Структура політичного конфлікту

(сукупність його сутнісних компонентів, за відсутності яких він неспроможний розвиватися як політична реальність)

Суб’єкти: політичні лідери; гілки державної влади; етнонаціональні або територіальні спільноти; політичні партії; орієнтовані на владу фінансово-промислові групи; федеральний центр та суб’єкти федерації; держава та опозиція; держава та блоки держав в системі міжнародних відносин; інші актори політичного життя, що прагнуть реалізувати свої політичні інтереси.

Предмет: відносини з приводу державної влади – її устрою, повноважень, реалізації; конституційні норми; адміністративно-територіальний устрій; проблеми внутрішньої та зовнішньої політики; блокова (коаліційна) політика; визначення стратегічних партнерів та союзників.

Конфліктні дії як сукупність різноманітних проявів політичної боротьби: а) теоретична боротьба – зіткнення концепцій, доктрин, стратегій державно-політичного розвитку; б) ідеологічна боротьба – зіткнення ціннісних орієнтацій, партійних програм, міфів, стереотипів; в) інформаційно-психологічна боротьба – маніпуляційні впливи ЗМІ та PR-технологій на супротивника та адресні верстви населення; г) організаційна боротьба – партійне будівництво, мобілізація соціальних ресурсів, агітаційно-пропагандистські кампанії, залучення електорату на свій бік; д) збройна боротьба – військові конфлікти, революційні виступи, перевороти, повстання, захоплення заручників, терористичні акти.

Умови: легітимність влади, політичний устрій, форма правління, політичний режим, рівень політичної культури населення, лояльність силових структур (насамперед, армії, поліції, служби безпеки), активність ЗМІ, політичні традиції, національний характер, толерантність населення та ін.

Наслідки: а) функціональні – стабілізують розвиток політичної системи (конституційні зміни державного ладу, форми правління, адміністративно-територіального устрою, зміни зовнішньополітичних орієнтацій, відносин власності, політичного режиму, демократичних процедур); б) дисфункціональні – посилюють деструктивні зміни та призводять до стагнації політичної системи.

Методи розв’язання політичних конфліктів

ухиляння від конфлікту (тимчасове згортання політичної активності, зникнення з політичної арени, унеможливлення зустрічей з противником)

підміна конфлікту (переміщення в іншу площину)

конфронтація (штучне загострення ситуації, жорсткі рішення)

відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові)

консенсус (зближення позицій сторін через посередника)

третейський арбітраж

переговори як поширений та найбільш перспективний спосіб подолання конфлікту

Методика «принципових переговорів» полягає в тому, щоб розв’язувати політичні проблеми, виходячи з їх системних, сутнісних рис, а не на основі ситуативних окремих компонентів. В їх основу покладено такі правила:

відмова від ведення позиційних торгів та зосередження на інтересах, а не на позиціях;

використання об’єктивних критеріїв;

розмежування між учасниками дискусії та обговорюваними проблемами;

«м’яка» тактика взаємодії з прилежною стороною;

підключення у разі необхідності третьої сторони.

Демократичний контроль над конфліктними ситуаціями здійснюється через такі процедури:

взаємний та оперативний обмін інформацією щодо інтересів та намірів сторін, залучених у конфлікт

свідоме взаємне стримування від застосування сили чи загрози її застосування, здатних призвести до некерованого розвитку конфліктної ситуації;

проголошення взаємного мораторію на дії, що загострюють конфлікт

підключення арбітрів, чия неупереджена позиція та рекомендації щодо подолання конфлікту визнаються усіма задіяними сторонами

використання наявних або прийняття нових правових норм, адміністративних та ін. процедур, здатних зблизити позиції сторін

створення та цілеспрямоване підтримування атмосфери ділового партнерства, а на її основі – і довірливих відносин як передумови подолання наявного конфлікту та його запобіганню у майбутньому