§4. Забезпечення виконання обов'язків

Про соціальні засоби забезпечення виконання своїх обов'­язків учасниками цивільних правовідносин може йтися лише стосовно правовідносин зобов'язального характеру, що зумов­люється їхньою специфікою.

До боржника, який не виконує або неналежним чином ви­конує зобов'язання, застосовуються певні, передбачені зако­ном заходи примусу, які називаються санкціями зобов'язання. Вони можуть полягати у відібранні речі у боржника, стяг­ненні збитків, яких зазнав кредитор, тощо. Однак незважаю­чи на можливість у кожному випадку, коли боржник не вико­нує або неналежним чином виконує зобов'язання, застосува­ти до нього зазначені засоби примусу, інтереси кредитора можуть залишатись незадоволеними.

б* 163

Справа у тому, що іноді важко, а то й неможливо довести наявність та розмір збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'­язання. Крім того інтереси кредитора можуть залишатися не-задоволеними з інших причин, зокрема внаслідок відсутності у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення за по­зовом кредитора. А тому з метою зміцнення договірної дис­ципліни і посилення захисту інтересів кредитора цивільне право передбачає додаткові стимули, спеціальні засоби забезпечення виконання зобов'язань. Таких засобів є п'ять: неустойка, за­става, порука, завдаток та гарантія (ст.178 ЦК України).

Зазначені засоби забезпечення зобов'язань мають на меті передусім стимулювати реальне виконання зобов'язань. Крім того, вони зміцнюють становище кредитора у випадку, коли вимога про виконання зобов'язання у натурі з якихось при­чин змінюється вимогою про відшкодування збитків, завда­них невиконанням або неналежним виконанням зобов'язан­ня. Так, якщо кредитор задовольняється сумою неустойки або завдатку, він звільняється від обов'язку доводити розмір по­несених збитків; порука та гарантія створюють для кредитора додаткове джерело для задоволення його вимог, а застава га­рантує першочерговість задоволення вимог з вартості застав­леного майна, усуваючи можливість незадоволення вимог кредитора через відсутність майна боржника, на яке може бути звернене стягнення.

Правовідношення, яке виникає у зв'язку із забезпеченням зобов'язання одним із зазначених вище способів, є додатко­вим щодо основного зобов'язання. Тому у разі припинення або визнання недійсним основного зобов'язання припиняється або визнається недійсним і додаткове Правовідношення.

Забезпеченою може бути лише дійсна вимога. Коли немає основного Правовідношення, не може бути і правовідношен-ня, яке виникає із застави, поруки, завдатку, неустойки, га­рантії.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном або договором грошова сума, яку боржник повинен сплати­ти кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов 'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ст. 179 ЦК України).

Загроза втратити певну грошову суму спонукає боржника належним чином виконати договір, а при невиконанні борж­ником договору стягнення з нього неустойки дозволяє кре­дитору відшкодувати повністю або частково збитки, що були

164

наслідком таких дій (бездіяльності) боржника. При цьому сплата неустойки не звільняє боржника від обов'язку викона­ти договір. З цього приводу у ст.207 ЦК України зазначаєть­ся, що сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на ви­падок прострочення або іншого неналежного виконання зо­бов'язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов'я­зання у натурі, крім випадків, коли планове завдання, на яко­му грунтується зобов'язання між організаціями, втратило силу.

Отже, неустойка є дійовим засобом у боротьбі за реальне виконання зобов'язань, зміцнення договірної дисципліни. Як правило включення умови про неустойку в договори між орга­нізаціями є обов'язковим.

У спеціальних нормативних актах, що регулюють договірні відносини між організаціями, надзвичайно детально регла­ментується відповідальність сторін у формі сплати неустойки за порушення договорів: передбачається, за яких умов і в яко­му розмірі сплачується неустойка (штраф, пеня). При цьому не допускається угода сторін, які укладають той чи інший господарський договір, не тільки про звільнення про відпо­відальність, а й навіть про її обмеження за невиконання або неналежне виконання договору, якщо розмір відповідальності встановлено діючим законодавством. Проте сторони можуть домовитись про підвищення розміру санкцій за порушення умов договору, встановлених діючим законодавством; можуть передбачити у договорі санкції за невиконання таких обов'­язків, за порушення яких санкції законом не передбачені.

