасниками». М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко дають таке визначення кримінального процесу: «це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності». Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб. У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А. С. Кобліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом. Аналогічними є судження Д. А. Постового про наявність між суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності передбачених процесуальним законом відносин — процесуальних відносин. На наш погляд, визнання того факту, що кримінально-процесуальна діяльність породжує, змінює, застосовує правовідносини, дає підстави включити цю тезу у визначення кримінального процесу. Кримінально-процесуальна діяльність охоплює також вирішення питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироків. Справа вважається вирішеною судом, коли вирок (ухвала), постанова набрали чинності. Тому поняття «вирішення справи» навряд чи охоплює вирішення всіх правових питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироку. Враховуючи всі ці міркування, на нашу думку, найбільш вдалим по суті є визначення кримінального процесу, яке дав О. О. Чувильов: «Кримінальний процес — це регульована законом діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду, яка складається з вирішення заяв (повідомлень) про злочин, розслідування, вирішення кримінальних справ, а також питань, пов'язаних із виконанням вироків, і породжує правові відносини між її суб'єктами, спрямована на забезпечення ефективності правосуддя». Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й багатьох інших, не менш важливих, проблем. Отже, на нашу думку, — це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття, розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства. Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний. Слід також внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-правознавці та практичні працівники трактують його по-різному. X. С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин — означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?» Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі. Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документу на стадії розслідування. Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ злочинів загальнокриміналь-ної спрямованості» від ЗО квітня 2004 р. № 458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: затримання злочинців на місці вчинення злочину, або за свідченням очевидців після його вчинення; одержання оперативної та іншої інформації про особу, яка вчинила злочин, чи місце знаходження речових доказів, знарядь злочину; встановлення інших фактичних даних(слідів, свідків, матеріалів, документів, речей тощо), які свідчать про вчинення злочину конкретною особою, знайшли підтвердження в ході досудового слідства і покладені в основу обвинувачення. Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України, з питань розкриття злочинів не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили.

№2 Поняття та система стадій кримінального процесу.

Діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду щодо розкриття злочинів, викриття і покарання винних відбувається у суворо встановленій законом послідовності, створюючи систему кримінального процесу. Ця система включає кілька великих частин, які називаються стадіями.

Стадії кримінального процесу-це порівняно самостійні етапи кримінально-процесуальної діяльності, що характеризуються безпосередніми завданнями, специфічним колом суб'єктів і процесуальних засобів діяльності, а також підсумковими рішеннями.

Кожна стадія передусім вирішує загальні завдання кримінального процесу у властивій цій стадії процесуальній формі, яка визначає специфіку процесуального становища суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, засобів доказування, правозахисних механізмів, процесуальних рішень і повноважень органів і посадових осіб, що ведуть кримінальний процес.

Згідно з чинним законодавством, кримінально-процесуальне провадження складається з певної кількості стадій, сукупність яких утворює систему стадій кримінального процесу, а саме:

1)  порушення кримінальної справи;

2)   досудове розслідування(форми-дізнання та досудове слідство);

3)   попередній розгляд справи суддею;

4)        судовий розгляд(частини (етапи) - підготовча частина, судове слідство, судові дебати, останнє слово підсудного, постановлення і проголошення вироку);

5)   апеляційне провадження;

6)   касаційне провадження;

7)   виконання вироку, ухвали і постанови суду;

8) перегляд справи за ново виявленими обставинами;

9) перегляд рішень ВСУ.

Порушення кримінальної справи- це початкова стадія кримінального

процесу, в якій компетентні державні органи здійснюють процесуальну діяльність з прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини йприймають одне з таких рішень: 1) про порушення кримінальної справи; 2) про відмову в порушенні кримінальної справи; 3) про направлення заяви або повідомлення та матеріалів їх перевірки за належністю.

Досудове розслідування(здійснюється у двох формах: дізнання та досудове слідство) - це стадія кримінального процесу, в якій провадиться комплекс слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин вчиненого злочину та осіб, які його вчинили, тощо.

Досудове розслідування у формі дізнання закінчується прийняттям одного з таких рішень: 1) про закриття кримінальної справи; 2) про направлення справи для провадження досудового слідства.

Досудове розслідування у формі досудового слідства закінчується прийняттям одного з таких рішень:1) про закриття кримінальної справи; 2) про направлення справи до суду з обвинувальним висновком; 3) про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру; 4) про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру; 5) про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Попередній розгляд справи суддею- це стадія кримінального процесу, у якій суддя одноособово за участю прокурора й інших учасників процесу здійснює процесуальну діяльність, спрямовану на перевірку повноти та правильності проведеного досудового розслідування й вирішує питання про можливість розгляду справи по суті в судовому засіданні.

За результатами попереднього розгляду справи суддя приймає одне з таких рішень:1) про призначення справи до судового розгляду; 2) про зупинення провадження в справі; 3) про закриття справи; 4) про направлення справи за підсудністю; 5) про повернення справи прокуророві; 6) про повернення справи на додаткове розслідування.

Судовий розгляд- це стадія кримінального процесу, в якій суд колегіально чи суддя одноособово за участю сторін судового розгляду розглядає та вирішує кримінальні справи по суті, тобто вирішує питання про винуватість або невинуватість підсудного, про застосування чи незастосування покарання та деякі інші питання.

За результатами судового розгляду може бути прийнято одне з таких рішень:1) вирок (обвинувальний або виправдувальний); 2) про закриття кримінальної справи; 3) про застосування чи незастосування примусових заходів медичного характеру; 4) про застосування або незастосування при мусових заходів виховного характеру; 5) про повернення справи на додаткове розслідування.

Апеляційне провадження -це стадія кримінального процесу, в якій суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції у зв'язку з поданою на них апеляційною скаргою чи поданням.

За результатами такого перегляду суд апеляційної інстанції приймає одне з таких рішень:1) залишає судове рішення без змін; 2) змінює судове рішення; 3) скасовує судове рішення та закриває справу; 4) скасовує судове рішення і направляє справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд у суд першої інстанції; 5) постановляє своє рішення, скасовуючи повністю або частково рішення суду першої інстанції.

Касаційне провадження- це стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції переглядає судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у зв'язку з поданою на них касаційною скаргою чи поданням.

За результатами такого перегляду суд касаційної інстанції приймає одне з таких рішень:1) залишає судове рішення без змін; 2) змінює судове рішення; 3) скасовує судове рішення та закриває справу; 4) скасовує судове рішення і направляє справу на нове розслідування чи новий судовий або апеляційний розгляд.

Виконання вироку чи іншого судового рішення- це стадія кримінального процесу, в якій суд, який постановив рішення, вирішує всі питання, що виникають у зв'язку зі зверненням цього рішення до виконання, його фактичним виконанням, а в деяких випадках і після його виконання.

№3 Кримінально-процесуальні акти, їх види.

Класифікацію можна розглядати як засіб для індукції, що дає змогу від окремих суджень перейти до визнання більш загальних явищ. А це в свою чергу дає змогу дійти до певних закономірностей, визнати причинні зв'язки у складних явищах і речах.

Процесуальний акт — поняття складне, яке включає не тільки певні кримінально-процесуальні документи, а й дії. учасників кримінального процесу, які виконуються ними в процесі здійснення своїх повноважень. Для зв'язку між багаточисельними процесуальними актами з урахуванням їх суті, правової природи, призначення вдаються до класифікації, яка включає акти-діяння і акти-документи, що наводяться нижче.

1. По стадіях судочинства і особах, які приймають процесуальні рішення, — акти слідчі і судові (ст. 19 КПК).

2. По відношенню до виявлення і закріплення доказів — акти слідчо-процесуальні, які не є слідчими. В результаті проведення слідчих дій, компетентні особи одержують фактичні дані, відомості про обставини, які підлягають доказуванню.

Таким чином, слідчі дії являють собою спосіб збирання і перевірки доказів. Згідно з загальним правилом, закон забороняє проводити їх до порушення кримінальної справи. Слідчих дій передбачено відносно мало. Це — допити, очні ставки, обшуки, огляди, виїмки, накладення арешту на майно, впізнання, проведення експертиз, освідування, затримання підозрюваного, одержання зразків для порівняльного дослідження, ексгумація трупа, відтворення обстановки і обставин події. Решта дій, передбачених кримінально-процесуальним законом, є просто процесуальними, не слідчими.

Будь-яка слідча дія є процесуальною (передбаченою процесуальним законом), проте процесуальна дія не завжди є слідчою, оскільки не спрямована на виявлення, закріплення і перевірку доказів. Тому є невдалим віднесення приводу і арешту підозрюваного (обвинуваченого) до слідчих дій (п 4 ст. 227 КПК).

Процесуальні (не слідчі) акти можуть бути оперативно-виконавчими (повістки, постанови про призначення експертизи та ін.), такими, що встановлюють процесуальне становище особи (постанови про визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем), мати на меті забезпечення прав особи (протоколи ознайомлення з матеріалами справи), запобігання правопорушенням (подання) і т.д.

За методою отримання інформації, доказів, необхідних для складання процесуальних документів, слідчі дії можна поділити на: а) розпитування (протоколи допитів, очних ставок); б) спостереження, експеримент, моделювання (протоколи оглядів, обшуків, освідування); в) поєднання розпитування, спостереження і супроводжуючих методів (пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події).

Передбачаються також слідчі дії, у проведенні яких беруть участь: а) прокурор, б) спеціалісти, в) поняті та інші особи (обшук, виїмка, огляд та ін. ст. ст. 181, 182, 192 КПК).

3. За процесуальним значенням існують основні і допоміжні акти. Основні становлять підсумок певної діяльності. Як правило, ними закінчуються стадії судочинства (постанова про закриття справи, обвинувальний висновок, вирок і т,д.). В них можуть вирішуватися і другорядні питання (наприклад, у вироку вирішується питання про речові докази).

Допоміжні акти, хоча і не е підсумковими в справі, але також є дуже важливими, оскільки вони забезпечують законне і обгрунтоване прийняття основного рішення, дають можливість учасникам процесу здійснювати свої права тощо. Вони завжди передують прийняттю основного рішення і можуть бути як початковими (протокол-заява), так і проміжними, які приймаються по ходу руху кримінальної справи (допити, арешти, огляди, експертизи і т.д.).

Залежно від екстреності проведення слідчі дії бувають невідкладними (ст. 104 КПК) і наступними. Невідкладність проведення процесуальних дій та їх документального оформлення може виникнути на різних етапах провадження.

Для окремих осіб (зокрема обвинуваченого) важливе значення можуть мати всі процесуальні документи — основні і допоміжні. Закон передбачає вручення обвинуваченому копій чи других примірників не тільки підсумкових актів, таких як постанови, ухвали про закриття справи (ст. ст. 214, 248 КПК), обвинувального висновку (ст.254, КПК), вироку (ст. 344 КПК), але і документів іншого плану (ухвали чи постанови про зміну обвинувального висновку (ст. 254 КПК), протоколу обшуку, виїмки (ст. 189 КПК). Обвинуваченому надсилаються повістка, а також повідомлення про результати розв'язання скарги та ін. (ст. 235, 254 КПК).

4. За імперативністю прийняття це обов'язкові й факультативні акти. Обов'язкові — це ті з них, які завжди складаються з додержанням безумовної вимоги законодавця по будь-якій справі чи по певній категорії справ. Особливе місце в цьому числі займає акт порушення кримінальної справи (постанова чи ухвала). Без цього документа кримінальна справа, по суті, відсутня. Факультативні — це документи, які складаються не по усіх справах (огляди, приводи, обшуки та ін.).

По деяких категоріях справ проведення тих чи інших процесуальних дій є обов'язковим. Слідчий чи інша компетентна особа може їх визначити заздалегідь. Так, в обов'язковому порядку призначається експертиза в справах, де необхідно встановити причину смерті, тяжкість і характер тілесних ушкоджень, психічний стан підозрюваного чи обвинуваченого та ін. (ст. 76 КПК).

5. По суб'єктах прийняття вирізняються колегіальні й одноособові акти. Колегіальним органом в даному випадку виступає суд, носієм прав і обов'язків якого є всі члени судової колегії, а право прийняття рішення належить судові, як колегіальному органу. Колегіальність правосуддя забезпечується розглядом судових справ колегіями професіональних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів.

Колегіальне прийняття рішення може здійснюватись як на місці, так і в нарадчій кімнаті при суворому додержанню таємниці.

Питання, що обов'язково вирішуються у нарадчій кімнаті є; про направлення справи для проведення додаткового розслідування, про порушення або закриття справи, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, відвід І призначення експертизи (ст. 273 КПК). В кожному випадку виноситься ухвала. Якщо ж рішення приймається судом на місці, то воно заноситься в протокол судового засідання. Закон також передбачає прийняття рішення суддею одноособово. В основному це стосується вирішення питань про порушення справи і про віддання до суду (ст. ст. 98, 237, 242 КПК).

Під час попереднього розслідування рішення приймаються одноособово слідчим, начальником слідчого підрозділу, органом дізнання, особою, яка проводить дізнання, прокурором. Такий порядок обумовлено специфікою виявлення і викриття осіб, які вчинили злочин, необхідністю оперативних і рішучих дій при нерозголошенні отриманих даних.

Якщо слідство по справі проводиться групою слідчих, то в такому випадку рішення не приймаються колегіально. Кожний слідчий, в межах дорученої йому ділянки володіє процесуальною самостійністю, здійснює відповідні дії від свого імені. Органи розслідування можуть приймати рішення як за своєю ініціативою, так і відповідно до вказівок прокурора чи начальника слідчого відділу. Деякі процесуальні акти приймаються тільки, з санкції чи затвердження прокурора (ст. ст. 7, 72, 10, 14. 157, 177, 178, 205, 218, 229 та ін. КПК).

6. За місцем опрацювання ці документи, складаються в службових приміщеннях органів розслідування, прокуратури, суду і за їх межами. Від місця проведення слідчих і судових дій, умов складання процесуальних документів часто залежить успіх як окремих процесуальних дій, так і всього судочинства в цілому. Закон зобов'язує а процесуальних документах вказувати місце їх складання (ст. ст. 33, 85, 130, 250 та ін. КПК). Всі процесуальні дії, як правило, повинні проводитись у районі підслідності чи підсудності, визначеного законом, у місті проведення попереднього слідства (ст. ст. 116, 143, 167 та ін. КПК), а іноді й за місцем перебування певних осіб (ст. ст. 143, 167, 407, 409 та ін. КПК).

Якщо слідчі чи судові дії, пов'язані безпосередньо з сприйняттям матеріальних об'єктів, то вони проводяться в основному за місцем їх знаходження (огляди, обшуки, виїмки, опис майна і ін.). Особливу складність становить огляд місця події, який нерідко проводиться в несприятливих умовах (важкодоступні місця, погана погода, відсутність освітлення, на воді, під водою, при великому скупченні людей і т.ін.).

