§4. Особливості окремих різновидів права спільної власності

Правове регулювання спільної власності (часткової і суміс­ної) може мати ті чи інші особливості, зумовлені призначен­ням того чи іншого об'єкту, складом або характером зв'язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової системи України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільної часткової власності (за винятком спільної сумісної власності подружжя). Тому, зрозуміло, в подальшому більша увага буде надаватися висвітленню пи­тань правового режиму часткової власності. Однак, певні по­ложення про спільну часткову власність можуть певною мірою застосовуватися і до не врегульованих відносин сумісної влас­ності, якщо інше не визначено угодою співвласників та не суперечить її сутності.

І.Право спільної власності на жилий будинок (квартиру). Од­ним з найпоширеніших об'єктів права спільної часткової влас­ності громадян (сьогодні — права сумісної власності) є жи­лий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-продажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до зако­нодавства громадянину в установленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівницт-

312

ва. Проте нерідко забудовнику надають різноманітну допо­могу інші особи (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві до сьогоднішнього дня чітко не визначено пра­вові наслідки такої допомоги. Тому судові органи при роз­гляді справ даної категорії керувалися відповідними постано­вами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.

Так, ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику в справах про право осо­бистої власності на жилі будівлі» вказувалося, що за загаль­ним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудов­нику, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише вправі були претендувати на відшкодування забудовником понесе­них ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено на­явність домовленості між забудовником і фактичним співза­будовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. В постанові Пленуму від 31 липня 1981 р. «Про судову практику по розгляду спорів, пов'язаних з пра­вом особистої власності на жилий будинок», збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактичним співзабудовником. Для цього повин­но бути встановлено, що між офіційним забудовником і фак­тичним співзабудовником мала місце домовленість про ство­рення спільної власності на жилий будинок і саме з цією ме­тою останній вкладав свою працю і кошти у забудову.

Разом з тим при вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства повинен був притяг­нути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють само­стійних вимог на предмет спору, виконком місцевої Ради на­родних депутатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарсь­ке підприємство, які виділяли для будівництва будинку зе­мельну ділянку, для з'ясування їхнього ставлення до пред'яв­лених вимог. При цьому думка таких третіх осіб щодо пода­ного позову мала враховуватися судом у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд був зобов'язаний відмо-

313

вити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за поста­новою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас в ній містяться нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. В постанові Пленуму ВС України зазначається, що участь інших. осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудов­ником, не створює для них права власності на жилий буди­нок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно з статтями 16 і 17 Закону України «Про власність» таке право, зокрема, виникає коли будівництво велося подружжям в пе­ріод шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність), або ве­лось за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому випадку будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. В принципі, сьо­годні аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юри­дичних осіб.

Виникає запитання, в якій формі повинні укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забу­дові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст.430 ЦК. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми ук­ладення, то тут повинні застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадя­ни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник повинен подати докази про на­явність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудовнику.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвласники вправі укладати угоди про розподіл користування реальними частинами жилого будинку. При

314

цьому вони повинні додержуватися правил ч.2 ст.ПЗ ЦК про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учаснику спільної часткової власності ви­діляються у користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, повинен відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. При неможливості досягнення такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних особливос­тей жилого будинку) можливі розбіжності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за на­явності згоди співвласників. При відсутності такої згоди спір вирішується судом. Якщо перепланування будинку неможли­ве відповідно до часток у праві власності, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користу­вання менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від про­веденого перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий будинок.

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних пра­вил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відособленими приміщен­нями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов'язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст.118 ЦК). Для здійснення мож­ливих будівельних змін необхідне отримання дозволу викон­кому місцевої Ради народних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про вид­ілення часток у жилому будинку. Відповідно до п.6 Постано­ви Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жи­лого будинку, що є спільною частковою власністю, судам на­лежить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з само­стійним виходом (квартиру) або є технічна можливість пере­обладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користу­вання приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно

315

учасників спільної сумісної власності. При неможливості ви­ділення частки в натурі або встановлення порядку користу­вання ним власнику, що виділяється, за його згодою, присуд­жується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обста­вини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виді­ляється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відпо­відну грошову компенсацію за належну частку з обов'язко­вим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному бу­динку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною Постановою дані й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в по­рядку приватизації, погашення паю членом житлового, жит­лово-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири бага­токвартирних будинків перебувають у власності окремих гро­мадян, то одночасно виникає право спільної власності на за-гальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всьо­го будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперати­вом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної влас­ності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснен­ня права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'я­заних з цими правовідносинами, необхідно керуватися як за­гальними нормами цивільного законодавства, так і спеціаль­ними актами законодавства, зокрема Правилами користуван­ня приміщеннями житлових будинків і прибудинковими те­риторіями, Типовим статутом товариства (об'єднання) влас­ників квартир (будинків),¹ статутами цих товариств (об'єднань).