Угода про неустойку в усіх випадках повинна бути укладена у письмовій формі незалежно від суми неустойки та форми основного договору. Недодержання письмової форми угоди про неустойку тягне її недійсність (ст.180 ЦК України).

Існує кілька видів неустойки. Залежно від підстави виник­нення зобов'язання сплатити неустойку вона буває законною і договірною.

Якщо обов'язок однієї особи сплатити другій неустойку вип­ливає безпосередньо із закону — це законна неустойка, на­приклад штраф, який сплачується залізницею та вантажовід­правниками відповідно до ст.144 Статуту залізниць за неви­конання плану перевозок. Коли обов'язок сплатити неустой­ку випливає з договору, вона називається договірною.

У першому випадку закон визначає розмір неустойки, умо­ви її стягнення тощо, у другому — ці питання вирішуються (у дозволених законом межах) за згодою сторін.

165

Угода про неустойку у договорах між організаціями регла­ментується спеціальнмим актами. Як правило, в самому нор­мативному акті, як це зазначалося вище, встановлюються розмір та умови стягнення неустойки. Це не позбавляє неус­тойку, сплачувану сторонами при невиконанні господарсько­го договору, договірного характеру, оскільки правовою підста­вою для її стягнення була сама угода сторін про неустойку, хоча зміст цієї угоди у ряді випадків регламентований у нор­мативному акті.

У договорах між громадянами питання, зв'язані з неустой­кою як засобом забезпечення зобов'язань, регулюються нор­мами цивільних кодексів. У договорах між організаціями і гро­мадянами ці питання регулюють спеціальними нормативними актами, а при їх відсутності — нормами цивільних кодексів.

Залежно від співвідношення права на стягнення неустойки та права одержати відшкодування збитків розрізняють чоти­ри види неустойки: а) залікову, б) виключну, в) штрафну, г) альтернативну (ст.204 ЦК України).

При заліковій неустойці кредитор має право вимагати від боржника, що не виконав або неналежним чином виконав зобов'язання, сплати передбаченої на цей випадок неустой­ки, а також відшкодування збитків у частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею). Стягнення такого виду неус­тойки передбачено, наприклад, ст.356 ЦК України. Із змісту ЦК України випливає, що будь-яка неустойка вважається за­ліковою, якщо інше не встановлено законом або договором.

Законом або договором неустойці може бути наданий штраф­ний характер. Якщо неустойка є штрафною, кредитор має право стягнути з боржника неустойку і збитки понад неї.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки стягнення лише неустойки, без урахування збитків. Така не­устойка називається виключною. Стягнення її передбачають, наприклад, транспортні статути та кодекси за невиконання плану перевезень.

Альтернативна неустойка характеризується тим, що креди­тор має право стягнути з боржника або неустойку, або завдані йому збитки, довівши в останньому випадку їхній розмір.

Існують різні способи визначення розміру неустойки. Не­устойку, встановлену у твердій сумі або у кратному відно­шенні до вартості невиконаного зобов'язання, називають штрафом. Наприклад, залізниця та вантажовідправник у разі невиконання плану перевезень сплачують штраф у розмірі 1 крб. з кожної тонни вантажу.

166

Якщо розмір неустойки визначено у процентному відно­шенні до суми невиконанного зобов'язання, то її називають неустойкою у вузькому розумінні цього слова (сплачується одноразово) або пенею (стягується за кожний день простроч-ки виконання зобов'язання протягом певної кількості днів або за весь час прострочки). Наприклад, при порушенні строків виконання робіт підрядник сплачує замовнику за кожний прострочений день пеню у розмірі 0,05% вартості будівельно-монтажних робіт, але не більше 1000 крб. за день.

У ст.205 ЦК України зазначається, що коли належна до спла­ти неустойка (штраф, пеня) є надмірно великою порівняно із збитками кредитора, суд вправі її зменшити. При цьому ма­ють бути взяті до уваги ступінь виконання зобов'язання борж­ником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'я­занні, не тільки майнові але й інші інтереси сторін, що заслу­говують на увагу.

