Непозовне провадження. Справи у непозовному провадженні розглядаються з деякими винятками і доповненнями, встановленими спеціальними нормами для деяких справ порівняно із загальними правилами судочинства. Підвидами непозовного провадження є:

• Окреме провадження. В окремому провадженні розглядаються справи, у яких відсутні спори про право (ст. 234 ЦПК);

• Наказне провадження. Провадження по безспірним справам, перелік яких обмежений чинним ЦПК (розділ ІІ ЦПК);

• Провадження по справах на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень (розділ VІІ ЦПК);

• Провадження по справах про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ VІІІ ЦПК).

М.Й. Штефан виділяє три види цивільного судочинства: позовне провадження, провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) – по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і обов'язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх компетенції; окреме провадження – у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами.

Ю.С. Червоний вказує на існування трьох видів судового провадження відповідно до ч.3 ст.15 ЦПК: позовне, окреме, наказн.

8. Джерела цивільного процесуального права.

Джерела цивільного процесуального права – це способи або форми вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Джерелами ЦПП є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розд. VIII), правовий статус громадян (розд. II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 55, 59, 24, 29, 31, 31, 32).

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року № 3018-III , яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні.

1. Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, виступає затверджений Законом України від 18 березня 2004 року № 1618-IV Цивільний процесуальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2005 року. ЦПК складається з 11 розділів.

Джерелами цивільного процесуального права виступають інші закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV. ЦКУ визначає осіб, які можуть звертатися до суду за захистом своїх суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів (ст. 2 ЦКУ), визначає порядок захисту цивільних прав (ст.ст. 16, 17, 18, 19 ЦКУ), регулює питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених з недотриманням обов’язкової простої письмової форми (ст. 218 ЦКУ). ЦКУ регулює питання щодо цивільної дієздатності фізичних осіб (ст.ст. 30-42 ЦКУ), встановлення й припинення опіки й піклування (ст.60, 75 ЦКУ).

Сімейний Кодекс визначає склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов’язкову участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин, регулює питання усиновлення, скасування усиновлення, визнання його недійсним, позбавлення батьківських прав.

Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІІ врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві.

Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33-42).

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»

Закон України «Про державну податкову службу в Україні» Закон України «Про судову експертизу».

9. Поняття, значення та класифікація принципів цивільного процесуального права.

Принципи цивільного процесуального права – це основні ідеї, уявлення про суд і правосуддя, які закріплюються в нормах цивільного процесуального права і внаслідок цього стають його основними положеннями, якісними особливостями, що визначають характер процесуального права, порядок його здійснення і перспективи розвитку.

Принципи ЦПП характеризуються такими ознаками:

1. Принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;

2. Така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права;

3. Принцип повинен бути безпосередньо пов’язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості;

4. Принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;

5. Принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;

6. Принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;

7. Принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

Значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв’язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

З метою виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками:

• за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві;

• за формою нормативного закріплення – закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство;

• за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин – на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу;

• за предметом регулювання – на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні – принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об’єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);

• за їх значимістю – на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи).

Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.

10. Характеристика конституційних принципів цивільного процесуального права.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать такі принципи:

1. здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);

2. принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125);

3. участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ст. 124);

4. виборність і призначуваність суддів (ст. 128);

5. здійснення правосуддя суддею одноособово і колегією суддів (ч. 2 ст. 129);

6. незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки закону (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129);

7. здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127);

8. законність (п. 1 ст. 129);

9. рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129);

10. змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129);

11. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129);

12. державна мова судочинства (ст. 10);

13. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129);

14. ухвалення судами рішень іменем України і їх обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129);

15. доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129);

16. участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36);

17. публічність (ст. 3, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121);

18. недоторканність людини (статті 3, 29);

Здійснення правосудця виключно судами. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції закріплено у ст. 125 Конституції України. Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до Закону «Про судоустрій» виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди, які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123 ЦПК).

Спеціалізованими судами є адміністративні суди.

