§4. Способи здійснення прав

Суб'єктивне цивільне право здійснюється певним способом. Межі свободи вибору способу залежать від характеру право-

.144

вої норми. Якщо такі способи визначені імперативною нор­мою, то уповноважена особа повинна їм слідувати. Так, у силу ст.227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору.

По-іншому вирішується питання щодо виборів способів здійснення, якщо вони містяться у диспозитивній нормі. Тоді сторони самі обирають спосіб здійснення права, а передбаче­ний нормою спосіб діє лише у тому разі, якщо сторони не обрали іншого. Наприклад, ст.128 ЦК України наділяє сторо­ни правом самим визначати момент переходу права власності за договором. Якщо вони не скористались з цього права і закон не визначає іншого, то діє правило, відповідно до яко­го право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі.

У виняткових випадках здійснення права уповноваженим можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені. Наприклад, за договором довічного утримання пра­цездатна "особа, що бере на себе обов'язок довічного утри­мання непрацездатної, набуває право власності на будинок. Однак відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається. Якщо здійснення права зв'язане з необхідніс­тю визначення його порядку, то суб'єкти права вправі самі визначити такий порядок (ст.118 ЦК України). Носій права може передати свої права повністю або частково. Таким по­вноваженням уповноважений наділяється відносно майнових прав. Що ж до особистих немайнових прав, то вони невіддільні від його носія, а тому не можуть відчужуватись.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вирі­шенні носієм права питання: реалізувати свої права особисто чи через інших осіб. Однак окремі права за своїм характером або в силу вимог закону можуть здійснюватися тільки осо­бисто носієм права: складання заповіту, видача довіреності, договори довічного утримання та інші.

Кожний правосуб'єктний громадянин чи юридична особа заінтересовані в особистому здійсненні прав незалежно від їх характеру. Разом з цим закон дозволяє громадянам і юридич­ним особам здійснювати свої права через представника. Такі повноваження зумовлені тим, що громадянин у зв'язку з відсут­ністю необхідного обсягу дієздатності або фізичної можли­вості змушений вчиняти юридичні дії через інших осіб. У силу певних обставин правосуб'єктний громадянин може доручи-

145

ти здійснення своїх прав також іншим особам. Таким правом користуються і юридичні особи. Правовою формою здійснення прав через інших осіб є представництво (ст.62 ЦК України).

§5. Представництво і довіреність

Поняття представництва. В цивільному праві представницт­во розглядається як одна із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних їм прав і обов'язків через представників. Представництво може мати місце не тільки за власною волею суб 'єкта цивільного права, а також у зв 'язку з відсутністю у нього юридичної здатності чи фізичної можли­вості вчиняти юридичні дії.

Виходячи із змісту ст.62 ЦК України можна дати таке ви­значення представництва. Представництвом звуться такі відно­сини, при яких угода, укладена однією особою (представни­ком) від імені другої особи (яку представляють), створює права і обов'язки безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво є складним правовідношенням за своїм суб'­єктним складом. В ньому беруть участь: представник, особа, яку представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить інші юридичні дії.

Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юри­дичні дії представника викликають (породжують) юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Отже, внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе зв'язує особу, яку представляє з третьою особою. У представника нія­ких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не вини­кає.

Сфера представництва досить широка. Вона має місце між громадянами, між організаціями і громадянами, а також між самими організаціями (наприклад, за договором експедиції).

Розкриваючи суть представництва, важливо наголосити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Так, ст.62 ЦК України застерігає, що не допускається до укладення че­рез представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст.541 ЦК України зазначається, що за­повіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріаль­но посвідчений. Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні

146

у відношенні другої особи, представником якої він одночас­но є.

Представниками можуть бути дієздатні громадяни (ст.11 ЦК України), а як виняток, представниками можуть бути особи, які досягай трудового повноліття, тобто 16-річного віку.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юри­дичну особу, тобто юридична особа вправі бути представни­ком у межах спеціальної правоздатності (ч.І ст.26, ч.2 ст.64 ЦК України; ст.20 Закону України «Про об'єднання грома­дян»).

Як вже вказувалось, за угодою, шо здійснена представни­ком, суб'єктом прав і обов'язків визначається той, кого пред­ставляють. Але ці наслідки настають лише в тому випадку, коли представник укладає'угоду на основі і в межах представ­ництва, тобто коли представник діє в межах повноважень.

В силу ст.62 ЦК України повноваження можуть визначати­ся довіреністю, законом або адміністративним актом, а також випливати з обстановки, в якій діє представник. Це, наприк­лад, стосується продавця магазину, касира, працівника пош­ти тощо.

Види представництва. У залежності від того, ким визначається представник і на чому грунтуються його повноваження, розріз­няють обоє 'язкове і добровіїьне представництво.

Характерними ознаками обов'язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлю­ються нормативними актами (цивільними, сімейними, адмі­ністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в силу прямої вказівки закону (ст.ст.14, 16 ЦК України, ст.144 КпШС України). По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представни­ка, і вона не може особисто відмінити чи змінити повнова­ження представника, бо ці повноваження визначаються зако­ном.

