До цього додаються новітні парадигми

географічна (головними детермінантами, що визначають формування й розвиток політичного життя, є територіальні, фізико-кліматичні та ін. явища). Продовженням географічної стала геополітична парадигма

натуралістична (природа політики пояснюється через домінантне значення факторів, які виражають пріоритетний вплив зовнішнього середовища або характеристик самої людини)

біологічна (синтезує фізіологію, генетику, біологію, екологію та еволюціоністську філософію; тільки примат інстинктивних, генетичних особливостей людини може бути достатньою підставою для функціонування політичної сфери; на політичні процеси визначальний вплив чинять стать, вік, темперамент та інші вроджені характеристики індивіда

психологічна (сутність політики пояснюється через психічні властивості людини, її підсвідомі інстинктивно-рефлекторні риси та механізми поведінки);

антропологічна (політичні дії зумовлюються соціально-культурними характеристиками особистості)

раціонально-критична (природа політичної взаємодії людей пояснюється не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, серед яких переважають конфлікт та консенсус).

2. Розвиток політичної думки в Україні.

Зародження вітчизняної політичної думки (Х-ХVІІ ст.)

Перші писані пам’ятки інтелектуальної скарбниці України, які дійшли до сучасних поколінь, припадають на Х-ХІ ст. – період розквіту Руської (Київської) держави. Впродовж наступних семи-восьми століть українська політична думка еволюціонувала в руслі європейської богословської традиції, як ідеологія православ’я, оскільки вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Головним джерелом світорозуміння духовних фундаторів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова Іоанна Златоуста.

До нас дійшли лише окремі політико-правові документи того періоду – договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда», церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Окрасами ХІ ст. стала «Повість минулих літ» Нестора-літиписця та проповідь «Про закон і благодать» митрополита Іларіона.

Збереглися такі важливі пам’ятки ХІ-ХІІІ ст.: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Володимиру Мономаху, «Слова» Кирила Туровського. У згаданих творах порушено проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201-1292).

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (ХІV-ХVІІ ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалась на «Руську правду», приписи якої діяли до середини ХV ст. Беззаперечним був вплив конституцій польського сейму (1446 р.), Судебник Великого князя Казимира (1488 р.), Литовські статути 1529, 1566, 1588 років, що були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського, і Речі Посполитої, а у ХVІІІ-ХІХ ст. зумовили кодифікацію українського права.

ХІV-ХVІІ ст. позначені домінуванням літературно-політичних студій теологічного характеру, непростим діалогом поборників католицизму та православ’я. У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Важливою заслугою митрополита Петра Могили (1596-1647) стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворились на Києво-Могилянську колегію (академію) – кузню українських мислителів і державних діячів.

Політична думка українського Відродження (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.)

Провісниками національно-політичних ідей цієї доби слід вважати автора «Історії Русів» та видатного літератора І.П. Котляревського (1769-1838) – співця волелюбності, патріотизму, скромності, мужності, наполегливості, відваги, винахідливості українського характеру. Його «Енеїда» – це концепція людини, сповненої гідності й духовної незалежності, здатної боротись за вищу суспільно-політичну цінність, втілену у власній державі. Мислитель відкидає становий поділ суспільства, кріпосне право, стверджує велич індивіда не за посадою, а як рівного серед рівних громадян, вимагає втілення природних прав людини у практику, рішуче засуджує самодержавне гноблення особистості.

В.В. Капніст (1758-1823) в «Оді на рабство» (1782) рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України, мріяв про національно-визвольне повстання проти Росії з прусською допомогою.

Й.Б. Шад (1758-1834) у «Природному праві» (1814) відстоював ідеали свободи совісті, думки, права на освіту, гасла національної державності, уявляв державу і систему держав як єдиний організм, відкидав деспотизм, розвивав геополітичні доктрини.

Принциповим послідовником французьких просвітителів виявив себе перший ректор Харківського університету І.С. Рижський (1761-1811).

Репресіям з боку царського уряду піддавався відомий економіст В.Н. Каразін (1773-1842), особливо за ліберально-демократичні проекти перебудови державного управління Росії, створення на базі імперії конституційної монархії, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.

В альманасі «Русалка Дністровая» (1837 р.) М.С. Шашкевич (1811-1843), Я.Ф. Головацький (1814-1888) та І.М. Вагилевич (1811-1866) відстоювали ідею єдності Наддніпрянщини та Наддністрянщини, боротьби українського народу за свої права і вольності, кращу долю, національне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини і Гетьманщини.