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, закріплений у ч. 4 ст. 124 Конституції України та ч.3 ст.5 Закону України «Про судоустрій України». Відповідно до ч.2 ст. 18 ЦПК у випадках, передбачених ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді та двох народних засідателів, які користуються усіма правами судді. Наприклад, відповідно до ч. 4. ст. 234 ЦПК розгляд справ в окремому провадженні проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів у наступних випадках:

1. обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2. визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

3. усиновлення;

4. надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

5. обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Принцип виборності і призначуваності суддів закріплений у ст. 128 Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособово і колегією суддів. Відповідно до ст. 18 ЦПК:

1. Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

2. У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

3. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.

4. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів.

5. Цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

6. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. 3 Закону «Про статус суддів»).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судоустрій» судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вишу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п’ять років на посаді судді (ч. 3 ст. 7 Закону «Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб’єктами процесуальні права і обов’язки.

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції).

Відповідно до ст. 8 ЦПК суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення.

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Висловлення міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень протилежної сторони – є зовнішньою формою цивільного процесу.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

Недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. 30 Конституції). Цей принцип характеризує демократичний характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судових актів. Житло як об’єкт, на котрий можуть бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1) по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні – службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші. Неофіційні – походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні і пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам.

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК).

Публічність. Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124, 129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві в публічних, державних

11. Система принципів цивільного процесуального права, закріплених в законодавстві про цивільне судочинство.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:

1. диспозитивність,

2. об’єктивна істина,

3. процесуальна рівність сторін,

4. раціональна процесуальна форма,

5. неможливість процесуального сумісництва,

6. усність,

7. безпосередність,

8. оперативність

Диспозитивність (від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів.

Принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1. хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це — vigi-lantibusjura scripta sunt;

2. особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum поп fit injuria;

3. нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere cogitur, немає судді без позивача — nemo judex sine actore;

4. суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita поп cognoscitur, за винятками, встановленими законом;

5. правом розпоряджатися об’єктом процесу — res injudicatum deducta. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд;

6. суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє (ст. 11 ЦПК).

Об’єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, зобов’язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Об’єктивне з’ясування обставин справи – це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору.

Процесуальна рівність сторін. Чинний ЦПК встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків (ст. 27, 31, 130 (п.5 ч.6), 137 (ч.4), 10 (ч.4), 174 (ч.4,5), 140 (ч.2,5), 74, 168 ЦПК), а не тотожність прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154).

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб’єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи, по набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання, по оскарженню судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції; наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій і покладанням на нього обов’язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих процесуальних дій.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). (ч.3 ст. 32, ст. 123 ЦПК).

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов’язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази. Судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 6 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів.

12. Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Їх особливості.

Цивільні процесуальні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини, що виникають між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками цивільного процесу в зв’язку з їх діяльністю із забезпечення правосуддя в цивільних справах, у справах наказного та окремого провадження.

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу – громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

1. Виникають на основі норм ЦПП внаслідок їх реалізації;

2. Існують між учасниками суспільних відносин – між судом та іншими учасниками процесу в зв’язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження, юридично закріплюють взаємну поведінку вказаних суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки;

3. Реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується методами правового впливу – санкціями ЦПП.

Цивільним процесуальним правовідносинам притаманні такі особливості:

1. Відносність. У відносних правовідносинах конкретно визначені як правомочні, так і зобов’язані суб’єкти.

2. Двосторонність. Цивільні процесуальні правовідносини завжди є двосторонніми, тобто у процесуальних правовідносинах обидві сторони мають права й обов’язки одна стосовно іншої; двосуб’єктними, тобто завжди складаються між двома суб’єктами: судом та іншим учасником процесу.

3. Системність. Цивільні процесуальні правовідносини складаються й видозмінюються під час судової діяльності згідно з її стадіями, утворюючи систему.

4. Обов’язкова правова форма. Цивільні процесуальні правовідносини не можуть існувати поза правовою формою, у якій вони завжди виступають. Кожна процесуальна дія особи, яка бере участь у справі, має бути дозволена законом. Дія чи бездіяльність, не дозволені законом, породжують негативні правові наслідки для особи, яка їх вчинила. Приклад: вимоги до форми і змісту позовної заяви, невиконання яких тягне за собою повернення заяви.

