цивільне

Поняття довірчої власності в цивільному праві України

ЦК України, не закріпивши поняття права довірчої власності, обмежився лише визнанням його "...особливим різновидом права власності..." (п. 2 ст. 316 ЦК).

В Законі України "Про власність" (п. 2 ст. 4) законодавець також обмежувався лише вказівкою на право власника передавати належне йому майно у довірчу власність, що обумовлює актуальність виявлення ознак та поняття цієї речово-правової категорії.

Легальне визначення довірчої власності на іпотечні активи закріплено в Законі України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 року № 979-ІУ. Відповідно до ст. 26 наведеного Закону "довірчою власністю є особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Управитель є довірчим власником іпотечних активів".

Закріплене в наведеному Законі поняття довірчої власності іпотечних активів, незважаючи на його спеціальний характер, містить відзначальні ознаки довірчої власності в цілому, що дає можливість провести порівняльний аналіз на його відповідність загальним засадам права власності і припустимість визнання різновидом права власності.

Право довірчої власності відповідає положенням ЦК України про поняття, зміст і здійснення права власності (статті 316-319 ЦК). Наведений висновок обумовлений тим, що титул довірчої власності виникає за волевиявленням відчужуюча, незалежно від волі інших осіб; зміст цього права становлять повноваження "тріади", які здійснюються на власний розсуд довірчого власника, зобов'язаного, однак, додержуватися визначених обмежень своєї діяльності.

Визначальну роль у характері права довірчої власності відіграє мета, для досягнення якої створюється зазначений вид довірчих відносин.

У даному разі під метою слід розуміти результат, на досягнення якого спрямоване відповідне правовідношення.

Однак мету як результат не завжди можна ототожнювати з каузою (causa) як правовою підставою правовідношення.

Будь-яке довірче правовідношення має правомірну юридичну мету (causae), під якою необхідно розуміти "очікуваний об'єктивний результат, ...до якого спрямований правочин". У цивілістичній літературі мета або кауза (causa) розглядається також як "правопороджуючий факт, тобто зовнішня подія, яка, за приписами об'єктивного права, викликає юридичні наслідки".

Підставою або каузою довірчого зобов'язання визнається найближча правова мета (causa proxima), на досягнення якої направлено зобов'язання, що приймається стороною за договором.

У двосторонніх зобов'язаннях підставою зобов'язання є зустрічний обов'язок іншої сторони - causa credendi. В односторонніх зобов'язаннях підставою зобов'язання є повернення раніше отриманого від кредитора (зберігання, позика) - causa solvendi; в безоплатних договорах - намір обдарувати кого-небудь, створити у контрагента майнове право без компенсації - causa donandi.

Кауза об'єктивна й тому в усіх договорах одного виду однакова, що відрізняє її від суб'єктивних цілей, мотивів, як більш віддалених, але практично необхідних стороні і позбавлених юридичного характеру (тобто не включених до умов зобов'язання), які ми розраховуємо досягнути через такий результат.

Віддалені цілі або мотиви правочину є рушійними бажаннями для досягнення найближчої правової мети реалізувати ту більш віддалену, але практично необхідну стороні мету. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, при передачі пожертви благодійному фонду на користь визначених вигодонабувачів (дестинаторів), особа бажає добитися позитивного ставлення до себе; забезпечуючи, фідуціарно борг - турбується про свою репутацію; купуючи будинок в рамках договору [довірчого] управління майном - бажає забезпечити проживання в ньому вигодонабувачів, здавати в інтересах останніх у найм тощо. Мотив для кожного договору індивідуальний, суб'єктивний, що, зокрема, і відрізняє мотив від юридичного ризику. Мотиви зазвичай не впливають на дійсність угоди, якщо не включені сторонами до договору як умови.

Зовсім інше юридичне значення має підстава зобов'язання, що, по-суті, належить до істотних умов дійсності договору, оскільки підстава не повинна суперечити закону, добрим правам і публічному порядку. Це означає, що згода прийняти на себе зобов'язання має бути обумовленою, тобто каузальною.

