Глава 24

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЧЕСТІ Й ГІДНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ГРОМАДЯН

§1. Поняття права громадян та організацій на честь і гідність

Честь і гідність — важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особистості (громадянина або організації). Вони ви-

338

значають добре ім'я людини та позитивну репутацію органі­зації. Право на честь і гідність громадян є конституційним.

Конституційним законодавством суверенної України вста­новлено, що громадяни республіки мають право на судовий захист від посягань на честь і гідність. У межах охоронних правовідносин також здійснюється правове регулювання відпо­відно до ст.7 ЦК України. Ця стаття так і називається «Захист честі і гідності».

Цивільне право, як було зазначено вище, здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушен­ня. Вказані відносини формуються і розвиваються у нормаль­ному (непорушеному) стані, коли поведінка їхніх суб'єктів відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися не просто правом на захист честі й гідності, а пра­вом на честь і гідність. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов'язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулю­вання будь-яких суспільних відносин означає і їхню правову охорону. Право на захист — це лише одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права.

Змістом права громадян та організацій на честь і гідність є їхня юридичне забезпечена можливість вимагати від оточуючих осіб утримання від будь-яких дій, які порочать їх честь і гідність.

Законодавство не роз'яснює термінів «честь» і «гідність». Тому за їх тлумаченням необхідно звертатися до цивільно-правової доктрини. Честь у науці цивільного права визначаєть­ся як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей та організацій з таких об'єктивних показників, як вчинки, по­гляди та інші явища суспільного життя.

Гідність — це певна самооцінка особистості своїх ділових, моральних та інших соціальних/якостей. Оскільки вона грун­тується на її соціальній оцінці, то і честь, і гідність розгляда­ються у зв'язку між собою.

§2. Захист честі й гідності

Відповідно до ст.7 ЦК України громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, які поро­чать їхню честь та гідність, якщо той, хто поширив такі відо­мості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Змістом цивільно-правового захисту честі й гідності є пра-вовідношення, в якому морально потерпша сторона наділяєть-

339

ся правом вимагати по суду спростування відомостей, які по­рочать її честь і гідність, а друга сторона, яка поширила такі відомості, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

Судова практика нагромадила певний досвід у застосуванні ст.7 ЦК України. У 1990 р. прийнято нову постанову Плену­му Верховного Суду УРСР з цього питання — Про застосу­вання судами законодавства, що регулює захист честі й гідності громадян та організацій.¹

Правомочними суб'єктами розглядуваних правовідносин, а у багатьох випадках і позивачами у суді у справах по захисту честі й гідності виступає громадянин або організація — юри­дична особа, відносно яких були поширені неправдиві відо­мості, які порочать їх честь і гідність. Якщо ці відомості по­ширені щодо неповнолітніх або осіб, визнаних судом недієздат­ними, позов про захист 'їхньої честі й гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники або прокурор.

На практиці виникають ускладнення, коли громадянин до­магається у суді спростування відомостей, поширених не щодо нього, а щодо члена його родини. Якщо ці відомості торка­ються його інтересів, то кожна заінтересована особа має пра­во звертатися до суду за захистом.

Заінтересована особа має- право на судовий захист честі й гідності й у разі, коли відомості, які порочать, поширені щодо померлого члена сім'ї чи іншого родича. У цьому випадку також предметом захисту є інтерес близьких до померлого осіб, якими можуть бути не тільки родичі, а й інші заінтере­совані особи (спадкоємці, співавтори тощо) або прокурор.

Зобов'язаними суб'єктами розглядуваних правовідносин є особи, які, незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність громадян або організацій.

Якщо такі відомості поширені у пресі, інших засобах масо­вої інформації (радіо, телебачення тощо), суд притягує як відповідачів автора і орган масової інформації (видавництво, редакцію тощо) і має право, відповідно до ч.2 ст.7 ЦК Украї­ни, покласти на них обов'язок спростувати відомості, визнані такими, що не відповідають дійсності і порочать позивача.-

'В редакції Закону від 6 травня 1993 р.//Відомості Верховної Ради України.-1993.-№24.-Ст.259.

340

Якщо відомості опубліковано під умовним ім'ям або без позначення імені, то відповідачем у справі буде відповідний орган масової інформації. Якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідпо­відач.

При опублікуванні відомостей у стінній або багатотиражній газеті відповідачами у справі стають автори матеріалів і органі­зація, що користується правами юридичної особи, органом якої є стінна або багатотиражна .газета (якщо редакція останньої не є юридичною особою). Якщо відомості вміщено у службових характеристиках, то відповідачами будуть особи, які їх підпи­сали, та організації, від імені яких видано характеристику.

Обов'язок доведення того, що поширені відомості відпові­дають дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов'­язаний довести лише сам факт поширення відповідачем відо­мостей, що його порочать. Позивач також має право подати докази про те, що ці відомості відповідають дійсності.

