40 Предмет і специфіка прикладної політології

до інших думок і позицій, готовність до компромісу при розв'язанні спірних питань.

Демократія (грец. demokratia — народовладдя, від demos — на­род і kratos — влада) — форма державно-політичного устрою сус­пільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добро­бут усіх людей, що населяють певну державу.

Легітимна влада демократичного суспільства залежить від волевиявлення народу. Ознаками демократичного режи­му є не тільки справедливі закони і розумно сконструйовані інститути й установи, а й демократично налаштоване сус­пільство, якому властиві демократична свідомість і демокра­тичний менталітет. Демократія означає згоду громадян жити за всенародно обраної влади, виконувати її настанови.

На сучасному етапі демократичний стиль управління пропонує суспільству й особисту, індивідуальну свободу, соціальну активність, участь громадян у житті держави, у розв'язанні суспільних проблем. Демократія дає особі пра­во діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору, слова, критики представників влади тощо. На від­міну від інших політичних режимів вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному захищати себе і свій добробут, свої громадянські права, які є природними та не­від'ємними.

Переслідуючи демократичні цілі, державне управлін­ня пропонує суспільству такий стиль соціальних відносин, учасники якого, розуміючи штучну, проте цілеспрямова­но створену обмеженість державних розпорядчо-регуля­тивних механізмів, здатні свідомо і відповідально покла­сти на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до загальних інтересів, урівноважувати авторитет сили і майна авторитетом людяності, освіченості, компетентно­сті. У такому розумінні демократія є духовним станом лю­дей, характером їхніх уявлень про самих себе, свої права, можливості та обов'язки.

Організоване на демократичних засадах державне управління не претендує на всесильність, абсолютне втру­чання в суспільне життя. Воно підпорядковується штуч­ним, законодавчо зафіксованим обмеженням власного ре­гулятивного потенціалу. Демократія передбачає обов'яз­кову взаємодію державних управлінських структур з елементами громадянського суспільства — неполітичних відносин людей, соціальних спільнот, що перебувають поза межами прямого впливу офіційних державних орга­нів та фіксують приватні, групові інтереси.

Політичне життя і державне управління 41

Громадянське суспільство забезпечує взаємодію насе­лення в економічній та соціальній сферах на засадах само­регуляції, самоврядування, заснованих на особистій рівно­сті, нормах традиційного співжиття. Воно є вищою стадією і формою людської спільноти, що охоплює добровільно сформовані первинні спільноти людей — родини, громадсь­кі організації, кооперації, асоціації, професійні, творчі та інші об'єднання. Тому природно, що громадянське суспіль­ство є гарантом стійкості та резервом зміцнення держави, а не її політичним противником. Державна (управлінська) регламентація, взаємодіючи зі зрілим громадянським сус­пільством, виступає насамперед як механізм контролю за антисуспільними діями громадян, а не як всемогутній ре­гулятор світу людини.

Авторитаризм. Авторитарний стиль державного упра­вління ґрунтується на зосередженні значних владних пов­новажень (нерідко на їх цілковитій концентрації) в руках однієї особи або групи осіб, формуванні політичного режи­му, що зменшує або виключає роль представницьких ін­ститутів влади.

Авторитаризм (лат. auctoritas — влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політич­них відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Як методу управління авторитаризму притаманні не­визнання народу головним джерелом влади; відмова від демократичного принципу поділу влади; рекрутування по­літичної еліти шляхом кооптації, призначення «згори»; скасування або значне обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угруповань; сувора регламен­тація діяльності державних інститутів; мінімізація мо­жливостей політичної опозиції аж до її цілковитої заборо­ни; можливість застосування політичних репресій. За ав­торитаризму відбуваються формалізація, вихолощення політичних інститутів і процедур, що пов'язують державу і суспільство; виникає пасивність мас, їх відчуження від політичних процесів, що всіляко схвалюється владою.

Головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, інші каральні органи. У стилі діяльності домінує безапеляційно-командне керів­ництво: розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання. Основним засобом подолання кризових ситуацій є сваволя і репресії.