2.Право спільної власності селянського (фермерського) і осо­бистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогосподарського виробництва, окрім суспіль­ного сектору економіки, шляхом утворення самостійного се-

'Див.: Приватизація житла в Україні.—К.,1993.—С.22-36. 316

лянського (фермерського) господарства, займатися різними видами індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Фермерське господарство є основним родом занять грома­дянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фер­мерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України «Про селянське (фермерсь­ке) господарство», іншими законодавчими актами. Селянсь­ке (фермерське) господарство є формою підприємництва гро­мадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягай 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому госпо­дарстві. Його членами не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють в ньому за трудовим договором. Се­лянське господарство може бути створено навіть однією осо­бою. Після виконання, передбачених законом умов (зокрема, одержання Державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у Раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) госпо­дарство, може бути різноманітне майно споживчого і вироб­ничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не перед­бачено угодою між ними (ст.16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст.17). Однак поза увагою законодавця залишилися відноси­ни щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. В майбутньому новому Цивільному кодексі України важливо було б врахува­ти цю обставину.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джере­лом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та ви­мог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організа-

317

ційно-правової форми. Однак, якщо ведення особистого підсоб­ного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають дотримуватися законодавства про підпри­ємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то на наш погляд, визначальною може бути норма ст.17 (п.1) Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У нині діючому цивільному законодавстві відсутні спеціальні правові норми, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при ви­никненні майнових спорів між членами такого господарства необхідно застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного за­конодавства про майнові відносини подружжя та інших членів сім'ї. Відповідно ж до ст.1 Закону «Про селянське (фермерсь­ке) господарство» цей Закон не поширюється на сільськогос­подарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садів­ництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяль­ності, якими можуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наяв­ності відповідної земельної ділянки. Земельним кодексом України передбачено право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, традиційних народних промислів (ст.6, 7, 58). В принципі, ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття ху­дожніми промислами, технічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє осо­бисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке не підпо­рядковане правовому режиму спільності.

З.Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб). До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про власність», як вже зазначалося, виник­нення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регу­лювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню при-

318

свячено безпосередньо всього кілька статей (ст.ст. 112-117,430-434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, які володіли майном на праві оперативно­го управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було укладення договору про сумісну діяльність (ст.430 ЦК), за яким сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва і експ­луатації міжколгоспного або державно-колгоспного підпри­ємства чи установи (що не передаються в оперативне управ­ління організації, яка є юридичною особою), водогосподарсь­ких споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, ро­дильних, жилих будинків тощо.

В колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виник­нення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової влас­ності. Для цього учасники договору роблять внески гроши­ма, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвлас­ники не створюють спеціального органу з правами юридич­ної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації на свої кош­ти утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-дер­жавні, державно-кооперативні підприємства з правами юри­дичної особи, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, збе­рігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не переда­не об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єднань визначався переважно спеціальним законодавством, наприклад, Типовим положенням про ко­оперативно-державну і державно-кооперативну організацію в системі Держагропрому СРСР.¹

'Бюмегрень нормативних актов министерств й ведомств СССР.— 1987.-№9.

319

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єкта­ми права власності, а тому не вправі були розпорядитися на­лежним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні діяльності міжгосподарського підприємства його майно ділилося у відпо­відних частках між усіма учасниками.

Виробничі і агропромислові об'єднання мали права юридич­ної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесе­ного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Однонасно колгоспи і радгоспи зберігали свою еко­номічну і юридичну (самостійність) незалежність. Певний час найпоширенішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднання — так звані РАЛО. Проте така фор­ма об'єднань виявилась малоефективною, у зв'язку з чим кол­госпам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надане право вільного виходу з них, що фактично призвело до їхньої ліквідації.

В ході економічних реформ в Україні були зняті політичні і правові перешкоди на шляху створення більш ефективних форм співпраці підприємств різних форм власності та вироб­ничої кооперації. Правовою підставою для цього служить, зокрема, ст.З Закону України «Про власність», якою передба­чається об'єднання майна громадян, юридичних осіб- і держа--ви, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств за участю украї­нських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цих ви­падках між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність «а певне майно.

В сучасних умовах найбільш поширеною і простою підста­вою виникнення спільної власності юридичних осіб служать договори про сумісну діяльність, якими сторони деталізують умови здійснення права спільної власності.

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юри­дичній літературі правова природа підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної орга­нізації. В Законі «Про власність» власність такого підприємст­ва одержала назву колективної. Однак, запропонована зако­нодавцем конструкція права колективної власності є невда­лою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що з однієї "сторони власни-

320

ком майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудових колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утво­рили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується кон­цепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного і того ж майна, що неприпустимо для правової системи. Тому не випадково законодавча конструкція колективної власності була піддана критиці переважною більшістю вчених (О.А.Пушкін, Я.М.Шевченко, В.М.Коссак та ін.). Щоб усу­нути подібну колізію деякими авторами (В.І.Семчик) пропо­нувалося законодавчо встановити щодо майна приватних і колективних підприємств правовий режим повного господарсь­кого відання. На наш погляд, і чинне законодавство не містить перешкод суб'єктам недержавних форм власності встановлю­вати утворюваним ними юридичним особам такий правовий режим майна відповідно до установчого договору, зберігаючи при цьому на нього право спільної власності.