Зазначене правило стосується відносин, в яких беруть участь громадяни.

Зменшення розміру неустойки у відносинах між організа­ціями може мати місце лише у виключних випадках, що ви­пливає із змісту ч.2 ст.205 ЦК України. При цьому арбітраж або третейський суд вправі врахувати інтереси сторін, що за­слуговують на увагу, проте не береться до уваги їхній майно­вий стан.

Відповідно до ч.З ст.179 ЦК України кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання. У названій статті є відсилання до ст.210 ЦК України, в якій йдеться про вплив вини кредитора на відповідальність боржника. Звідси можна зробити висновок, що боржник звільняється від сплати неустойки лише при на­явності вини кредитора у невиконанні або неналежному ви­конанні зобов'язання боржником.

Проте таке тлумачення ст.179 ЦК України суперечило б принципу вини, за яким будується відповідальність у сучас­ному цивільному праві. Тому кредитор не вправі вимагати від боржника сплати неустойки в усіх випадках, коли останній не несе відповідальності за невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання, зокрема, як у випадку, коли таке ви­конання або неналежне виконання зумовлене виною креди­тора (ст.210 ЦК України), так і при відсутності вини боржни­ка у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання (ст.209 ЦК України).

167

Завдатком називається грошова сума, що видається однією із договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні у підтвердження укладення договору і у забезпечення його виконання (ст.195 ЦК України).

Отже, завдаток виконує три функції: а) підтверджує факт укладення договору; б) частково здійснює виконання догово­ру, оскільки видається у рахунок належних за договором пла­тежів; в) виконує забезпечувальну функцію — видається для забезпечення виконання договору.

Забезпечувальна функція завдатку полягає у тому, що коли за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, вона втрачає його — завдаток залишається у другої сторони. Якщо ж за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, остання повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.

Перспектива втрати суми завдатку спонукає сторони вико­нати договір. Якщо ж договір, забезпечений завдатком, буде не виконаний з вини однієї сторони, завдаток поліпшує по­ложення другої сторони: сума завдатку, яка залишається на її користь, компенсує повністю чи частково збитки, яких вона зазнала внаслідок невиконання договору. Зрозуміло, що у цьому випадку, якщо сторона задовольняється сумою завдат­ку, не потрібно доводити наявність збитків та їх розмір.

Однак, це не означає, що втратою суми завдатку вичерпується відповідальність сторони, винної у невиконанні договору. Ос­тання повинна відшкодувати другій стороні також і збитки, але із зарахуванням суми завдатку, якщо у договорі не передбачено інше (ч.З ст.195 ЦК України). Отже, збитки стягуються лише у частині, в якій вони перевищують однократну суму завдатку, якщо у договорі це питання не було вирішено інакше. Зокрема, сторони у договорі можуть домовитись про те, що збитки будуть стягуватись понад завдаток. Звичайно, якщо йдеться про стяг­нення збитків, позивач повинен довести їх розмір.

Завдаток як засіб забезпечення виконання зобов'язань за­стосовується лише у відносинах між громадянами, між грома­дянами та організаціями (ст. 178 ЦК України). Його необхід­но відрізняти від авансу, який також видається у рахунок на­лежних за договором платежів і підтверджує факт укладення договору. Проте аванс не виконує забезпечувальної функції. При невиконання договору він повертається стороні, яка його видала, незалежно від причин невиконання договору і неза­лежно від того, хто є відповідальним за його невиконання — той, хто видав аванс, чи той, хто його одержав.

168

Порука — це договір, за яким поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання у повному обсязі або у частині (ст.191 ЦК України).

Отже, порука — це договір, сторонами якого є кредитор по основному зобов 'язанню, а також особа, яка виступає поручи­телем за боржника по основному зобов 'язанню.

Порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога.

Забезпечувальна функція поруки полягає у тому, що коли у боржника бракує коштів для задоволення вимог кредитора, відповідальність перед останнім несе поручитель. Тобто зако­ном передбачена додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя по зобов'язаннях боржника. Проте законом або договором може бути передбачена солідарна відповідальність боржника по основному зобов'язанню і поручителя. В цьому випадку від кредитора залежить, до кого з них звернутися з вимогою.