У зв'язку з цим необхідно відрізняти поняття "цілі" і "результати" діяльності, а також "діяльності в інтересах даної особи з власною діяльністю даної особи".

Визначеність права довірчої власності метою його створення обумовлює універсальність його цільового застосування та одночасно ускладнює визначення поняття цього речового права.

Свого часу французький вчений П. Леполль прийшов до логічного висновку про практичну неможливість вичерпного визначення довірчої власності, оскільки завжди знайдеться різновид, позбавлений тієї ознаки, яка є у всіх інших.

"Місія довірчого власника, зазначав В. Кітон, - полягає в забезпеченні того, щоб річ була ... використана для тієї цілі, для якої вона була призначена... Сутність цього правового інституту ...тільки ...в речі і в призначенні її для певної мети".

Право довірчої власності, як і будь-яке право в цілому, "знає одне джерело свого походження - ціль".

Цільова персоніфікація речі - єдина творча сила всього права довірчої власності, кожен елемент якого зобов'язаний своїм походженням та існуванням меті довірчої власності.

Мета довірчої власності вказується установником в договорі управління майном. Передбачається, що мета буде незмінною, але може виникнути ситуація, коли установник призначив майно для благодійницької мети або отримання освіти його неповнолітнім сином і помер, а вказані ним цілі виявляться недосяжними. В англо-американській практиці довірча власність (trust) у цьому випадку не припиняється, якщо суд застосовує "су-pres". В перекладі з французької ("су pres comme possible") цей вислів означає "as near as possible" або "as close as possible" ("як можна більш близько").

Застосовуючи доктрину "су-pres", суд приймає рішення про використання майна для іншої благодійної, іншої мети, найбільш близької до первинної. Якщо суд встановить, що виконати вказівки установника неможливо взагалі, така (благодійна тощо) довірча власність припиняє своє існування. Без мети її існування неможливе. Майно належить поверненню установнику (його правонаступникам), а до повернення утримується на умовах resulting trust (один із видів довірчої власності, визначальною рисою якої є тимчасовий характер і обов'язок довірчого власника або іншої особи повернути річ установнику).

Загальновизнаною ознакою є визначеність майна, яке становить предмет довірчої власності. Якщо предмет визначений надто неконкретно і неможливо виявити склад майна, то довірча власність може бути визнана такою, що не відбулася. Однак склад майна може змінюватися, якщо довірчий власник уповноважений на відчуження і вчинення інших правочинів з майном.

У трастовому праві практично існує ще одна базова вимога щодо юридичної дійсності предмету траста: майно має бути отримано (тобто, прийнято) trustee. Якщо settlor створює траст з усіма умовами юридичної дійсності (так зване правило трьох визначеностей - three certainties: визначеність слів та намірів, предмету та бенефіціарія як суб'єкту траста), але відмовляється передати майно trustee, тоді траст вважається нествореним. Юридичні експерти називають це "неповністю створеним трастом" (англ. incompletely constituted trust).

Неповністю створений траст інколи визнається створеним або не створеним залежно від простого правила: чи передав трасті або бенефіціар будь-яке цінне майно (англ. "consideration", дослівно - розпорядження або надання) в обмін за майно траст-фонду? Якщо так, траст вважається таким, що набрав чинність і обов'язковим для сеттлора, який може бути примушений передати майно в траст або сплатити обумовлені цим збитки на користь трасті або бенефіціара. Якщо ні, бенефіціару не пощастило. Бенефіціар, який не дав розпорядження (consideration), називається "добровольцем" ("volunteers").

Мета і майно є найпостійнішими ознаками, без яких довірча власність не може існувати, однак не виключними її рисами; останні притаманні будь-яким видам цільового права власності (право власності за договорами про дилерство, спільну діяльність, благодійництво і пожертву тощо), різновидом якої необхідно розглядати довірчу власність.

Визначальною рисою довірчої власності є довірчі відносини, які виникають між довірчим власником та установником і вигодонабувачем.

Довірчі відносини обумовлюють існування речового титулу, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов'язанням.

Природа і обсяг довірчого зобов'язання закріплені в концепції довірчих відносин.