Виїздні судові засідання, як правило, проводяться в приміщеннях за місцем роботи або проживання підсудних чи потерпілих. Особливим місцем для прийняття важливих судових рішень закон називає нарадчу кімнату (ст. ст. 240, 273, 322 КПК).

7. За юридичного силою акти поділяються на ті, які набрали і не набрали чинності.

Рішення, що набрали чинності негайно виконуються після закінчення строку на Їх оскарження чи опротестування, якщо інше не передбачено законом. Особливо детально законодавець регламентує порядок набрання чинності вироком, ухвалою і постановою суду (ст. ст. 401, 402 КПК). Судові акти, які набрали чинності, є обов'язковими для державних і громадських установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян (ст. 403 КПК) на усій території України, а якщо є відповідні угоди, то і за її межами. Виконання процесуальних актів, які ще не набрали чинності, є грубим порушенням законності.

8. За касаційним оскарженням і опротестуванням є акти, які оскаржуються і опротестовуються, тільки опротестовуються, не оскаржуються і не опротестовуються.

На оскарження і опротестування встановлено семиденний строк. Не оскаржуються і не опротестовуються всі акти Верховного Суду України. Не підлягають окремому оскарженню і опротестуванню також ухвали, винесені судом першої інстанції під час розгляду справи, яка закінчилася винесенням вироку (ст. 354 КПК). Не можуть бути оскаржені чи опротестовані рішення по заявлених клопотаннях про допуск громадського обвинувача і захисника, про порядок дослідження доказів, про призначення експертизи в суді, про відкладення судового розгляду, про поновлення судового слідства та ін. В цих випадках заперечення можуть бути викладені в касаційній скарзі чи протесті на вирок. Не опротестовуються і не оскаржуються також рішення, винесені у випадках, передбачених ст.ст. 42, 407, 414 та ін. КПК (спір про підсудність, умовно-дострокове звільнення, погашення і зняття судимості та ін.).

Оскарженню і опротестуванню підлягають акти, не пов'язані з вироком: окрема ухвала, ухвала про накладення штрафу на особу, яка порушила порядок в залі засідання суду, про порушення кримінальної справи щодо нової особи, про закриття кримінальної справи, постанови судді і ухвали суду про відмову в порушенні кримінальної справи.

Деякі процесуальні акти не оскаржуються, але можуть бути опротестовані прокурором: це постанови, ухвали про віддання до суду, про повернення справи на додаткове розслідування, про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням. Всі судові акти, які набрали чинності, у випадках їх незаконності можуть бути опротестовані порядком нагляду.

Є певна специфіка в реагуванні на процесуальні акти, які складають органи попереднього розслідування. Оскільки повноваження прокурора при здійсненні нагляду за законністю розслідування злочинів має владний характер і він вправі скасовувати незаконні постанови органів попереднього розслідування, то акти цих органів не опротестовуються, але можуть бути оскаржені прокуророві (ст. 110, 234 КПК). Не можна погодитись з думкою про те, що серед актів прокурорського нагляду на попередньому слідстві і дізнанні мають місце і протести.

Скаржниками на дії і рішення органів попереднього розслідування можуть виступати не тільки особи, зацікавлені в результатах справи, а й інші громадяни та посадові особи. Будь-яких строків для оскарження дій і постанов органів дізнання і слідчих закон не передбачає, за винятком постанов про закриття справи, де для цього визначений семиденний строк (ст. 215 КПК).

Але це зовсім не означає, що пропущення вказаного строку виключає прийняття прокурором скарги і вирішення її по суті. Він вправі це зробити, не відновлюючи пропущений строк, і зобов'язаний дати відповідь скаржнику протягом трьох днів після отримання скарги (ст. 235 КПК).

Передбачений семиденний строк на оскарження перед прокурором постанови слідчого чи органу дізнання про закриття справи має дисциплінуюче значення. Оскарження не повинно затягуватись. Крім того, вказаний строк має своє значення для виконання рішень, сформульованих в постанові про закриття справи. Наприклад, протягом усього часу оскарження не повинні знищуватись речові докази, передаватися матеріали справи на розгляд товариського суду, комісії в справах неповнолітніх, скасовуватися арешт на майно і т. ін.

Незаконними є процесуальні акти, підготовлені з порушенням чи відхиленням від вимог закону. Істотні порушення Кримінально-процесуальних норм перелічені в ст. 370 КПК, Проте це не вичерпний перелік. Юридичні наслідки недодержання закону щодо конкретного документа залежать від ступеня порушення законності.

9. Щодо порядку поновлення законності існують акти, які скасовуються, змінюються прокурором, судом, а також є й такі, що не підлягають цьому.

Органи і посадові особи, які склали кримінально-процесуальні акти, за загальним правилом, не мають права Їх скасовувати чи змінювати. Так, ні слідчий, ні суддя не можуть анулювати своє процесуально оформлене рішення. Це вправі зробити прокурор, якщо йдеться про документи попереднього розслідування, чи вищого суду у випадку незаконності судового рішення. В деяких випадках слідчому надано право самому виправляти допущені помилки, неточності: він може скасувати застосований ним запобіжний захід, відстрочити застосування приводу свідків чи іншої особи, але не має права, наприклад, скасувати свою постанову про відмову в порушенні кримінальної справи та ін. Це можна зробити лише через прокурора, який здійснює нагляд, чи вищестоящого. Наприклад, в 1989 р. прокурорами колишнього Союзу було скасовано понад 5 тис. Необгрунтованих постанов про порушення кримінальних справ, а також 184 тис. постанов про відмову в порушенні, припиненні й закритті кримінальних справ.

Як правило, не підлягають скасуванню уже виконані рішення органів попереднього розслідування. Винятками можуть бути, наприклад, застосування запобіжного заходу, накладення арешту на майно. Якщо незаконна постанова слідчого про проведення обшуку уже виконана, то прокурор її не скасовує, а вживає відповідних заходів впливу на слідчого, який допустив порушення законності. Іноді сам закон визначає спосіб дії при виявленні незаконного рішення: якщо справа порушена незаконно, прокурор змінює постанову органу розслідування чи закриває справу, якщо по ній вже проводились слідчі дії (ст. 100 КПК).

Судові акти за скаргами чи протестами можуть бути скасовані чи змінені вищестоящими судовими інстанціями. В деяких випадках свої ухвали можуть скасовувати і суди, які винесли їх (наприклад, ухвали про накладення судом штрафу за порушення порядку в залі судового засідання — ст. 272 КПК). Суд, який постановив вирок, вправі також вирішувати сумніви, суперечки та інші, вказані у законі питання, що пов'язані з виконанням вироку (ст. 409 КПК).

Кримінально-процесуальні акти можна також класифікувати за підставами, умовами їх прийняття, правовими наслідками, ступенем процесуального примусу, емоційним впливом на людину та іншими ознаками і якостями.

Підлягають самостійній класифікації й окремі види процесуальних актів, наприклад, постанови, ухвали, протоколи, вироки, протести та інші акти, передбачені законом.

№4Кримінально-процесуальні функції.

Кримінально-процесуальні функції- виражені у законі основні напрями кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

Основні функції у кримінальному процесі:

-     функція обвинувачення (кримінальне переслідування);

-     функція захисту;

-     функція вирішення справи по суті (чи правосуддя).

Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди проявляються у центральній стадії процесу - стадії судового розгляду - та визначають змагальну побудову судового розгляду кримінальної справи.

З-поміж інших функцій у юридичній літературі виділяють: функцію провадження дізнання, функцію досудового розслідування кримінальної справи, функцію прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, функцію судового розгляду кримінальної справи, функцію підтримання і забезпечення цивільного позову у кримінальній справі тощо.

Функції кримінального процесу завжди виконують певні суб'єкти процесу, при цьому один суб'єкт не може виконувати одночасно дві та більшу кількість функцій.

Форми реалізації процесуальних функцій:

-    прийняття рішень;

-    виконання дій;

-    участь у провадженні процесуальних дій.

Таким чином, для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

-   закріплені у законі певними видами, напрямами процесуальної діяльності;

-   виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов'язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

-   здійснюються суб'єктами, які уповноважені на провадження у справ або мають у ній процесуальний інтерес.

№5Кримінально-процесуальні відносини. Структура кримінально-процесуальних відносин.

Кримінально-процесуальні правовідносини-це врегульовані кримінально-процесуальним законом суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв'язку з розкриттям та розслідуванням злочинів, здійсненням правосуддя в кримінальних справах і виконанням судових рішень.

Елементами кримінально-процесуальних правовідносин є:

-        суб'єкти (всі державні органи, їхні посадові особи, що здійснюють кримінальне судочинство, а також інші громадяни, посадові особи, юридичні особи, які залучаються до сфери кримінального процесу);

-       об'єкт (те, з приводу чого виникли та розвиваються правовідносини, головним чином очікуваний результат поведінки учасників кожного конкретного право відношення);

-       процесуальні права й процесуальні обов'язки суб'єктів кримінально- процесуальної діяльності.

№6 Кримінально-процесуальна форма. Диференціація кримінально-процесуальної форми.

Кримінально-процесуальна форма- це передбачений кримінально- процесуальним законом порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, а також громадян та юридичних осіб, залучених до сфери цієї діяльності, як і порядок вчинення й оформлення окремих процесуальних дій, прийняття, оформлення і звернення до виконання процесуальних рішень.

Поняттям "кримінально-процесуальна форма " позначається:

-         історичний тип (форма) процесу;

-          структура процесу;

-         процедура прийняття рішень і фіксація дій;

-         інші процедурні правила.

Процесуальна форма визначається лише процедурними нормами кримінально-процесуального права. Оскільки вона передбачена законом. Її порушення завжди означає порушення закону і може спричинити скасування абр зміну прийнятого рішення у справі.

Додержання процесуальної форми забезпечує здійснення всіх завдань кримінального судочинства в цілому, а також спеціальних завдань кожної стадії та інститутів кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна форма створює визначений, детально врегульований і обов'язковий режим кримінально-процесуального провадження.

Порядок провадження єдиний (уніфікований) в усіх кримінальних справах, що гарантує дотримання прав суб'єктів процесу. Проте в деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження - диференційовані форми (залежно від суб'єкта суспільно небезпечного діяння чи характеристик злочину).

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено:

1)    для кримінальних справ про злочини та суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми особами;

2)   кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб;

3)   кримінальних справ приватного обвинувачення;

4)   протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

Необхідність застосування особливої форми провадження у кримінальних

справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття чи психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права та законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їхніх межах встановлюються обставини нетяжких злочинів, вчинених в умовах очевидності.

Значення кримінально-процесуальної формиполягає в наступному:

-         вона забезпечує дотримання режиму законності у кримінальному процесі;

-     створює необхідні умови для встановлення істини у справі;

-       забезпечує захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

-          сприяє забезпеченню виховного впливу кримінального процесу;

-         забезпечує єдиний порядок провадження в кримінальних справах.

№7 Кримінально-процесуальне право України, предмет та метод правового регулювання.

Кримінально-процесуальне право-це одна з галузей права України, сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, що залучаються до сфери кримінального судочинства під час провадження у кримінальних справах.

Предметом кримінально-процесуального праває суспільні відносини, що виникають у сфері розкриття та розслідування злочинів, здійснення правосуддя у кримінальних справах (тобто кримінально-процесуальні відносини).

Методи кримінально-процесуального права:1) імперативний метод правового регулювання, що має примусовий характер і використовується за схемою „обов'язок + відповідальність". Цей метод правового регулювання домінує у кримінальному процесі України; 2) диспозитивний метод правового регулювання, що має дозвільний характер і використовується за схемою „право + гарантія"; 3) змагальний метод правового регулювання, що застосовується для врегулювання тристоронніх відносин.

Значення кримінально-процесуального праваполягає в такому:

-           забезпечення застосування кримінально-процесуальних норм, які охороняють особу, суспільство та державу від злочинних посягань, регламентуючи діяльність органів досудового розслідування, прокуратури та суду;

-     створює передумови для виконання завдань кримінального судочинства;

-    закріплення повноважень і функцій суб'єктів кримінального судочинства;

-    встановлення підстав, умов та порядку застосування заходів примусу;

-     встановлення правил, дотримання яких є необхідним для достовірного з'ясування обставин кожної справи.

№8 Джерела кримінально-процесуального права.

Кримінально-процесуальне право України - писане й кодифіковане. Єдиним джерелом кримінально-процесуального права України є закон. Отже, кримінально-процесуальні норми, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах, розміщуються в нормативно-правових актах, які мають силу закону.

До джерел кримінально-процесуального права України належать:

1)   Конституція Українияк акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його принципи;

2)   Кримінально-процесуальний кодекс України-систематизоване зведення кримінально-процесуальних норм, які докладно регламентують увесь порядок провадження в кримінальних справах. За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальних кодекси: у 1922, 1927 та 1960 роках. Нині триває робота з підготовки нового КПК України, обговорюються відповідні проекти цього кодексу;

3)    інші закони України(„Про судоустрій", „Про статус суддів", „Про прокуратуру", „Про міліцію", „Про оперативно-розшукову діяльність", „Про адвокатуру", „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" тощо). Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має власний основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу в них є фрагментарними, оскільки містяться там унаслідок регламентації організаційних та інших спеціальних питань;

4)   міжнародні угоди та договори з питань правової допомоги у кримінальних справах,учасником яких є Україна та які ратифіковані Верховною Радою України. Серед них виділяють: багатосторонні міжнародні договори, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу й вимоги до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини,

Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини та ін.); а також двосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах;

5)    рішення Конституційного Суду України,якими визнаються неконституційними повністю чи в певній частині закони й інші правові акти, на підставі яких (зважаючи на які) органи досудового розслідування, прокурор або суд здійснюють провадження у кримінальних справах;

6)     рішення Європейського суду з прав людинищодо питань, пов'язаних з тлумаченням відповідності законодавства, на підставі якого національним судом вирішена кримінальна справа, вимогам міжнародних актів з прав людини.

Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, а також накази, інструкції та вказівки Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України належать до нормативних актів, які встановлюють і роз'яснюють порядок застосування певних кримінально-процесуальних норм, а тому вони не є джерелами кримінально-процесуального права.

Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України у разі:

1)коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2)коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3)коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4)коли Укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

№9 Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб.

Кримінально-процесуальний закон, як і будь-який закон, має власні правила дії в часі, просторі й стосовно осіб. Вони викладенні у ст. 3 КПК України.

Дія кримінально-процесуального законувпросторіможе бути територіальною й екстериторіальною.