Відмінності між цивільними процесуальними й матеріальними правовідносинами:

1. Цивільні процесуальні правовідносини на відміну від матеріальних завжди є двосуб’єктними.

2. Цивільні матеріальні правовідносини мають таку особливість, як рівність суб’єктів. У цивільних процесуальних правовідносинах рівність є лише між особами, які беруть участь у справі, а не між судом й іншими учасниками процесу.

3. Цивільним процесуальним правовідносинам притаманна системність, що не притаманно матеріальним правовідносинам.

4. У цивільних процесуальних правовідносинах обов’язковим їх суб’єктом завжди є суд.

5. Цивільним правовідносинам можуть передувати фактичні відносини, а процесуальним – ні.

13. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні наступні передумови:

1. Норми цивільного процесуального права.

2. Процесуальна правоздатність або процесуальна правосуб’єктність.

3. Юридичні процесуальні факти.

4. Наявність між суб’єктами цивільного процесу матеріальних правовідносин.

5. Підвідомчість справи суду.

Цивільні процесуальні норми, як передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин, мають наступні ознаки:

1. Встановлюються лише державою.

2. Є загальнообов’язковими.

3. Мають загальний характер.

4. Регулюють суспільні відносини лише в галузі здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного і окремого провадження судом загальної юрисдикції.

5. Забезпечуються можливістю застосування державного примусу і процесуальних заходів, не пов’язаних із державним примусом (скасування судом заходів забезпечення позову у разі несвоєчасного подання позовної заяви – ч.7 ст. 154 ЦПК).

6. Мають метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, віднесених законом до відання суду загальної юрисдикції.

Юридичні факти – це передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносини. До юридичних фактів відносяться:

1. Дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, встановленій цивільним процесуальним законодавством.

2. Процесуальна бездіяльність – невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами ЦПП. Процесуальна бездіяльність сама не породжує процесуальне правовідношення, а є підставою для вчинення дій учасниками процесу (наприклад, застосування заходів процесуального примусу).

3. Події, які теж самі по собі не породжують процесуальне правовідношення, а є підставою для вчинення дій учасниками процесу (наприклад, факт смерті є підставою для постановлення ухвали про зупинення провадження у справі).

Юридичні факти поділяються на:

• прості юридичні факти, якщо юридичним фактом є лише одна умова (наприклад, залучення належного відповідача);

• складні юридичні факти, якщо юридичним фактом є більше однієї умови (наприклад, для відкриття провадження у справі необхідно пред’явлення позивачем позовної заяви та прийняття її до провадження судом). Такий юридичний факт називається юридичним складом.

14. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

Суб’єктами ЦПП є суд і всі особи, які беруть участь у цивільному процесі. ЦПК розрізняє такі основні групи суб’єктів ЦПП:

1. суд;

2. особи, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК);

3. інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК).

М.Й. Штефан виділяє такі групи учасників ЦПП:

1. особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

   1. суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції;

   2. суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

2. особи, які беруть участь у справі:

   1. з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;

   2. з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни;

3. особи, які не беруть участі в справі: особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

Фізичні особи – учасники ЦПП повинні мати цивільну процесуальну правоздатність. Інші учасники ЦПП, за винятком свідків, повинні мати не лише цивільну процесуальну правоздатність, а й цивільну процесуальну дієздатність.

Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права і виконувати обов’язки в суді (ч.1 ст. 29 ЦПК). У фізичних осіб у повному обсязі вона виникає з моменту досягнення повноліття, тобто з 18 років.

Цивільна процесуальна правоздатність так само, як і цивільна матеріальна правоздатність, виникає у фізичних осіб з моменту народження і припиняється в момент смерті (ст. 25.ЦКУ). Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки.

15. Суд – як обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Суд є обов’язковим суб’єктом ЦПП на всіх стадіях цивільного процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду.

Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним в трудових правовідносинах, тому суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Посадові особи суду є носіями службових прав і обов’язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу і не є самостійними суб’єктами, які замінюють державний орган. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Відповідно до ст. 122 ЗУ «Про судоустрій України» суд має статус юридичної особи.