За своєю сутністю довірче зобов'язання означає "добросовісно прийняте на себе зобов'язання довірчого власника діяти [провести зустрічне надання] в інтересах іншого [установника або вигодонабувача довірчої власності] на умовах договору або закону, як в інтересах самого себе...", тобто так, як вчинив би "середній" розумний установник або вигодонабувач за аналогічних обставин, поняття якого грунтується на теорії "середнього або звичайного громадянина" або "розсудливої людини" [рос. благоразумный человек; англ. reasonable mana) як мірила і масштабу в оцінці здійснення цивільних прав і "в творчості цивільних норм і більшості даного суспільного середовища", згідно з яким "мають застосовуватися загальні вимоги, які встановлені як для "середнього" учасника цивільних правовідносин (об'єктивний критерій), або ж, конкретні вимоги, які висуваються до конкретного учасника з огляду на його індивідуальні особливості (суб'єктивний критерій)".

Однак обов'язок діяти "як в інтересах самого себе" не повністю збігається з колом дій, які можна вчиняти у своїх інтересах. Для довірчого власника неприпустимий ризик щодо довіреного йому майна, неприпустимі благодійні пожертвування довірчої власності, неприпустимо і її знищення. Довірчий власник зобов'язаний бути надзвичайно передбачливим, чого може собі дозволити не робити звичайний власник.

Отже, на відміну від звичайного піклування боржника у відносинах, позбавлених довірчого характеру, на довірчого власника покладено обов'язок довірчого піклування (англ. fiduciary duty of care), зміст якого полягає в тому, що дії) необхідні для здійснення права довірчої власності, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного "середнього" довірчого власника (тобто, який має нормальний, середній рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду), що має аналогічну мету, якщо із змісту або сутності відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного довірчого власника, з огляду на його індивідуальні особливості.

Довірче піклування полягає також в обов'язку фідуціарія діяти порядно і бути відданим (лояльним), що не дають підстав для їх двозначного тлумачення і можливості для безпідставного збагачення та шахрайства.

Введення в українське право інституту довірчої власності надало додаткової актуальності питанням запозичення всебічно розроблених в рамках англосаксонської доктрини фідуціарних відносин і обов'язку довірчого піклування (fiduciary duty саге) концепцій "передбачуваних (презумованих) повноважень" (англ. implied terms), "недобросовісного впливу" (undual influence), "захищеного класу" (protected class of persons), "нотифікації" (doctrine of notice) і позбавлення права на судове заперечення внаслідок попередньої поведінки (estoppel).

Однак, незалежно від ступеню розробленості концепції довірчих (фідуціарних) відносин, їх розуміння в будь-якому континентальному правопорядку має ґрунтуватися на тезі про те, що загальна мета існування довірчої власності полягає в управлінні довірчою власністю в інтересах інших, утриманні її виключно на благо інших. Довірчий власник є своєрідною довіреною особою, яка повинна при здійсненні свого довірчого (фідуціарного) зобов'язання управляти з належною турботливістю майном, довірчим власником якого вона є, в інтересах інших, і не має права користування в особистих інтересах.

Інтерес у довірчій власності можна розглядати як поєднання чужого і власного інтересу (установника/вигодонабувача і довірчого власника), зміст яких становлять два елементи - мета, усвідомлена або неусвідомлена зміна об'єктивного становища (установника/вигодонабувача), і заінтересованість, тобто засіб, усвідомлений стимул (довірчого власника). Довірчий власник, діючи в чужому інтересі, переслідує інтерес установника як мету свого суб'єктивного права, однак одночасно реалізує і свій власний інтерес (заінтересованість) як сутність свого суб'єктивного права.

У цьому контексті право довірчої власності можна розглядати як специфічний спосіб здійснення права власності виключно або переважно в чужому інтересі, що полягає в зобов'язанні довірчого власника діяти в інтересах вигодонабувача та/або установника.

Під діями в інтересах вигодонабувача або установника необхідно розуміти вчинені з належною турботливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання, примноження вартості переданого в управління майна або досягнення іншого визначеного результату, досягнутого без невиправданого ризику можливих втрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин.