Перший ректор Київського університету М.О. Максимович (1804-1873) у дослідженнях з історії Київської Русі відкинув теорію про «великоруське населення» Київської держави, обґрунтував триєдине походження українців, росіян і білорусів, започаткував народницький напрямок у політичній історії України.

Вагомий внесок до вітчизняної політичної думки здійснило Кирило-Мефодіївське товариство (1845-1847). У «Книзі буття українського народу», статуті, відозвах товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства слов’янського союзу у вигляді федерації українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів та ін. народів при провідній ролі України. Таке могло бути за умови скасування кріпацтва та станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності.

Революційно-радикальне крило товариства (Г.Л. Андрузький, М.І Гулак, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда) керувались теорією насильства в інтерпретації Т.Г. Шевченка (1814-1861) – духовного батька української нації, геніального поета, непримиренного ворога самодержавства, захисника прав і вольностей народу, співця свободи та незалежності рідної землі, готового «добре вигострить сокиру» для розбудження «хиренної волі» і повалення царизму. Саме під впливом Т.Шевченка і М.Гулака (1822-1899) у товаристві народилось кілька проектів Конституції Слов’янських Сполучених Штатів (без Росії). В них особливо вдало були змальовані громадянське суспільство (громада та її складові), місцеве самоврядування та державний апарат майбутньої федерації.

Лідерами ліберально-демократичного крила товариства були М.І Костомаров (1817-1885), В.М. Бєлозерський (1825-1899) та П.О. Куліш (1819-1897). Вони сповідували поміркований реформізм у досягненні поставлених вище цілей, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства. Пізніше П.Куліш неодноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державотворення, позбавляв козаччину і гайдамаччину державотворчих ідеалів, але все це пронизувалось мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну поміж інших самостійних народів.

Широкого розголосу набули погляди гарячого прихильника природного права галичан на самобутність, а українського народу на самовизначення В.І. Подолинського (1815-1876).

С.С. Гогоцький (1813-1885), навпаки, відкидав думку про існування української нації та української культури, підтримував русифікаторську політику самодержавства.

У другій половині ХІХ ст. вітчизняна політична думка посилюється творчістю В.Б. Антоновича (1834-1908) – ідейного натхненника українофілів-поляків, переконаного прихильника природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборності, федералізму.

Проблеми незалежності і національного відродження України, скасування кріпацтва, припинення самодержавного гноблення порушував львів’янин О.Я. Кониський (1836-1900). Київську Русь як колиску виключно українського народу, його мови і побуту розглядав П.Г. Житецький (1836-1911). Автором багатьох статей на таку ж тему став батько видатного українського поета Т.Р. Рильський (1841-1902).

Майже всі названі мислителі середини і другої половини ХІХ ст. входили до осередків української ліберально-демократичної інтелігенції – громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції національної політичної думки.

Перша така громада виникла у Петербурзі (В.Білозерський, Г.Вашкевич, Г.Галаган, С.Глушановський, Д.Каменецький, В.Каховський, О.Кістяківський, М.Костомаров, П.Куліш, В.Тарновський, Т.Шевченко та інші). Там же під редагуванням В.Білозерського у 1861-1862 рр. виходив журнал «Основа», який став стрижнем вітчизняної політичної думки, що відображала прагнення до національного самовизначення.

У 1859 р. подібна громада почала діяти у Києві (В.Антонович, П.Житецький, К.Михальчук, Т.Рильський, В. та Є. Синєгуб, О.Стоянов, П.Чубинський) і майже одночасно у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Провідним ідеологом київської (Старої) Громади став фундатор української політології, основоположник вітчизняного конституціоналізму, засновник українського соціалістичного руху М.П. Драгоманов (1841-1895). Його соратниками і послідовниками виявили себе Ф.К. Вовк (1847-1918), С.А. Подолинський (1850-1891), О.С. Терлецький (1850-1902), І.Я. Франко (1856-1916), Б.О. Кістяківський (1868-1920), М.І. Туган-Барановський (1865-1919). Спектр їхніх ідей відбивав складність та різноспрямованість тогочасного політичного життя Європи. Його утворювали: марксизм в еволюційному та революційному баченні процесу втілення його базових концептів; захист прав знедолених; суверенітет української нації; федеративний або конфедеративний державний устрій; ідея демократичної республіки; соціальний захист селян і робітників тощо.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав М.М. Ковалевський (1851-1916). Ідеї соборності, політичної самостійності України обґрунтовували Ю.Бачинський, М.Порш. Ідеологом створеного у Львові Наукового товариства ім. Шевченка став М.С. Грушевський (1866-1934) – майбутній лідер українського національно-визвольного руху та Голова Центральної Ради.