Здійснюючи правосуддя, суд діє як орган судової влади і водночас є суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин.

Суд має не лише владні повноваження, а й обов’язки. Суд зобов’язаний:

1. розглядати клопотання осіб, які беруть участь у справі;

2. прийняти до розгляду та вирішити у певні строки підвідомчу та підсудну йому справу.

Особливістю прав суду як суб’єкта ЦПП є те, що ці права співпадають з обов’язками суду: винести законне й обґрунтоване рішення (ст.213 ЦПК).

Процесуальна правосуб’єктність суду пов’язана з його компетенцією та виконуваною функцією.

16. Особи, які беруть участь у справі.

До осіб, які беруть участь у справі, належать:

1. сторони,

2. треті особи,

3. представники сторін і третіх осіб,

4. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,

5. прокурор,

6. органи державної влади та місцевого самоврядування,

7. у передбачених ЦПК випадках фізичні та юридичні особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб,

8. заявники, інші заінтересовані особи та їхні представники у справах наказного та окремого провадження (ст. 26 ЦПК).

Характерним для цієї категорії учасників ЦПП є те, що вони мають юридичну заінтересованість у вирішенні справи. Вони захищають або свої права та інтереси, або права та інтереси інших осіб, державні та суспільні інтереси.

Ці особи мають не лише процесуальний, а й матеріальний інтерес у вирішенні справи, оскільки в результаті рішення суду в них виникають, змінюються,

17. Інші учасники цивільного процесу.

До інших учасників цивільного процесу відносяться:

1. секретар судового засідання,

2. судовий розпорядник,

3. свідки,

4. експерт,

5. перекладач,

6. спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст.47 ЦПК).

Такі учасники процесу характеризуються відсутністю юридичної заінтересованості у вирішенні справи.

Секретар судового засідання:

здійснює судові виклики і повідомлення;

перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами;

веде журнал судового засідання;

оформлює матеріали справи;

виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.

Секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в журналі судового засідання (ст. 48 ЦПК).

Судовий розпорядник:

забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу;

з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;

оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;

слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;

виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду;

запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;

виконує інші доручення головуючого, пов’язані із створенням умов, необхідних для розгляду справи (ст. 49 ЦПК).

Вимоги судового розпорядника, пов’язані з виконанням вказаних обов’язків, є обов’язковими для учасників цивільного процесу.

Правове становище судового розпорядника визначається Тимчасовим положенням про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженим Наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 року № 51/04, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 травня 2004 року за № 564/9163.

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК). Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків - відповідальність, встановлену законом.

ЦПК встановлює перелік осіб, які:

1. не підлягають допиту як свідки:

   1. недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

   2. особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;

   3. священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

   4. професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

2. мають право відмовитися від давання показань: фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб).

Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 53 ЦПК). Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

Експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його. Експерт має право:

1. знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2. заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

3. викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

4. бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження;

5. задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6. користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу».

Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок (ст. 54 ЦПК). Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими (ст. 55 ЦПК).

Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Особа, яка надає правову допомогу. Правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК). Така особа має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

18. Зміст та об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Зміст ЦПП становлять сукупність цивільних процесуальних прав і обов’язків та процесуальних дій щодо їх реалізації зацікавленої особи і суду.

ЦПП є формою (способом, методом) здійснення учасниками процесу суб’єктивних прав і обов’язків. Права і обов’язки учасників ЦПП разом із процесуальними діями становлять зміст ЦПП.

Об’єктом ЦПП є різні матеріальні й нематеріальні блага, заради охорони і захисту яких суб’єкти цивільного процесуального права вступають у цивільні процесуальні правовідносини. Розрізняють загальний об’єкт ЦПП та спеціальні об’єкти окремих ЦПП та їх груп.

Загальний об’єкт ЦПП – це те, заради чого виникають і на що спрямовані цивільні процесуальні правовідносини, тобто процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовані процесуальні права і обов’язки учасників цивільних процесуальних правовідносин та процесуальні дії суб’єктів цих правовідносин.