Різновиди довірчого зобов'язання досить різноманітні. Зазвичай зміст дій довірчого власника становить обов'язок піклуватися про схоронність майна. Після отримання майна довірчий власник зобов'язаний прийняти заходи щодо "перетворення всієї власності в найбільш надійну і просту форму". Так, необхідно пред'явити до стягнення вимоги, які входять до складу майна, реалізувати невигідне, малодоходне майно і, навпаки, придбати на ці кошти майно більш прибуткове. Довірчий власник, крім того, не повинен допускати та вирішувати на користь установника та вигодонабувача ситуації конфлікту інтересів, що передбачає неприпустимість виконання обов'язки) довірчого власника, які конфліктують з його особистими інтересами. З погляду справедливості обов'язки довірчого власника настільки безкорисні, що він має право лише на винагороду, яка прямо передбачена умовами договору, а в разі відсутності такої домовленості - за звичайними цінами на такі послуги, якщо це не суперечить сутності такого зобов'язання.

Довірчий власник зобов'язаний здійснювати свої обов'язки особисто, принцип передачі прав (делегування) зазвичай не допускається, якщо інше прямо не випливає з умов договору або із закону. ЦК України (ст. 1041 ) допускає вчинення замісником від імені управителя дій, необхідних для управління майном, якщо це передбачено договором або цього вимагають інтереси установника або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника. В трастовому праві країн англосаксонського права сформувалося подібне, але більш точне за характером правило, згідно з яким "делегація прав довірчого власника допускається у разі, коли природа його обов'язків, яка залежить від природи майна в довірчій власності та її умов, така ж сама як при звичайному здійсненні операцій підприємницької діяльності при здійсненні їх агентом чи іншим представником, то свобода буде передаватися до нього".

Однак довірчий власник несе відповідальність за помилкові дії агента чи іншого замісника.

Довірчі зобов'язання визначаються кількома способами судом або іншими суб'єктами тлумачення на загальних засадах тлумачення змісту правочину, з урахуванням положень про справедливість, добросовісність та розумність при здійсненні відносин довірчої власності (статті 3, 213, 637 ЦК).

Сторона чи суд при тлумаченні його змісту в будь-якому випадку мають виходити з правила, згідно з яким ніщо не може бути вчинено довірчим власником, що не направлено виключно в кращих інтересах установника або вигодонабувача.

Отже, довірча власність здійснюється у відповідності з вказаною установником метою в інтересах третьої особи - вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою обумовлює притаманні їй такі властивості довірчого характеру:

а) довірче (фідуціарне) зобов'язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом;

б) пролонгованість і незалежність довірчої власності від змін її об'єктного та суб'єктного складу.

Право довірчої власності - це належне довірчому власнику право власності на визначене майно, обтяжене обов'язком його здійснення з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом.

Специфіка нового для вітчизняного цивільного права інституту довірчої власності, сутність якого полягає в здійсненні визначеного метою речового права в чужому інтересі, знайшла відповідне втілення в підставах виникнення і здійсненні пов'язаних з ним довірчих (фідуціарних) правовідносин власності.

Особливість цивільно-правового регулювання довірчої власності в Україні полягає у встановленні обмеженого і виключного переліку підстав виникнення цього речового титулу.

Частиною 2 ст. 1029 ЦК передбачено, що "договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя".

ЦК України, таким чином, допускає лише дві підстави виникнення права довірчої власності: 1) пряму вказівку закону; та/або 2) договір управління майном. Довірча власність не може виникати з будь-яких інших підстав, у тому числі на підставі односторонніх правочинів, рішення суду, неправомірних дій (деліктів тощо), будь-яких інших договорів, крім договорів управління майном.

