2. Демократія як політичний процес

Останні десятиріччя ХХ ст., пов’язані із стрімкими змінами в державах Східної Європи, стали періодом активної розробки в межах теорії політичного процесу проблеми демократизації.

Демократизація (від грецьк. demos – народ і kratos – влада) – процес глибинних змін у політичній системі, пов’язаний із системним впровадженням в її життєдіяльність принципів (норм, цінностей) демократії.

Демократія (від грецьк. демос – народ, кратос – влада; народовладдя) – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їхньої реальної участі в управлінні справами держави і суспільства.

До головних принципів демократії, накопичених людством з часів Античності, відносяться:

народний суверенітет, визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві

представництво, згідно з яким народ делегує владні повноваження державним органам

виборність органів влади, у більшості випадків – законодавчої установи та глави держави

громадянський консенсус як принципова згода основної маси громадян дотримуватись встановлених владою норм та правил спільної життєдіяльності

мажоритаризм як правління більшості

забезпечення прав меншості як обов’язок правлячої більшості

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову

рівність і свобода громадян

політичний та ідейний плюралізм, втілений у багатопартійності, політичному суперництві, опозиційній діяльності

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ! Демократію не слід вважати ідеалом суспільно-політичного устрою. Її «ахіллесовою п’ятою» була й залишається суперечність між ідеєю повновладдя народу та неможливістю його практичного здійснення. Ідеальна демократія неможлива навіть із суто технічних причин, оскільки людством поки що не винайдено дієвих механізмів забезпечення прямого народоправства з питань, що мають вагоме суспільне значення.

Іноді демократія є недоцільною з точки зору некомпетентності більшості народу у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ в цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноосібний деспот.

Концепції демократії

Класична ліберальна демократія ґрунтується на вказаних вище принципах та ідеї індивідуальної свободи. На перший план ставить свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення свободи базується на особистих правах і свободах: на життя, недоторканність особи, спротив насильству, власність, вільну економічну діяльність, приватне життя (недоторканності житла, таємниця листування, свобода пересування й вибору місця проживання) тощо. Їх доповнюють політичні права і свободи, що відкриває перед індивідом можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення як особистих, так і спільних інтересів та потреб.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дозволяє більш повно поєднати ідеал демократії та можливості його практичного втілення. Відповідно, таку демократію розглядають як правління уряду, здатного приймати рішення та нести за них відповідальність. Неодмінною умовою представницької демократії є наявність конституції як нормативно вираженого порядку організації і здійснення державного владарювання. Тому цю демократію в окремих випадках називають конституційною демократією, за якої воля народу делегується представникам, які в процесі прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну політичну відповідальність.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ! Даний варіант демократії, відбиваючи ідеологію буржуазії з притаманною їй абсолютизацією індивідуальної свободи, призвів до соціальної поляризації суспільства, загострення класової боротьби, політичної нестабільності тощо. Подолати такі недоліки покликана концепція плюралістичної демократії як модернізований варіант своєї ліберальної попередниці.

Плюралістична демократія орієнтується на врахування всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Її основною ознакою є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Зазвичай, прийняті рішення є результатом конкуренції та взаємодії (іноді вимушеної) різних політичних сил, серед яких домінують політичні партії, суспільно-політичні рухи та групи інтересів.

Політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, регіональних, професійних, релігійних та ін. груп та утворених ними організацій. Вказані групи впливають на процес продукування політики, проте жодна з них на має монопольного становища.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ! Недоліком плюралістичної демократії є надання пільг і преференцій певним соціальним групам, без яких вони залишаються далекими від світу реальної політики (молодь, жінки, інваліди, ветерани, національні меншини). Але закріплення пільг і привілеїв хоча б для окремих соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії – рівності всіх громадян перед законом.

Дана концепція абсолютизує можливості політичного представництва інтересів соціальних груп через політичні партії, організації, групи інтересів. Їхні рядові члени реально відіграють другорядну роль, тоді як основні рішення приймаються керівниками таких угруповань, іноді навіть без відома підлеглих.

Утопізм присутній і в уявленні про рівність об’єднань за своїми суспільно-політичними можливостями. Реалії є такими, що найбільший вплив на політику в країнах з ринковою економікою чинять:

а) транснаціональні корпорації;

б) фінансово-промислові групи;

в) об’єднання підприємців;

г) військово-промисловий комплекс;

д) керівники профспілкових організацій.