Отже, порука надає кредитору додаткове джерело для задо­волення його вимог, яким є майно поручителя, чим, звичай­но, сприяє задоволенню інтересів кредитора.

Якщо за боржника поручалась не одна, а кілька осіб, то вони відповідають перед кредитором солідарне, якщо інше не встановлено договором поруки (ч.З ст. 192 ЦК України).

Поручитель, за загальним правилом, відповідає у тому ж обсязі, що й основний боржник, якщо інше не встановлено договором поруки. Зокрема, він відповідає за сплату процентів, відшкодування збитків, сплату неустойки. Проте його відпові­дальність не може перевищувати відповідальності боржника по основному зобов'язанню.

Якщо поручитель виконав зобов'язання замість боржника, він стає на місце кредитора по основному зобов'язанню і на­буває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Якщо по­ручителів було кілька, кожний з них має право зворотної ви­моги до боржника у розмірі виплаченої цим поручителем суми. Порука припиняється з припиненням основного зобов'язан­ня незалежно від підстав його припинення. Крім того, відпо­відно до ст. 194 ЦК України порука припиняється, коли кре­дитор протягом 3 місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позову поручителю. Якщо строк виконання зо­бов'язання не зазначений або визначений строком вимоги, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя при­пиняється після закінчення одного року з дня укладення до­говору поруки.

169

Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання цього призводить до його недійсності. Порука як засіб забезпечення зобов'язань застосовується на практиці рідко, в основному при укладенні договорів між громадяна­ми. У відносинах між організаціями застосовується особли­вий вид поруки — так звана гарантія.

Гарантія широко застосовується для забезпечення позичок, які видаються організаціям банками.

Так, кредитування по всіх видах позичок підприємств, які погано працюють (не виконують завдань по зниженню со­бівартості, допускають понадпланові збитки, не зберігають власних оборотних коштів), банки здійснюють, як правило, лише за умови надання вищестоящими організаціями гаран­тійних зобов'язань про погашення позичок у встановлені строки.

За договором гарантії вищестояща організація (гарант) зо­бов'язується відповідати перед кредитором підлеглої органі­зації по взятих останньою на себе обов'язках.

Між гарантією як засобом забезпечення зобов'язань та по­рукою є певна схожість, тому деякі норми, які регулюють поруку, застосовуються і до відносин, що виникають у зв'яз­ку з видачею гарантійних зобов'язань, зокрема це стосується ст.ст. 191,194 ЦК України. Разом з тим гарантія як засіб забез­печення зобов'язань має ряд специфічних особливостей по­рівняно з порукою.

1.Гарантія застосовується лише у відносинах між організа­ціями, тоді як порука може мати місце у відносинах з участю громадян.

Тому поручителем може бути громадянин, а гарантом завж­ди виступає організація, як правило, вищестояща по відно­шенню до боржника. Вона не тільки має право, а й зобов'яза­на впливати на підприємство боржника, вживати заходів до усунення недоліків у господарській та фінансовій діяльності, сприяти виконанню зобов'язань перед кредитором (у даному випадку — банком).

2.Гарантійне зобов'язання надається вищестоящою органі­зацією у межах коштів, що їх бракує у боржника для того, щоб самостійно виконати зобов'язання, у той час як за дого­вором поруки поручитель може взяти на себе відповідальність за виконання боржником зобов'язань у повному обсязі.

3.Різниця між порукою і гарантією полягає також в тому, що поручитель і боржник можуть за договором відповідати перед кредитором як солідарні боржники, а гарант завжди

170

несе додаткову (щодо відповідальності боржника) субсидіар-ну відповідальність.

4.Гарант, який виконав за боржника зобов'язання, не має права зворотної вимоги до останнього.

Відповідно до ст.ст.194, 196 ЦК України гарантія припи­няється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у зв'язку із непред'явленням кредитором позову до га­ранта у строки, передбачені ст.194 ЦК України.

Застава. Відповідно до ст.181 ЦК України та Закону Украї­ни «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.¹ у силу застави креди­тор (заставодержатель) має право у разі невиконання борж­ником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задо­волення з вартості заставленого майна переважно перед інши­ми кредиторами, за винятками., зазначеними в законодавстві України, зокрема, у ЦПК України (ст.37б).

