§2. Зміст права власності

Законом України про власність (ст.4) встановлено, що влас­ник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і вправі вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностеи: права во­лодіння, права користування, права розпорядження. Що ж до права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої тріади пра­вомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.

Правомочності по користуванню, володінню і розпоряджен­ню виникають у власника одночасно з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності «тріада» пра­вомочностеи, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право роз­порядження може належати також іншим особам — оренда­тору, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при по­годженні з власником. Правомочності власника щодо належ­ного йому майна здійснюються ним незалежно від волі і ба­жання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте й власник на може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Володіння означає фактичне перебування речі у господа­рюванні власника, можливість впливати на річ. Право володі­ння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нор­мах права можливість фактичного володіння річчю: фізично­го або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично, наприклад має книгу у портфелі, а також той, хто має змогу впливати на цю річ, наприклад влас­ник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння в силу того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом.

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визначається законним, або титуль-

215

ним. Титульне володіння передусім належить самому власни­ку майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, наприклад наймачу, оренда­тору при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцю на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відно­син (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у силу адмініст­ративного акту (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (якщо, наприклад, йдеться про знахід­ку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскільки влас­ник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністра­тивного акту, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володі­ння і користування при наймі і оренді, володіння і розпоряд­ження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у певному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) — похідним.

Поряд з титульним, або законним, володінням існує волод­іння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визна­чається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володін­ня, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної Ради народних депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка була вкрадена у власника. Набувач такого майна є неза­конним, але добросовісним володільцем.

216

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних влас­тивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріпле­на нормами права можливість вилучення корисних власти­востей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язане з правом воло­діння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим ви­користати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх осо­бистих потреб. Закон про власність України (ст.4) закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами, іншими суб'єкта­ми, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устатку­вання, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розши­рено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприє­мства і використовувати господарські будови, машини, уста­нови, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих по­треб, так і для реалізації її іншим особам.

Значно зростає роль селянського господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колгоспами, радгос­пами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами селянські господарства виробляють сільсько­господарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незакон­ним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відан­ня, і державна установа у силу оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведе-

217

них випадках право користування названих осіб є вторинним, дохідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п.2 ст.6 Закону про власність (ст.133 ЦК. Ук­раїни) власнику належить право на результати господарсько­го використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачене законом або договором.

Закон України про власність (ст.22) визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого май­на, і також одержані ним доходи, стають його власністю. Більше того, у власності орендаря залишаються зроблені ним удосконалення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст.27 Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій», якщо інше не передбачено у са­мому договорі оренди. Якщо йдеться про удосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати лише за умови, що він зробив їх за свій рахунок і при згоді власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укла­денні договору побутового прокату, але при цьому воно по­винно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може на­лежати не лише власнику, а й іншим особам за різних право­вих підстав, зокрема численних цивільних договорів. Заува­жимо, що власник у здійсненні права користування належ­ним йому майном обмежений лише загальними межами за­кону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріп­лена у нормах права можливість визначити юридичну чи фак­тичну долю майна.

Якщо викладені вище правомочності володіння і користу­вання можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власни­ку. Винятки з цього становлять випадки примусового вилу­чення майна у власника (націоналізація, конфіскація, рекві­зиція, примусовий продаж тощо).

218

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. На­приклад, укладаючи договір оренди, власник на встановле­ний строк передає право володіння і користування своїм май­ном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність по володін­ню, користуванню і розпорядженню майном між різними осо­бами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє пра­во власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим са­мим припиняється одне правовідношення власності і вста­новлюється інше, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при даруванні, позичальник — при по­зиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юри­дичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпоряджен­ня майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або вики­дання майна власником є розпорядженням юридичного ха­рактеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдент-них дій — саме з цими діями пов'язане припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежене зако­ном. Наприклад, відповідно до ст.136 ЦК України у громадя­нина, який не забезпечує схоронності належного йому май­на, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплене державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежене в інтересах суспіль­ства.

Як і право володіння та користування, право розпоряджен­ня може належати не лише власнику, а й передаватися за до­говором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії

219

комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього дого­вору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випад­ку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комінтентом), але використову­вати майно комісіонер права не має.

Правомочності по володінню, користуванню, розпоряджен­ню тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визнача­ють всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто «тріада» правомочностей по володін­ню, користуванню і розпорядженню у сукупності є універ­сальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом, щодо майна і у повному обсязі розкриває зміст права власності.