42 Предмет і специфіка прикладної політології

Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, сус­пільна кризаХдо ірраціональних, коли авторитарні методи управління набувають крайніх, жорстоких форм.

Авторитарні режими вважають виправданими в період зламу віджилих соціальних структур, переходу від тради­ційного суспільства до якісно нового рівня його розвитку.

Пом'якшеними варіантами авторитаризму є олігархіч­на і конституційна форми влади, за яких формально допу­скаються поділ влади, багатопартійність, існування проф­спілок та інших громадських організацій за умови їхньої підконтрольності владі, обмежені вибори парламенту, до­мінування виконавчої влади і зрощування правлячої пар­тії з держапаратом, відмова від тотального контролю над суспільством та обмежене вторгнення в неполітичні сфери.

Привабливість і популярність авторитарного стилю державного управління зумовлені його ефективністю в ек­стремальних ситуаціях. Авторитаризм здатний забезпечи­ти громадський порядок, швидку реорганізацію соціаль­но-політичних структур, сконцентрувати зусилля і ресур­си на вирішенні конкретних питань. Усе це спонукає владні структури, окремі політичні сили посттоталітарних держав (певною мірою й України) до застосування автори­тарних методів як засобу здійснення радикальних реформ.

Тоталітаризм. Державне управління тоталітарного типу ґрунтується на цілковитому (тотальному) контролі держави над усіма суспільними сферами, насамперед полі­тичною, економічною, соціальною, духовно-культурною.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організа­ції суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної си­стеми державі, колективними цілями і загальнообов'язковою ідеологією.

Формування тоталітарних суспільств має певні кон­кретно-історичні обмеження, зокрема їх системне утвер­дження можлиле передусім у суспільствах індустріального типу. Індустріальний рівень розвитку певної країни ха­рактеризується швидким руйнуванням структур тради­ційного суспільства, всебічною етатизацією суспільного життя (втручанням держави у всі його сфери), посиленням соціальних функцій держави, створенням системи масо­вих комунікацій і засобів масової інформації, здатних фор­мувати суспільну свідомість за умоглядними проектами радикального перевлаштування соціуму.

Політичне життя І державне управління 43

Як свідчить європейська політична історія 20—30-х років XX ст., політичними провідниками тоталітаризму стають масові вождистські партії, що прагнуть до монопо­лізації державної влади і претендують на створення «ново­го світу» або «нового порядку» згідно із запропонованими ними соціальними або національними символами віри. -

Провідними ознаками державного управління, що ґрунтується на тоталітарних засадах, є: партійно-держав­на монополія на владу; ліквідація демократичних прав і свобод в ім'я нової соціальної або національної спільноти; знищення громадянського суспільства; панування офіцій­ної ідеології, усунення будь-якої опозиції режиму; масо­вий терор населення, терористична ротація кадрів, що очо­люють режим; мілітаризація суспільного життя; пропа­ганда необхідності безперервної боротьби зі справжніми або уявними ворогами; агресивна зовнішня політика; на­садження культу вождя.

Різновидами тоталітаризму є: комуністичний тоталі­таризм — штучна форма соціальної інтеграції, заснована на класовому підході, ліквідації приватної власності, зни­щенні автономності особистості; фашизм, який у первісно­му варіанті італійської ідеократії (залежності суспільної свідомості від ідеології) тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колективної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної держави; націонал-соціа­лізм — синтезований тип ідеократії на базі органічного зі­ставлення категорій соціалізму і націоналізму.

Політичний досвід XX ст. довів, що тоталітаризм є глу­хим кутом світового політичного розвитку. Розпад комуні­стичної системи на межі 80—90-х років XX ст. і політич­ний крах останніх у Європі тоталітарних утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітарного експе­рименту над суспільством і людською природою.

Наслідком практичного існування тоталітарних режи­мів у різних країнах світу протягом XX ст. стало утвер­дження системи адміністративно-командного управлін­ня — сукупності управлінських форм і методів, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засоба­ми адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація виконання, кон­троль за виконанням) ініціюються і здійснюються засоба­ми жорсткого централізму, обмеженням самоврядування на всіх рівнях.