§3. Форми власності

У прийнятому 7 лютого 1991 р. Верховною Радою України Законі про власність відсутня категорія, що характеризує тип власності. У ньому, зокрема, зазначається, що власність в Україні виступає у формі приватної власності громадян, ко­лективної і державної власності.

Законодавство, таким чином, не визначає правову природу названих форм власності, разом з тим радикальна господарська реформа нашої економічної системи поставила цілий ряд но­вих проблем, насамперед, про допустимість приватної влас­ності у системі ринкового Господарювання.

Оскільки поняттям приватної власності охоплюється не тільки велика капіталістична власність, але й трудова власність дрібного ремісника або селянина, більшість авторів вважали не тільки можливим, а й доцільним її функціонування і в межах народногосподарського комплексу.¹

Була й інша думка. В.Ф.Яковлєв, наприклад, стверджував, що «використання терміну «приватна власність», який часом не несе ніякого економічного змісту, може викликати не тільки

'Бронштейн М.О. О собственности, й не только. Некоторьіе за-метки о проекте основополагающегозакона//Известия.—1989.—1 дек.

220

поляризацію в нашому суспільстві, але й серйозні соціальні струси. Приватна власність може в значних масштабах, кінець кінцем, стати засобом експлуатації. А от індивідуальну (тру­дову) власність ми припускаємо в будь-яких розмірах».

Закон СРСР «Про власність в СРСР» не вживав терміну «приватна власність», але давав підстави дійти висновку, що така форма власності може виникати на підставі діючих норм і вимагатиме правового захисту.

Відповідно до ст.8 Закону про власність члени сім'ї та інші особи, що разом ведуть трудове господарство, могли мати у власності майстерню або інше мале підприємство в галузі побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчуван­ня та в інших сферах господарської діяльності. П.4 ст.1 того ж Закону передбачав, що власник вправі на умовах і в межах, передбачених законодавчими актами суверенних і автоном­них республік, укладати договори з громадянами про вико­ристання їх праці при здійсненні належного йому права влас­ності.

Отже, з одного боку у власності окремих громадян можуть бути основні засоби виробництва, а з іншого — ці громадяни-власники можуть використовувати найману працю. Ці ознаки характеризують власність названих осіб як приватну на відміну від суспільної.

Від такої компромісної позиції щодо визнання права при­ватної власності відмовилося законодавство України. Відпо­відно до ст.2 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» остання в Україні виступає в формах державної, колективної і приватної власності. Всі форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їх розвитку та захисту.

Власність громадян створюється і примножується за раху­нок їхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, що вкла­дені в кредитні установи, акції та інші цінні папери, надбан^ ня майна при успадкуванні та на інших засадах, передбаче­них в законі. Ця власність заснована на свободі особи в роз­порядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих результатів на задово­лення суспільних і особистих потреб.

Приватна власність виникає не тільки тоді, коли майно на­лежить одному громадянину, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або селянського господарства. Оскільки ні трудове, ні селянське господарство не має статусу юридичної особи, то в цьому випадку не виникає колективної власності.

221

До колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств, господарських асоціацій та інших об'єднань, шо мають статус юридичної особи.

Природа колективної власності несумісна з відчуженням ро­бітників від засобів виробництва і виключає будь-яку експлуа­тацію людини людиною. Саме цей принцип — абсолютна не­можливість використати працю іншої людини для власного збагачення — на нашу думку, повинен вирішувати загальне ставлення до приватної власності як такої. При цьому слід мати на увазі, що ніяких обмежень щодо розмірів трудової власноті наше законодавство не встановлює, тому будь-яких «ущімлень» з боку держави в цьому питанні не може бути, оскільки не тільки проголошуються, але й поступово складаються політичні, економічні і соціальні передумови для продуктивної індивіду­альної праці громадян і різних форм її об"єднання.

Закон про власність передбачає, що на території України може функціонувати і власність сумісних підприємств, ство­рених вітчизняними і іноземними юридичними особами. Цю власність можна визначити як змішану форму, тому що з боку вітчизняних юридичних осіб вона представлена колективною власністю, а з боку іноземних — приватною. Зазначені підпри­ємства можуть мати майно, необхідне для здійснення діяль­ності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законами України. Аналогічний підхід повинен бути і у визначенні форми власності іноземних держав, іно­земних організацій і окремих іноземних громадян.

Поряд з приватною і колективною власністю зберігається і державна власність, яка класифікується на загальнодержав­ну, шіасність автономних утворень, комунальну (муніципаль­ну) власність.

Зокрема, відповідно до Декларації про державний сувере­нітет України народ України має виключне право на володін­ня, використання і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, шо знаходяться в межах Української дер­жави, природні ресурси її континентального шельфа і вик­лючної (морської) економічної зони, весь економічний і нау­ково-технічний потенціал, створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Ук­раїни і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

222

Підприємства, заклади, організації і об'єкти інших держав та їх громадян, міжнародних організацій можуть розміщува­тись на території України і використовувати її природні ре­сурси відповідно до законів Української держави.

Не слід забувати про те, що власність на засоби виробниц­ тва є постійним, невгасним джерелом заінтересованості, інте­ ресу до власної праці, до ефективного, раціонального і еко­ номічного використання засобів виробництва. Саме це поло­ ження покладено в основу ідеї про різноманітність форм влас­ ності, реалізація якої передбачає передусім «роздержавлен­ ня» власності. /

Проте серед цих форм Закон України про власність на пер­ше місце висуває власність громадян. Це і символічно, і прин­ципово важливо, адже йдеться саме про демократичну систе­му, де сукупність відносин власності має працювати на благо людини. Власність базується передусім на участі громадяни­на у суспільному виробництві, в її основі лежить особиста праця і одержання частини загального суспільного продукту пропорційно кількості і якості вкладених трудових зусиль. Поряд з цим нормативні новели, що містяться в діючому за­конодавстві про власність громадян, припускають існування певного правового режиму цієї форми власності.

У нашому законодавстві знайшли закріплення зовсім нові форми суспільної власності, наприклад, власність колектив­ного підприємства. Саме подолання кризисної ситуації в еко­номічному розвитку, викликаної відчуженням робітника від засобів виробництва, зумовило появу цієї форми власності. Щоб повернути кожному робітнику, колективам підприємств у цілому почуття господаря, яке іманентне цивілізованому суспільству, необхідно відродити інтерес до результатів влас­ної праці. Це дуже складне завдання, яке має стратегічний характер, можна розв'язати тільки через введення у госпо­дарський механізм різних форм колективної власності.

Законодавство, визначаючи плюралізм форм групової влас­ності, не надає ніяких переваг жодній з них. Розв'язуючи пи­тання про вибір тієї чи іншої форми, колектив як суб'єкт права власності повинен виходити з конкретних умов виробництва продукції, надання послуг тощо.

Поряд з державними підприємствами фукціонують коопе­ративні підприємства з кооперативною формою вдасності, колективні підприємства або асоціації трудящих, де власність на засоби виробництва та інше майно підприємства виникає у колективі як наслідок перетворення власності трудових ко-

223

лективів державних підприємств, викупу орендованого майна тощо.

З'являються у нашому економічному організмі й такі фор­ми власності, як акціонерна. Державне підприємство в про­цесі приватизації може бути перетворене на акціонерне това­риство. У цьому випадку кошти, одержані від реалізації акцій, випущених на всю балансову вартість майна підприємства, повинні поступити у державну власність. Такі акції відповід­но до законодавства України про приватизацію можуть вику­патися іншими суб'єктами економічних відносин: коопера­тивами, колективними підприємствами, іншими господарсь­кими або акціонерними товариствами або окремими грома­дянами.

Виникають і такі нові суб'єкти майнових відносин, як гос­подарські асоціації (об'єднання). Вони представлені різними організаційними формами: концернами, консорціумами, со­юзами, міжгалузевими і регіональними об'єднаннями. Ці організації не є власниками майна організацій і підприємств, що входять до складу асоціацій.

Отже, чинне законодавство дає дорогу для розвитку найріз­номанітніших форм групової (колективної) власності, надаю­чи її суб'єктам можливість проявити ініціативу, заінтересо­ваність, що стане запорукою високих виробничих результатів.

Масштаби роздержавленя зумовлені передусім метою ліквіду­вати монополію державної власності, а також обсягами дер­жавного майна. Сьогодні балансова вартість основних фондів країни (без вартості землі, надр, лісів і особистого майна гро­мадян) складає близько 3 триліонів карбованців. З них майже 90% перебуває у власності держав.

Паралельно з процесом «роздержавлення» майна у межах самої державної власності мають відбуватися суттєві зміни, пов'язані з деценталізацією. На перший план вийдуть місцеві Ради, що мають стати головними дійовими особами у пере­творенні державних підприємств в інші форми власності.

Процес роздержавлення — це подолання монополії держав­ної власності, забезпечення громадянам можливості бути влас-ником'засобів і продуктів виробництва.

Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є не­від'ємним надбанням всіх громадян, народів, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпо­ряджаються (ст.1 Закону України про власність). Щодо май­на окремих державних підприємств, то воно може відносити­ся до загальнодержавної (республіканської) власності або до

224

комунальної відповідно до встановленої підпорядкованості, Державне підприємство на надане йому майно має право по­вного господарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується і розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.

Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, на закріплене за ними майно мають право оперативного уп­равління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право пов- [ ного господарського відання, і обмежує володіння, користу­вання і розпорядження майном установленими цілями діяль­ності установи, завданнями і призначенням майна.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-еконо­мічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.