'Відомості Верховної Ради України.—1992.—№47.—С.642.

Суть цього засобу забезпечення зобов'язань полягає у тому, що на випадок невиконання боржником зобов'язання креди­тору надається спеціальне джерело для задоволення його ви­мог — предмет застави. Ним може бути будь-яке майно, за винятком того, на яке не може бути звернене стягнення.

Підставою виникнення права застави є договір або закон. Забезпечуватись заставою (так само, як і іншими засобами забезпечення зобов'язань) може лише дійсна вимога.

Якщо інше не зазначено в законі або договорі, застава за­безпечує вимогу в обсязі, в якому вона існує на момент задо­волення (ст.181 ЦК України).

Заставодавцем, як правило, буває сам боржник, але ним може бути і третя особа. У всякому разі заставодавець має бути влас­ником заставленого майна або повинен мати право повного гос­подарського відання чи оперативного управління цим майном.

Якщо вимогу забезпечено заставою, кредитор може не боя­тися, що її не буде задоволено через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. У всякому разі він гарантований, що його вимогу буде задоволено у межах вар­тості заставленого майна.

Правда, є вимоги, які підлягають задоволенню переважно перед вимогами заставодержателя. Відповідно до ст.376 ЦПК України у випадку недостатності іншого майна боржника для задоволення всіх пред'явлених до нього вимог, стягнення на заставлене майно звертається у такому порядку:

а) забезпечені заставою вимоги державних кредитних уста­нов задовольняються після вимог першої черги (вимог робіт-

171

ників і службовців, які випливають із законодавства про пра­цю, вимог про стягнення аліментів тощо — ст.374 ЦПК Ук­раїни;

б) інші забезпечені заставою вимоги задовольняються після задоволення стягнень першої та другої черги. Друга черга — це вимога по державних і місцевих податках та інших непо­даткових платежах у бюджет, а також вимога органів держав­ного страхування по обов'язковому страхуванню.

Власником заставленого майна залишається заставодавець на весь час дії договору застави. Кредитор (заставодержатель) не стає власником заставленого майна, у нього виникає лише право застави на це майно.

Заставлене майно, за винятком жилих будинків, як прави­ло, передається заставодержателеві, але у силу закону або до­говору воно може залишитись у боржника.

Право кредитора на заставлене майно охороняється від будь-яких порушень. Зокрема, якщо заставлене майно вибуде з володіння заставодержателя або боржника (в якого воно було залишено), заставодержатель має право витребувати його від незаконного володільця за ст.150 ЦК України.

Продаж власником майна, що є предметом застави, не при­пиняє права застави. У разі переходу права власності на зас­тавлене майно або права повного господарського відання чи оперативного управління ним від заставодавця до іншої осо­би право застави зберігає силу щодо нового власника.

Право застави виникає з моменту передачі майна заставо­держателеві, а якщо у силу закону або договору воно зали­шається у заставодавця — з моменту укладення договору за­стави. Особливе правило встановлено щодо виникнення пра­ва застави на жилі будинки. Право застави жилих будинків виникає з моменту нотаріального посвідчення застави.

Якщо боржник не виконав зобов'язання, предмет застави реалізується у встановленому законом порядку, а одержані від реалізації гроші звертаються на задоволення вимоги кре-дитора-заставодержателя і на покриття витрат по реалізації предмету застави.

За загальним правилом, задоволення вимоги кредитора з вартості заставленого майна здійснюється за рішенням суду, арбітражу або третейського суду, хоча законом може бути пе­редбачений також інший порядок звернення стягнення на заставлене майно.

Якщо одержаної від реалізації предмета застави суми не вистачає для задоволення вимоги кредитора, він має право

172

(при відсутності іншої вказівки у законі або договорі) одер­жати у загальному порядку, не користуючись перевагами пе­ред іншими кредиторами суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника. Якщо ж сума, одержана від реалізації за­ставленого майна, перевищує розмір вимоги кредитора, ли­шок повертається заставодавцеві.