Територіальна чинністькримінально-процесуального закону окреслена територією України та визначається державним суверенітетом. Провадження у кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину.

Екстериторіальнадія закону регулюється міжнародними договорами та передбачає поширення законодавства певної держави за межі її території. Так, провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває поза межами України під прапором або розпізнавальним знаком України, здійснюється згідно з кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не перед бачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги, застосовується кримінально-процесуальне законодавство України. Однак на прохання установи, від якої надійшло доручення про правову допомогу, при виконанні доручення може застосовуватися процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України. Питання про застосування в такому разі законодавства іноземної держави вирішують Верховний Суд України та Генеральний прокурор України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часіможе бути прямою та зворотною. Пряма дія закону полягає в тому, що при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє під час провадження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду справи.

За загальним правилом, закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Проте кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові додаткові права, скасовуються певні обмеження тощо), має зворотну силу, тобто поширюється на ті кримінально-процесуальні відносини, що виникли до його прийняття.

Закон (а отже, й кримінально-процесуальний закон) набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції України).

Офіційні джерела опублікування нового закону:

1)  журнал „Вісник Верховної Ради України";

2)   газета „Голос України";

3)   газета „Урядовий кур'єр".

Чинність кримінально-процесуального закону щодо осіб

характеризується загальним правилом: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, котрі він регулює. Дія кримінально-процесуального закону поширюється на всіх громадян України, осіб без громадянства й іноземних громадян, окрім осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (дипломатичним імунітетом).

На порядок дії кримінально-процесуального законуза колом осіб поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України. Згідно зі ст. 5 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. документами, що підтверджують громадянство України, є:

-         паспорт громадянина України;

-          свідоцтво про належність до громадянства України;

-         паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

-         тимчасове посвідчення громадянина України;

-         проїзний документ дитини;

-         дипломатичний паспорт;

-          службовий паспорт;

-         посвідчення особи моряка;

-         посвідчення члена екіпажу;

-         посвідчення особи на повернення в Україну.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадянства України, якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або щодо якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та підлягає виконанню (ч. 13 ст. 18).

Коло осіб, які користуються правомдипломатичної недоторканності, визначено:

1.                       Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (зокрема п. 1, 3 ст. 22; ст. 24; п. 2, 3, 5 ст. 27; ст. 29, 30, п. 1, 2, 4 ст. 31; п. 2 ст. 36; п. 1 ст. 40), яка ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 березня 1964 року.

2.                       Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 року.

3.                       Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (зокрема, статті 31, 33, 41, 43, 53, 59, 61).

Дипломатична недоторканність включає:

-     недоторканність особи;

-     недоторканність архівів;

-      недоторканність документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового й житлового приміщення;

-      імунітет від кримінальної юрисдикції України (без згоди на це акредитуючої держави);

-     імунітет від давання показань як свідка без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету;

-     допит, обшук, виїмка у приміщеннях дипломатичних представників і в приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їхні сім'ї, котрі користуються правом дипломатичної недоторканності, провадяться тільки за згодою дипломатичного представника. Така згода запитується через Міністерство закордонних справ України.

Дипломатична недоторканність може бути:

1)     повною -вона обумовлює непідсудність за кримінальними справами судам України щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони особою під час виконання її офіційних функцій чи в інших випадках, наприклад, у побутових відносинах;

2)       обмеженою -за неї непідсудність поширюється виключно на дії, вчинені певною службовою особою під час здійснення своїх офіційних функцій.

Слід мати на увазі, що на осіб, які володіють повною чи обмеженою дипломатичною недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава дасть ясно виражену згоду на це і позбавить таку особу дипломатичного імунітету.

До осіб, на яких поширюється повна або обмежена дипломатична недоторканність, належать:

-       Генеральний секретар ООН, його помічники та інші посадові особи ООН, а також члени їхніх сімей;

-        представники іноземних держав, члени парламентських делегацій, а також, на підставі взаємності, співробітники делегацій іноземних держав, які приїздять в Україну чи проїжджають через її територію транзитом для участі у міжнародних переговорах, міжнародних конференціях та нарадах або з іншими офіційними дорученнями, члени сімей цих осіб, які їх супроводжують, якщо вони не є громадянами України;

-     дипломатичні агенти: посол, посланник, повірений у справах;

-      члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, що мають дипломатичний ранг, - радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе і члени сімей зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України;

-     дипломатичні кур'єри під час виконання своїх обов'язків;

-        дипломатичні агенти, які акредитовані в іншій державі і транзитом проїжджають через територію України; члени їхніх сімей, які супроводжують цих осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них або повернутися у свою державу;

-     дипломатичні агенти, які є громадянами України або постійно в ній проживають, - лише щодо офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функцій;

-        адміністративно-технічний персонал дипломатичних представництв і члени його сімей;

- консульські посадові особи консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій.

Іноземці та особи без громадянства мають такі ж процесуальні права і обов'язки, як і громадяни України.

№10 Поняття і значення принципів кримінального процесу. Система принципів кримінального процесу.

Принцип-наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають.

Засада-це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму тощо.

Принципи (засади) кримінального процесу-це закріплені в законі вихідні положення, правила, що відображають панівні в державі політичні й правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість та побудову кримінального процесу загалом, форму й зміст його стадій та інститутів.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, зумовлюють один одного, а тому утворюють систему.

Ознаки принципів кримінального процесу:

1)  вони закріплені в нормах кримінально-процесуального права;

2)вони є основою для удосконалення чинного кримінально- процесуального законодавства;

3)вони є загальними, фундаментальними правовими положеннями у сфері кримінального судочинства;

4)норми-принципи діють на всіх або декількох стадіях кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії - судовому розгляді кримінальної справи;

5)порушення хоча б одного принципу, зазвичай, призводить до порушення інших принципів кримінального процесу, а отже, до порушення законності під час провадження в кримінальній справі;

6)процесуальні рішення, що прийняті з порушенням будь-якого принципу, є незаконними та підлягають скасуванню.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є:

1)    законність;

2)     рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3)     забезпечення доведеності вини;

4)     змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;

5)     підтримання обвинувачення в судів прокурором;

6)     забезпечення обвинуваченому права на захист;

7)     гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8)     забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9)     обов'язковість рішень суду.

Принципи кримінального процесу можуть бути класифіковані залежно від певних ознак.

За юридичною силою джерела, в якому закріплені принципи:

-       конституційні -у Конституції України (переважно, в розділі 2 та в ст. 129);

-         інші(спеціальні) - в інших законах, передусім, у Кримінально- процесуальному кодексі України.

Залежно від поширеності принципу на галузі права:

-       загальноправові -ті, що діють у всіх галузях права, але з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (наприклад, принцип законності);

-    міжгалузеві -ті, що діють у кількох галузях права, зокрема й з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (приміром, принцип змагальності);

-        галузеві -ті, що діють лише в межах кримінального процесу (до прикладу, принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Значення принципів кримінального процесу:

1)   гарантія дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі;

2)   юридична база для тлумачення певних кримінально-процесуальних норм, а також для вирішення суперечностей, що виникають під час кримінально-процесуальної діяльності;

3)       основа для удосконалення кримінально-процесуальних інститутів і розвитку кримінально-процесуальної форми;

4)      кожне рішення правозастосувача, яке приймається з порушенням вимог принципів, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення.

№11 Принцип публічності у кримінальному судочинстві.

Принцип публічності-це правове положення, відповідно до якого орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою повноважень здійснити в офіційному порядку, незалежно від позиції будь-кого з суб'єктів, усі процесуальні дії в кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу та задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю (ст. 4 КПК України).

Принцип публічності кримінального процесу проявляється у таких положеннях:

-     закон зобов'язує державні органи, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави;

-     закон зобов'язує ці органи керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань і уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій та громадських організацій, окремих громадян;

-     органи, що ведуть кримінальний процес, зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, й до їх покарання;

-     органи, що ведуть кримінальний процес, зобов'язані встановити всі суттєві обставини, зібрати та перевірити всі необхідні докази, незалежно від клопотань учасників процесу;

-     органи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані за наявності відповідних підстав надати певний статус його учасникам, а також забезпечити права всіх учасників кримінального судочинства.

Отже, порушення кримінальних справ, розслідування злочинів і здійснення правосуддя у справах не залежить від позиції потерпілого. Такі кримінальні справи належать до категорії справ публічного обвинувачення.

Винятки з принципу:

1)     справи приватного обвинувачення (ст. 125 КК - умисне легке тілесне ушкодження); ч.1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень); ст. 356 КК (самоправство), тобто ті кримінальні справи, що порушуються судом не інакше, як за скаргою потерпілого, досудове розслідування в цих справах не провадиться, обвинувачення в яких підтримує сам потерпілий, вони підлягають закриттю у разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним (ч. 1 ст. 27 КПК України);

2)    справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 152 КК України - зґвалтування), тобто ті кримінальні справи, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним, закриттю не підлягають (ч. 2 ст. 27 КПК України);

3)      законом передбачена можливість закриття у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного, з потерпілим кримінальної справи публічного обвинувачення, але тільки в разі наявності відповідних матеріально-правових і процесуальних підстав (ст. 46 КК України, ст. 8 КПК України).

Внесені зміни до КПК України від 21 червня та 12 липня 2001 року свідчать про те, що у стадії судового розгляду справи дія цього принципу публічності суттєво обмежена порівняно з раніше діючим законодавством.

Так:

-     суд (суддя) не порушує кримінальну справу у ході судового розгляду (ст. ст. 276, 278 КПК), а також у порядку провадження за протокольною формою (глава 35 КПК);

-     суд з власної ініціативи не вирішує питання щодо відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 29 КПК), витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину ( ст. 93-1 КПК);

-     суд не продовжує судовий розгляд справи у випадку, коли прокурор відмовився від обвинувачення, а потерпілий не підтримує обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК);

-     суд першої інстанції суттєво обмежений у праві з власної ініціативи збирати докази (статті 296, 303 КПК), він не вправі відмовити учасникам судового розгляду у дослідженні доказів, якщо вони є належними і допустимими (ст. 253 КПК);

-     суд зв'язаний думкою учасників судового розгляду також при вирішенні питання про недоцільність дослідження окремих доказів (ст. 299 КПК).

№12 Принцип всебічності, повноти, об`єктивності дослідження обставин справи.

Принцип всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи-це правове положення, відповідно до якого особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують та обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК України).

Цей принцип кримінального процесу проявляється в таких положеннях:

-      обов'язок всебічно, повно й об'єктивно дослідити обставини справи з метою встановлення істини стосується лише особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора. Щодо суду, то він, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, повинен забезпечити сторонам належні умови для об'єктивного, повного та всебічного дослідження обставин справи;

-      всебічність, повнота й об'єктивність є вимогами, що характеризують способи дослідження обставин справи, вони взаємопов'язані та взаємозумовлені й полягають у такому:

а)  всебічність - це висунення та перевірка всіх можливих версій, що випливають з обставин справи;

б)повнота - це правильне, повне визначення всіх обставин, які підлягають доказуванню у справі, збирання, перевірка й оцінка всієї сукупності доказів, що стосуються справи;

в)об'єктивність - це неупередженість осіб, які ведуть розслідування та здійснюють судовий розгляд справи.

Порушення цього принципу тягне за собою процесуальні наслідки - направлення справи на додаткове розслідування, закриття провадження у справі, постановлення виправдувального вироку, скасування чи зміни судових рішень.

Винятків цей принцип не має.

№13 Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист-це конституційно-правове положення, відповідно до якого посадові особи, що ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину (частини 1, 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК України; ст. 5 Закону України „Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України „Про досудове ув'язнення").

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1)          забезпечення права особи знати, в чому її підозрюють або обвинувачують;

2)       забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання або відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнім словом тощо);

3)      забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах й інших державних органах в Україні діє адвокатура), а в окремих випадках забезпечення обов'язкової участі за хисника відповідно до закону;

4)       забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів або з інших об'єктивних причин не може запросити захисника, то участь захисника в справі забезпечується коштом держави.

Винятків цей принцип не має.

№14 Принцип презумпції невинуватості.

Принцип презумпції невинуватості-це конституційно-правове положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку та встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1)    визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2 ст. 15 КПК України);

2)     особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3)   ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК України);

4)   ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості чи відмову обвинуваченого давати показання за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

5)     затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи притягнення до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, зокрема і взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини чи покарання винного;

6)   обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7)   усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);

8)        недоведена винуватість у вчиненні злочину юридично дорівнює доведеній невинуватості особи;

9)    до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

Винятків цей принцип не має.

№15 Поняття суб`єктів кримінального процесу, їх класифікація.

Коло осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, у законі і теорії чітко не визначено, тому їх називають по-різному:

1)  "особи, які беруть участь у справі" (статті 19, 20, 53 КПК та ін.);

2)   "учасники процесу" (глава 3 ст. 87 КПК та ін.);

3)   "учасники судового розгляду" (статті 87, 271, 284, 299 КПК та ін.);

4)   "сторони" (статті 161, 260, 261 КПК та ін.);

5)   "фізичні і юридичні особи" (ст. 2 КПК).

Згідно з п. 8 ст. 32 КПК учасниками процесу є: обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники.

Аналіз наведених статей КПК дає змогу зробити висновок про те, що до осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, не входять лише державні органи й посадові особи, які ведуть процес.

У теорії кримінального процесу осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, іменують "учасники кримінального процесу", "учасники кримінального судочинства", "суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності", "суб'єкти кримінально-процесуального права" тощо. Проте більшість науковців осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, називають суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Суб'єкти кримінального процесу-це державні органи, посадові, юридичні та приватні особи, що ведуть кримінальний процес, або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки.

Ознаки суб'єктів кримінального процесу:

1)  їхня участь у справі передбачена кримінально-процесуальним законом;

2)   є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3)   діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4)   вступають у процесуальні правовідносини.

Класифікація суб'єктів кримінального процесу залежно від інтересу, що його має суб'єкт у кримінальній справі, є найбільш широковживаною.

За цією підставою всіх суб'єктів поділяють на чотири групи.

1.    Державні органи та посадові особи, що ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси).До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання й особа, що провадить дізнання.

2.      Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі.

Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач.

3.   Суб'єкти, що захищають або представляють інтереси інших осіб.

До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного

позивача та цивільного відповідача.

4.Інші суб'єкти (особи, які не мають інтересу е кримінальній справі):

заявник про злочин; особа, що дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого чи глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка, котрі присутні при його допиті; особи, разом з якими особу пред'являють для впізнання; секретар судового засідання та ін.

