§3. Межі здійсненння цивільних прав

Наділяючи суб'єктів цивільних прав широким діапазоном можливої поведінки, свободою вибору у здійсненні права, закон пред'являє до них певні вимоги. Вони закріплені у за­конодавстві і кваліфікуються як межі здійснення прав. Вста­новлення таких вимог зумовлено суттю суб'єктивного права. Будь-яке суб'єктивне право — міра можливої поведінки, а тому саме суб'єктивне право має свої межі (міру), без яких перетворюється у свавілля. Не може бути і абсолютної свобо­ди — вона завжди нормована відповідними соціальними нор­мами і знаходить вираження у правах та обов'язках. Оскільки саме суб'єктивне право має межі, то його здійснення також не може бути безмежним. Носій права у процесі його здійснен­ня має бути підвладним вимогам закону, що встановлює межі, в яких суб'єктивне право тільки й може бути здійсненим.

Межі здійснення суб'єктивних цивільних прав передбачені у ч.2 ст.5 ЦК України, відповідно до якої цивільні права охо­роняються законом, за винятком випадків, коли вони здійсню­ються у суперечності з призначенням цих прав.

У силу даної норми здійснення суб'єктивних прав не по­винно передусім виходити за межі їх призначення (мети, цілі, з приводу якої права надаються учасникам цивільних право­відносин). Призначення цивільних суб'єктивних прав визна­чає цивільне законодавство. Однак, це не означає, що суб'єкт права, здійснюючи своє право, не визначає його мети своєю волею, він не може лише виходити за межі закону.

Так, Закон про власність передбачає, що власність грома­дян є їхнім особистим надбанням і використовується ними на

141

свій розсуд для задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб або самостійного ведення господарської діяль­ності. Призначенням особистого права власності є: а) здійснен­ня різноманітних матеріальних і духовних потреб; б) ведення господарської діяльності. У цих межах власник здійснює своє право своєю владою і у своїх інтересах. Наділяючи державні підприємства майном на праві повного господарського відан­ня, Закон про власність передбачає, що здійснюючи це пра­во, підприємство володіє, користується і розпоряджається за­значеним майном і на свій розсуд вчиняє щодо нього будь-які дії, шо не суперечать закону і цілям діяльності підприємств.

Відповідно до даних повноважень Закон наділяє підприєм­ство правом передавати іншим підприємствам і організаціям, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно у тимчасо­ве користування і володіння будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу, якшо вони зношені або морально застаріли. Підприємство також вправі переда­вати матеріальні і грошові ресурси (у тому числі за згодою трудового колективу, кошти фондів економічного стимулю­вання) іншим підприємствам і організаціям, які виконують роботи або послуги для підприємства. Вчинення будь-якої дії із перерахованих вважається правомірним, оскільки здійсню­ється відповідно до призначення.

В окремих випадках спеціальне призначення права не ви­значено у законі, але його зміст є очевидним. Так, призна­чення житлових прав у тексті Житлового кодексу України без­посередньо не визначено, але із змісту закону можна зробити висновок, що жиле приміщення надається громадянину для проживання в ньому. Це означає, що використання житла не для проживання або тривале непроживання у квартирі (за винятком випадків, коли останнє викликано поважними при­чинами) суперечить призначенню житлових прав. Ситуація не зміниться, якщо інші умови найму жилого приміщення виконуються. Жилий будинок, який належить громадянину на праві власності, відповідно до ст. 150 Житлового кодексу -України призначений для особистого проживання громадя­нина і членів його сім'ї. Якшо у нормі, що передбачає зміст суб'єктивного права, визначено його призначення, як у наве­дених вище прикладах, то кваліфікація поведінки уповнова­женої особи здійснюється на підставі даної норми.

У законодавстві можуть зустрічатися норми, які визначають зміст суб'єктивного права, не вказуючи на його призначення.

142

У таких випадках необхідно керуватися ч.І ст.5 ЦК України, яка визначає загальне правило здійснення прав. Відповідно до цього припису уповноважений зобов'язаний використову­вати своє право для мети, яка б забезпечувала його інтереси, але останні мають співпадати з інтересами громадян, їхніх колективів та суспільства в цілому.

