1.1 Необхідність та актуальність вивчення дисципліни

У сучасних умовах, коли спілкування людей стає все більш інтенсивним і напруженим, виникає необхідність в оволодінні сучасними керівниками уміннями, навичками з попередження і вирішення конфліктів, а також розумінні структури і динаміки проблем, механізмів прогнозування серйозних соціальних потрясінь, зниження їх гостроти, зміни забарвлення постійно-виникаючих суперечностей між людьми. Від майстерності керівника щодо використання конфліктологічних інструментів залежить успіх всієї справи. Щодня, а частіше і кілька разів на день кожна людина опиняється або в епіцентрі, або стає свідком конфлікту. У таких умовах необхідно робити конкретні кроки зі стабілізації навколишнього соціального простору, створювати здорову атмосферу взаємостосунків у сім'ї, а також забезпечувати конструктивну взаємодію з близькими і діловими партнерами.

Таким чином, знання конфліктології як одного зі способів гармонізації людських відносин необхідне і бажане для кожної людини, кожного члена групи, колективу, суспільства, кожного професіонала, оскільки в якій би сфері конфлікти ні виникали, вони завжди супроводжуються переживаннями, стресами, які руйнівно впливають на здоров'я людини.

Конфліктологія (від латинського соnflctus — зіткнення, грецького logos — навчання, наука) - це наука, яка досліджує об'єктивну реальність людського буття у зміні і розвитку.

Конфліктологія — це наука про психогігієну соціально-політичних, міжособистих і внутрішньо-особистих відносин.

Конфліктологія — наука, що вивчає причини виникнення, сутність та способи подолання конфліктів [11, с. 7].

Конфліктологія – це прикладна наукова дисципліна і разом з цим область професійної діяльності, яка потребує спеціальних знань, вмінь і навичок з урегулювання конфліктів і, відповідно, фахової підготовки [68, с.10]

Метою курсу «конфліктологія» є отримання теоретичних знань, оволодіння практичними навичками врегулювання конфліктів різних рівнів і боротьба з наслідками стресу, як побічного явища конфліктних ситуацій, а також допомога у позитивному сприйнятті конфлікту, як творчої можливості.

Предметом конфліктології як інтеграційної області наукових знань є загальні закономірності виникнення, розвиток і вирішення конфліктних ситуацій, інцидентів і конфліктів, а також основні принципи, способи, закони, механізми, прийоми діяльності у відношенні до конфліктного зіткнення, управління конфліктом.

Предмет конфліктології розглядається як соціальна природа, причини, типи і динаміка конфліктів, методи і способи їх попередження й врегулювання [8, с. 3] .

М.І. Пірне у підручнику “Конфліктологія” предмет конфліктології як науки представляє графічно (додаток А).

1.2 Еволюція розвитку конфліктології

Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що сучасним управлінцям і фахівцям різного профілю необхідні знання в області управління і профілактики конфліктів, тому важливо у наш час вивчати конфліктологію.

Історично конфліктологія, як наука пройшла певні етапи, які умовно можна визначити наступним чином: стародавній час, середні століття, новий час. Узагальнений огляд розвитку науки конфліктологія представлений у додатку Б.

1) Стародавній час. Перші дослідження даної проблеми, що дійшли до нас, відносяться до VII—VI вв. до нашої ери. Китайські мислителі того часу вважали, що джерело розвитку всього існуючого - у взаємостосунках матерій позитивних (янь) і негативних (інь), що знаходяться у постійному протиборстві і приводять до конфронтації їх носіїв.

У Стародавній Греції виникає філософське навчання про протилежності та їх роль у виникненні речей. Анаксимандр ( 610 -547 роки до н.е.) стверджував, що речі виникають з постійного руху «апейрона» — єдиного матеріального початку, що приводить до виділення з нього протилежностей [6, с.11].

Геракліт (530-470 рр. до нашої ери) зробив спробу розкрити причину руху, представити рух речей та явищ як необхідний, закономірний процес, породжуваний боротьбою протилежностей. Йому належить одна з перших спроб раціонально обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Геракліт вважав, що все у світі народжується через ворожнечу і розбрати, а війна й конфлікт — основа всіх речей. За Гераклітом, „війна — батько всього і цар всього” [8, с. 4-5].

До цього періоду відносяться перші узагальнення, що стосуються ролі такого соціального конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем всього сущого, а Платон (біля 472 — 348 рр. до нашої ери) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили і відносилися один до одного доброзичливо». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Він сформував образ ідеальної держави, виступав за аристократичну форму рабовла­сництва, спроможного подавляти конфлікти силою [8, с. 5].

Геракліту суперечив Геродот (біля 490—425 рр. до н.е.). Він стверджував, що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні над миром.

Філософ-матеріаліст Епікур (341—270 рр. до н.е.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень примусять колись людей жити у стані миру.

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокрема, Цицерон (106 — 43 рр. до нашої ери) висунув тезу про «справедливу і благочестиву війну», яка ведеться для помсти за заподіяне зло, для вигнання з країни ворога, що вторгнувся («Про державу») [6, с.11].

2) Середні століття. Хома Аквінський (1225 — 1274 рр.), розвиваючи думку про допустимість війни у суспільному житті, визначив ще одну умову справедливої війни: для неї повинна бути «авторизована компетенція», тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, «війна і насильство є завжди гріхом» [6, с. 12].

Деякі вчені (Атоян А.Д. [8]) наступним етапом в еволюції науки „Конфліктологія” виділяють епоху Відродження, але ми не будемо поділяти другий етап на фази.

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив Флорентійський теоретик Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від пануючих тоді божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства зважаючи на порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого матеріального збагачення. Н. Макіавеллі одним з джерел соціального конфлікту вважав знать, що зосереджує у своїх руках всю повноту державної влади. Проте Макіавеллі бачив у конфлікті не тільки руйнівну, але і творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно уміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава, вважав мислитель.

Еразм Роттердамській (1469 — 1536 рр.) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» й указував на наявність власної логіки конфлікту, що почався. Конфлікт розростається за ланцюговою реакцією, залучаючи до орбіти свого впливу всі нові верстви населення і країни. Аналізуючи причини війни і конфліктів, визначив, що їх основа - корисливі якості. Вчений вказував на складність примирення опонентів, навіть якщо вони дотримаються схожої духовної позиції.

Гюго Грацій (1583—1645 рр.) допускав можливість війни між суверенними державами, які переконані у власній правоті. Його дослідження заклали теоретичну основу для поняття нейтралітету.

Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені англійським філософом Френсисом Беконом (1561 – 1626 рр.). Він вперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль виконує тяжке матеріальне положення народу, зневага думок населення, політичні помилки в управлінні, розповсюдження чуток і пересудів, а також «пасквілі і крамольні мови». Ф. Бекон вважав політичні маневри, вміння дати надію населенню кращим засобом попередження соціальних конфліктів.

Томас Гоббс (1588—1679 рр.) вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, що приводить до виникнення у людей однакових надій, бажань заволодіти тими ж об'єктами самозбереження або задоволення, а це перетворює людей на ворогів, породжує суперництво, недовір'я, честолюбство [6, с.12-13].

3) Новий час. Даний етап розвитку конфліктології включав три періоди.

І період. Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений у роботі Адама Сміта (1723 — 1790 рр.), яка мала назву «Дослідження про природу і причини багатства народів». Згідно цих розробок в основі конфлікту лежать розподіл суспільства на класи та економічне суперництво. Протиборство між класами А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт, як певне благо людства.

На думку Жан-Жака Руссо (1712 - 1778 рр.) спочатку всі люди були рівні і вільні. Потім з розвитком цивілізації люди цей стан втрачають. Але укладаючи суспільний договір, вони знову повертаються до миру і згоди [8, с. 5-6].

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724 — 1804 рр.) вважав, що стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним станом і навпаки, стан війни, тобто якщо і не безперервні ворожі дії, то постійна загроза – характерні для суспільства. Отже, стан миру повинно бути встановлено.

На думку німецького філософа Георга Гегеля (1770 — 1831 рр.), головна причина конфлікту криється у соціальній поляризації між «накопиченням багатства», з одного боку, і «прив'язаного до праці класу», - з іншого. Будучи прихильником сильної державної влади, Гегель виступав проти смути і безладів усередині країни, які розхитують державну єдність. Він вважав, що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язана регулювати конфлікти.

Прусський військовий теоретик Карл Клаузевіц (1780 — 1831 рр.) у праці «Про війну» визначив природу міжнародного військового конфлікту [6, с.13-14].

II період — 1924—1990 рр. Це період зародження, становлення і розвитку приватних конфліктологічних наук — галузей конфліктології. В цей час конфлікт починає вивчатися як самостійне явище у рамках спочатку двох наук (правознавство, соціологія), а до кінця періоду — більшого числа наук. Інтенсивність дослідження конфлікту постійно збільшується [6, с.32].

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у розробках англійського біолога Чарльза Дарвіна (1809 — 1902 рр.). Його погляди сприяли розвитку соціологічних і психологічних теорій конфлікту.

Томас Мальтус (англ. економіст, священик, 1766—1834 рр.) знаходив причину безробіття у тому, що зростання населення випереджає розвиток економіки. Таким чином, він вважав, що вічна боротьба населення за засоби існування є природною, а виникаючі на цьому ґрунті конфлікти — чинником розвитку суспільства [8, с. 6].

Герберт Спенсер (1820—1903 рр.) основою життя суспільства вважав принцип боротьби за виживання найбільш пристосованих індивідів. Боротьба, конфлікт виступають як загальний та основоположний закон [8, с. 7].

Уїльям Самнер (1840—1910 рр.) висунув теорію природної селекції, якій безглуздо протистояти. Боротьба за існування є важливим чинником прогресу. У ній гинуть найслабкіші, гірші представники людства, а переможці є творцями цінностей, якнайкращими людьми. Самнер був проти втручання держави у суспільне життя, засуджував соціалізм, вважаючи абсурдною ідею про свідоме поліпшення світу. Поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо-групових і міжгрупових відносин. Відзначив зв'язок міжгрупових конфліктів з внутрішньою єдністю груп [8, с. 7].

Людвіг Гумпловіч (1838—1909 рр.) розглядав історію людства як постійну боротьбу рас та окремих індивідів за існування. Досліджував джерела конфліктів у відмінності інтересів як окремих осіб, так і цілих народів. Основні положення його теорії:

- розподіл суспільства на пануючих і підлеглих — явище вічне, тому конфлікти вічні;

- конфлікти — чинник прогресу. Конфлікти сприяють єдності суспільства, а також виникненню нових об'єднань, держав [8, с. 7].

Карл Маркс (1818—1883 рр.) - автор соціологічної теорії конфліктів стверджував, що в умовах класової боротьби соціологічні конфлікти — неминуче явище суспільного життя. Причина конфліктності капіталістичного суспільства полягає у непримиренності інтересів робітників і капіталістів. Але в результаті революційних перетворень, усунення приватної власності у суспільстві зникнуть об'єктивні причини для виникнення конфліктів. Таким чином, буде створене безконфліктне суспільство. К. Маркс вважав, що структура суспільства складається з чотирьох елементів:

- продуктивні сили;

- виробничі відносини;

- політична надбудова;

- форми суспільної свідомості [8, с. 7].

Георг Зіммель спеціально зайнявся розробкою теорії конфлікту, виходячи при цьому не тільки з її соціальної значущості, але і позитивної цінності як стимулюючого засобу. Зіммель ввів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту».

Основні моменти теорії Г. Зіммеля:

- чим сильніші міжгрупові конфлікти, тим менш вірогідне зникнення меж між групами;

- чим гостріше конфлікт, тим сильніше внутрішня згуртованість усередині конфліктуючих груп [8, с. 7].

Австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) створив одну з перших концепцій конфліктології — теорію психоаналізу, відповідно до якої поява і розвиток внутрішньо-особових конфліктів визначаються зіткненням усередині несвідомих психічних сил (лібідо) і необхідністю вистояти у ворожому соціальному середовищі. Запропонував ідею розчленовування особи на три інстанції, тобто ступені - «Воно», «Я» і «Сверх-Я».

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961 рр.) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особи, яка до певної міри пояснює поведінку особи у конфлікті. У книзі Юнга «Психологічні типи» (1921 р.) враховувалися, з одного боку, загальна переважаюча спрямованість особи на зовнішній або внутрішній світ (екстравертний та інтровертний типи), а з іншого — виділено домінуючі у даної особи психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїція). Розрізнялися відповідно розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи характеру (див. підрозділ 4.2).

Американський психотерапевт Ерік Берн (1902-1970 рр.) на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу: структура особи об'єднує в собі три компонентні стани: "дитина" (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), "родич" (ваблення до стереотипів, забобонів, повчань) і "дорослий" (раціональне і ситуативне відношення до життя).

ІІІ період - теперішній час. З'являються перші міждисциплінарні дослідження, конфліктологія починає виділятися у самостійну науку, спостерігається різке збільшення щорічної кількості публікацій, створюються центри, групи з дослідження і регулювання конфліктів [6, с.33].

