166 Предмет і специфіка прикладної політології

ної компетенції українського суспільства. На політико-пра-вовому рівні державою забезпечено умови для легітимних форм політичної участі суспільства. Однак проблема поля­гає в ступені засвоєння цих можливостей суспільством, окремими групами та верствами. Як свідчить досвід розвит­ку посткомуністичних країн, форми політичної участі та рі­вень громадянської активності у цих країнах залежать від історичних особливостей їх розвитку, ступеня проникнення тоталітаризму (авторитаризму) в їх попередній історії. При загальній подібності багатьох процесів у них утверджують­ся дещо відмінні форми політичної участі.

За роки перетворень в Україні сформувалися цілком адекватні уявлення про демократію. Більшість громадян надає перевагу саме демократичним цінностям та інститу­там, а не цінностям соціалістичної системи, що спростовує міф про недовіру до атрибутів демократії, які були деваль­вовані в суспільстві псевдодемократичними діями політи­ків. Передусім ідеться про форми політичної участі, втіле­ні в пострадянській Україні, — повноцінні вибори органів влади, політичні свободи, свобода підприємництва, свобо­да пересування тощо.

Сумніви щодо функціонування демократичних інсти­тутів виникають за невідповідності між ставленням до де­мократії та її інструментальними можливостями, що під­тверджують дані соціологічних опитувань. Громадяни Ук­раїни загалом розуміють сутність демократії, пов'язуючи її з концепцією необмежених прав людини (66% респон­дентів), свободою зібрань, віросповідання, з економічним процвітанням (51%), хоча про ключові політичні свободи зауважили лише 36% респондентів. Водночас рівень песи­мізму щодо стану демократії нині є небачено високим і ста­новить 64%. Причому 58% опитаних вважають, що більш демократичною Україна не стає (опитування Міжнародної фундації виборчих систем у межах проекту «Ставлення та очікування: Опитування громадської думки в Україні за 2003 р.»). Характерно, що рівень зацікавленості громадян політикою до президентських виборів 2004 р. був суттєво нижчим ніж після них.

За позитивного ставлення до демократії більшість на­селення не вірить в інструментальні її можливості, тобто що участь у голосуванні забезпечує вплив на процес ухва­лення рішень у державі, а також не вважає, що партії, профспілки, ЗМІ та інші громадські організації є інстру­ментами для захисту їх інтересів, здатними впливати на рішення уряду. Реальними засобами захисту своїх прав вони вважають нелегітимні форми участі («неправові

Політична участь як показник якості політичного режиму 167

практики») — використання особистих зв'язків і зна­йомств, розв'язання проблем за допомогою хабара.

Отже, реалією українського сьогодення є недовіра до суспільних і політичних інститутів, функціонально при­значених захищати права громадян. Низький рівень полі­тичної активності громадян зумовлений звуженням про­стору публічної політики, оскільки вони не відчувають своєї спроможності впливати на політику держави. В сус­пільстві домінують споживацькі настрої; значна кількість людей перебуває за межею бідності, спрямовує свої зусил­ля на елементарне виживання і адаптацію до нових умов життя; відсутнє «державне замовлення» на суспільну самоорганізацію як суттєву умову професійної самореалі-зації. У зв'язку з цим життєва енергія громадян спрямову­ється в інші сфери, а власне політична діяльність стає справою професіоналів — політичного класу і його безпо­середнього оточення: активістів і волонтерів політичних партій, співробітників ЗМІ, аналітиків, іміджмейкерів тощо. Простежується також зникнення з української полі­тики культури чесної, коректної змагальності ідей, пози­цій, концепцій майбутнього, витіснення цих феноменів від­верто меркантильними інструментами; широке використан­ня нелегітимних або напівлегітимних засобів впливу на рішення виборців; відверте спотворення результатів волеви­явлення внаслідок тотального застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіска­льних органів; «ручне» управління економікою через видан­ня або позбавлення ліцензій на певний вид бізнесової діяль­ності тощо. За цих умов партії як основна форма політичної самоорганізації в уявленнях громадян перетворилися на «елітні угруповання», неспроможні виконувати функцію артикуляції групових і суспільних інтересів.

Не довіряючи владі, громадяни України, однак, не втрачають інтересу до політичного життя держави, рівень якого інколи навіть вищий, ніж у «розвинутих демокра­тіях». Це підтверджують соціологічні опитування: кіль­кість людей, які цікавляться політикою, становить приблизно 40%. Але таке зацікавлення має дещо відсторо­нений характер і є своєрідною формою розваг. Не знижу­ється також електоральний потенціал громадян, що за­свідчує виборча статистика, яка в період між електораль­ними циклами демонструє приблизно однаковий рівень явки виборців — понад 70%.

Особливістю України є високий рівень неінституціалі-зованої політичної участі (різноманітні рухи, «помаранче­ва» революція) і надто низький рівень розвитку інституці-