Кожне з видів проваджень має свій спеціальний об’єкт:

Спеціальний об’єкт ЦПП у справах позовного провадження – це захист порушених, невизнаних чи оспорюваний прав, свобод або інтересів, фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.1 ЦПК).

Спеціальним об’єктом у справах окремого провадження є встановлення певних юридичних фактів, які визначають цивільно-правове чи сімейно-правове становище фізичної особи, мають значення для захисту та охорони прав та інтересів фізичної особи (ст.234 ЦПК).

Спеціальним об’єктом у справах наказного провадження є захист суб’єктивних прав та майнових інтересів кредитора (ст.95 ЦПК).

Спеціальний об’єкт ЦПП мають окремі стадії цивільного процесу: об’єктом перегляду рішень в апеляційному порядку є перевірка законності та обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили; а в касаційному порядку – перевірка законності та обґрунтованості рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду, ухвалених за результатами апеляційного розгляду, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч.1 ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженні у справі (ст. 324 ЦПК).

19. Поняття сторін в цивільному процесі.

Сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві.

Сторони мають у переданій на розгляд судовій справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий характер – визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий характер – наслідками розв’язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивач – особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Відповідач – особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками:

1. це особи, між якими виник спір про право цивільне;

2. вони ведуть процес у справі від свого імені;

3. з приводу їх справи постановляється судом рішення;

4. на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення;

5. вони несуть судові витрати;

6. їх правосуб’єктність допускає процесуальне правонаступництво;

7. процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності.

20. Позивач та відповідач, як основні суб’єкти цивільного процесу.

Позивач – особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Процесуальний інтерес позивача полягає в одержанні від суду рішення про задоволення позову. Матеріальний інтерес позивача визначається тією матеріальною вигодою, яку йому надасть судове рішення щодо задоволення позову.

Відповідач – особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Процесуальний інтерес відповідача полягає в одержанні від суду рішення про відмову в задоволенні позову. Матеріальний інтерес відповідача зводиться до підтвердження судовим рішенням відсутності будь-яких його правових обов’язків перед позивачем.

21. Права та обов’язки сторін.

Цивільні процесуальні права сторін:

1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі:

   1. права на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК),

   2. зустрічного позову (ст. 140 ЦПК),

   3. вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (ст. 213–215 ЦПК);

   4. права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (ст. 290, 320 ЦПК),

   5. про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (ст. 347³ ЦПК),

   6. на пред’явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК);

2. Права на зміну в позовному спорі:

   1. права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову,

   2. права відповідача на повне або часткове визнання позову,

   3. права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК),

   4. права на доповнення, зміну апеляційної і касаційної скарг або відмову від них (ст. 298, 327 ЦПК);

3. Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб: права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, прокурора (ст. 104, 105, 108, 121 ЦПК);

4. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні:

   1. подавати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК),

   2. подавати письмові та речові докази (ст. 46, 52 ЦПК),

   3. вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (ст. 41, 57 ЦПК);

5. Права сторін при розгляді справи:

   1. ставити питання один одному, свідкам, експертам (ст. 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (ст. 191, 192 ЦПК);

   2. ознайомлюватись з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (ст. 186, 188, 189 ЦПК);

   3. ознайомлюватись з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування, заперечення тощо (ст. 99 ЦПК);

6. Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і у здійсненні окремих процесуальних дій:

   1. у суді першої інстанції, у провадженні справи, в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 99, 159, 213–215, 300, 303, 330, 347⁶ ЦПК),

   2. на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК),

   3. на пояснення, заяви та виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 94 ЦПК),

   4. на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК);

7. Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи, — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 20 ЦПК);

8. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі:

   1. вибір підсудності (ст. 126–129 ЦПК),

   2. забезпечення доказу і позову (ст. 35, 149 ЦПК),

   3. приєднання співучасників до апеляційної і касаційної скарг сторони (ст. 297, 326 ЦПК),

   4. передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін.

Процесуальні обов’язки сторін:

1. загальні — добросовісне користування належними процесуальними правами (ст. 99 ЦПК)

2. спеціальні — виконання певних процесуальних дій:

   1. суд може визнати обов’язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів(ст. 74 ЦПК);

   2. кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК);