Розділ IV право власності

Глава 17 право власності. Загальні положення

§1. Поняття власності і права власності

Поняття власності — це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колекти­вами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнен­ня матеріальних благ, тобто власність — це суспільне відно­шення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами склада­ються з приводу привласнення матеріальних благ.

Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх «свої­ми» (на відміну від «чужих») є матеріальною стороною відно­син власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відно­шення, власність має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення за­собів та продуктів виробництва.

Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює кон­кретну річ, він усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визна­чається характер взаємодії людей у процесі привласнення.

Отже, економічне відношення власності — це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника — інди­віда чи колективу).

Власність — це конкретні, історично зумовлені суспільні відно­сини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Зміст економічних відносин власності складають володін­ня, користування і розпорядження матеріальними благами.

Володіння — закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами та колективами, фактичне утри­мання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — вилучення з речей їхніх корисних власти­востей, які надають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

211

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інте­ресом незалежно від волі й бажання інших осіб.

Економічні відносини власності у^и будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характе­ру правовідносин. В юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об'єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об'єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З до­помогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб'єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права влас­ності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту має комплексний характер, оскі­льки поряд з нормами цивільного права, які займають цент­ральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адмі­ністративного, фінансового тощо.

Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власни­ка (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпо­ряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Отже, право власності у суб'єктивному розумінні — це суб'­єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може нале­жати суб'єктам — окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що право­мочному суб'єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов'язаних суб'єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб'єктив­ного права власності полягає в тому, що воно забезпечує влас­нику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належ­ним йому майном. Всі інші особи — невласники — мають

212

утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджа­ють власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право за своїм розсудом і у своєму інтересі.

Коло суб'єктів права власності практично необмежене. Влас­никами відповідно до Закону України «Про власність» (від 7 лютого 1991 р.) можуть бути окремі громадяни в особі трудо­вого або селянського господарства; колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші. Визнаються суб'єктами права власності й (відповідно до ст.28 Закону) різноманітні гро­мадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у влас­ності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань.

У названому Законі визначено і такий суб'єкт права влас­ності, як релігійні організації (ст.29), що мають право влас­ності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.

Суб'єктами права власності виступають суверенні держави-республіки, автономні республіки та інші національно-дер­жавні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. серед суб'єктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.ст.3,10).

У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи. Права власності на території Ук­раїни можуть набувати також і сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задово­лення особистих потреб, а й для здійснення господарської діяльності) у випадках і у порядку, встановленому законодав­ством. Це правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснен­ня дипломатичних, консульських та інших міжнародних відно­син відповідно до міжнародних домовленостей.

Об'єктом права власності може бути майно (речі як пред­мети матеріального світу — засоби виробництва і предмети

213

вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалі­зоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Відповідно до ст. 1 названого вище)3акону України власніс­тю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, спо­руди, цінні папери та інше майно, у тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи.

Відповідно до ст.9 Закону України «Про власність» земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфа та виключної (морської) економі­чної зони є об'єктами права виключно власності народу Ук­раїни.

Традиційно сучасна цивілістична наука визнавала право влас­ності суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідно поведінки з боку третіх осіб.

Слід звернути увагу на те, що не лише результати творчої діяльності громадян закріплені як об'єкти права інтелекту­альної власності, а й сама ця діяльність. Отже, законодавець робить коло об'єктів права власності надзвичайно широким. Практично визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у натуральному стані (п.1 ст.1 Зако­ну України про власність).

Своєрідне рішення питання про землю та природні ресур­си. Відповідно до Закону України про власність — це не­від'ємне надбання народу, який проживає на даній території.

Вказані об'єкти мають спеціальний правовий режим, який буде докладно розглянуто далі.

Права й обов'язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності.

Отже, суб'єктивне право власності — це елемент абсолют­ного правовідношення, тобто власник як правомочний суб'єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб'єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Щодо суб'єктивних обов'язків у цьому правовідношенні, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розгляда­ються як зобов'язані суб'єкти, повинні забезпечувати з свого

214

боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснюва­ти його суб'єктивне право.