№16 Суд як орган правосуддя. Повноваження суду. Склад суду за діючим кримінально-процесуальним законодавством.

Суд (суддя)- це єдиний орган держави, уповноважений здійснювати правосуддя, зокрема й у кримінальних справах (ст. 15 КПК України). Правосуддя здійснюють професійні судді й, у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні.

Кримінальні справи розглядаються по першій, апеляційній і касаційній інстанціях, а також у порядку виключного провадження суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних (ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Суддя, що діє одноособово, користується правами суду і постановляє рішення від імені держави. При здійсненні правосуддя е кримінальних справах професійні судді, народні засідателі та присяжні мають однакові права.

Повноваження суду:

1)     здійснення суддею одноособово попереднього розгляду кримінальної справи, прийняття відповідного рішення за його результатами, а також вирішення питань, пов'язаних з підготовкою справи до судового розгляду;

2)   дослідження з дотриманням принципів кримінального процесу всіх обставин кримінальної справи під час судового розгляду, встановлення об'єктивної істини та вирішення справи по суті;

3)      вирішення питання про винуватість або невинуватість підсудного через постановлення вироку;

4)   порушення лише кримінальних справ приватного обвинувачення;

5)   здійснення звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав;

6)   вирішення питань, пов'язаних зі зверненням вироку до виконання, інших питань, пов'язаних з виконанням вироку, питань про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру;

7)   здійснення судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій органів досудового розслідування (надання дозволу на провадження певних процесуальних дій; розгляд скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора);

8)    скасування чи зміна вироку, ухвали або постанови суду вищестоящими судами в особливому процесуальному порядку (апеляційного, касаційного чи виключного провадження).

№17 Прокурор як суб`єкт кримінального процесу, його права та обов`язки.

Прокурор-це суб'єкт кримінального процесу, що бере участь у всіх його стадіях, здійснюючи при цьому нагляд за дотриманням законів і підтримуючи державне обвинувачення у суді.

Формами реалізації повноважень прокурора у кримінальному процесі України є:

1.    Підтримання державного обвинувачення у суді.

2.   Здійснення нагляду за дотриманням законів органами, які ведуть оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

3.Здійснення нагляду за дотриманням законів при виконання судових рішень по кримінальних справах, а також при застосування інших заходів, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян.

4.    Прокуратура продовжує виконувати функцію досудового слідства до завершення формування системи досудового слідства і введення в дію законів, які регулюють її функціонування.

У стадії порушення кримінальної справипрокурор здійснює нагляд за законністю та обґрунтованістю та відмови у порушенні кримінальної справи. Він має право сам порушити кримінальну справу (ст. 100 КПК України).

У стадії досудового розслідуванняпрокурор здійснює нагляд за законністю діяльності посадових осіб органів дізнання та досудового слідства незалежно від їхньої відомчої належності. Здійснюючи нагляд, він використовує широке коло повноважень,зокрема: він може вимагати для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали; скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих і осіб, які провадять дізнання; давати письмові вказівки про розслідування злочинів; вирішувати питання про допущення захисника до участі у справі; продовжувати строк розслідування у випадках і порядку, встановлених КПК тощо (ст. 227 КПК України). Після закінчення розслідування прокурор вирішує питання про затвердження обвинувального висновку та про направлення справи до суду (ст. 229 КПК України).

При провадженні досудового слідства санкція прокурора необхідна у наступних випадках:

1)    відсторонення обвинуваченого від посади /ст. 147 КПК/;

2)      провадження обшуку, за винятком житла чи іншого володіння особи /ч. 3 ст. 177 КПК/;

3)     тимчасове залишення засудженого в СІЗО чи в тюрмі і переведення з ВТК в СІЗО чи в тюрму (ч. 1 ст. 410-1 КПК);

4)      відправлення заарештованого етапом до місця провадження слідства (ч. 3 ст. 139 КПК).

Згода прокурора потрібна /всі матеріали направляються до суду/:

              при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки /ст. 7 КПК/;

             при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям /ст. 7-2 КПК/;

           при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим /ст. 8 КПК/;

           при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру /ст.ст. 9, 232-1 КПК/;

           при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки /ст. 10 КПК/;

           при вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності /ст. 11-1 КПК/;

                 поміщення обвинуваченого в медичний заклад для тривалого спостереження за ним при проведенні судово-медичної або судово- психіатричної експертизи /ч. 1 ст. 205 КПК/;

             поміщення особи, яка вчинила у віці від 11 до 14 років суспільно- небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п'ять років до приймальника розподільника до 30 діб /ч. 3 ст. 7-3КПК/;

             провадження обшуку житла чи іншого володіння особи /ч.5 ст.177 КПК/;

                 обрання запобіжного заходу - тримання під вартою /ч. 2 ст. 165-2 КПК/;

 продовження строків тримання під вартою /ч. 2 ст. 165-3 КПК/;

                накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку /ч. 4 ст. 187 КПК/.

Прокурор затверджує:

1)    постанову органу дізнання про передачу кримінальної справи слідчому /ч. 1 ст. 104 КПК/;

2)       постанову про направлення справи для провадження досудового слідства /ч.1 ст. 109 КПК/;

3)   постанову слідчого про ексгумацію трупа /ч. 2 ст. 192 КПК/;

4)   постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру /п. 1 ч. 1 ст. 418 КПК/;

5)   обвинувальний висновок /п. 1 ч. 1 ст. 229 КПК/.

Також прокурор продовжує строки досудового слідства /ч. 2-3 ст. 120 КПК/ та строки тримання під вартою /ч. 2 ст. 156 КПК/, а також відновлює слідство в закритій справі / ст. 216 КПК/.

Усудових стадіях прокурор, який бере участь у розгляді справи, дотримуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону, покликаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи й постановлення судових рішень, які ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України „Про прокуратуру").

При попередньому розгляді справи суддею участь прокурора є обов'язковою, де він виступає з доповіддю щодо можливості призначення справи до судового розгляду, висловлює свою думку з приводу клопотань, заявлених іншими учасниками розгляду (ст. 240 КПК України).

Основною формою участі прокурора у судовому розгляді справи є підтримання ним державного обвинувачення. На прокурора покладається також обов'язок представляти у випадках, визначених законом, інтереси громадянина чи держави в суді. Крім цього, прокурор зобов'язаний реагувати на кожне порушення законності в судовому засіданні через звернення до суду з проханням про його усунення (ст. 264 КПК України).

Прокурор зобов'язаний внести апеляційне чи касаційне подання на вирок, постанову або ухвалу суду, а також подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, якщо вони, на його думку, є незаконними та необґрунтованими. При розгляді справи в порядку апеляційного, касаційного чи виключного провадження прокурор обґрунтовує внесене подання, а також висловлює свої міркування щодо законності й обґрунтованості вироку або іншого судового рішення, оскарженого учасниками процесу.

У стадії виконання судових рішеньпрокурор здійснює нагляд за законністю їх виконання. Розпорядження прокурора, що стосуються виконання вироків, ухвал і постанов суду, є обов'язковими для всіх органів та осіб, які їх виконують (ст. 121 Конституції України, ст. 415 КПК України).

№18 Слідчий в кримінальному процесі. Процесуальна самостійність слідчого.

Слідчий-це посадова особа, на яку покладено обов'язок провадження досудового слідства.

Чинний КПК України не розкриває змісту поняття „слідчий", а лише обумовлює його відомчу належність. Зокрема, у п. 7 ст. 32 і ст. 102 КПК України зазначено, що досудове слідство у кримінальних справах здійснюють слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції, органів Служби безпеки України.

Процесуальне становище й обсяг процесуальних прав і обов'язків слідчих не залежить від їхньої відомчої належності.

Повноваження слідчого визначаються обсягом належних йому прав і обов'язків, його процесуальними взаємовідносинами з прокурором і керівником слідчого підрозділу, а також органом дізнання.

Формами реалізації повноважень слідчого у кримінальному процесі України є:

1.                       Проведення перевірки заяв і повідомлень про злочини і у відповідності із законом приймають рішення по результатам перевірки.

2.    Розслідування кримінальних справ одноособово.

3.                       Участь у розслідуванні кримінальних справ у складі слідчих та слідчо- оперативних груп.

4.                       Виконання окремих слідчих дій за дорученням інших органів розслідування і судів України та зарубіжних країн.

Слідчий зобов 'язаний:

1)    у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, прийняти її до свого провадження та розпочати досудове слідство;

2)   повно, всебічно й об'єктивно дослідити обставини справи у визначений законом процесуальний строк;

3)  при провадженні досудового слідства вживати всіх передбачених законом заходів, використовувати всі свої повноваження та наявні в його розпорядженні науково-технічні засоби та знання для розкриття злочину;

4)   роз'яснити всім суб'єктам досудового слідства їхні права й забезпечити реалізацію цих прав;

5)  вжити заходів для забезпечення відшкодування завданої злочином шкоди;

6)  вжити заходів до виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочинів, і до їх усунення та ін.

Слідчий має право:

1)  самостійно приймати рішення про спрямування слідства та провадження слідчих дій (окрім випадків, коли законом передбачено одержання згоди, санкції, затвердження прокурора чи згоди суду), що є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами;

2)   у разі незгоди із вказівками начальника слідчого відділу, прокурора, що стосуються найважливіших питань провадження в кримінальній справі, подавати справу прокуророві чи прокуророві вищого рівня з письмовим викладом своїх заперечень;

3)  у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуального примусу;

4)      давати органам дізнання доручення та вказівки про провадження слідчих і оперативно-розшукових дій. Слідчий не має права доручати органам дізнання пред'явлення обвинувачення та допит обвинуваченого, а також ви­конання складних слідчих дій (відтворення обстановки й обставин події, очної ставки, пред'явлення для впізнання);

5)  вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні деяких слідчих дій;

6)      при провадженні слідчих дій використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку, відеозапис;

7)   провадити слідчі дії в інших слідчих районах самостійно або доручити це відповідному слідчому чи органу дізнання (ч. 1 ст. 118 КПК України) тощо.

Слідчий - це процесуально незалежний і самостійний суб'єкт кримінального процесу. Слідчий при здійсненні досудового слідства в кримінальній справі повинен керуватися тільки законом, виходити зі свого внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи е їх сукупності. Слідчі незалежні від впливу та думки будь-яких органів державної влади й управління, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян.

Слідчий є самостійним у прийнятті рішень про спрямування слідства у кримінальній справі та про провадження слідчих дій (окрім випадків, коли необхідне отримання згоди від суду (судді) чи прокурора) та несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

Повноваження начальника слідчого відділу

Начальник слідчого відділу-це посадова особа, на яку покладено обов'язок з організації та керівництва слідчою роботою.

Згідно з п. 6-а ст. 32 КПК України, під терміном „начальник слідчого відділу" потрібно розуміти: начальника Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органів внутрішніх справ, безпеки, податкової міліції та його заступників, які діють у межах своєї компетенції. Стосовно начальників відповідних слідчих підрозділів прокуратури, то вони наділені повноваженнями прокурорів зі здійснення наглядової функції за законністю провадження досудового слідства.

Начальник слідчого відділу здійснює відомчий процесуальний контроль за роботою підлеглих йому слідчих і несе персональну відповідальність за належну організацію діяльності слідчого апарату та її результати.

Начальник слідчого відділу має право(ст. 114-1 КПК України):

1)  перевіряти кримінальні справи;

2)      давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства чи певних слідчих дій;

3)   передавати справу від одного слідчого іншому;

4)   доручати провадження слідства декільком слідчим;

5)   брати участь у провадженні досудового слідства;

6)   особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Інші повноваження начальника слідчого відділу, зокрема щодо організації слідчої роботи, встановлені відомчими нормативними актами (Наказ МВС України від 31 березня 2008 року № 160 "Про організацію діяльності органів досудового слідства Міністерства внутрішніх справ України").

№19 Поняття органів дізнання, їх система, завдання і повноваження.

Органи дізнання-це державні органи та посадові особи, що уповноважені законом вживати процесуальних, розшукових та інших заходів з виявлення ознак злочину, здійснювати досудове розслідування у формі дізнання з метою встановлення обставин злочину й осіб, які його вчинили, а також виконувати інші види кримінально-процесуальної діяльності для забезпечення інтересів досудового слідства та правосуддя у кримінальних справах.

Перелік органів дізнання регламентовано ст. 101 КПК України, у якій визначено й компетенцію кожного з органів дізнання в частині порушення кримінальних справ щодо певних злочинів і здійснення в них розслідування.

Згідно ст. 101 КПК органами дізнання є: 1) міліція;

1-1) податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'якове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки;

2)   органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання;

3)        начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступників з питань провадження дізнання - у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчиненими працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах;

3-1) командири кораблів - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України;

4)   митні органи - в справах про контрабанду;

5)    начальники установ покарання, слідчих ізоляторів - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

6)     органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;

7)             органи прикордонної служби - у справах про незаконне переправлення осіб через державний кордон та у справах про використання завідомо підроблених документів при перетинанні державного кордону;

8)  капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні;

9)       командири підрозділів Державної спеціальної служби транспорту - у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Державної спеціальної служби транспорту у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні відповідного підрозділу Державної спеціальної служби транспорту.

На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове розслідування не є основною діяльністю. Перед ними, насамперед, ставляться завдання щодо здійснення адміністративної та оперативно-розшукової діяльності.

Форми здійснення органами дізнання кримінально-процесуальної діяльності:

1)  прийняття, перевірка та вирішення заяв і повідомлень про злочини;

2)   досудове розслідування злочинів у формі дізнання;

3)   здійснення провадження слідчих і розшукових дій в порядку виконання доручень слідчого чи прокурора або судових доручень;

4)   надання допомоги слідчому при провадженні ним певних слідчих дій;

5)  участь у розслідуванні злочинів у складі слідчо-оперативних груп;

6)   здійснення досудової підготовки матеріалів у протокольній формі.

Особа, що провадить дізнання, (дізнавач) - це посадова особа органу

дізнання, уповноважена керівником названого органу в межах своєї компетенції здійснювати дізнання у кримінальній справі та виконувати інші види кримінально-процесуальної діяльності.

У міліції, органах податкової міліції, безпеки, прикордонної охорони, митних органах до провадження дізнання допускаються особи оперативно- начальницького складу. У військових частинах командир призначає дізнавачів з-поміж найбільш підготовлених офіцерів. В установах виконання покарань, слідчих ізоляторах дізнання за розпорядженням начальника установи про вадить одна з осіб начальницького складу. В органах державного пожежного нагляду дізнання здійснюють інспектори пожежного нагляду. Капітани мор ських суден і командири кораблів можуть доручати провадження дізнання одному зі своїх помічників або іншій особі з командного складу екіпажу.