У 1891 р. у Полтаві було створено Братство тарасівців – першу українську політичну організацію, що ґрунтувалась на засадах суто націоналістичної ідеології. Концептуальним натхненником Братства став М.Міхновський, головою – І.Липа. У політичній декларації «Вірую» вони виходили з погляду на Росію як окупанта України, вимагали повної державної незалежності останньої, вважали, що лише вирішення національного питання розв’яже питання соціальні, а не навпаки.

З початку ХХ ст. до повалення російського самодержавства у 1917 р. ідеї українського конституціоналізму, пріоритету прав людини і громадянина, національного самовизначення України розвивалися у політичних програмах і платформах більшості тогочасних політичних партій – Революційної української партії (Д.Антонович, М.Русов, А.Жук), Української соціал-демократичної робітничої партії (В.Винниченко, С.Петлюра), Українського наукового товариства (М.Грушевський), Товариства українських поступовців (С.Єфремов, А.Ніковський, Д.Дорошенко).

Як видно, вітчизняна інтелектуальна палітра, починаючи з ХІХ ст., своєю потужною складовою мала національно-державне самовизначення України. Саме завдяки їй стали можливими і менш вдала «Українська революція» 1917-1920 рр., і дії Українського народу кінця 80-х – початку 90-х років, що призвели до ствердження незалежної України.

Розвиток української політичної думки впродовж всього ХХ ст. тривав і в інших державах – Австрії (Український соціологічний інститут та Український вільний університет у Відні), Німеччині (Український науковий інститут у Берліні), США (Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.Липинського у Філадельфії).

У 90-х роках ХХ ст. заявили про себе вітчизняні політологічні центри – новостворені та ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, належать: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (утворений у 1969 р.); Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України (утворений у 1991 р.); Українська асоціація політологів (утворена у 1991 р.); Українська академія політичних наук (створена у 1993 р.) та ін.

Терміни та поняття до теми: політична думка, осьовий час, Стародавній світ, Античність, Середньовіччя, Новий час, Новітній час, парадигма, теологія, українське Відродження.

Запитання. Завдання:

1. Як співвідносяться між собою поняття «розвиток політичної думки» та концепція «осьового часу» К.Ясперса?

2. В чому полягає внесок Стародавньої Греції та Стародавнього Риму в еволюцію політичної думки?

3. Сутність теологічної парадигми політики. Чим пояснюється її живучість та цивілізаційна адаптивність?

4. Ідейна база марксизму: історичний досвід, сучасний стан, значення для України.

5. Політичні ідеї українських мислителів (досвід Нового часу).

6. Застосуйте принципи «безперервності» та «дискретності» накопичення політичних ідей в Україні ХІХ-ХХ ст.

7. «Держава», «політична влада», «політична еліта», «політика з позиції сили» в умовах Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового часу, у ХХІ ст. (Ваш варіант порівняльного аналізу).

Теми рефератів:

1. Політичні ідеї Платона та Аристотеля (досвід сучасного прочитання).

2. Політична думка Китаю та України: реальність чи ілюзорність взаємозбагачення?

3. Політичні погляди Н.Макіавеллі: значення для сьогодення.

4. Визначальні доктрини російської політичної думки.

5. Європейська політологія початку ХХІ ст.: школи, теоретичні проблеми, перспективи.

6. Сучасна українська політологія: теми, інститути, персоналії.

Література:

Антология мировой политической мысли: В 5 т. – Т. 1. Зарубежная политическая мысль: Истоки и эволюция. – М., 1997. – 832 с.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза, Довіра, 1996. – 944 с.

Мироненко О.М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1995.

Мироненко О.М. Історія Конституції України. – К., 1997.

Політологічний енциклопедичний словник. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І. Семківа. – Львів, 1996. – 800 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 192 с.

Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т. / Автор-упорядник В.П. Андрущенко (кер.) та ін. – К., 2003. – Т. 1. – 364 с.; Т. ІІІ – 407 с.