Саме вони мають найширші матеріально-фінансові, інформаційні та кадрові можливості впливу на органи влади, чим і користуються у своїх практичних діях.

Зміцнення соціально-політичних позицій деяких соціальних груп (насамперед, підприємців і профспілок) спричинило появу концепції корпоративної демократії.

На Заході до корпорацій відносять не лише цехові, кастові, комерційні об’єднання, але й акціонерні товариства та організації місцевої влади (муніципалітети). Ключова теза корпоративної демократії: політика має здійснюватися за участю держави та обмеженої кількості найбільш масових і впливових організацій, передусім об’єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика отримала назву політики соціального партнерства (трипартизму). У більшості країн Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок та державних структур спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ!Корпоративні об’єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів інших верств населення. При цьому може виникати неспівпадання (конфлікт) інтересів.

Партисипітарна демократія (франц. participer – брати участь) спрямована на досягнення реальної, а не декларативної свободи і рівності, забезпечення практичного залучення максимальної кількості громадян у здійснення влади.

Прибічники даної концепції намагаються розвінчати поширену тезу про недемократичні настрої широких верств населення, готових до встановлення авторитарного і навіть тоталітарного правління (особливо в період загострення політичної, соціально-економічної, екологічної ситуації в країні). На їх переконання, антидемократична позиція мас є наслідком недостатньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливостей реально впливати на політику. Покращання матеріального, освітнього, культурного становища людей (насамперед нижчих прошарків соціальної піраміди) неодмінно посилить привабливість політики та заохотить їхню участь у вирішенні важливих суспільно-політичних проблем за умови наявності відповідних інституційних механізмів. Або: освічена та поінформована громадськість здатна здійснювати демократичний контроль держави через загальні вибори та представницький уряд.

Марксистське розуміння демократії ґрунтується на виробничо-матеріальних (економічних) умовах життя суспільства та його класовій структурі. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу – рабовласницького, феодального, буржуазного (капіталістичного) – інститути демократії слугували і слугують класам, що володіють засобами виробництва. У порівнянні з її рабовласницьким та феодальним аналогами, буржуазну демократію марксизм розглядає як найрозвиненіший історичний тип демократії, оскільки вона покінчила з абсолютизмом та формально проголосила найважливіші права і свободи людини.

Вищим типом демократії марксизм визнає соціалістичну (пролетарську) демократію, яка є владою більшості суспільства – трудящих. Така модель влади – «диктатура пролетаріату» – може бути досягнута шляхом соціалістичної революції, організованої політично найактивнішою силою – робітничою (комуністичною) партією. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх «справжньої свободи», звільненої від капіталістичної експлуатації. На відміну від буржуазних держав, соціалістична демократія не тільки проголошує політичні права і свободи, але й гарантує їх. Крім представницької демократії, соціалізм використовує різні форми безпосередньої демократії, втіленої у діяльності громадських організацій, системі народного контролю, практиці всенародного обговорення законопроектів тощо.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ!Як засвідчила практика соціалістичних держав ХХ ст., реально за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя правлячої (часто єдиної) політичної партії і навіть одноосібний диктат її лідера. Недемократична побудова самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем. Вибори мають формальний характер, оскільки доволі часто проводяться на безальтернативній основі. Громадські організації діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на широкі верстви населення. Засоби масової інформації, належачи державі, також перебувають під жорстким контролем партійної цензури.

Елітарна (плюралістична) демократія виходить з того, що ані особистість, ані суспільство не є головними суб’єктами політики у демократичній державі. Інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви політичної діяльності індивіда формуються насамперед у соціальній групі, розміри якої можуть бути якими завгодно. «Все суспільство», яке фактично складається із значної кількості узгоджено діючих, конкуруючих, а в окремих випадках навіть антагоністичних груп, у більшості випадків не може розглядатися як «генератор» всенародних демократичних політичних перетворень. За таких умов призначення демократії як політичної практики полягає у тому, щоб надати всім громадянам рівну можливість відкрито виразити свої інтереси, відшукати за допомогою взаємних компромісів їх баланс, своєрідну «точку рівноваги», чим запобігти узурпації влади найбільш впливовими соціальними групами.