Оскільки кримінально-процесуальна діяльність становить вагому частину всієї діяльності міліції, відповідно до відомчих нормативних актів у міліції створені та діють штатні підрозділи дізнання (Наказ МВС України від 26 жовтня 2006 року № 1066 "Про нормативне забезпечення діяльності підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України).

Штатні дізнавачі органів внутрішніх справ розглядають заяви та повідомлення про злочини, здійснюють дізнання в кримінальних справах і провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, виконують доручення слідчих щодо проведення певних слідчих дій поряд з працівниками інших служб міліції (дільничними інспекторами, оперативними уповноваженими карного розшуку, інспекторами ДАІ та ін.), але, на відміну від останніх, вони займаються винятково процесуальною діяльністю й тому забезпечують якісне її виконання в більшому обсязі, що значно відвертало би увагу співробітників інших підрозділів від виконання властивих їм функцій (оперативних, адміністративних тощо).

У своїх процесуальних повноваженнях, особа, що провадить дізнання, (дізнавач), на відміну від слідчого, дещо обмежена законом. Так, вона не може приймати деякі види рішень (про притягнення особи як обвинуваченого, про закінчення розслідування складанням обвинувального висновку та ін.); для прийняття інших видів рішень необхідна згода начальника органу дізнання; вказівки начальника органу дізнання, прокурора для неї є обов'язковими та навіть їх оскарження не зупиняє їх виконання.

№20 Обвинувчений, його права та обов`язки.

Обвинувачений-це фізична особа, стосовно якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК України). Притягнення як обвинуваченого відбувається на досудовому слідстві, коли слідчим зібрано достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 131 КПК України).

Обвинувачений, у кримінальній справі якого призначено судовий розгляд, є підсудним.

Обвинувачений, стосовно якого винесено обвинувальний вирок,

є засудженим.

Обвинувачений, щодо якого винесено виправдувальний вирок, є виправданим.

Обвинувачений зобов 'язаний:

-     з'являтися за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду;

-    не перешкоджати встановленню істини в незаконний спосіб;

-    виконувати вимоги слідчого щодо участі в провадженні слідчих дій.

Обвинувачений має право(ч. 2 ст. 43 КПК України):

-    знати, в чому його обвинувачують;

-     давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання;

-    мати захисника й побачення з ним до першого допиту;

-    подавати докази;

-    заявляти клопотання;

-    заявляти відводи;

-        подавати скарги на дії та рішення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

-           ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи;

-    за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

Обвинувачений перебуває в такому статусі з моменту винесення постанови

про притягнення як обвинуваченого до моменту прийняття суддею рішення про призначення справи до судового розгляду.

Юридична відповідальність обвинуваченоготака сама, як і підозрюваного.

№21 Потерпілий, його права та обов`язки.

Потерпілий-це фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду та яку визнано потерпілим постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду (частини 1, 2 ст. 49 КПК України).

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, прав потерпілого набувають його близькі родичі (ч. 5 ст. 49 КПК України).

Визнання особи потерпілим не залежить від її віку, фізичного чи психічного стану. У разі фактичного заподіяння моральної, фізичної або майнової шкоди особа має визнаватися потерпілим і в справах про готування до злочину чи замах на його вчинення.

Для визнання особи потерпілою закон не вимагає її заяви. Особа має бути визнана потерпілою негайно після того, як у справі будуть зібрані докази, що злочином, готуванням до нього чи замахом на його вчинення їй заподіяно моральної, фізичної або майнової шкоди.

Моральна шкода -це втрати немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань, інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (зокрема, вона може полягати в приниженні честі, гідності чи ділової репутації; у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, незаконним перебуванням під вартою та в настанні інших негативних наслідків).

Фізична шкода -це негативні анатомічні, фізіологічні та психічні зміни в стані людини як живої істоти, що сталися внаслідок вчинення злочину (тілесні ушкодження, розлад здоров'я, душевне захворювання, фізичні страждання, біль).

Майнова (матеріальна) шкода -це не лише позитивні збитки, тобто пряме зменшення майна через його втрату, привласнення, знищення або пошкодження внаслідок злочинних дій, а і неотримані доходи, витрати на лікування та протезування потерпілого, а в разі його смерті - на поховання.

Потерпілий зобов 'язаний:

-        з'являтися за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ч. 1 ст. 72 КПК України);

-     давати правдиві показання (ч. 2 ст. 171 КПК України);

-     підкорятися розпорядженням головуючого щодо дотримання порядку під час судового засідання (ч. 2 ст. 271 КПК України);

-     не розголошувати без дозволу слідчого чи прокурора даних досудового слідства (ст. 121 КПК України);

-     на вимогу осіб, які ведуть процес, надавати предмети та документи, що наявні в нього та мають значення для справи (ст. 66 КПК України).

Потерпілий має право(статті 49, 267 КПК України):

-     давати показання в справі;

-     подавати докази;

-     заявляти клопотання;

-        ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства;

-     висловлювати свою думку при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтями 7-11-1 КПК України;

-          підтримувати обвинувачення в суді при відмові прокурора від обвинувачення;

-     брати участь у судових дебатах;

-     заявляти відводи;

-         подавати скарги на дії особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора й судді, на вирок або ухвали суду та постанови судді;

-      висловлювати власну думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

-     давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставин справи;

-     ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та підсудним;

-         брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів;

-         користуватися допомогою представника, яким може бути адвокат, законний представник, близький родич або інша особа, допущена до участі у справі за постановою дізнавача, слідчого, судді чи за ухвалою суду;

-      на відшкодування йому витрат по явці за викликом в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду й інші права, передбачені статтями 52-1, 87, 87-1, 88, 267, 348, 384 КПК України.

Юридична відповідальність потерпілого:

-          кримінально-процесуальна (за неявку без поважних причин до органу розслідування й суду потерпілого може бути піддано приводу (ч. 3 ст. 72 КПК України);

-       кримінальна (за давання завідомо неправдивих показань - згідно зі ст. 384 КК України; за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого чи прокурора - за ст. 387 КК України);

-      адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-3 КУпАП; за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства чи дізнання (ст. 185-4 КУпАП).

№22 Цивільний позивач та цивільний відповідач у кримінальному процесі, їх права та обов`язки.

Цивільний позивач- це громадянин, підприємство, установа чи організація, що зазнали матеріальної шкоди від злочину та пред'явили до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії, вимогу про відшкодування збитків, і яких визнано цивільним позивачем постановою особи, котра провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду (ч. 1 ст. 50 КПК України).

У тих випадках, коли громадянин пред'являє позов про відшкодування спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно потерпілим і цивільним позивачем.

Закон покладає на органи досудового розслідування, прокурора та суд обов'язок проявляти ініціативу в охороні майнових прав осіб, які постраждали від злочину. Так, слідчий, встановивши, що злочином заподіяно майнову шкоду громадянинові, підприємству, установі чи організації, зобов'язаний роз'яснити потерпілому чи його представникові право заявити цивільний позов (ч. 2 ст. 122 КПК України).

Цивільний позивач зобов 'язаний:

-     пред'являти на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора та суду всі необхідні документи, пов'язані із заявленим позовом;

-       не розголошувати без відома слідчого чи прокурора дані досудового слідства;

-         дотримуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач має право(ч. 2 ст. 50 КПК України):

-     подавати докази;

-     заявляти клопотання;

-        брати участь у судовому розгляді, заявляти відводи та клопотання, висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, давати пояснення, брати участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину та його цивільно-правових наслідків (ст. 268 КПК України);

-         просити орган дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів для забезпечення заявленого ним позову;

-     підтримувати цивільний позов;

-     ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, у яких досудове слідство не проводилося, - після призначення справи до судового розгляду;

-     заявляти відводи;

-      подавати скарги на дії особи, що провадить дізнання, слідчого, проку рората суду, а також на вирок або ухвалу в частині, що стосується цивільного позову;

-     мати представника;

-     за наявності підстав — на забезпечення безпеки.

Юридична відповідальність цивільного позивача:

•     кримінальна (за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого чи прокурора - за ст. 387 КК України);

адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-3 КУпАП).

Цивільний відповідач-це громадянин, підприємство, установа чи організація, що згідно із законом несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого, та яких притягнуто як цивільних відповідачів постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду (ч. 1 ст. 51 КПК України).

За загальним правилом, цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, позаяк він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну шкоду. Винесення постанови чи ухвали про притягнення обвинуваченого як цивільного відповідача закон не вимагає.

У випадках, прямо зазначених у законі, матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого, несуть інші особи - фізичні чи юридичні. Ці особи залучаються до участі в кримінальному процесі як цивільні відповідачі за ініціативою як цивільного позивача, так і органів розслідування чи суду.

Цивільний відповідач зобов 'язаний:

-       не розголошувати без відома слідчого чи прокурора дані досудового слідства;

-         дотримуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого.

Цивільний відповідач має право(ч. 2 ст. 51 КПК України):

-     заперечувати проти пред'явленого цивільного позову;

-     давати пояснення по суті пред'явленого позову;

-     подавати докази;

-     заявляти клопотання;

-           ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, у яких досудове слідство не проводилося, - після призначення справи до судового розгляду;

-     брати участь у судовому розгляді;

-     заявляти відводи;

-         подавати скарги на дії особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також на вирок або ухвалу в частині, що стосується цивільного позову;

-     мати представника;

-     за наявності підстав - на забезпечення безпеки.

Юридична відповідальність цивільного відповідачатака ж, як і цивільного позивача.

№23 Захисник у кримінальній справі, його права та обов`язки.

Захисник-це особа, що в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомогу при провадженні в кримінальній справі (ч. 1 ст. 44 КПК України).

Як захисники допускаються особи(ч. 2 ст. 44 КПК України):

•         які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні;

•          інші фахівці в галузі права, що за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;

•        у випадках і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни чи піклувальники (якщо, відповідно до вимог ст. 45 КПК України, участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь у справі як захисники лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, котрий за законом має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи).

Повноваження захисника на участь у справі підтверджують:

•   у адвоката - ордер відповідного адвокатського об'єднання;

•   у адвоката, що не є членом адвокатського об'єднання, - угода;

•    інших фахівців у галузі права, котрі за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, - угода або доручення юридичної особи;

•     близьких родичів, опікунів чи піклувальників - заява обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі як захисників.

Захисник зобов 'язаний: - використовувати передбачені кримінально-процесуальним законодавством засоби захисту з метою з'ясувати обставини, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують або виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого;

-     надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;

-     з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, у яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися в призначений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачеві, слідчому, прокуророві (в разі неявки захисника слідча дія, його участь у якій не є обов'язковою, виконується без нього);

-      не розголошувати дані, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків;

-       не перешкоджати встановленню істини в справі через вчинення дій, спрямованих на те, щоби схилити свідка чи потерпілого до відмови від давання показань або до давання завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від давання висновку чи давання завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази в справі чи затягнути розслідування;

-       дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи.

Захисник має право:

-     до першого допиту підзахисного мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту - такі самі побачення без обмеження їхніх кількості й тривалості;

-        мати побачення із засудженим або з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру;

-        ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства - з усіма матеріалами справи;

-         бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, що виконуються з їхньою участю або за їх клопотанням чи клопотанням захисника, а при виконанні інших слідчих дій - з дозволу особи, що провадить дізнання, слідчого;

-     застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, у яких він бере участь, а також при ознайомленні з матеріалами справи - з дозволу особи, що провадить дізнання, чи слідчого, а в суді - з дозволу судді або суду;

-     брати участь у судових засіданнях;

-    ставити в судовому засіданні питання підсудному, потерпілому, свідкам, брати участь у дослідженні інших доказів;

-      подавати докази, заявляти клопотання й відводи, оскаржувати дії та рішення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду;

-     збирати відомості про факти, що їх може бути використано як докази в справі, зокрема й запитувати та отримувати документи чи їхні копії від громадян і юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян, та інші права, передбачені кримінально-процесуальним законом (статті 48, 266 КПК України; ст. 6 Закону України „Про адвокатуру").

Захисником не може бути особа (ст. 61 КПК України):

1)        яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

2)   яка є свідком і у зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

3)   що є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь- кого зі складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

4)   щодо якої порушено кримінальну справу;

5)  визнана недієздатною чи обмежено дієздатною;

6)    яка в цій справі надає чи раніше надавала юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про надання юридичної допомоги;

7)    дію свідоцтва якої про право на заняття адвокатською діяльністю чи права на надання правової допомоги зупинено або анульовано в порядку, встановленому законодавчими актами України;

8)  яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи судовий розгляд справи, а також порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

Окрім цього, одна й та ж особа не може бути захисником двох і більшої кількості підозрюваних, обвинувачених або підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Участь захисника є обов'язковою (ст. 45 КПК):

1)   у справах осіб, яких підозрюють чи обвинувачують у вчиненні злочину віком до 18 років, - з моменту визнання особи підозрюваним або пред'явлення їй обвинувачення;

2)  у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на захист, - з моменту затримання особи або пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

3)   у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;

4)    якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;

5)         при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру - з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;

6)         при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру - з моменту першого допиту неповнолітнього чи з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

Юридична відповідальність захисника:

•   кримінально-процесуальна - усунення від участі у справі:

-     за перешкоджання встановленню істини в справі;

-     затягування розслідування чи судового розгляду справи;

-     порушення порядку в судовому засіданні;

невиконання розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

№24 Поняття, сутність, мета і значення кримінально-процесуального доказування.

Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу. Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності". Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування". У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення. За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології. Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно: 1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природиі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння); 2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками; 3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі. Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать: 1) норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів; 2) норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості; 3) норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій; 4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,14-18, 26 КПК); 5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою,слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого"). Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі. Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: 1) світ може бути пізнано; 2) практика є критерієм істинності пізнання. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі. Противники об'єктивної істини стверджують, що: • її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку); • вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці. Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду. Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби"). У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки. Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків. Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування. Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення. Кримінально-правове значення полягає в тому, що: — тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація; — доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність. Кримінально-процесуальне значення доказування: — правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу; — всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин; — участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості); — докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).

№25 Поняття, властивості доказів

Усі необхідні обставини у кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів.

Доказ-це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень.

Доказ складається з трьох елементів:

1. Тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації).

1.Аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення за допомогою яких обґрунтовують тезу).

2.      Демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою).

Докази у кримінальному процесі-це різноманітні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Доказ у кримінальній справі розглядають у єдності змісту (фактичних даних про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи) та процесуальної форми (передбаченого законом джерела відомостей про факти).

