4.4. Механізм функціонування соціального партнерства в Україні

Розвиток соціального партнерства неможливий без інституалізації його сторін. Під інституалізацією зазвичай, розуміють комплекс установ, в яких обрані члени, груп отримають право на виконання дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів груп.

Основними передумовами інстутиалізації були:

• виникнення певних суспільних потреб у нових типах соціальної діяльності;

• розвиток необхідних організаційних структур і соціальних норм;

• інтернаціоналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи по потреб особистості, ціннісних орієнтацій і очікувань.

Завершенням процесу інституалізації є інтеграція нового виду соціальної діяльності в існуючу структуру виробничо-економічних відносин.

За часів Радянської України традиційними соціальними інститутами були профспілки. Вони виступали складовою частиною державного механізму управління, їм були передані державні функції управління соціальним страхуванням, санаторно-курортними та іншим установами, вони здійснювали контроль за дотриманням трудового законодавства тощо.

З набуттям Україною незалежності помітною є зміна деяких функцій профспілок, зокрема відхід від патронату держави, укладання колективних договорів та тарифних угод. На державному рівні розпочався новий для України багатовимірний процес створення соціально-трудових відносин, властивих соціальне орієнтованій ринковій економіці. З’являються верстви власників та їх організацій. Виникають передумови впровадження одного з найголовніших інститутів громадянського суспільства — соціального партнерства.

Органи соціального партнерства в Україні.

Інституалізація соціального партнерства в Україні почалася зі створення першого його органу — Українського координаційного комітету сприяння зайнятості населення (УККСЗН).

УККСЗН — це постійно діючий тристоронній орган, утворений на громадських засадах з метою підготовки і прийняття погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості в країні. Головною метою цього комітету є його участь у розробці й удосконаленні правової і нормативної бази діяльності ринку праці, у розробці ї реалізації державних і регіональних програм зайнятості та джерел їх фінансування, координація зусиль господарських, профспілкових організацій і держави щодо пошуку шляхів запобігання безробіття, регулювання міжтериторіального та міжгалузевого розподілу трудових ресурсів

Наступним органом соціального партнерства стала Національна рада соціального партнерства (НРСП), яка була створена за Указом Президента України у 1993 р.

НРСП — це постійно діючий тристоронній орган, що діє на державному, галузевому і територіальному рівнях, розглядає проекти законів, постанов Кабінету Міністрів України з питань соціально-трудових відносин, вносить Пропозиції щодо ратифікації Україною конвенцій МОП.

До складу НРСП входять на паритетних засадах по 22 представники від уряду, об’єднань роботодавців і профспілок України.

У своїй роботі НРСП керується принципами обов’язковими для кожної з трьох сторін: законності, добровільності, рівноправності, паритетності представництва, взаємоповага, пріоритетності примирних процедур.

Головною метою НРСП є розробка засад формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого шляхом: соціального діалогу, консультацій, переговорів, запобігання соціально-трудовим конфліктам.

Нині в Україні особливо нагальною стала проблема регіоналізації соціального партнерства, тобто пошук шляхів узгодження інтересів соціальних партнерів саме на регіональному рівні. Для цього створюються Регіональні ради соціального партнерства. Основними їх функціями є відстеження соціально-економічної ситуації в регіоні, запобігання виникненню конфліктів, сприяння збалансуванню інтересів та можливостей усіх сторін соціально-трудових відносин. В центрі їх уваги вирішення проблем соціально-трудової сфери: укладання регіональних угод між профспілками й обласними державними адміністраціями, відстеження змін на ринку праці, запобігання масовому вивільненню працюючих.

Соціальне партнерство розглядається як механізм, що сприяє управлінню певними інституціями соціальної сфери за допомогою активного представництва в них соціальних партнерів. Однією з головних інституцій є система соціального страхування та її підсистеми. Виділяють п’ять підсистем системи соціального страхування:

1. страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатність та витратами пов’язаними з народженням та похованням;

2. пенсійне страхування;

3. медичне страхування;

4. страхування на випадок безробіття;

5. страхування від нещасного випадку.

Пріоритетними напрямами в управлінні системою соціального страхування на сучасному етапі розвитку суспільства є:

• відповідальність соціальної політики країни потребам соціального захисту населення;

• баланс в загальнонаціональній політиці між державною системою соціального страхування індивідуальними і приватними його формами;

• забезпечення механізму прийняття та впровадження в практику відповідних законів соціальної політики;

• формування інституційних механізмів для здійснення програми соціального страхування;

• забезпечення безпосередньої участі соціальних партнерів як платників і одержувачів в управлінні соціальним страхуванням;

• створення механізму фінансового контролю за розподілом ресурсів та забезпечення відповідальності за цільове використання коштів;

• збирання і облік страхових внесків;

• мінімізація адміністративних витрат при забезпеченні високого рівня надання послуг;

• знання своїх прав платниками і одержувачами;

• автономність фінансової системи тощо.

Суб’єктами управління системою соціального страхування виступають:

• уряд, установи соціального страхування (державні і приватні);

• соціальні партнери (роботодавці і наймані працівники та організації, що представляють їх інтереси).

Уряд повинен забезпечити функції виконавчої та законодавчої гілок влади. Парламент забезпечує законодавчу базу і слідкує за результатами системи соціального страхування, здійснює вплив на політику уряду й дії міністерств. Зобов’язання уряду полягають у забезпеченні процесу впровадження і реформування соціальної політики держави.