Межі права можуть визначатися шляхом заборони певних дій носієм права. При визначенні меж здійснення права, вка­зівкою на призначення права або шляхом заборони вчиняти відповідні дії, закон покладає на уповноваженого юридичний обов'язок, порушення якого визнається протиправною пове­дінкою.

ЦК України (ч.2 ст.5) зобов'язує громадян і організації при здійсненні прав і виконанні обов'язків дотримуватись закону і поважати моральні принципи. Із тексту вказаної норми можна зробити висновок, що правовій оцінці підлягає не лише мета, якої намагаються досягти суб'єкти правовідносин, а й спосо­би, що використовуються для її досягнення. Протиправним вважається невиконання не тільки юридичного обов'язку, а й моральних принципів, конкретних моральних вимог. Здійснен­ня права без порушення вимог закону, але з порушенням ви­мог моралі означає, що право здійснюється у суперчності із його призначенням.

Серед основних напрямків розвитку нашої правової рефор­ми є подальша демократизація та гуманізація законодавства. Це забезпечується багатьма факторами, однак головним є постійне поєднання права і моралі в усіх сферах правової дійсності при збереженні самостійності права і моралі. Мо­ральний критерій повинен стати мірою права.

Здійснення права всупереч його призначенню є зловживан­ням права, коли уповноважений суб'єкт діє у межах належно­го йому суб'єктивного права, але користується недозволени-ми формами його реалізації. Якщо особа виходить за межі змісту належного їй права, такі дії не можуть вважатися здійсненням права, вони перебувають поза правом. Носій права виступає не в якості уповноваженої особи. Здійснення права всупереч його призначенню є неправомірною поведінкою і тягне за собою застосування санкцій. Коли зловживання пра­вом прямо підпадає під дію конкретної норми, яка регулює дані суспільні відносини, застосовується санкція, передбаче­на відповідною нормою.

Санкції, застосовувані до особи, що зловживає суб'єктив­ним цивільним правом, дістали назву «відмова у захисті пра-

143

ва» і виражаються у відмові у задоволенні позову, стягненні у доход держави незаконно одержаного при здійсненні права, відшкодуванні збитків, заподіяних таким здійсненням тощо. Вказаний вираз є досить умовним.

Нормативне визначення меж здійснення суб'єктивного ци­вільного права не вичерпується лише вказівкою на вимогу реалізації права відповідно до його призначення. Визначаю­чи межі, закон пред'являє також ряд інших вимог, зокрема щодо обсягу дієздатності носія права. Кожен суб'єкт права для його здійснення повинен мати певний обсяг дієздатності. Так, для неповнолітнього віком до 15 років — це можливість лише розпоряджатися вкладом, внесеним ним на своє ім'я до ощадного банку, здійснити дрібну побутову угоду, а для не­повнолітнього від 15 до 18 років — можливість лише само­стійно розпоряджатись заробітною платою, стипендією, вкла­дом, внесеним ним до ощадного банку, здійснювати свої ав­торські та винахідницькі права.

Угода, укладена з порушенням обсягу дієздатності непов­нолітнього до 15 років, вважається недійсною. Що ж стосується порушення обсягу дієздатності неповнолітнього віком від 15 до 18 років при укладенні угоди, то вона може бути визнана судом недійсною. Вимога здійснення права відповідно до об­сягу дієздатності носія права є юридичною гарантією його прав.

Важливе значення для здійснення суб'єктивного цивільно­го права мають строки. Цивільне законодавство передбачає строки, збіг яких тягне за собою втрату суб'єктивного цивіль­ного права (ст.ст.61, 69, 114, 137, 138, 139, 557 та інші ЦК України). Так, ст.557 встановлює, що кредитор спадкодавця вправі протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини пред'­явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину. Якщо кредитор пропустив цей строк, він втрачає право на вимогу. Пред'явлення вимоги після збігу строку є дією, яка не грунтується на праві. Дії, які вчинив представник після спливу строку довіреності, про що він знав, ніяких правових наслідків для особи, яку він представляє, не породжують (ст.70 ЦК України). У наведених випадках збіг строку припиняє суб'єктивне цивільне право, тобто його межею є строки, які називаються перетинальними (преклюзивними).