Довірча власність може виникати з огляду на пряму вказівку закону, зокрема, при здійсненні окремих угод з [номінального] придбання об'єктів приватизації, до яких необхідно віднести: купівлю-продаж об'єктів приватизації під інвестиційні зобов'язання; тимчасове залишення і закріплення у власності держави на певний строк пакету акцій товариств, створених у процесі приватизації; безоплатну передачу акцій у власність емітенту з їх наступною персоніфікацією серед працівників; номінальну довірчу власність іншими корпоративними правами (частками, паями); управління майном, яке не ввійшло до статутного фонду товариства, створеного на базі державного підприємства.

Підставою припинення довірчої власності може бути досягнення мети, для якої передавалося майно у довірчу власність. Довірча власність може припинитися за ініціативою установника (фідуціанта) на підставі рішення суду у випадку неналежного виконання довірчим власником умов договору.

загрузка...

Суб'єктний склад відносин довірчої власності може передбачати давність двох або трьох учасників наведених відносин. Обов'язковими учасниками відносин довірчої власності виступають установник (фідуціант) і довірчий власник (фідуціарій). У випадках, прямо визначених договором або законом, поряд із зазначеними учасниками цих відносин з'являється фігура вигодонабувача (бенефіціарія).

Установником довірчої власності може бути власник майна або особа, яка набуде право власності в майбутньому, з наступною передачею його у довірчу власність.

Довірчим власником визнається фізична або юридична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, якій передається майно у довірчу власність.

Вигодонабувачем є фізична або юридична особа, на користь якої передаються вигоди від довірчої власності.

Зміст права довірчої власності полягає у передачі установником титулу або майна і титулу власності довірчому власнику для досягнення визначених цілей, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов'язанням передати надалі титул і майно визначеним вигодонабувачам після настання певних юридичних фактів на умовах договору. У випадку досягнення мети управління право довірчої власності припиняється фактичною передачею довірчим власником цього майна вигодонабувачу. Відмова чи ухилення довірчого власника від вчинення може бути подолано зобов'язально-правовим позовом установника або вигодонабувача про виконання зобов'язання в натурі або про відшкодування збитків. Ризик не вчинення і є проявом особливої довіри установника до довірчого власника.

Характеристика різновидів права довірчої власності передбачає виявлення її видів залежно від критеріїв поділу. Класифікація права довірчої власності може проводитися за різними критеріями.

Залежно від направленості мети можна виділити два види довірчої власності: з метою забезпечення (забезпечувальна довірча власність); з іншою соціально-корисною метою (благодійна, комерційна тощо).

Залежно від обсягу обмежень право довірчої власності поділяють на номінальну і дискреційну довірчу власність. Номінальна довірча власність передбачає встановлення обмежень її здійснення у вигляді визначення переліку дій щодо розпорядження майном, що перебуває в довірчій власності, і які можуть вчинятися довірчим власником виключно за ініціативою установника (за його погодженням чи згодою).

Дискреційна довірча власність передбачає обмеження довірчого власника лише повноваженнями контролю за дотриманням цільового характеру права власності.

Право власності з метою забезпечення (фідуціарний заклад) є неакцессорним і непосессорним речовим способом забезпечення виконання зобов'язань, зміст якого полягає у передачі кредитору (довірчому власнику) права власності на майно, що перебуває в експлуатації боржника (довірчого відчужувача, установника), у забезпечення виконання зобов'язань останнього на умовах, передбачених договором та/або законом.

У довірчого власника виникає право власності на передане в забезпечення майно, яке залишається в експлуатації боржника до виконання останнім свого зобов'язання перед кредитором.

У цьому випадку довірчий власник має право продати чи іншим способом провести відчуження об'єкта забезпечувальної власності, якщо забезпечуване зобов'язання не буде виконане належним чином, або в разі виникнення загрози неможливості погашення забезпечуваної вимоги - за рахунок коштів, виручених від реалізації майна. Об'єкт права власності з метою забезпечення не включається до конкурсної маси боржника банкрута.

У разі прострочення погашення заборгованості кредитор має право звернути стягнення на об'єкт довірчого [фідуціарного] забезпечення шляхом його відчуження третім особам і задоволення своїх вимог за рахунок коштів, отриманих від реалізації такого майна.

