Глава 21 право спільної власності

§1. Поняття права спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним спо­ собом реалізації суб'єктами права індивідуальної, колектив­ ної, державної власності, то тут не утворюється якась нова ї| самостійна форма власності. Отже, право спільної власності

— це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об'єкт права влас­ності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кож­ного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час діюче цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст.26 Ос­нов цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України¹ було передбачено, що майно може належати на праві спільної влас-

¹ Первісна назва Кодексу — Цивільний кодекс Української РСР. 298

ності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної влас­ності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності дер­жави і громадянина, організацій і громадян, закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року (ст.117 ЦК — виключена з Кодексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).

Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо ви­никнення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій ос­нові змішаних форм власності, у тому числі власності суміс­них підприємств з участю іноземних юридичних осіб і грома­дян. Об'єднане майно може належати на праві спільної част­кової або спільної сумісної власності одночасно кільком осо­бам, незалежно від форми власності.

З правової точки зору між двома різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конк­ретну частку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності пра­ва власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвлас­ники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної влас­ності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або

299

поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповід­но до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльніс­тю в сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачав також виникнення сумісної власності у селянсь­ких та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випад­ках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому вза­галі не передбачена така організаційно-правова форма сімей­но-трудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону Ук­раїни «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідноси­ни, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджуватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (ст.ст.120-127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в За­коні України «Про власність» в імперативній формі встанов­люється режим спільної сумісної власності щодо майна, на­житого подружжям за час шлюбу (ст.16) та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна створеного чи набутого іншими громадянами внаслі­док спільної праці (ст.17-18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (наприклад, осіб, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою уго­дою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фер­мерського) господарства, якщо інше не передбачено письмо­вою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність

300

(ст.ст.17-18 Закону України «Про власність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду»). Чинне законодавство не виключає також можливості виник­нення сумісної власності між громадянами і юридичними осо­бами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі закону, встанов­люючого щодо створюваного майна правовий режим тієї чи іншої, або на підставі угоди.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і культурних потреб, раціональнішого використання сімейного бюджету, зміцнен­ня сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкри­ває широкі перспективи і для організацій, сприяючи підви­щенню ефективності їхньої виробничо-господарської діяль­ності, економії коштів і ресурсів.