Різновидністю обов'язкового (законного) представництва є гак зване статутне представництво. За статутним представ­ництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представ­ляти інтереси членів цих організацій.

Добровільне, або, як його ще називають, договірне, пред­ставництво — це представництво, що грунтується на волі осо­би, яку представляють і яка особисто визначає повноваження

147

представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладання договору доручення.

Поняття повноважень представника і їх особливості. Повно­важення представника — це те коло прав і обоє 'язків, які по­кладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Повноваження представника можуть визначатися самою осо­бою, яку представляють, при добровільному представництві, а при обов'язковому представництві повноваження визнача­ються законом чи адміністративним актом.

Повноваження представника — це особливе право. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небуть осо­би — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Право представника має деяку подібність до правоздатності. Але суттєва відмінність цього права від правоздатності полягає в тому, що таке право у представника виникає переважно на підставі певних фактів: видачі довіреності, укладання договору доручення, призначення продавцем, касиром, юрисконсуль­том. Що стосується правоздатності, то юна завжди визначається законом. Характерною ознакою повноважень представника є те, що вони завжди звернені до третьої особи, а не до особи, яку представляють. Особа, яку представляють, не є зобов'яза­ною особою перед представником, тому що нерідко особа, яку представляють, є недієздатною, наприклад, при обов'язковім (законнім) представництві батьків, усиновителів, опікунів. За­кон, адміністративний акт або договір лежать в основі виник­нення внутрішніх відносин по представництву — між пред­ставником і особою, яку представляють. Зовнішній ефект пред­ставництва, тобто здійснення представником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю зацікавленою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому по­вноважень. Існування такого обов'язку випливає із змісту ст.63 ЦК України, яка передбачає, що угода, укладена від імені іншої особи особою, не уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припи­няє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Отже, без подальшого схвалення таких угод у особи, яку представляють без належних повноважень, не виникає прав і обов'язків щодо представника і третіх осіб. Негативні наслідки цих угод покладатимуться на самих представників або на третіх осіб, які не перевірили повноважень представника.

148

Довіреність. Відповідно до ст.64 ЦК України довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією осо­бою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність є одностороннім юридичним актом, в якому ви­значаються повноваження представника. Це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому довіреності бувають разові, спеціальні і генеральні. Ра­зова довіреність видається на вчинення певної юридичної дії або однієї угоди, наприклад, довіреність на одержання заро­бітної плати за місяць або посилки на пошті. Спеціальна дові­реність видається на здійснення багатьох однорідних юри­дичних дій, наприклад, довіреність експедитору на одержан­ня від залізниці вантажів, що поступають в адрес підприєм­ства. Генеральні довіреності видаються на здійснення багатьох і різних угод в необмеженій кількості, наприклад, довіреність на управління майном і його збереження.

Форма довіреності. Саме визначення довіренності вказує на те, що вона повинна бути укладена тільки в письмовій формі (ст.64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідче­ною в нотаріуса. По-перше, це довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку). По-друге, довіреність на вчи­нення дій щодо державних, кооперативних та інших-громадсь­ких організацій, за винятком випадків, передбачених зако­ном (ч.І ст.65 ЦК України). Довіреність, за якою повнова­ження передаються в порядку передоручення, також повинна бути нотаріально посвідчена (ч.2 ст.68 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.65 ЦК України до нотаріально посвідче­них довіреностей прирівнюються: довіреності військовослуж­бовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіта­лях, санаторіях ті інших військово-лікувальних закладах, по­свідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності військово­службовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань,

149

установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нота­ріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені ко­мандирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбав­лення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, винагороди авторів і ви­нахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіри­тель працює або навчається, житлово-експлуатаційною орга­нізацією за місцем його проживання, також адміністрацією ста­ціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні (ч.З ст.65 ЦК України).

Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення нотаріального посвідчення не вимагають (ст.66 ЦК України). Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях — за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладанням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищу­вати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна (ст.67 ЦК України).

Передоручення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передору­чення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, і строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відо­мості про особу, якій передані повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноважен­ня, відповідальність за дії особи, якій вона передала повнова­ження, як за свої власні (ст.68 ЦК України).

150

Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняєть­ся внаслідок закінчення її строку, припинення юридичної осо­би, від імені якої видана довіреність і юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність.

Довіреність припиняється у випадку смерті громадянина, який видав довіреність і якому видано довіреність, а також визнання їх недієздатними, обмежено дієздатними або без­вісно відсутніми.

Особа, яка видала довіреність, вправі в будь-який час її ска­сувати, а особа, якій довіреність видана, вправі відмовитись від неї, шо теж призводить до припинення довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіре­ності втрачає силу передоручення (ст.69 ЦК України).

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана дові­реність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність. У разі визнання особи, яка ви­дана довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною та­кий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.

Права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася.

При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).