З моменту прийняття кредитором відмови боржника від погашення заборгованості або неможливості викупу об'єкта забезпечення скасовуються будь-які обтяження права власності кредитора на таке майно, з одночасним припиненням боргового зобов'язання боржника перед кредитором.

Неакцессорність забезпечувального права власності передбачає його існування незалежно від забезпечуваного зобов'язання і вимагає вчинення фактичної передачі майна для припинення довірчої власності.

Прикладом забезпечувальної довірчої власності певною мірою є довірча власність управителя на іпотечні активи. Закон України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (ст. 27) довірчою власністю визнає "особливу форму договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю, ... який є довірчим власником іпотечних активів. Право довірчої власності управителя обмежено установником. Іпотечні активи передаються у довірчу власність управителя на підставі договору, укладеного у письмовці формі між установником та управителем. Цей договір засвідчує право довірчої власності на такі іпотечні активи та встановлює обмеження цього права власності".

Номінальне право власності є різновидом довірчої власності, набутим номінальним власником від установника або придбаним за його розпорядженням, з умовою його здійснення для досягнення цілей (комерційних, благодійних тощо) і передачі особам, визначеним установником на умовах договору та/або закону.

Право номінальної довірчої власності, зокрема, виникає на активи фондів банківського управління залученими коштами фізичних і юридичних осіб з метою фінансування масового будівництва житла та управління цими коштами. Відповідно до ст. З Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" залежно від мети створення фонд може бути: фондом фінансування будівництва (ФФБ), або фондом операцій з нерухомістю (ФОН). Метою створення ФФБ є отримання довірителями ФФБ житла у власність. Метою створення ФОН є отримання доходу власниками сертифікатів цього ФОН.

Фонд операцій з нерухомістю (ФОН) є належною управителю на праві довірчої власності сукупністю коштів, отриманих управителем ФОН в управління, а також нерухомості й іншого майна, майнових прав та доходів, отриманих від управління цими коштами.

Фонд фінансування будівництва (ФФБ) є належною управителю на праві довірчої власності сукупністю коштів, переданих управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил фонду про участь у ФФБ.

Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Цільовий характер означає обумовленість метою, для якої передається майно у довірчу власність. Особливість довірчої власності полягає в існуванні залежного характеру і наявності обмежень при здійсненні права власності довірчим власником. Довірчий власник набуває юридично повне право власності, з одночасною втратою цього правового титулу установником (фідуціантом), який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах визначених осіб. Замість втраченого права власності установник (фідуціант) може набувати виключні права контролю, надання згоди на розпорядження та/або відчуження майна до закінчення відносин довірчої власності. Установник також володіє реальним правом вимоги зворотного повернення титулу власності від довірчого власника або від третіх осіб, що незаконно заволоділи цим майном, з моменту виникнення обставин, настання яких припиняє право довірчої власності. Наприклад, підставою для настання зобов'язання зворотного повернення довірчої власності може бути факт погашення забезпечуваного боргу, завершення будівництва і ведення в експлуатацію багатоквартирного будинку, досягнення повноліття або повернення вигодонабувача з тривалого відрядження, настання або досягнення будь-якої іншої мети, визначеної договором або законом.

Довірчий власник здійснює право власності на об'єкт довірчої власності лише для належного виконання забезпеченого нею вимоги (у вигляді непогашеного зобов'язання) або досягнення іншої визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. Довірчий власник має право здійснити відчуження довірчої власності, передати її в заставу або накласти інші речові обтяження лише для досягнення за її допомогою визначеної установником мети, або якщо забезпечуване нею зобов'язання не буде виконане належним чином, а з вирученої суми неможливо погасити забезпечувану вимогу, якщо інше не визначено договором або законом. Цільовим характером довірчої власності пояснюється існування обмежень стосовно стягнення на довірчу власність і непоширення на окремі майнові об'єкти. У випадку банкрутства установника або довірчого власника довірча власність не включається до ліквідаційної (конкурсної) маси. Зазвичай правила про довірчу власність не поширюються на відносини застави товару в обігу і в переробці, якщо інше не випливає з положень закону чи сутності конкретних відносин.