Підставою (юридичним фактом) розглядуваних правовідносин є протиправна дія: поширення відомостей, які порочать честь і гідність громадянина або організації -і не відповідають дійсності.

Цей юридичний факт судова практика тлумачить таким чи­ном.

Поширення відомостей, що порочать честь і гідність, означає опублікування 'їх у пресі, повідомлення по радіо, телебачен­ню, в інших засобах масової інформації, викладення у служ­бових характеристиках, публічних виступах, заявах на ім'я посадових осіб або повідомлення іншим способом, включаю­чи усну форму, кільком або навіть одній особі, тобто форма поширення відомостей може бути будь-якою. Закон не регла­ментує її. Суттєвим є лише факт поширення вказаних відомос­тей.

Не вважається поширенням повідомлення таких відомос­тей лише особі, якої вони стосуються. Остання має право ста­вити питання про притягнення винного до кримінальної відпо­відальності за образу та наклеп, якщо для цього є підстави, або подати заяву до товариського суду. Вимоги про спросту­вання названих відомостей можуть бути заявлені у суді неза­лежно від того, коли їх було поширено, оскільки їх не сто­сується позовна давність, за винятком позовів до органів ма­сової інформації.

Відомостями, які порочать честь і гідність, є такі, що при­нижують громадянина чи організацію у громадській думці або

341

у думці окремих громадян з погляду додержання закону, пра­вил співжиття, принципів моралі (наприклад, відомості щодо негідної поведінки у побуті). Відомості, що містять критику існуючих недоліків у роботі, поведінці у колективі, побуті, не вважаються такими, що порочать честь і гідність.

Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки: а) містити інформацію щодо конкретних фактів по­ведінки певної особи або конкретних обставин її життя; б) містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних об­ставин такої поведінки; в) стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації (професійна діяльність, інтимна сфера тощо).

Підставою (юридичним фактом) розглядуваних правовідносин є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто, коли факти чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місця, були не такими або відоб­ражені спотворено. Вимоги про спростування відомостей, які мали місце, судом не задовольняються, оскільки у цьому ви­падку честь і гідність принижують не їх поширення, а пове­дінка особи, відображена у цих відомостях.

Поширення відомостей, які не відповідають дійсності і по­рочать честь і гідність громадянина, може бути визнане не лише цивільним, а й кримінальним правопорушенням, тобто злочином. Якщо такі дії мають ознаки злочинів, передбаче­них ст.ст. 125 і 126 КК України, то потерпший має право звер­нутися до суду із заявою про притягнення винного до кримі­нальної відповідальності або вчинити позов про захист честі й гідності у порядку цивільного судочинства.

Кримінальна відповідальність за образу та наклеп наступає за навмисні дії винного. У цивільному праві захист честі й гідності не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що порочать честь та гідність.

Притягнення громадянина до кримінальної відповідальності, винесення щодо нього вироку та відмова у порушенні кримі­нальної справи або винесення виправдального вироку не ви­ключає можливості вчинення потерпшим позову до суду на підставі ст.7 ЦК. України.

Якщо при розгляді цивільної справи про захист честі й-і гідності суд встановить, що дії відповідача містять ознаки зло­чину, він одночасно з винесенням рішення має право пору­шити кримінальну справу.

Засобом захисту честі й гідності є спростування відомостей, які порочать честь і гідність людини або організації. Порядок

342

спростування встановлюється законом або судом. У ч.2-3 ст.7 ЦК України вказано: якщо відомості, які порочать честь і гідність, поширено в засобах масової інформації, то й спрос­товані вони мають бути також через них.¹ Якщо такі відомості містять документ, що відходить від організації, він підлягає вилученню та заміні. Порядок спростування в інших випад­ках встановлюється судом. Залежно від обставин справи суди встановлюють такі конкретні засоби захисту: принесення по­зивачем публічного вибачення; направлення письмових спрос­тувань в організацію, в яку були повідомлені названі відо­мості; спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах, тощо.

Окремі суди визначають неправильні засоби спростування Наприклад, Ірпінський міський народний суд Київської області зобов'язав відпові­дачку О. вибачатися перед Ш. у присутності судового виконавця. Таке рішення не відповідає поняттю публічного перепрошення.

У рішенні суди повинні не тільки вказати засіб спростуван­ня відомостей, а й (при необхідності) викласти текст такого спростування та визначити строк, коли воно має відбутися.

Новелою Закону є положення про те, що особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її честь, гідність або ділову репутацію, має право поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування збитків та моральної шкоди, заподіяних їх поширенням (ст.7). Законодавець роз­ширив права потерпілого, надавши йому можливість вимага­ти відшкодування матеріальної і моральної шкоди (в редакції Закону від 6 травня 1993 р.).