Німецький соціолог Ральф Дарендорф узагальнив теорію "конфліктної моделі суспільства", діалектичну теорію конфлікту. Він прагнув визначити і показати загальні для всіх суспільних систем причини конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу. Р. Дарендорф виділив не тільки негативні сторони конфлікту, а і позитивні (конфлікт може бути джерелом інновацій, соціальних змін). Дарендорфа вважають класиком конфліктології.

Толкотт Парсонс запропонував теорію структурно-функціональної моделі суспільства. Парсонс виступає за безконфліктні відносини у системі. Природний стан суспільства — соціальний порядок, а конфлікт Т. Парсонс вважає соціальною хворобою суспільства, яку необхідно лікувати. Можливість конфлікту закладена у самому процесі соціалізації. Він переростає з напруженості, яка виникає між фізіологічними потребами організму і потребами людини у соціальних відносинах. Психологічну напругу у суспільстві необхідно знімати, оскільки вона небезпечна для системи і може її зруйнувати. Парсонс формує функціональні передумови стабільності суспільства, забезпечення яких дозволяє уникнути соціальних потрясінь:

- задоволення потреб більшої частини членів суспільства;

- ефективна робота органів „соціального контролю” у вихованні членів суспільства відповідно до встановлених в ньому норм;

- співпадання індивідуальних мотивів з суспільними прагненнями, завдяки чому індивіди виконують функції і задачі, покладені на них у даному суспільстві [8, с.8].

Елтон Мейо представник школи "людських відносин", яка розглядає конфлікт як соціальну аномалію, вважав, що природний стан суспільства — стан гармонії і соціального консенсусу. Елтон Мейо зазначав необхідність встановлення миру у виробничих відносинах, визначав конфлікт хворобою соціальною, а соціальну рівновагу і співпрацю — вірною ознакою здорового суспільства. Наполягав на заміні індивідуальної винагороди колективною, економічної — соціально-психологічною (дружня атмосфера, задоволеність роботою, схвалення керівництва, демократія та ін.) [8, с. 9].

У 1960-і - 1990-і рр. конфліктологія змінила напрям теоретичних досліджень і повернулася до вивчення переважно конфліктної моделі суспільства. Чинниками, що сприяли цьому, були:

• нова ситуація у світі;

• бурхливе економічне зростання;

• посилення конкуренції.

Все це привело до розповсюдження сучасних концепцій, зокрема Люіса Козера, Лаондорфа Боулдінга та інших.

Люіс Козер розробив концепцію позитивно-функціонального конфлікту. Відповідно до даної концепції конфлікт - явище, якого не можна уникнути і воно позитивно діє на функціонування суспільної системи. Чим більше конфліктів у суспільстві, тим стабільніше суспільство і тим складніше розділити його членів на групи. По Козеру функції конфлікту у суспільстві полягають у тому, що конфлікт: є способом періодично розряджати обстановку і вирішувати суперечності; сприяє встановленню і підтримці стабільних внутрішньо-групових і міжгрупових відносин; попереджає про наявність у системі проблем і суперечностей [8, с. 9-10].

Кеннет Боулдінг прихильник загальної теорії конфлікту, відповідно до якої конфлікти неминучі, насильство закладене у природі людини, основою є прагнення до ворожнечі і боротьби з собі подібними. Боулдінг розглядав конфлікт з різних ракурсів: з погляду біології, фізики, соціології та інших сфер діяльності. На думку автора, всі конфлікти виникають і розвиваються за єдиними зразками, їх можна попередити і подолати. Основу при подоланні конфлікту складають 3 чинники:

- розуміння причин виникнення;

- правильний вибір способів їх усунення;

- етичне вдосконалення людей [8, с. 10].

У вітчизняній науці конфликтологія не одержувала визнання і не розвивалася. Тому наукові дослідження, присвячені опису, аналізу та оцінці конфліктів, стали з'являтися у нас лише з кінця 80-х років.

За останнє десятиліття в Україні і теоретична, і прикладна значущість конфліктології зросла. Певною мірою це викликано соціально-економічними реформами у країні, становленням ринкових відносин і, зокрема, ускладненням взаємозв'язку економічних партнерів, інтересів підприємців і взагалі господарюючих суб'єктів, загостренням різного роду суперечностей між виробниками і споживачами товарів (послуг), нестиковками у розподілі і споживанні благ, дотриманні соціальних гарантій, прав та обов'язків громадян. На актуальності проблеми конфліктів, практичних шляхів їх залагодження також позначаються кризовий стан економіки і соціальної сфери, зниження етичних вимог у суспільстві, зростання соціальної напруженості в країні. Це обумовлює високе значення конфліктології для підготовки висококваліфікованих менеджерів.