Договір застави повинен укладатися у письмовій формі. Недодержання цієї умови призводить до його недійсності. Договір застави жилого будинку повинен бути під страхом його недійсності нотаріально посвідчений з накладанням за­борони (арешту) на жилий будинок.

Право застави припиняється:

а) з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

б) у разі загибелі заставленого майна;

в) з придбанням заставодержателем права власності на за­ ставлене майно;

г) у разі примусового продажу заставленого майна. Застава як засіб забезпечення зобов'язання застосовується у

відносинах між громадянами, між громадянами і організація­ми, а також між організаціями.

Найчастіше застава застосовується у діяльності ломбардів та банків.

Застава речей у ломбарді регулюється крім ЦК України та­кож статутами ломбардів та інструкціями, які видаються на їх підставі. На Україні діє Типовий статут ломбарду, затвердже­ний постановою Ради Міністрів УРСР від 19 червня 1979 р. №315 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Ради Міністрів УРСР від ЗО березня 1987 р. №103.' Ломбард видає громадянам короткострокові позички під заставу речей до­машнього вжитку і особистого користування. Майно, переда­не у заставу ломбарду, оцінюється за згодою сторін. Застава майна у ломбарді оформлюється видачею ломбардом застав­ного білета.

Ломбард повинен страхувати приняте ним у заставу майно у повній сумі його вартості за оцінкою, зробленою за згодою сторін при прийнятті майна, а вироби з дорогоцінних металів — по державних розцінках.

Якщо позичку, одержану у ломбарді, не буде погашено в установлений строк, ломбард після закінчення пільгового місячного строку, не звертаючись до суду, передає заставлене

'ЗП УРСР.-1979.-М7.-С.46; 1987.-Ш.—С.23.

173

майно торговельним організаціям для продажу по дійсній вартості, але не нижче за встановлену оцінку. Суму, одержа­ну від реалізації речі, ломбард звертає на погашення позич­ки, процентів по ній та витрат по реалізації і зберіганню заставленого майна. Лишок одержаної від реалізації суми ломбард видає заставодавцю при пред'явленні останнім за­ставного білета.

Застава майна для забезпечення банківських позичок регу­люється рядом спеціальних нормативних актів.

Застава застосовується при видачі банківських позичок організаціям і при кредитуванні індивідуального житлового будівництва.

Позички банків забезпечуються або заставою товарів в обо­роті, або заставою товарів у переробці.

При заставі товарів в обороті підприємству надається пра­во замінювати одні частини матеріальних цінностей, які скла­дають предмет застави, іншими з тим, щоб у наявності по­стійно перебувала певна кількість матеріальних цінностей вар­тістю не нижче обумовленої суми,

Застава товарів у переробці має місце у випадках, коли зас­тавлені товарно-матеріальні цінності надходять у виробницт­во позичальника. Право застави у цьому випадку належить банку як на товарно-матеріальні цінності, що перебувають у виробництві, так і на напівфабрикати та готову продукцію.

Банк контролює наявність, умови зберігання та якість зас­тавлених товарно-матеріальних цінностей. Якщо виявиться, що підприємство-боржник реалізувало або витратило застав­лені товаро-матеріальні цінності без звернення одержаних сум на погашення заборгованості банку, неналежним чином їх збе­рігає або ухиляється від банківського контролю, банк має право достроково стягнути суму позички з боржника.

Якщо боржник не повертає банку у встановлений строк одержану позичку і у нього відсутні кошти на рахунку, банк має право звернути стягнення на товарно-матеріальні цінності боржника. При цьому заставлені товарно-матеріальні цінності реалізуються за розпорядженням банку. Кошти, одержані від їх реалізації, звертаються на покриття забезпеченої заставою заборгованості банку.

Велику роль відіграє банківське кредитування у розвитку індивідуального житлового будівництва. Якщо будинок бу­дується за рахунок банківської позички, нотаріальна контора накладає заборону на продаж чи передачу його іншій особі до повного погашення позички.

174

При використанні позички громадянином не за призначен­ням, а також при несплаті протягом встановленого строку чергових платежів банк має право достроково стягнути у су­довому порядку заборгованість по позичці, звернувши стяг­нення на будинок, побудований за рахунок позички.