Для розуміння сутності судових доказів слід виходити з того, що:

-     коло фактичних даних (відомостей) законом не обмежене, вони можуть бути найрізноманітнішими за змістом - важливо, щоб вони мали відношення до обставин, що підлягають встановленню у кримінальній справі;

-     перелік фактичних даних (показання свідка, обвинуваченого, висновок експерта тощо), закріплений в ч.2 ст. 65 КПК, є вичерпним, ні з яких інших джерел слідчий, суд, орган дізнання /особа, яка провадить дізнання/ не можуть одержувати фактичні дані і засновувати на них свої рішення;

-     відомості про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, які містяться у законному джерелі, залучаються до кримінального процесу у визначеному законом порядку, тобто шляхом провадження слідчих, судових та деяких інших процесуальних дій.

Процесуальні джерела доказів-це форма закріплення та збереження фактичних даних.

Види джерел доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України):

1)  показання свідка;

2)   показання потерпілого;

3)   показання підозрюваного;

4)   показання обвинуваченого;

5)   висновок експерта;

6)   речові докази;

7)   протоколи слідчих і судових дій;

8)         протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

9)   інші документи.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом усього часу провадження в кримінальній справі, їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів, чи не долучати, навіть не один раз. Однак у будь-якому разі фактичні дані для того, щоби стати доказами в справі, повинні мати певні ознаки.

Ознаки доказів (їхні юридичні властивості):належність; допустимість; достовірність; достатність(щодо сукупності доказів).

Належність доказу- це можливість фактичних даних під час їх використання встановлювати наявність або відсутність обставин, належних до предмета доказування (обставин, які підлягають доказуванню в справі та мають значення для її правильного вирішення).

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести до процесуального обігу. Усі докази, що дають у конкретних умовах місця та часу підстави для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Допустимість доказу- це властивість доказу, що характеризує законність джерела, умов і способів отримання фактичних даних.

Допустимість доказу дає можливість органові чи посадовій особі, що ведуть процес, згідно із законом, використати цей доказ при провадженні у кримінальній справі.

Умови допустимості доказів:

-         отримання фактичних даних з належного (встановленого законом) джерела - ч. 2 ст. 65 КПК України (наприклад, не можуть бути доказами в кримінальній справі фактичні дані, отримані в результаті допиту особи, що не могла підлягати допиту як свідок, - ч. 1 ст. 69 КПК України);

-      отримання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

-        одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (з дотриманням передбаченої законом процедури);

-          належне оформлення джерела фактичних даних (у відповідному процесуальному документі).

Достовірність доказу- це властивість доказу, що характеризує відповідність, адекватність відображення ним матеріальних і нематеріальних (ідеальних) слідів події.

Достатність доказів- це властивість доказів, яка надає можливість суду чи органам досудового розслідування покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

№ 26 Предмет і межі доказування у кримінальному процесі.

Предмет доказування- це сукупність передбачених кримінально- процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі та які мають правове значення для її правильного вирішення.

У предметі доказування виділяють: кримінально-правовий, цивільно- правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказуванняутворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК України, а саме:

-     подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

-     винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

-      обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують і обтяжують покарання;

-       характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі. Проте ці обставини конкретизуються законом щодо справ про злочини та суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК України), осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК України).

Крім цього, в межах предмета доказування повинна встановлюватися наявність або відсутність також:

-     обставин, які виключають злочинність і караність діяння;

-            обставин, що можуть потягнути звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Цивільно-правовий елемент предмета доказуваннявизначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом і можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказуванняскладають причини й умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України).

Кримінально-процесуальний елемент -це ті обставини, довести які необхідно для вирішення поточних питань провадження в кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого та ін.).

Межі доказування-це такий обсяг доказів, який є достатнім для встановлення всіх обставин, належних до предмета доказування, та правильного вирішення справи.

Межі доказування - це межі доказової процесуальної діяльності, що констатують:

-     повноту версій, котрі перевіряються;

-     „глибину" дослідження обставин, які підлягають встановленню;

-      обсяг доказів та їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих обставин;

-     достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Межі доказування є різними в кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Характеристики меж доказування:

-   предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета та засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, обсяг доказів, необхідних для їх достовірного встановлення;

-           правильне визначення меж доказування залежить від предмета доказування, активності суб'єктів доказування, від якості та кількості доказів;

-        неправильне визначення меж доказування в справі може потягнути звуження чи безпідставне розширення процесу доказування. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, належні до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені та їх не можна буде вважати встановленими. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто до збирання доказів, які не стосуються справи чи встановлюють обставини, що вже надійно доведені;

-     межі доказування під час досудового розслідування змінюються залежно від зміни обставин, які підлягають доказуванню на певний момент провадження в справі;

-     межі доказування на досудовому слідстві й у судовому засіданні можуть не збігатись унаслідок необхідності перевірки всіх можливих версій, неоднаковості визначення предмета доказування, відмінностей в оцінці, належності, допустимості та достовірності зібраних доказів.

№27 Суб`єкти доказування у кримінальному процесі.

Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у форму ванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати та використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК); 2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінте ресовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти фактичні дані, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Реалізація державними органами та посадовими особами, які ве дуть кримінальний процес, обов'язку доказування являє собою спрос тування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов'язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підо зрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості отримала свій безпосередній вираз у Конституції України (ст. 62). Вона випливає також з конституційної вимоги забезпечення доведеності вини (п. 3 ст. 129) і ряду норм КПК, у тому числі ч. 2 ст. 327, яка зазначає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і поста новляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Отже, тільки повна доведе ність обвинувачення є підставою для постановлення обвинувального вироку і призначення покарання. Коли ж винуватість підсудного не доведена, то має бути постановлений виправдувальний вирок, за яким особа визнається невинуватою. Презумпція невинуватості також має вираз і у вимозі ст. 22 КПК, відповідно до якої суб'єкти, які ведуть процес, зобов'язані всебічно, повно і об'єктивно дослідити справу, виявити як ті обставини, що ви кривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обста вини, що обтяжують та пом'якшують його відповідальність. Тому при розслідуванні та розгляді кримінальної справи треба вживати заходів для перевірки таких обставин, що вказують на можливу невинуватість обвинуваченого. Із презумпції невинуватості випливає і вимога, щоб у ході досудового розслідування і при попередньому розгляді справи суддею обвинувачення було обґрунтоване наявними у справі доказами. Так, слідчий вправі притягнути громадянина до відповідальності як обвинуваченого, а потім скласти обвинувальний висновок і направити справу через прокурора до суду тільки за наявності достатніх для цьо го доказів (статті 131, 223 КПК). Презумпція невинуватості звернена до органів держави, які ведуть кримінальний процес. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, про курор і суд зобов' язані в силу вимог закону виходити з припущення про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого, поки на під ставі зібраних доказів вони не дійдуть достовірного висновку про його винуватість і не сформулюють цей висновок у відповідному підсумко вому процесуальному рішенні — обвинувальному висновку чи вироку. Докази, що становлять сукупність як підґрунтя для притягнення особи до кримінальної відповідальності, можуть одержуватися лише з до триманням кримінально-процесуальної процедури, тобто обвинува чення не може будуватися на недопустимих доказах (статті 5, 65 КПК). Недоведена винуватість обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні за кону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, під­судного. Виходячи з конституційного положення про те, що «ніхто не зобов' язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст. 62), КПК встановлює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка про вадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на об винуваченого (підозрюваного, підсудного). Категорично забороняєть ся домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2, 3 ст. 22 КПК).

Саме тому всі учасники кримінального процесу, які представляють сторону захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник) не зобов'язані спростовувати обвинувачення. Вони мають право брати участь у доказуванні, заявляючи клопотання про провадження слідчих і судових дій, висловлюють своє ставлення до наявних у справі доказів тощо, але це не є їх обов'язком. Установлений КПК обов'язок захис ника використовувати всі зазначені в законі засоби і способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, по м' якшують його відповідальність, та надавати йому необхідну юри дичну допомогу (ст. 48 КПК) не означає, що він має доводити неви нуватість через обов'язкове подання доказів. Захисник може обме житися обґрунтованим твердженням, що обвинувач не встановив об ставини предмета доказування (ст. 64 КПК). Активність або пасивність захисника в процесі доказування — питання тактики та його профе­сійної підготовки, хоча чинне законодавство і закріплює низку прав (ст. 48 КПК, ст. 6 Закону України «Про адвокатуру»), реалізуючи які захисник може брати активну участь у доказуванні.

№28 Процес доказування, його структура.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних формах. Але разом з тим це і практична ді яльність, суворо регламентована процесуальним законом. Доказування являє собою процесуальну діяльність органу дізнання, слідчого, про курора і суду по оперуванню доказами. Ця діяльність, як зазначалося, складається з ряду етапів або елементів. Розглянемо тепер кожний з елементів.

Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про по чаток останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі доказування. Під час збирання доказів відбуваєть ся їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій органу дізнання, слідчого, прокурора, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку (статті 66, 85, 130 КПК).

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. її пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошу ку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використан ня при розслідуванні кримінальної справи орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно- розшуковій діяльності органів дізнання. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отри мана суб'єктом доказування у вигляді матеріального та ідеального об разів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального судочинства. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можли вість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів. Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розу міти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, по свідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах злочину, її вилучення та закріплення в матеріалах справи. У статті 66 КПК, де йдеться про збирання доказів, міститься за гальна нормативна характеристика способів здійснення цієї діяльнос ті. До них належать: 1) провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов'язковим є складання протоколу, у якому закріплю ється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК). Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб'єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів по шуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи на те, що судові дії, як і слід чі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правоза- безпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов'язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність проце суальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним право вим вимогам;

2. призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим резуль татом якої є проведення експертного дослідження та одержання виснов ку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза при значається у випадках, коли для вирішення певних питань при про вадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд) складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК), долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямо вують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призна ченні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відпові дальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);

3. витребування предметів і документів. У правозастосовній діяль ності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо по боювання приховування, перекручення чи знищення необхідних пред метів і документів; коли їх вилучення не пов'язано зі вторгненням у житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й до кументи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або ви­їмку. У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи докумен та часовий інтервал буде відсутній. Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо: а) точно відомо, що в певної особи зберіга ється предмет або документ, який цікавить слідчого (суд); б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв'язок об'єкта з обстановкою вже по рушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в пері од між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа остан ні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені. Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Не- надання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміні стративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

4. вимога про проведення ревізії. У зв'язку з розслідуванням кри мінальних справ часто виникає необхідність перевірки господарської діяльності підприємств, установ, організацій. У цих випадках вдають ся до такої форми застосування спеціальних знань, як ревізія. Ревізія — це система контрольних дій, за допомогою яких встановлюється за конність, цілеспрямованість та ефективність проведених господарських операцій (як і діяльності в цілому), а також правильність їх учинення службовими особами за певний період часу відповідно до програми ревізії. Проведення ревізії з ініціативи правоохоронних органів регла ментується не кримінально-процесуальним законодавством, а нормами адміністративного законодавства. Акт або інший документ, що оформ лює результати ревізії, при дотриманні процесуальних правил форму вання доказів може бути визнаний доказом — іншим документом;

5. вимога про надання банківської інформації щодо юридичних і фізичних осіб, у тому числі такої, що містить банківську таємницю. Здійснюється за постановою слідчого (ст. 130 КПК) у порядку та об сязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяль ність». Ненадання такої інформації за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

6. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповіда чем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підпри ємствами, установами та організаціями. У даному випадку предмет або документ з'являється в полі зору слідчого (суду) з ініціативи осіб, які ним володіють. Оскільки подання доказів — це пасивна форма отримання доказів органами розслідування і судом, термін «збирання доказів», на наш погляд, до даного випадку не підходить. Дії слідчого, судді по формуванню доказів — це право та обов'язок тільки держав них органів, які ведуть кримінальний процес. Саме на особу, яка про вадить дізнання, слідчого, прокурора й суд покладено обов' язок ви явлення та отримання доказової інформації від осіб, які нею володіють, з одночасним забезпеченням їх прав і законних інтересів. Хоча інші учасники процесу й наділені широкими правами в доказуванні, це зов сім не означає, що вони можуть збирати та подавати докази. Дії цих осіб похідні від дій органу держави та являють собою лише виконання обов'язків або реалізацію прав: і те й інше відбувається в правозасто- совному процесі, що здійснюється органом держави. Ввести в справу доказову інформацію, наділену процесуальною формою показань, ви сновків, документів тощо, може тільки суб'єкт доказування, який уповноважений здійснювати збирання доказів, тобто особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Тому подання учасниками процесу, підприємствами, установами та організаціями предметів і документів, що стосуються справи, ще не означає появи в ній доказів: слідчий, прокурор суддя можуть визнати ці об'єкти доказами, лише переконавшись у їх достовірності та належності до справи. Отже, не зважаючи на те, що подання доказів і залишається важливим способом отримання доказової інформації та ефективною правовою гарантією додержання законних інтересів учасників процесу, воно не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться на­лежними державними органами з метою формування доказів;

7. дача органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у справах, що перебувають у їх провадженні, доручення підрозділам, які здійсню ють оперативно-розшукову діяльність, на проведення оперативно- розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі. Доручення суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, повинно мати конкретну вказівку, який саме оперативно-розшуковий захід має бути здійснено відповідними органами. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність» застосування цих заходів проводиться виключ но з метою запобігти злочинові чи з' ясувати істину під час розсліду вання кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформа цію неможливо (тобто іншими процесуальними засобами, окрім дачі доручення на проведення ОРД, сформувати докази неможливо). За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає вико ристанню як доказ у кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 9 зазначеного закону у кожному випадку наявності підстав для про ведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно- розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає за твердженню начальником органу дізнання. Застосування технічних засобів при здійсненні негласних ОРД у всіх випадках може відбува тися лише за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відпо відного оперативного підрозділу або його заступника. Під час здій снення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосову ватись лише за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжко го або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законо давством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. При застосуванні оперативно-розшукових заходів праців ники оперативних підрозділів зобов' язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави. Згідно зі ст. 10 закону матеріали оперативно- розшукової діяльності використовуються у кримінальному судочинстві: 1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; 3) для попе редження, припинення та розслідування злочинів, розвідувально- підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли; 4) для забезпечення безпеки працівників суду, право охоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судо чинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які кон­фіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей.

Окрім процедури провадження слідчих і судових дій та призна чення експертизи відзначимо лаконічність правового регулювання розглядуваних способів збирання доказів, але необхідно застерегти проти спроб трактувати їх як непроцесуальні. Оскільки вони закріпле ні в кримінально-процесуальному законі, їх процесуальна природа не може викликати сумнівів: це процесуальні дії, спрямовані на отриман ня доказової інформації. Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти до слідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інфор мації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв'язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявнос ті доброякісної процесуальної форми. Основними способами перевірки є: 1) аналіз змісту кожного доказу окремо; б) співставлення з іншими до казами та джерелами їх походження; 3) провадження повторних або нових слідчих дій; 4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.

№29 Засоби збирання та перевірки доказів.

Збирання доказів-це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, що здійснюється відповідно до процесуальної форми, в межах їхніх повноважень, і полягає в пошуку, виявленні джерел фактичних даних, вилученні й отриманні необхідної інформації та її фіксації.

Способи збирання доказів (ст. 66 КПК України):

-        провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події тощо);

-      вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети та документи, що можуть встановити необхідні у справі фактичні дані;

-     вимога проведення ревізій;

-      вимога до банків надати інформацію, що містить банківську таємницю, юридичних і фізичних осіб у порядку й обсязі, встановлених Законом України „Про банки і банківську діяльність";

-          подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їхніми представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами Й організаціями;

-         оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, що мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду в справах, які перебувають у їхньому провадженні.

Способи закріплення (фіксації) доказів:

-           складання протоколів слідчих дій, судових засідань, складання протоколів з відповідними додатками уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

-            винесення постанов особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею та ухвал судом про приєднання до справи як доказів предметів і документів;

-               застосування науково-технічних засобів фіксації інформації, виготовлення планів, схем, зліпків, відбитків та ін.

3. Перевірка доказів- це діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду з ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і сукупно з іншими. Докази перевіряють державні органи та посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Способи перевірки доказів:

-     аналіз змісту кожного доказу, а також його джерела;

-     зіставлення доказу з іншими доказами та їхніми джерелами;

-     провадження повторних, додаткових або нових слідчих дій (передовсім, очної ставки, відтворення обстановки й обставин події, пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

-     здійснення оперативно-розшукових заходів.

№30 Поняття і види джерел доказів у кримінальному процесі.

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних. Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються: 1) показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; 2) висновком експерта; 3) речовими доказами; 4) протоколами слідчих і судових дій; 5) протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів; 6) іншими документами. 1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду). Давання показань: — для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом; — для свідка — обов'язком. Предметом показань: — свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними; — потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуванню у справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим; — підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі; — обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йому обвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи. Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано. 2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання. Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі — постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8). Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо. Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта. Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати: — чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; — чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; — компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; — достатність поданих експертові об'єктів дослідження; — повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; — узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; — обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи; — якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, до датковучи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з погляду всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Те саме стосується окремих висновків експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок. Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КЛК). Якщо висновок первинної експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові. Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи", призначають повторну експертизу. її проведення може бути доручено тільки іншому експертові. Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань. Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань. 3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які: • були знаряддям вчинення злочину; • зберегли на собі сліди злочину; • були об'єктом злочинних дій; • гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом; • всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності. Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації. Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою. В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі. Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії. У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства. Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що є на момент повернення. Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому: 1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують; 2) речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують; 3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, —передають їм; 4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,передають у дохід держави; 5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено,то докази переходять у власність держави. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства. 4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій. Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобами доказування. Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК). Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового. 5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт,зміст і результати. Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшукової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють. Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах. КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання. Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті. До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві. Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані. У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили. Після визначення належності та допустимості протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій тощо. Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК). Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясовувати: — чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД); — чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено оперативно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД); — чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД(ст. 8 Закону про ОРД); — чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД); — чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД); — чи у встановленому порядку оформлено результати оперативно-розшукових заходів. 6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення. Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами: • він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи; • наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи; • дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів; • наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані. Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться. Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника). За характером виникнення документи поділяють на дві групи: 1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ); 2) особисті (що надходять від приватних осіб). Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження. За способом фіксації відомостей документи можуть бути: • письмові — на папері (довідки, характеристики, листи); електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах; • графічні (схеми, графіки, креслення); • знакові (табуляграми); • фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки); • відеозапис (відеотеки); • звукозапис (фонограми). Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.

№31 Поняття, предмет та підстава цивільного позову в кримінальному процесі.

№32 Провадження за цивільним позовом у кримінальній справі. (питання йдуть разом)

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частини 1 і 4 ст. 41 Конституції України).

Якщо внаслідок вчинення злочину заподіяно матеріальну шкоду фізичній чи юридичній особі, вони мають право вимагати відшкодування таких збитків у порядку, встановленому законом. Збитки відшкодовуються у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи. Власник також має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння (ч. 4 ст. 48, ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність").

Чинне законодавство передбачає такі способи відновлення порушеного матеріального стану у процесі провадження у кримінальній справі:

1)реституція(від лат. restitutio- відновлення, поновлення);

2)     розглядцивільного позовуу кримінальній справі слідчим і судом (ст. 28 КПК).

Реституція- це особлива форма відшкодування заподіяних збитків і полягає у поверненні речі її володільцю (власнику), а не в оплаті її вартості.

Умови реституціїмістяться у ч. 3 ст. 79, ч. 1 і 3 ст. 80, ст. 81 КПК:

1)   речові доказизберігаютьсядо набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи;

2)   не підлягаютьреституції речі, вилучені з обігу (наркотики, вогнепальна та холодна зброя тощо), а також предмети, які вилучені як хабар (гроші, коштовності тощо), за винятком вимагання хабара. Тому у ч. 4 ст. 80 КПК передбачено, що речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникне необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують у момент повернення;

3)    в окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їхволодільцям,якщо це можливо без шкоди для успішного провадження у справі. Наприклад, у постанові про приєднання до справи предметів як речових доказів слідчий формулює рішення про передачу речових доказів володільцю на зберігання до вирішення їх долі судом і відбирає від нього розписку, яка приєднується до справи.

Цивільний позов у кримінальному процесі-це вимога про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином або іншим суспільно небезпечним діянням підприємству, установі, організації чи громадянину, що пред'являється та вирішується в порядку кримінального судочинства.

Підстава спільного розгляду цивільного позову та кримінальної справи - наявність єдиного юридичного факту, який є основою притягнення особи до кримінальної та цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином шкоди, тобто коли дії, що утворюють склад злочину, є одночасно й підставою цивільно-правової відповідальності.

Умови спільного розгляду цивільного позову та кримінальної справи:

•     наявність завданої шкоди (матеріальної чи моральної). Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", при провадженні в кримінальній справі потерпілий має право висунути цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі;

•    завдання шкоди вчиненням злочину. Позови про відшкодування шкоди, що є наслідком адміністративного, цивільно-правового й інших видів правопорушень, не можуть розглядатись у кримінальній справі;

•      завдана шкода повинна випливати безпосередньо з факту вчинення розслідуваного злочину. Зокрема, не можуть розглядатись одночасно з кримінальною справою позови осіб, яким завдано шкоди внаслідок купівлі викрадених речей, що потім були в них вилучені та повернені законним володільцям. Такі позови безпосередньо не випливають з факту злочину, їхню основу становлять цивільно-правові відносини, тому такі позови можуть бути розглянуті лише в порядку цивільного судочинства;

•      цивільний позов повинен бути заявлений своєчасно. Він може бути пред'явлений як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства (ч. 3 ст. 28 КПК України).

Значення спільного розгляду цивільного позову разом з кримінальною справою:

-        це сприяє всебічному, повному й об'єктивному розслідуванню та розгляду справи, позаяк у деяких випадках розмір завданої шкоди впливає на кваліфікацію діяння, визначення ступеня винності підсудного та міру покарання;

-     економія часу й засобів суду, учасників процесу, оскільки виключається необхідність розгляду однієї й тієї ж справи двічі: у порядку кримінального та цивільного судочинства. Крім цього, цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування збитків, завданих особою, стосовно якої справу закрито з підстав, зазначених у статтях 7, 7-1 КПК України, звільняються від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК України);

-     полегшує позивачу можливість доказування як наявності, так і розміру завданої злочином шкоди, бо воно провадиться за правилами кримінального судочинства відповідно до принципу публічності. Згідно з ч. 2 ст. 29 КПК України, заявлений потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, завданих злочином, може підтримувати прокурор, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права;

-       сприяє більш швидкому відшкодуванню заподіяної злочином шкоди, тобто є важливим засобом усунення наслідків злочину та поновлення порушених прав громадян, підприємств, установ і організацій.

Підстава пред 'явлення цивільного позову -заподіяння злочином майнової чи моральної шкоди потерпілому, підприємству, установі, організації або наявність витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину (статті 28, 29 КПК України).

Особливості пред 'явлення цивільного позову в кримінальній справі:

1)  цивільний позов може бути пред'явлений:

-      юридичною особою чи громадянином, які зазнали майнової шкоди від злочину, та їхніми представниками;

-     фізичною особою про стягнення моральної шкоди;

-         прокурором, якщо цього вимагає охорона державних інтересів та інтересів громадян, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захищати свої права;

2)        за загальним правилом, цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, підсудного, адже він відповідальний за заподіяну ним матеріальну чи моральну шкоду. Тож закон не вимагає винесення постанови про притягнення обвинуваченого, підсудного як цивільного відповідача. Коли ж законом передбачено, що за дії обвинуваченого матеріальну відповідальність повинна нести інша особа (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники), то особа, котра веде процес, виносить постанову про притягнення фізичної чи юридичної особи як цивільного відповідача;

3)     цивільний позов пред'являється через подання позовної заяви, зміст якої визначається вимогами цивільно-процесуального законодавства, зважаючи на особливості кримінальної справи;

4)    цивільний позов може бути пред'явлено як в усній, так і в письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу, що складається з дотриманням загальних вимог, які висуваються до протоколів;

5)    громадянин, юридична особа, котрі пред'явили цивільний позов, мають право відмовитися від нього. Відмова від позову можлива в письмовій і в усній формах. В останньому випадку відмова від позову заноситься до протоколу;

6)     особа, що не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити цей позов у порядку цивільного судочинства (ч. 4 ст. 28 КПК України). Однак відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'явити той же позов у кримінальній справі (ч. 3 ст. 28 КПК України).

Згідно з частинами 1, 4 ст. 29 КПК України, вжиття заходів до забезпечення можливого чи пред'явленого цивільного позову, а також можливої конфіскації майна обвинуваченого - це обов'язок органів розслідування, прокуратури та суду.

Дозаходівзабезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна належать:

1)   пошук майна та місця його знаходження шляхом провадження слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;

2)    вилучення грошей, інших цінностей, незаконно відібраних у власника (володільця);

3)   вилучення майна, яке нажите злочинним шляхом;

4)   вилучення інших матеріальних цінностей;

5)   опис майна та накладення на нього арешту;

6)   накладення арешту на грошові вклади у банках;

7)    передання майна, на яке накладено арешт, на зберігання (ч. 2 ст. 126 КПК).

Про накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного слідчий виносить мотивованупостанову(ст. 125 КПК України), складаєпротокол(ч. 4 ст. 126 КПК України), до якого додаєтьсяопис майна,переданого на зберігання, підписаний особою, що проводила опис, понятими і особою, яка прийняла майно на зберігання, копія якого вручається цій особі.

Особа, яка прийняла майно на зберігання, попереджається прокримінальну відповідальністьза приховування майна, яке їй передано на відповідальне зберігання (ч. 2 ст. 126 КПК України). Від цієї особи відбираєтьсярозписка.За приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, передбачена кримінальна відповідальність за ст. 388 КК України (Приховування майна).

Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпадає потреба (ч. 6 ст. 126 КПК України).

Рішення по цивільному позову(приймаються, звичайно, у вироку суду; ст. 328 КПК України):

•      задоволення цивільного позову повністю або частково залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову (при постановленні обвинувального вироку). У разі загибелі громадянина внаслідок вчинення злочину цивільний позов задовольняється на користь його близьких родичів;

•        відмова в цивільному позові (при виправданні підсудного через недоведеність його участі у вчиненні злочину чи за відсутності події злочину). Відмова в позові у кримінальній справі позбавляє позивача права звертатися з цим же позовом у порядку цивільного судочинства та, навпаки, - відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє його права звертатися з цим же позовом у кримінальній справі;

залишення цивільного позову без розгляду (при виправданні підсудного за відсутністю в його діях складу злочину, при закритті кримінальної справи з підстав, зазначених у Кримінально-процесуальному кодексі України, у разі неявки цивільного позивача в судове засідання). Залишення цивільного позову без розгляду не перешкоджає подальшому пред'явленню його в порядку цивільного судочинства.

№33 Поняття, види та система запобіжних заходів в кримінальному процесі.

Запобіжні заходи- це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

Своєчасне застосування запобіжного заходу, при наявності для цього підстав, створює благотворні умови для встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі. І, навпаки, безпідставне, необґрунтоване застосування запобіжного заходу, завжди пов'язаного з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, веде до істотного порушення прав людини й тягне за собою несприятливі наслідки до посадових осіб, які його обрали, у вигляді дисциплінарної, матеріальної чи кримінальної відповідальності.

Окрім ознак, притаманних усім заходам кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:

-       їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримінального процесу: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого;

-      мають особистий характер, бо обмежують особисті права цих суб'єктів процесу;

-    характеризуються специфічними підставами та метою застосування;

-         мають більший, порівняно з іншими заходами, ступінь примусу (обмеження прав).

Система запобіжних заходів (ст. 149 КПК України):

1)  підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України);

2)   особиста порука (ст. 152 КПК України);

3)         порука громадської організації чи трудового колективу (ст. 154 КПК України);

4)   застава (ст. 154-1 КПК України);

5)    затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2КПК України);

6)   взяття під варту (ст. 155 КПК України);

7)   нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК України);

8)     віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК України).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ, який передбачає взяття до уваги не лише обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів ідеться в кримінально- процесуальному законі:

-     у ч. 2 ст. 151 КПК України зазначено, що підписка про невиїзд " ...може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

-     у ч. 2 ст. 156 КПК України вказано: "...підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

За ступенем суворості запобіжні заходи умовно розташовуються так: підписка про невиїзд; поручительство, віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд; застава; взяття під варту.

Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі (ч. 1 ст. 148 КПК України):

•   запобігання (звідси - запобіжні заходи):

-     спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду;

-     перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі;

-     продовженню злочинної діяльності;

•   забезпечення:

-     виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходівє достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений (ч. 2 ст. 148 КПК України):

1) намагатиметься ухилитися від:

-         слідства та суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) чи

-       виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов'язання про явку);

2)   перешкоджатиме встановленню істини в справі (чинив уплив на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови давати показання; погрожував експертові з тією ж метою) чи

3)             продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин або злочини).

Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування якого-небудь заходу, а підстави - це те, що вже відомо та покладено в основу рішення про застосування запобіжного заходу.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов'язання про явку за викликом дізнавача, слідчого, прокурора чи суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування (ч. 3 ст. 148 КПК України).

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1)   може бути застосовано тільки в порушеній кримінальній справі та лише за наявності до того підстав;

2)     при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК України, потрібно брати до уваги, зокрема, тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і матеріальний стан; вид діяльності; місце проживання й інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК України);

3)     може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею);

4)   запобіжний захід не може бути суворішим, аніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (приміром, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки - ч. 1 ст. 155 КПК України);

5)         запобіжний захід обирається, зазвичай, щодо обвинуваченого, підсудного, засудженого, а в разі його обрання щодо підозрюваного - обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше від 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу (ч. 4 ст. 148 КПК України);

6)      дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо належного суб'єкта (наприклад, запобіжні заходи не застосовуються до неповнолітнього, що не досяг віку кримінальної відповідальності);

7)    стосовно однієї особи може бути застосовано лише один запобіжний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу процесуального примусу (приміром, обвинуваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);

8)    запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи за ухвалою суду, а взяття під варту - виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9)   запобіжний захід скасовують чи замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

10)    запобіжний захід, окрім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано чи замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11)  запобіжний захід може бути змінено, якщо:

-     його обрано необґрунтовано чи незаконно, але є підстави для обрання іншого заходу;

-      суттєво змінилися обставини, що їх було взято до уваги при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров'я обвинуваченого);

12)  запобіжний захід скасовують:

-    при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК України);

-    при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК України). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК України);

при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання чи засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

№34 Загальні положення щодо обрання, зміни і скасування запобіжних заходів.

Стаття 165. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу

Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.

Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом з додержанням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході.

Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора.

№35 Затримання як тимчасовий запобіжний захід: порядок застосування, строки затримання.

Затримання підозрюваного- це тимчасовий запобіжний захід, суть якого полягає в поміщенні особи на короткий строку спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахту).

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти:

-         від фізичного затримання особи на місці вчинення злочину чи з поличним (п. 2 ст. 94 КПК України), що має характер захоплення та його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

-     доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

- затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.

Мета затримання:

-   з'ясувати причетність затриманого до вчинення злочину;

-     вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у виді взяття під варту (тому затримання й називають тимчасовим запобіжним заходом, бо протягом строку затримання треба вирішити питання про необхідність обрання більш тривалого заходу - взяття під варту).

Підстави застосування(частини 1, 2 ст. 106 КПК України):

•    якщо особу застали при вчиненні злочину чи безпосередньо після його вчинення;

•       якщо очевидці, зокрема й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

•        якщо на підозрюваному чи на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

•      за наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:

-     ця особа намагалася втекти чи

-     коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано;

-    чи не встановлено особи підозрюваного.

Умова застосуваннязатримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, може бути призначено покарання у виді позбавлення волі. Процесуальний порядок застосуваннязатримання:

•       роз'яснення особі права мати побачення із захисником з моменту затримання, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК України);

•   складання органом дізнання, слідчим, прокурором протоколу затримання, в якому роз'яснюються затриманому його права й обов'язки (ч. 3 ст. 106 КПК України);

•     копія протоколу з переліком прав і обов'язків затриманого негайно:

-     вручається затриманому;

-            направляється прокуророві (на вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що були підставою для затримання);

•     негайне повідомлення про затримання особи одного з її родичів;

•      поміщення затриманого до місця тимчасового тримання під вартою (ізолятора тимчасового тримання);

•      у разі оскарження затримання до суду, скарга негайно надсилається начальником місця досудового ув'язнення до суду (порядок розгляду суддею таких скарг регламентовано у ч. 7 ст. 106 КПК України);

•     якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у виді взяття під варту чи постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи досудового ув'язнення, начальник місця ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

Строк затримання -до 72 год.

Строк починається з моменту доставлення особи до органу дізнання чи до слідчого, прокурора, а якщо затримання було проведено на підставі постанови про затримання, то - з моменту фактичного затримання особи, а закінчується моментом:

-    звільнення особи у зв'язку з непідтвердженням підозри;

-     обрання запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі;

-     обрання судом запобіжного заходу у виді взяття під варту.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, що мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про взяття особи під варту, може продовжити затримання до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК України).

№36 Підстави, порядок застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Продовження строків тримання під вартою.

Взяття під варту- це запобіжний захід, суть якого полягає в обмеженні особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого через поміщення їх до спеціальної установи.

Підспеціальними установамислід розуміти:

-     слідчі ізолятори (СІЗО) Державного департаменту з питань виконання покарань;

-       дисциплінарні ізолятори чи карцери установ виконання покарань (ст. 4 Закону України "Про досудове ув'язнення");

-    гауптвахти Військової служби правопорядку в Збройних Силах України - для осіб, які відбувають покарання в дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі - КВК)).

Тож особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, що провадить розслідування, терміном від однієї до двох годин, зазвичай, не більше одного разу на місяць.

Умови застосування:

-    його застосовують лише в разі, якщо жоден інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК України;

-       застосовують у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках - якщо кримінальним законом передбачено більш м'яке покарання, наприклад, якщо обвинувачений: не має постійного місця проживання; порушив інший запобіжний захід.

Процесуальний порядок застосування:

•      орган дізнання чи слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання може внести прокурор. Вирішуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність отримання доказів, їх достатність для обвинувачення;

•      якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, що перебуває на волі, суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого та доставку його в суд під вартою. Затримання в такому разі не може тривати більше, ніж 72 годин, а коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше за 48 годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт;

•       суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а в разі потреби бере пояснення в особи, в провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, і виносить постанову:

-     про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

-     про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у виді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту, суд може обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою;

Слідчий (особа, що провадить дізнання) ознайомлює обвинуваченого з постановою судді про обрання чи про відмову в обранні запобіжного заходу.

Після взяття під варту слідчий (особа, що провадить дізнання) зобов 'язаний виконати такі дії:

1)     вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого та повідомити про це письмово прокурора й заарештованого, а копію листів приєднати до справи (ст. 159 КПК України);

2)   вжити заходів щодо охорони майна ув'язненого (ст. 160 КПК України);

3)    повідомити дружину (іншого родича) й адміністрацію за місцем роботи чи навчання заарештованого. Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України "Про міліцію", міліція "негайно, але не пізніше як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про їх місцеперебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги - захиснику";

4)          якщо заарештований є іноземцем, то направити постанову судді до Міністерства закордонних справ України;

5)             у разі арешту помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України").

На постанову судді прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник або законний представник протягом трьох діб з дня її винесення можуть подати апеляцію до апеляційного суду. Однак це не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про його особу чи з'ясувати інші обставини, що мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя може продовжити затримання до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до 15 діб, про що виноситься постанова. Якщо така необхідність виникне при вирішенні цього питання стосовно особи, котру не затримували, суддя має право відкласти його розгляд на строк до 10 діб і вжити заходів задля забезпечення на цей період її належної поведінки чи своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк (ч. 8 ст. 165-2 КПК України).

Осіб звільняють з-під варти у випадках:

-   скасування запобіжного заходу;

-    зміни запобіжного заходу;

-        закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку.

Начальник установи досудового ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, стосовно якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокуророві, котрий здійснює нагляд за законністю розслідування.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця досудового ув'язнення (ч. 3 ст. 20 Закону України "Про досудове ув'язнення").

Стаття 156. Строки тримання під вартою

Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.

У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 цього Кодексу виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 цього Кодексу перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не пізніш як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою цієї статті.

Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з порушенням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою цієї статті, то після його закінчення обвинувачений підлягає негайному звільненню. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи.

Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Коли у справі беруть участь кілька обвинувачених, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них строку, передбаченого частиною шостою цієї статті, виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено стосовно того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо не відпала необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і відсутні підстави для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому цим Кодексом порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Стаття 165-3. Порядок продовження строків тримання під вартою

За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.

Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців - не пізніш як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців - не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців - не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;

4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи - не пізніш як за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою за винятком випадку, передбаченого частиною сьомою статті 156 цього Кодексу або відмовляє в його продовженні.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.

№ 37 Загальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів.

1. Підписка про невиїзд - це покладення на підозрюваного, об винуваченого, підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).

Даний запобіжний захід визначено в ст. 151 КПК. Він полягає в прийнятті від обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов’язання про те, що він не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.

Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб, можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена повністю.

Рішення про обрання підписки про невиїзд приймається та оформлюється постановою, яка оголошується об винуваченому (підозрюваному) під розписку. Копія постанови на правляється прокурору.

Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до вине сеної постанови підписка приєднується до справи.

При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід.[19; 570]

2. Спосіб запобігання: обмеження права на свободу пересування та покладення на особу обов’язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового пере бування без відповідного дозволу.

3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпе чити швидку явку суб’єкта, до якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

4. Спеціальні підстави застосування такі – ж, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законода вець не передбачає.

6. Процесуальний порядок застосування.

Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу про обрання цього запобіжного заходу. Постанови оголошується особі, до якої обрано під писку про невиїзд, із роз’ясненням цій особі її прав та обов’язків.

Після цього у особи відбирається окремий документ – власне підписка про невиїзд.

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до момен ту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки законом не передбачено.

8. Юридична відповідальність.

Кримінально-процесуальна: за порушення - заміна підписки про невиїзд на суворі ший запобіжний захід (на практиці найчастіше – взяття під варту).

Процесуальна характеристика ЗАСТАВИ

1. Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваче ним, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживан ня або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідуван ня і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Регламентовано ст. 154-1 КПК. Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при цьому не потрібні.[19;573]

Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка ут-і римується під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.

Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непу, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.

2. Способи запобігання:

-спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір застави має бути таким, щоб зумовити ці побоювання;

- психологічний вплив заставодавця на обвинуваченої з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.[20;146]

3. Метою застави є:

- забезпечення належної поведінкиособи, щодо якої обрано заставу;

- виконання цією особою зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду та з’явитися за викликом до органу розслідування і суду.

4. Підстави застосування застави збігаються із загальними під ставами застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визна чає.

Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

· 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяж кого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років[19;573]

· 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяж кого злочину, чи раніше судимої особи;

· 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обста вин справи органом, який застосував запобіжний захід.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення спра ви до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження спра ви до суду — судом.

6. Процесуальний порядок застосування.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, під судному роз’яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвину вачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запо біжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якшо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішується судом у судовому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважених причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд вправі виз начити у вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або обертається на виконання вироку в частині майно вих стягнень.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в час тині майнових стягнень.

Згідно з кримінально-процесуальним законом, предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності — будь-яке майно або нерухомість, що належать застав нику на праві власності, стосовно яких він має право володіння, користування і самостійного розпорядження.

Проте, на сьогоднішній день на практиці предметом застави виступають виключно гроші. Найімовірніша причина цього вбачається в досить складному процесі передачі права володіння, користування, розпорядження на об’єкти, зокрема, які належать нерухомого майна.

В.М. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України детально розглядає дане питання. Зокрема, він зазначає, що якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути ви користаний як застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової згоди інших.

Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і властивості, за яких виконання рішення про обертання його в при буток держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами. Воно повинно мати індивідуальні ознаки, від окремлено від інших об'єктів власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає можливість забезпечення його цілості.

Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані об'єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об'єктом застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право власності. [ 19; 574]

Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які на кладено арешт (постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами за стави як запобіжного заходу”).

На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним, об винувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при заміні запобіжного заходу застави іншим.

Також у Пстанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 берез ня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або підсудним зобов’язань, що спричиняють обертання застави в прибуток держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що дане положення проблематичне.

В.М. Тертишник висловлює власну думку щодо цього питання. Відповідно до ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції України встановлює принцип непорушності права приватної власності. Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток громадянину, що постраждав від злочину, є його позовна вимога про відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову. Певно це правило припускає, що і застава повинна бути достатня для того, щоб у випадку, коли обвинуваченийний переховується від слідства і суду, можна було б відшкодувати збитки потерпілому.[19; 575]

7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи ска сування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна:

- звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

- заміна застави більш суворим запобіжним заходом.

Закінчуючи процесуальну характеристику застави слід зазначити, що такий запобіжний захід набув широкої популярності в Західних країнах, зокрема в США.

Щодо України, то наразі в цій сфері маємо, нажаль, значні проблеми у поширенні застосування застави. Деякі вважають, що застосування запобіжного заходу застави є недоцільним, оскільки містить в собі занадто слабку основу, в основному економічну. До того ж необхідно врахувати, що в особі заставника можуть виступати як будь-яка фізична особа, так і організації, установи тощо. Аналіз практики показує, що застава, як запобіжний захід, обирається часто при здійсненні злочинів проти особистої власності (крадіжках, грабежах, знищення і пошкодження майна), зловживанням владою чи службовим становищем і до деякої міри при здійсненні злочинів проти особи. Застава має всі підстави стати дійовим запобіжним заходом у кримінальному процесі. В умовах реалізації ідеї правової держави, демократизації законодавства і практики його застосування застава набуває значення досить гуманного запобіжного заходу, що у багатьох випадках з урахуванням обставин справи й особистості об винувачуваного може бути застосована там, де раніше обирався такий запобіжний захід - тримання під вартою.

Проте її застосування повинно бути зваженим. В.М. Тертишник наголошує, що недоцільно її за стосування у справах про розкрадання в особливо значних розмірах, фінансовому шахрайстві і в інших аналогічних справах, справах, обвинувачувані по яких найчастіше прагнуть у період слідства і суду залишитися на свободі з метою перешкоджати вста­новленню істини, володіючи "великими грошима", нерідко вдають ся до підкупу або тиску на свідків, шантажу, послуг корумпованих чиновників та інших "покровителів".

Недоречне застосування даного запобіжного заходу й стосовно особливо небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили насильницькі злочини або злочини в складі організованої злочинної групи.[19; 575]

Ця проблема потребує нового законодавчого розв’язання — внесення доповнень і змін до чинного законодавства.

Процесуальна характеристика ОСОБИСТОЇ ПОРУКИ

1. Особиста порука - це взяття на себе особами, що заслугову ють на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обви нуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставлення його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про те вимогою.

Згідно зі ст. 152 КПК особиста порука полягає у відібранні від осіб, що за­слуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинува ченого за викликом і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

2 Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стяг нення обов’язку забезпечити належну поведінку та явку обвинува ченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Вико нання цього обов’язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвину ваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановлен ню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними під ставами застосування запобіжних заходів.